ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.07.2019
Просмотров: 2515
Скачиваний: 1
Радянська Росія поставила задачу боротьби з дитячою безпритульністю і її причинами. Цими питаннями займалися так звані соцвоси – відділи соціального виховання при органах влади всіх рівнів. Були створені установи соціально-правової охорони неповнолітніх, у вузах Москви і Ленінграда було розпочато підготовку фахівців для системи соціального виховання.
Після Великої Жовтневої соціалістичної революції розпочався етап радянської системи соціального забезпечення. Вже на шостий день — 13 листопада 1917 р. Рада народних комісарів опублікувала "Урядове повідомлення про соціальне страхування" і приступила до видання декретів про повне соціальне страхування "найманих працівників, а також міської і сільської бідноти". За період з 1917 до 1922 pp. у Росії було видано понад 100 декретів і розпоряджень у питаннях соціального забезпечення, відкрито близько 1500 установ з охорони материнства і дитинства.
31 жовтня 1918 р. Рада народних комісарів Росії затвердила Положення про соціальне забезпечення трудящих.
Згадане Положення 1918 р. передбачало такі види матеріального забезпечення: допомоги по тимчасовій непрацездатності, по безробіттю, по вагітності і пологах, у зв'язку з народженням дитини, на поховання, пенсії по інвалідності, медичну допомогу, протезування та ін.
У 1919 р. було скасовано стягнення внесків на соціальне страхування для всіх підприємств та установ (окрім приватних роботодавців) і встановлено порядок прямого кошторисного фінансування соціального забезпечення. Але така система діяла недовго. Постановою РНК РСФРР від 15 листопада 1921 р. державне соціальне забезпечення робітників і службовців стало здійснюватися через соціальне страхування за рахунок внесків підприємств.
Якщо на початку XX ст. суб'єктами соціального забезпечення в основному були тільки трудящі та члени їхніх сімей, то наприкінці століття ці системи у розвинутих країнах охоплювали вже все населення. Поступово відбувається розширення соціального забезпечення і включення його у більш широкі системи соціального захисту, які поряд із традиційним соціальним забезпеченням передбачають заходи спеціального та додаткового соціального захисту для окремих категорій населення, введення спеціальних цільових і комплексних соціальних програм, державне фінансування за рахунок податків тощо.
5) Норми права в системі соціальних норм
Соціальні норми - це правила поведінки людей та їх об'єднань, що покликані врегульовувати життя суспільства з метою забезпечення в ньому порядку і стабільності.
Соціальні норми за своєю природою означають певний стандарт поведінки.
Основні види соціальних норм:
-
Норми моралі, звичаї, традиції, корпоративні норми, соціально-технічні норми, релігійні норми, норми права.
Норма права - це обов'язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується відповідними державними органами в межах їх компетенції.
Норми права мають такі ознаки:
1. Норма права - це правило поведінки, що формулюється або санкціонується державою і має загальнообов'язковий характер.
2. Норми права встановлюються або санкціонуються (тобто підтверджуються), а також охороняються державою від порушення з боку будь-кого, держава контролює дотримання правових норм і, в належних випадках, застосовує передбачені законом засоби примусу за правопорушення.
3. Норма права - це формально визначене правило поведінки, що є первинною клітиною права. Норми права виробляються на підставі узагальнення певних казусів, тобто конкретних випадків, які підлягають регулюванню. Правові норми повинні сформулювати права на конкретні види дозволених дій або на об'єкти (майно), а також обов'язки, заборони і міри відповідальності за їх невиконання або порушення публічного порядку.
4. Формальна визначеність права вимагає письмової, документальної форми. Норма права набуває свого вираження у тексті нормативно-правового акта.
Така форма дає усім виконавцям норм права ясне і точне уявлення про зміст, межі дії норм та інші необхідні відомості про право. їх можна отримати лише при опублікуванні чи публічному оголошенні тексту нормативно-правового акта.
5. Норма права має точно визначені межі. Вона діє у просторі (на території всієї держави чи на окремих частинах), у часі (визначаються дати набуття і втрати чинності правової норми) та по колу осіб (визначається її обов'язковість для всього населення країни чи лише для окремих її категорій - військовослужбовців, пенсіонерів, потерпілих внаслідок стихійного лиха та ін.).
