Файл: Lektsiya_4.docx

Лекція 4 об'єктивні закони публічного управління

1.Загальний закон соціального управління

Проблема об'єктивного фактора (умова, рушійна сила будь-якого процесу, явища; чинник) в публічному управлінні має дві сторони:

- вплив на управління реального природного процесу життєдіяльності суспільства чи його частин як об'єкта управління;

- залежність управління як функції (роль) і інституції (заклад, установа) держави від його суттєвих ознак.

Інституція - сукупність норм, правил, символів і т. п., що регулюють будь-яку сферу життя, діяльності

Об'єктивні закони публічного управління - це загальні, інформаційні за природою закони соціального управління. В сукупності вони утворюють первинний об'єктивний фактор інституції публічного управління як об'єктивну основу. Водночас інституція управління складає частину держави і втілює в собі об'єктивні якості і закономірності держави як відносно само­стійної підсистеми соціуму. Звідси соціально-політична сутність специфічних законів управління, які доводять необхідність і загальність тих сторін, моментів управлінської діяльності і відносин, які історично склалися, закріпилися і відтворюються в структурі і функціях публічного управління.

Закономірні структурні і функціональні взаємозв'язки не діють з неминучістю, а реалізуються у вигляді тенденцій, які пробива­ються через безліч конкретних явищ і обставин, індивідуальних актів поведінки і дій, що підпорядковуються вірогідним "правилам гри". Реалізація законів залежить від багатьох умов, насамперед від управляючого суб'єкта, його знань, здібностей і спільнот лю­дей, якими управляють. Закони публічного управління є акумуля­цією досвіду політичної управляючої і адміністративно-державної діяльності.

Відправним пунктом в аналізі об'єктивних законів публіч­ного управління є загальний закон соціального управління - за­лежність управляючого впливу від стану системи і зовнішнього середовища, а саме: закон залежності управляючого впливу суб'єкта на об'єкт від стану системи публічного управління і соціального середовища.

Стан системи публічного управління характеризується ти­пологічними ознаками як системи авторитарної і демократичної. Поняття "стан" окреслює також рівень розвинутості структур, функцій, нормативно-правової бази й інших елементів системи.

---

Будь-яка система публічного управління функціонує в конкретному соціальному середовищі, тобто в межах конкретного суспільства і властивих йому економічних відносин, соціальної структури, культурного середовища, соціально-психологічної ат­мосфери. Ці фактори безпосередньо і опосередковано впливають на характер діяльності управляючої системи. Об'єктивне по відно­шенню до суб'єкта управління соціальне середовище не механічно відображається в логіці управлінського процесу, а трансформується під впливом накопиченого управлінського досвіду, обсягу і харак­теру інформації, якою розпоряджаються управлінські структури. Особливість суб'єктивно-об'єктивних відносин, вибір домінуючої моделі впливу правлячої влади на суспільство значною мірою за­лежить від конкретно-історичного обличчя суспільства даної держави, його історичних традицій. Протягом історичного розвитку суспільства і держави політичні й адміністративні структури ускладнюються, стають більш різноманітними. Значно зростає об­сяг інформації, яка переробляється системами соціального і публі­чного управління.

---

2.Закон необхідності посилення регулювання та управління суспільними процесами

Зростаюча різноманітність суспільного життя і державних інституцій, їх діяльності зумовлює необхідність посилення регу­лювання і управління суспільними процесами. У теорії соціально­го управління ця об'єктивна необхідна тенденція розглядається як загальний закон соціального управління. (Поняття "регулюван­ня" визначає необхідний процес управління). У публічному уп­равлінні ефект дії цього закону найбільш наглядно простежується в раціоналізації важелів соціального регулювання на підставі високоспеціалізованих методів, розроблених наукою про управління.

Зокрема, відбуваються зміни, пов'язані з посиленням регулювання в публічному управлінні:

1) ускладнення й посилення взаємозв'язку проблем і розши­рення кола факторів, які необхідно враховувати у процесі розроб­ки управлінських рішень;

2) зростання масштабів і складності проектів і програм, які реалізуються, вагомості та вартості стратегічних рішень і відповід­но ціни можливих помилок;

3) зростання розмірів, складності і вартості самого управлін­ського апарату;

4) підвищення вимог до вирішення питань ефективності вико­ристання ресурсів, які є в розпорядженні органів влади і управління.

Стимулюють процес активізації цієї діяльності завдання за­безпечення цілісності суспільства і його політичної форми органі­зації, необхідності регулювання і розв'язання соціальних конфліктів - основної умови збереження стабільності і єдності суспільного організму.

Як ніколи зросло значення прогнозування наслідків не лише прийнятих управлінських рішень, але й застосування новітніх тех­нологій управлінських дій. Інформаційні технології - двобічний фактор. Вони можуть служити і служать у руках агресивного суб'єкта могутньою зброєю руйнування соціальних систем і цивілізацій.

Окреме питання - збільшення вартості управління. Не існує уні­версальних кількісних параметрів державного апарату, але є за­гальновизнані критерії якості його організації і діяльності: публіч­на і суспільна ефективність.

3.Закон "необхідного багатоманіття"

Даним законом визначаються об'єк­тивні можливості (межі) управляючого впливу на суспільство, істо­ричною тенденцією якого є зростаюче багатоманіття суспільного життя.

---

Дія цього закону в публічному управлінні простежується в об'єктивних вимогах подвійного характеру. Перше - це необхідність поєднання управляючого впливу на суспільство з його самоорганізацією, врахуванням стихійної саморегуляції соціальної систе­ми. Необхідного тому, що штучно утворена система, якою є дер­жавна, не може охопити своїм регулюючим впливом неосяжне багатоманіття природної системи - соціуму. Об'єкт публічного уп­равління завжди окреслений обмеженим багатоманіттям (інфор­маційний зміст), доступний для раціонального перетворення. Явища стихійної саморегуляції не бувають однозначними щодо цілей уп­равляючого суб'єкта: вони можуть тією чи іншою мірою відпові­дати цілям або, навпаки, перешкоджати їх реалізації. Вони виникають під впливом помилок у публічній політиці, коли спрямованість діяльності органів влади розходяться з цілями і інте­ресами тих, ким управляють, які в цій ситуації вдаються чи до стихійного опору прийнятим рішенням або до "тіньової адаптації" до ситуації, що виникла.

Друге. Обмеженість обсягу інформації, яку переробляє будь-який суб'єкт, виключає можливість концентрації всіх повноважень з управління суспільством у руках одного централізованого органу. Саме тому виникає необхідність у передачі певних повнова­жень від центрального органу органам нижчого рівня, тобто по­будова ієрархічної структури управління. Інформаційне переван­таження, так само як і дефіцит інформації, зменшує здатність управляючого суб'єкта виконувати свою функцію. Виникає потреба в спе­цифічних для держави організаційних формах побудови органів управління: за вертикаллю - вищий, регіональний, місцевий рівень; за горизонталлю - розподіл видів управлінської діяльності і центрів прийняття рішень відповідно регіональним утворенням.

Ці форми організації управління, вироблені політичною прак­тикою, детерміновані не лише потребою забезпечити здатність уп­равляючого суб'єкта впоратись із опрацюванням актуальної інфор­мації. Вони виникають і стверджуються з необхідності:

1) блокувати концентрацію владних і управлінських повно­важень у руках окремих осіб і угруповань;

2) забезпечити участь в управлінні державою народних мас, їх контроль за діяльністю державного суб'єкта, інакше кажучи, ство­рити механізм зворотного зв'язку (на мові політичної теорії - це демократичні форми організації влади й управління).

---

---