ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.07.2019
Просмотров: 1470
Скачиваний: 1
· “суспільне виховання” – процес виховання в громаді (Й. Пестолоцци);
· “педагогічне середовище” – середовище, що сприяє вільному і всебічному формуванню педагогічних переконань (К. Ушинський);
· “педагогічна антропологія” (К. Ушинський);
· принцип гуманізму (Й. Песталоцци, А. Дистервег);
· принцип утримуючого виховання (необхідність утримувати вихованця від поганих учинків; (Й. Гербарт);
· принцип трудового виховання (Й. Песталоцци);
· принцип соціального виховання – виховання в державі і для держави (Й. Песталоцци);
· принцип природовідповідності (Й. Песталоцци, А. Дистервег);
· принцип культуровідповідності виховання (А. Дистервег).
В другій половині XIX ст. розвиток ідеї соціального формування особистості (Англія, Німеччина, США), – поява особливої сфери соціальної діяльності – соціальної роботи.
У Німеччині – розвиток широкої цивільної ініціативи, що спрямована на соціальний захист підлітків (1873, “Союз соціальної політики”).
П. Наторп у 90-і рр. XIX ст. розглядав соціальну педагогіку як один з напрямів класичної.
В.В. Зеньковський – засновник соціальної педагогіки в Росії (викладав у Київському і Бєлградському університетах, у 1942 р. прийняв сан священника і продовжував дослідження в області педагогіки. “Середовище – головний фактор соціалізації особистості” – головне в людині – “соціальна спадковість” (норми, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління).
Однією з перших на території Радянського Союзу виникла Екатерин-бургська соціально-педагогічна школа (М.А. Галагузова, В.Д. Семенов). Концепція школи: у сфері уваги соціальної педагогіки є дитина, яка потребує допомоги в освіті і вихованні.
Вітчизняні соціально-педагогічні школи.
1. Капська Алла Йосифовна (Київський національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова);
2. Звєрєва Ірина Дмитрівна (Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка);
3. Нагорний Юрій Миколайович, Рижанова (Малько) Алла Олександрівна, Бура Наталя Петрівна (Харківська державна академія культури);
4. Дмитренко Тамара Олександрівна (ХДПУ ім. Г.С. Сковороди), кафедра соціальної педагогіки.
2. Культурно-історичні передумови зародження благодійництва в Київській Русі
Якщо говорити про соціальну педагогіку як про області практичної діяльності, то необхідно чітко розмежовувати соціально-педагогічну діяльність як офіційно визнаний різновид професійної діяльності, з одного боку, і як конкретну, реальну діяльність організацій, установ, окремих громадян з надання допомоги бідним людям, з іншого.
Соціально-педагогічної діяльності як професії, що припускає спеціальну підготовку людей, здатних надати кваліфіковану допомогу дітям, що потребують соціальної, педагогічної та морально-психологічної підтримки, донедавна в нашій країні не було. Щодо реальної діяльності суспільства з надання допомоги знедоленим дітям, то вона має в Росії й в Україні глибокі історичні корені.
Початком історії соціальної роботи в Росії й Україні слід вважати договір 911 р. князя Олега з греками, що містить у собі моменти, які називаються сьогодні соціальною роботою.
І хоча допомога ближньому завжди була характерна для слов’янських народів, саме цей договір був першим документальним свідченням турботи держави про тих своїх громадян, які цієї турботи потребують.
Справжнім поштовхом для розвитку добродійності на Русі стало прийняття християнства.
Незважаючи на те, що слова «добродійність» і «милосердя», на перший погляд, дуже близькі за своїм значенням, вони не є синонімами.
Милосердя – це готовність допомогти комусь з людинолюбності, жалю, або, за визначенням В. Даля, «любов на ділі, готовність робити добро всякому». Російська православна церква із самого початку свого існування проголосила милосердя як один з найважливіших шляхів виконання основної християнської заповіді «возлюби ближнього як себе самого».
Під добродійністю розуміють надання окремими особами або організаціями безоплатної і, як правило, регулярної допомоги нужденним людям.
Вводячи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко прийняв звернені до душі людини положення цього вчення, що закликають людей піклуватися про ближніх, бути милосердним. Ось деякі з цих положень: «Блаженні милостиві, тому що помилувані вони будуть», «Продай блага свої й убогим роздай» тощо. Перейнявшись духом християнських вчень, Володимир велів «усякому старцю й убогому приходити на князівський двір, брати їжу і воду, гроші зі скарбниці». Прагнучи розвинути добродійність, надати їй організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видав Статут, у якому згідно з релігійними заповідями поклав на духівництво обов’язки займатися суспільним піклуванням, виділив десятину на утримання монастирів, церков, богоділень і лікарень.
