ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4916
Скачиваний: 5
пісні), писемні (літописи, оповіді, записки, щоденники, грамоти та ін.).
Для вивчення стародавньої історії України основні джерела дає археологія – наука про
матеріальну культуру населення у дописемний період його існування.
Серед писемних джерел із стародавньої української історії найважливішими є літописи –
хронологічний виклад подій, які відбувалися на певній території чи державі. Перші літописи
появилися ще за часів правління Ярослава Мудрого. Найдавніше літописне зведення було
складене у Києві близько 1037–1039 рр. У 1113 р. чернець Києво-Печерського монастиря
Нестор закінчив зведення літопису, названого ним “Повість врем`яних літ”. Цей
високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної думки в Україні.
Від другої половини XVII – початку ХVІІ ст. на зміну літописній традиції викладу історії
приходить якісно новий, вищий етап розвитку української історіографічної науки.
Появляються перші спеціальні дослідження, об`єктом вивчення яких стали найрізноманітніші
аспекти історії України. Значний внесок у становлення вітчизняної історичної науки зробили
такі вчені як М.Костомаров, В.Антонович, О.Лазаревський, О.Єфименко, Д.Яворницький та ін.
Проте найбільша заслуга у розвитку української історичної науки по праву належить
М.С.Грушевському. Він – автор 1800 різноманітних наукових праць, а також таких загальних
курсів з історії України, як: “Очерки истории украинского народа”, “Ілюстрована історія
України”, і головне “Історія України-Руси” в десяти томах. У цій фундаментальній праці він
першим висвітлив систематичну історію України від найдавнішого періоду до 1658 р.
- 7 -
М.С.Грушевський створив власну національну історичну школу. До неї справедливо
належать такі видатні вчені: С.Томашівський, І.Крип`якевич, І.Джиджора, О.Терлецький,
М.Кордуба та ін. До класиків української історичної науки можна також віднести
Д.Дорошенка, Н.Полонську-Василенко__________, яким належать фундаментальні курси з історії України.
Таким чином, курс “Історія України та її державності” опирається на міцну джерельну та
історіографічну базу. Використовуючи праці видатних українських істориків минулого, сучасні
наукові дослідження в галузі вітчизняної історії, ми намагатимемося зосередити свою увагу на
вузлових проблемах історії української державності.
2. Доісторичне минуле України. Початки формування українського етносу та його
державності. Проблеми етногенезу (походження народів) та державотворення, за відсутності
якісних, умотивованих джерел, як писемних, так і археологічних, є найбільш складними і
суперечливими не тільки в українській історичній науці, а й у зарубіжній. Тому, особливого
значення сьогодні, набуває розв`язання таких складних теоретичних питань, як походження
українського етносу, визначення його місця в колі європейських народів, формування етнічної
території, виникнення особливостей мови, етнопсихології, своєрідності культури і політичної
організації.
Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого сягає в
далекі часи, приблизно 3 млн. років тому, коли з`явилася людина. Про життя первісних людей
ми дізнаємося головним чином з археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії
людства був стародавній кам`яний вік – палеоліт, який тривав від 3 млн. років до ІІ тис. років
тому. Археологи поділяють палеоліт на ранній і пізній. Під час раннього палеоліту у
міжльодовиковий період природні умови були сприятливі для людини – субтропічний клімат
дозволяв збирати різні рослини і полювати різноманітних тварин. Люди навчилися виробляти і
застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а також спілкуватися між
собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовими колективами по кілька
десятків кожний – первісними стадами, які у пошуках їжі переходили з місця на місце.
На сучасній території України стародавні люди з`явилися саме в епоху раннього
палеоліту – близько І млн. років тому. Археологи стверджують що найдавніші людські
поселення знаходилися на Дністрі, біля с. Лука-Врубловецька (Кам`янець-Подільський р-н.
Хмельницької обл.) та у Донбасі поблизу с. Амвросіївка. Також поблизу с. Королеве
Виноградівського району в Закарпатті археологи знайшли й дослідили велике поселення
первісних людей. Вісім культурних шарів (горизонтів) розкрили їхнє життя і діяльність у
період від І млн. до 35 тис рр. до н.е. Там виявлено значну кількість кам`яних знарядь праці.
Знахідки у Королевому – найдавніші свідчення про життя і побут первісних людей не лише в
Україні, але й в усій Східній Європі.
