Файл: Lektsiya_4.docx

4.Закон розмежування центрів влади та управління (поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову)

Закон розмежування центрів влади і управління означає:

1) необхідність формального і фактичного розмежування функцій публічної влади в управлінні за горизонталлю і вертикал­лю на відносно самостійні гілки і рівні влади, які повинні здійснювати різні, незалежні один від одного органи (інституції). Влада різних рівнів розмежовується за пред­метами відання і повноважень;

2) Кожна з гілок влад повинна мати межі своїх повноважень, сферу діяльності;

3) необхідність рівноваги гілок влад, щоб жодна з них не могла в усіх відносинах домінувати над іншими і бути вільною від відповідальності перед законом.

Розподіл властей і центрів управління не виключає єдності публічної влади і необхідності одного верховного суб'єкта управ­ління. Така система доповнюється ієрархічною структурою влад­них управлінських органів і відносин.

5.Закон централізації та децентралізації влади

Ієрархія, як відомо, означає розташування інституцій влади й управління за вертикаллю. Для публічної влади й управління ієрархічна структура організації є об'єктивно необхідною, загаль­ною формою її буття і функціонування. Ієрархічна структура органі­зації управління в кожній конкретній політичній системі набуває своєї модифікації, відповідній їй і характеру державного устрою суспільства. Структура організації влади і публічного управління закріпилась у таких загальних формах, як централізація і децен­тралізація. Взаємозв'язок цих протилежних процесів також ха­рактеризується ознаками об'єктивного закону. Ці форми процесів окреслюють об'єктивно необхідні сторони організації системи вла­ди й управління: вони відтворюються в державному будівництві різних країн на різних історичних етапах розвитку.

Централізація є не що інше, як інтенсифікація управляючого впливу на управлінський об'єкт за вертикаллю шляхом концент­рації повноважень і ресурсів у руках єдиного центрального органу.

Децентралізація, навпаки, передача повноважень згори до­низу і утворення відносно самостійних організацій, які самозабезпечуються необхідною інформацією для реалізації повноважень, переданих їм вищим органом.

---

Якщо централізація слугує концентрації існуючих у держави ресурсів управління (завжди обмежених порівняно з потребами), то децентралізація спрямована на пошук, утворення і використан­ня резервних, потенційних ресурсів, зокрема організаційних: фор­мування територіальних об'єднань адміністративно-державних органів для розв'язання регіональних проблем; утворення проблем­но-цільових груп; проведення тематичних досліджень з питань, які пов'язані з розробкою нових технологій управління тощо.

6.Закон системності організації публічного управління

Політична історія напрацювала й таку загальну й необхідну форму організації публічного управління, як її системний харак­тер. Системна форма організації - об'єктивний закон публіч­ного управління, яке функціонує і вирішує завдання, які об'єктив­но виникли, лише у вигляді єдиного цілого, взаємопов'язаного елементами і процесами утворення. Системність - необхідна і суттєва форма буття публічного управління як інституції.

Закон системності публічного управління знаходить свій вияв у таких закономірностях:

1) єдність основних функцій управління: цілепокладання, про­гнозування і планування, інформування, організації, координації і регулювання, активізації, контролю, узагальнення й оцінки резуль­татів - на всіх рівнях публічного управління. Єдність функції утво­рює загальний процес управління, який складається з послідовно проведених етапів, зміст яких складає реалізація однієї чи тимча­сово кількох функцій (планування і інформування). Внутрішній взає­мозв'язок функцій зумовлений самою природою управління як раціональної діяльності, а також системоутворюючою політичною і нормативно-цілісною основою публічного управління;

2) єдність рівнів публічного управління: центрального, регіо­нального, місцевого; взаємодоповнюваність публічного управлін­ня і самоуправління; взаємодія в єдиному процесі центрів-суб'єктів управління, розділених вертикально і горизонтально;

3) єдність загальної й окремих систем публічного управління, оскільки останні будуються на базі загальнодержавної і є конкретною реалізацією її цілей в окремих сферах і галузях життєдіяльності людей.

---

7.Закон саморозвитку системи публічного управління

Відмічені суттєві взаємозв'язки функцій, структур, рівнів і центрів публічного управління характеризують цілісність системи в ідеалі. Ре­альний же стан являє собою еволюцію системи в напрямі досягнення повної цілісності, реалізації її сутності, закладених у системі об'єктив­них можливостей. Рух системи в цілості полягає в тому, щоб:

1) охопити своїм впливом усі соціально значимі процеси державного життя;

2) забезпечити оптимально можливу повноту реалізації уп­равлінських функцій в їх взаємозв'язку, а також єдину спрямованість в управлінській діяльності суб'єктів різних гілок і центрів влади;

3) усувати суперечливість елементів системи, які перешкоджають нормальному її функціонуванню;

4) утворювати органи, інституції й норми, яких не вистачає. У сукупності ці процеси складають зміст саморозвитку системи публічного управління - її загального об'єктивного зако­ну.

За своєю природою будь-яка система соціального управлін­ня, в тому числі і публічна, несе в собі об'єктивно закладену здатність реагувати на зміни соціального середовища (суспільства, держави) і на зміни свого внутрішнього стану. Потенційна здатність втілюватись у адаптацію системи і в її саморозвиток є необхідною умовою не тільки буття і стабільності системи, але й ефективної реалізації її функцій.

Саморозвиток - об'єктивно можливий спосіб існування сис­теми публічного управління. Процес саморозвитку не вичерпується якісними змінами інформаційної бази управління. Основне - це перетворення соціально-політичної природи і головних компо­нентів системи публічного управління, що пов'язане зі змінами у владних відносинах. Звідси конфліктний характер процесу.

У межах однієї і тієї самої політичної системи і тим більше при переході до нової відбуваються якісні перетворення суб'єктів управління, зокрема розширюється участь в управлінні народу. До управління державними справами приходять найбільш професій­но підготовлені кадри політиків і адміністраторів. Збагачуються функції управління, вдосконалюються організаційні методи і стилі управлінської діяльності. Перебудовуються державні структури влади й управління відповідно до потреб політичної і суспільної раціональності. Складаються оптимальні схеми розподілу повно­важень між центральними, регіональними і місцевими органами.

---

---