Структура норми права являє собою її внутрішню будову, яка складається з таких компонентів: диспозиція, гіпотеза і санкція.
6) Поняття соціальні права людини, історія їх розвитку
Соціальні права – досить тонка й така, що важко піддається визначенню, категорія. Спостерігається активна експлуатація цієї категорії у політичних цілях, при цьому соціальні права або досить жорстко "прив’язуються" до економічних прав, або підміняють собою певні економічні права, або, навпаки, соціальними правами обмежується лише сфера соціального забезпечення, а під соціальним правом (у позитивному значенні) розуміється право соціального захисту.
Все ж найбільш поширеним у науці є визначення соціальних прав як таких, що забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність.
Необхідно відзначити дві складові соціальних прав. З одного боку, ці права відображають потреби загальносоціальні, першочергові, матеріальні, життєво необхідні для людини. З другого – соціальні права відображають й усуспільнений характер задоволення таких потреб, – із так званих суспільних джерел, тобто спеціально створюваних соціальних фондів або безпосередньо з державного бюджету.
Враховуючи такий підхід, можна загалом окреслити соціальні права як такі, котрі відображають потреби окремої людини як члена суспільства зберігати своє фізичне існування у цьому суспільстві, а людського соціуму в цілому – на виживання і розвиток. Соціальність виявляється також у тому, що для реалізації цих прав потрібна взаємодія усіх прошарків суспільства, а метою їх є справедливий розподіл благ у суспільстві та рівний доступ до цих благ.
Водночас соціальні права мають економічний зміст. Він полягає: 1) в обсязі матеріальних ресурсів, необхідних для забезпечення соціальних потреб людини; 2) обсязі матеріальних ресурсів, на які особа реально набуває права, реалізовуючи конкретне соціальне право.
Матеріальні джерела, що здобуваються через реалізацію економічних прав, максимальним розміром не обмежуються, тоді як реалізація соціальних прав завжди обмежена певним мінімумом – соціальним стандартом (мінімальної пенсії, допомоги, послуг тощо), встановлюваним у законодавстві. Цей мінімум має включати не лише засоби для виживання, а й для певного соціального розвитку людини. Тут актуальною є проблема стандартизації соціальних прав та відповідності цих стандартів реальним потребам людини.
7) Соціальні обовязки держави та їх міжнародно-правове регулювання
Особливість міжнародно-правового регулювання відносин у сфері соціального захисту полягає в особливому юридичному способі, за допомогою якого здійснюється таке регулювання. Мова йде про соціальні стандарти і соціальну стандартизацію як спеціальний вид соціально-захисної функції держави. Реалізація прав людини вимагає встановлення на державному рівні певних мінімальних стандартів як відправних показників для визначення рівня їх забезпеченості. Взагалі "стандарт" означає певний еталон, мірило, відносно якого вимірюються певні процеси, предмети, явища. Вироблення соціальних стандартів має особливе значення, оскільки саме від відповідності таким стандартам робляться висновки не тільки вітчизняними, а й зарубіжними, міжнародними експертами, – чи забезпечено певне право людини в Україні.
Система стандартизації соціальних прав включає: 1) створення каталогу соціальних прав; 2) визначення змісту (елементів) кожного права; 3) встановлення державних гарантій забезпечення прав; 4) встановлення системи контролю за забезпеченням соціальних прав.
В Україні правові основи соціальної стандартизації закладено Законом України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії". Відповідно до ст. 27 цього Закону наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 17 червня 2002 р. № 293 затверджено Державний класифікатор соціальних стандартів і нормативів, який є складовою державної системи класифікації та кодування соціально-економічної інформації. Метою встановлення державних соціальних стандартів та нормативів є визначення механізму реалізації соціальних прав та державних соціальних гарантій громадян, визначених Конституцією України, визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забезпечення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсах для їх реалізації, визначення та обґрунтування розмірів потреби в коштах Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, соціальних фондів на соціальний захист і утримання соціальної сфери. В Україні на основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соціальних гарантій: мінімального розміру заробітної плати, мінімального розміру пенсії за віком, неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, розмірів державної соціальної допомоги та інших соціальних виплат.