Після початку чергового похолодання, близько 150 тис. років тому, величезні льодовики
вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров`я і
межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра і лісотундра, а на півдні –
холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість порівняно невеликих тварин, що існували в
умовах теплого клімату, з`являються краще пристосовані до холоду – мамонти, шерстисті
носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін.
У зв`язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням кількості рослинної їжі, яку
можна зібрати, збільшується роль полювання на великих тварин, а відтак з`являється
необхідність формування більших груп людей. Удосконалюються і знаряддя праці, обставини
вимагали їх урізноманітнити – гостроконечник використовувався як наконечник списа, а
- 8 -
скребло слугувало для розбирання туш тварин, обробки шкур, деревини, кісток. Поява знарядь
праці різних типів свідчила про виникнення природного розподілу праці.
Холод змусив також поселятися у природних печерах і одягатися у шкури тварин. Люди
навчилися видобувати вогонь тертям. З часом люди стають менш залежними від природних
умов, що дозволило їм розселитися на великих територіях. Залишки тогочасних стоянок-
поселень зустрічаються на Сіверському Дінці, Волині, Наддністрянщині, Наддніпрянщині, в
Криму і Приазов`ї.
Наприкінці льодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35 – ІІ тис. років тому),
внаслідок підвищення продуктивності збиральництва і мисливства люди навчилися створювати
певні запаси їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони селилися
переважно на берегах річок у землянках і напівземлянках, які будували вже власноруч. На
зміну первісному людському стаду прийшла матріархальна родова община – основним
осередком суспільства стає рід – група кровних родичів, що вела своє походження від спільних
жіночих предків по материнській лінії оскільки при груповому шлюбі спорідненість інакше
визначити було неможливо. Члени роду спільно володіли знаряддями виробництва, спільно
здобували і споживали все необхідне для життя. Родові общини об`єднувалися у племена, з
утворенням яких сформувався родоплемінний лад.
Приблизно VІ тис. років тому закінчився мезоліт – середній кам`яний вік, що тривав з ХІ
тис. до н.е. Саме в цей час природні умови стають подібними до сучасних. Великі тварини або
вимерли, або відійшли на північ. Для полювання на менших тварин і птахів люди почали
застосовувати лук і стріли і їм вже не треба було гуртуватися у великі племена.
Під час нового кам`яного віку – неоліту, що тривав на території сучасної України від 5 до
3 тис. до н.е. особливо характерною рисою життя людей був перехід від присвоюючих до
відтворюючих форм господарської діяльності. Виникло скотарство. Люди також навчилися
нових технологій обробки – шліфування, свердління і розпилювання. Виникло і примітивне
ткацтво та вироблення ліпного глиняного посуду поки що без гончарного кола. Це
підтверджують досліджені стоянки Молодове на Дністрі. Радомишльська на Житомирщині,
Мізинська на Чернігівщині, Гінцівська на Полтавщині, Кодацька, Старосільська,
Добраничівська і Кирилівська на Київщині, Деркул на Донбасі та ін. Загалом археологами
виявлено близько 500 поселень – стоянок людей кам`яного віку на сучасній території України,
де проживало тоді не більше 20 тис. чоловік.
Перехідною епохою від кам`яного віку до залізного був енеоліт (4 – поч. 2 тис. до н.е.).
Серед племен, що населяли простори сучасної території України, найвищого рівня розвитку
досягли трипільці. Таку назву отримали землеробські племена, які населяли Київщину у період
неоліту. У 90-х роках ХІХ ст. цю культуру біля с. Трипілля відкрив український археолог
В.Хвойко. Протягом 4–2 тисячоліть до н.е. трипільці розселилися на великій території: в
басейнах річок Прута, Дністра, Південного Бугу, Дніпра, а також Волині, Поділлі, у
Північному Причорномор`ї та інших місцевостях.
Археологи дослідили не менше двадцяти великих трипільських поселень, Трипільське,
Червонохутірське, Ботницьке на Київщині, Луко-Врубловецьке і Кадиївське на Хмельниччині,
Володимирівське і Гренівське на Кіровоградщині, Сушківське на Черкащині Усатівське на
Одещині, Олександрійське на Харківщині та інші – й знайшли там немало важливих
матеріальних пам`яток трипільської культури: житла, господарські будівлі, вогнища, культові
місця, знаряддя праці тощо.
Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на
важкодоступних горбах і на ранньому етапі складалися із 10–15, а в період розквіту
- 9 -
трипільської культури – з кількох сотень глинобитних жител, які обігрівалися печами й мали
круглі вікна. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.