Майже відразу ж після водохрещення великий князь київський Володимир – Червоне Сонечко зайнявся богоугодними справами: будував церкви, що стали не тільки фундаментом віри, але й основою наукового знання, книжкової справи; засновував школи й училища, які стали першою сходинкою народної освіти Русі. Спочатку ця шляхетна справа не зустріла підтримки населення, особливо у знаті. За словами одного літописця, дружини з багатих сімейств, у яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мертвих, вважаючи писемність чарівництвом.
Але ж все-таки іноді філантропія князя Володимира приймала загрозливий для держави характер: за словами літописців, князь став поширювати своє «благоугодіє» і на злочинців і вбивць, замінюючи їм страту штрафом. Через це вони швидко втратили всякий страх перед владою. Духівництву довелося навіть просвіщати Володимира, вимагаючи від нього знахабнілих злочинців.
Отже, Володимир, перший києво-руський князь-християнин, що почав з убивства свого брата Ярополка, прийнявши християнство, став яскравим прикладом найвищого заступництва над бідними, злиденними і убогими. У його особі об’єдналася особиста і державна доброчинність.
Починання Володимира продовжив його син Ярослав, що заснував училище на 300 чоловік. Це училище було першим дійсним навчальним закладом на Русі. Однак найбільше Ярослав прославився складанням першого письмового києво-руського зводу законів – «Руської правди». «Руська правда» складається з 37 глав і, крім статей карного характеру, має статті соціальної спрямованості, що було надзвичайно для молодих держав Європи.
Онук Ярослава Мудрого Володимир Мономах створив перше у своєму роді моральне повчання, звернене до молодшого покоління. Воно наповнено щирістю і християнською людяністю. Князь розмірковує про справедливі відносини між людьми:
«Всього ж більш убогих не забувайте, але, наскільки можете, за силою, годуйте, і подавайте сироті, і вдовицю виправдовуйте самі, а не давайте сильним губити людини» [5].
Ці тенденції розвитку соціальної опіки у Київській Русі були перервані, як і суспільний розвиток нашого народу взагалі, татаро-монгольською навалою. В умовах краху державності і чужоземного володіння на перший план у збереженні й об’єднанні духовних сил народу об’єктивно вийшла православна церква. Вона стала єдиним притулком для убогих, старців і безпомічних. Церква і монастирі взяли на себе всі благодійні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування Руссю, шанобливо відносилися до духівництва, давали ієрархам ярлики, звільняли церкви і монастирі від данини і поборів, залишаючи на духівництві турботу про опіку тих, хто її потребував.
3. Традиції соціальної підтримки за часів козацтва (з XV до XVIII ст.)
Козацтво відіграло велику роль у вітчизняній історії, а також справило великий вплив на формування специфічних рис традиційно-побутової культури, етнічної самосвідомості та національного характеру українського народу. Козакам були властиві взаємоповага, взаємовиручка, турбота про сім’ї загиблих козаків тощо.
4. Соціально-благодійна діяльність українських братств
Братство – це національно-релігійні організації міщан та селян України кінця XVI–XVIII ст. Найбільш відомими братствами є Львівське, Київське, Луцьке. Братства влаштовували колективні обіди, дбали про власні патронатні церкви, надавали матеріальну допомогу своїм членам, організовували школи, друкарні, книгарні, бібліотеки, найбільш заможні – шпиталі-притулки для непрацездатних.
Наприклад, Київське братство мало свою школу і «шпиталь для людей убогих, старих, як духовних і цивільних, так і лицарських».
5. Соціальна підтримка населення за часів російського царату
Татаро-монгольські спустошення заподіяли непоправної шкоди Росії й Україні, але навіть у таких умовах традиції благодійної діяльності не були забуті.
На початку XVI ст., поряд з особистою участю будь-якої людини в благодійній діяльності, у справі надання допомоги нужденним намітилася нова тенденція, пов’язана з благодійною діяльністю держави. Зокрема, на Стоглавому Соборі в 1551 р. Іван Васильович Грозний висловив ідею про те, що в кожному місті необхідно виявляти всіх, хто потребує допомоги – убогих і жебраків, будувати спеціальні богодільні і лікарні, де їм був би забезпечений притулок та догляд.
На початку XVII століття відбувається зародження державних форм піклування, відкриваються перші соціальні установи. Історію піклування дитинства на Русі пов’язують з ім’ям царя Федора Олексійовича, а точніше з його указом (1682 р.), у якому говорилося про необхідність навчання дітей грамоті і ремеслам.
Але найбільш відоме в історії ім’я великого реформатора Петра I, котрий за своє правління створив державну систему піклування нужденних, виділив категорії нужденних, увів превентивні заходи боротьби із соціальними пороками, врегулював приватну доброчинність, законодавчо закріпив нововведення.
Вперше при Петрі I дитинство і сирітство стають об’єктом піклування держави. У 1706 р. відкриваються притулки для «соромних дітей», куди було наказано брати незаконнонароджених з дотриманням анонімності походження, а за «загублення соромних дітей», була неминуча страта. Немовлята забезпечувалися державою, і в скарбниці були передбачені кошти на утримання дітей і людей, що їх доглядають. Коли діти підростали, їх віддавали в богодільні на прожиття або приймальним батькам, дітей старше 10 років – у матроси, підкидьків або незаконнонароджених – у художні училища.