Базовим державним соціальним стандартом у сфері доходів населення є прожитковий мінімум, правове регулювання якого здійснюється на основі відповідного Закону України "Про прожитковий мінімум" 1999 р. На основі прожиткового мінімуму мають визначатися розміри мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, неоподатковуваний мінімум доходів громадян, розміри державної соціальної допомоги, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, розміри інших соціальних виплат. Прожитковий мінімум застосовується також для загальної оцінки рівня життя в Україні, що є основою для реалізації соціальної політики та розроблення державних соціальних програм.
8) Загальна характеристика Конституції України. Загальна характеристика соціальних прав в Україні
Конституція - це основний закон держави.
була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.
Конституція України проголосила, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, і держава відповідає перед людиною за свою діяльність, роботу державних органів та посадових осіб. Встановлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності .
В Україні визнається і діє принцип пріоритету права. Конституція окреслила коло питань, які визначаються виключно законами України. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Ст. 21 Конституції встановила, що норми Конституції є нормами прямої дії, тобто людина має право звернутися в суд за захистом своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на основі Конституції, не посилаючись на інші закони. Якщо використані всі національні правові засоби захисту прав і свобод, громадяни мають право звертатися до міжнародних інстанцій.
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція закріпила, по суті, президентсько-парламентську форму правління в Україні. Єдиним органом законодавчої влади є парламент-Верховна Рада. Главою держави є Президент, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.
Конституція проголосила українську мову державною, але водночас нею забезпечується розвиток і збереження мов національних меншин.
Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, прикінцевих та перехідних положень.
Преамбула - це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі прийняття Конституції, її основні принципи.
Розділ І. "Загальні засади" містить статті, що визначають основи конституційного ладу, громадянство, суверенітет України, соціальний захист громадян, екологічну безпеку, державну символіку.
Розділ II. "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" містить норми, що визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні, культурні права і свободи громадян, конституційні обов'язки людини і громадянина, встановлюють гарантії їх здійснення.
Розділ III. "Вибори. Референдум" окреслює такі форми безпосередньої демократії, як вибори і референдуми, через які здійснюється народне волевиявлення.
Розділ IV. "Верховна Рада України" закріплює правовий статус єдиного законодавчого органу в Україні - Верховної Ради України, її склад та повноваження, статус народного депутата.
Розділ V. "Президент України" містить норми, що регулюють конституційний статус Президента України, порядок його обрання, повноваження, та умови їх припинення.
Розділ VI. "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" містить норми, що визначають правовий статус Уряду, його склад, повноваження та статус місцевих державних адміністрацій.
Розділ VII. "Прокуратура" містить норми, що регулюють функції органів прокуратури, порядок призначення та звільнення з посади Генерального Прокурора.
Розділ VIII. "Правосуддя" розкриває систему судів загальної юрисдикції в Україні, визначає основні засади судочинства, статус суддів та Вищої ради юстиції.
Розділ IX. "Територіальний устрій України" розповідає про засади та систему адміністративно-територіального устрою України.
Розділ X. "Автономна Республіка Крим" присвячений правовому становищу автономії, її повноваженням, основам взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим.
Розділ XI. "Місцеве самоврядування" містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх повноваження та статус депутатів місцевих рад.
Розділ XII. "Конституційний Суд України" розкриває правовий статус єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, його склад, формування та повноваження.
Розділ XIII. "Внесення змін до Конституції України" регулює порядок внесення змін до Конституції України.
Розділ XIV. "Прикінцеві положення" утверджує думку, що Конституція набуває чинності з дня її прийняття, а день прийняття Конституції є державним святом - Днем Конституції.
Розділ XV. "Перехідні положення" визначає строки та порядок здійснення повноважень органами державної влади, місцевого самоврядування, судової влади та прокуратури.
9) Структура органів державної влади
ГЛАВА ДЕРЖАВИ. Главою держави є Президент України.
Президент України виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав ісвобод людини і громадянина. Президент забезпечує правонаступництво держави, представляє її в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю, веде переговори та укладає міжнародні договори України.
Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. На основі та на виконання Конституції і законів України він видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України.