Головним заняттям трипільців було землеробство й скотарство; мисливство, рибальство і
збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовувалися рала і
мотики, а тягловою силою були воли. Вирощувалися ячмінь, пшениця, просо та інші культури.
Рогові або дерев`яні серпи з крем`яними вкладишами служили трипільцям для збирання
врожаю. Зерно перемелювалося ручними кам`яними зернотерками. Трипільці розводили
велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручали також диких коней. Знаряддя праці
виготовляли з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила,
мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовувалися примітивні ткацькі
верстати, що засвідчує початок ремісництва.
Посуд виліплювався з глини і випалювався в горнах: горщики, миски, чаші, глечики,
амфори, великі макітри для зберігання води і зерна тощо. Ці вироби прикрашалися орнаментом
або багатобарвним розписом. На посуді зображалися птахи, тварини, дерева, зірки, Сонце,
Місяць тощо. Загалом матеріальна культура трипільців була досить високою. Поряд з нею була
досить розвинутою і духовна культура трипільців. Вона включала різні землеробські культи –
космогонічні уявлення, культ матері-землі, культ свійських тварин (здебільшого бика), вогню.
Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема, розпис мінеральними фарбами
приміщень, глиняного посуду. На ранньому і середньому етапах був поширений лінійно –
заглиблений орнамент, а на пізньому – шнуровий та заглиблений. Широко відома
мікроскульптура трипільців: фігурки жінок, тварин, моделі жител.
Складними є питання походження та історичної доля трипільців. Майже всі дослідники
вважають, що на формування трипільців вплинули як культура місцевого буго-дністровського
неолітичного населення, так і частини балкано-дунайської людності, що контактували з
землеробськими народностями Передньої Азії. Трипільські племена мали широкі зв`язки з
населенням Центральної Європи, зокрема племенами культури лійчастого посуду. Історична
доля трипільських племен у різних районах їхнього проживання склалася неоднаково.
Основною причиною занепаду трипільського етносу була загальна нерозвинутість
матеріального виробництва, а також зовнішні деструктивні впливи, зокрема, посилення
натиску степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров`ї, деяких
племен культури кулястих амфор на Волині. Все ж трипільська культура була вершиною
розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі. Частина дослідників вважає, що
традиції трипільскої культури у видозміненому вигляді існували і в наступні часи й збереглися
у традиційній народній культурі українців (тип жител у степових районах, розпис будинків і
глиняного посуду, візерунки вишивок, писанок тощо). Проте, етнічний зв`язок з трипільцями
не простежується історично – ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до
індоєвропейців. Тут варто зупинитися на поясненні самого терміна “етногенез”, під яким ми
будемо розуміти процес формування українського етносу. Проблема етнічних коренів
українства досі ще не є вирішеною. Коли ми говоримо про нашу автохтонність, то маємо на
увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту лежить не одна епоха. Відомий
український дослідник В.Петров звертав увагу на ту обставину, що наша автохтонність на
нашій землі не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного
відтворення поколінь. Територією України пройшли різні народи, які залишили на ній свій
слід, який українство увібрало у себе.
Ще у середині ХІХ ст. багато вчених виступили проти азіатської теорії походження
індоєвропейців. Торкаючись цього питання М.Грушевський зауважував, що таке твердження
- 10 -
не має жодних підстав, а ґрунтується на традиційному уявленні про Азію як прабатьківщину
людського роду. Натомість на основі лінгвістичних досліджень вчені прийшли до висновку, що
ймовірно їх прабатьківщиною була лісостепова смуга, яка простягається в південно-західному
напрямку через східноєвропейську рівнину.
Цієї думки притримується і дослідник Стрижак О.С., який вважає, що основою
україногенезу, як і етногенезу деяких інших слов`янських народів, є теорія дунайської
правітчизни слов`ян Нестора-літописця, автора “Повісті времених літ” (початок ХІ ст.). Хоча
тут можна вбачати як авторську залежність від біблійних концепцій, так і об`єктивне
відображення того факту, що дунайсько-балканське вогнище цивілізації з давніх-давен
підтримувало зв`язки з територією України: тут і там однакові злаки, худоба, метали,
приручення коней, індоєвропейська лінійно стрічкова кераміка й трипільська культура V–IV
тис. до н.е.; історія її населення починає фіксуватися на півдні, а його пісні багаті на згадки
Дунаю. Польські й сербо-лужицькі землі також заселилися з півдня, а те, що близько 4000 р. до