Також Петро I, прагнучи викорінити псевдожебракування, заборонив (під погрозою шрафу 5 рублів) давати милостиню безпосередньо тим, хто просить. Замість цього порадив добродійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях. Цей напрям розвитку цивільної опіки, як найбільш цивілізованої форми добродійності, під впливом прогресивних ідей із Заходу і російської суспільної думки, набув поширення і державну підтримку.
Так, Катерина II 1 вересня 1763 р. видала маніфест про створення Виховних будинків для сиріт. У 1775 році вона в законодавчому порядку установила державну службу опіки «для всіх цивільних шарів». Ця система має включати народні школи, будинки для сиріт, аптеки, шпиталі, будинки для невиліковних хворих, для божевільних тощо. Для них виділялися державні кошти, надавалися права містам, поселенням і окремим особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним. Сама Катерина II віддала для цього 150 000 рублів, а вельможі довели цю суму до 500 000 рублів. Вона заснувала «Громаду виховання шляхетних дівчат» (1764 р.), а також інші благодійні установи – будинки опіки, шпиталі, школи тощо. Їхня мережа, що розширювалася, у 1854 році була об’єднана у «Відомство імператриці Марії».
Благодійна діяльність Російського імператорського двору, насамперед його жіночої половини, здобуває в цей період форму стійкої традиції.
Як відзначає Ф.А. Мустаєва, першим міністром доброчинності була Марія Федорівна, дружина Павла I. Під її піклуванням відкривалися виховні будинки і притулки, класи з підготовки наставниць, учительок музики. Піклування поширювалося на вдів, глухих, сліпих.
Олександр I звертає свою увагу на дітей з порушеннями зору. За його наказом у Петербург був запрошений знаменитий французький учитель Валентин Гаюі, що розробив оригінальну методику навчання сліпих дітей. З того часу починають будуватися установи для цієї категорії дітей, а в 1807 р. відкривається перший інститут сліпих, де навчалося лише 15 сліпих дітей (розраховували прийняти 25), оскільки вже на той час була живуча теза «у Росії сліпих немає».
Благодійною діяльністю займалося також і багато скромних російських обивателів – вчителі і торговці, ремісники і медики. Один з них – Федір Петрович Гааз – «святий доктор». Отримавши диплом Віденського університету, німець Гааз приїхав у Москву в 1802 році і залишився тут на все життя. Усі свої кошти (спочатку значні) він витрачав на допомогу біднякам, ув’язненим. З 1819 р. почав роботу у в’язницях, порядки в яких приводили його в жах. Він вступив у Громаду піклування про в’язниці, у 47 років став членом і секретарем Московського комітету громади. Незважаючи на численні перепони з боку влади, Гааз разом з іншим подвижником, головою Комітету князем Ф. Голіциним, почав обстеження в’язниць, життя арештантів, засланих і каторжан [8].
6. Особливості соціальної підтримки населення в Україні в кінці XIX на початку XX ст.
У 1834 році німецький реформатор народної освіти і творець нових програм підготовки вчителів, що викладені у праці «Путівник p підготовrb німецьких учителів», А. Дистервег увів термін «соціальна педагогіка» (Social pedagogik). Спираючиcь на Г. Песталоцци, А. Дистервег указував на роль освіти і школи у розвитку середовища і необхідність підготовки вчителя до роботи в ній. Соціальну педагогіку він назвав «засобом діяльності вчителя в середовищі».
На початку XIX ст. правильно визначилися провідні принципи соціальної педагогіки, які не втратили своєї актуальності і сьогодні. До них відносяться:
• принцип гуманізму, що полягав у створенні атмосфери людських взаємин і боротьби за загальнолюдські цінності (Песталоцци, Дистервег);
• принцип «утримуючого виховання», сутність якого зводилася до необхідності утримувати вихованця від поганих вчинків, культивувати слухняність (Гербарт);
• принцип трудового виховання (Песталоцци);
• принцип соціального виховання, тобто виховання в державі і для держави (Песталоцци);
• принцип природовідповідності (Дистервег, Песталоцци)
• принцип культуровідповідності, який полягав у тому, що у вихованні обов’язково враховувалися умови місця і часу, одним словом «вся сучасна культура в широкому і всеохоплюючому розумінні слова» (Дистервег) [9].
У цей час у Росії були створені Московський і Гатчинський сирітські інститути. У Московському інституті виховувалися тільки дівчатка, що готувалися бути домашніми виховательками і наставницями, а в Гатчинському – тільки хлопчики, що готувалися бути домашніми вчителями, а пізніше – правознавцями і канцелярськими службовцями. У різний час інспекторами Гатчинського інституту працювали такі чудові російські педагоги, як Е.О. Гугель і К.Д. Ушинський.