ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4915
Скачиваний: 5
н.е. Північна Європа ще тільки звільнялася від льодовика, заперечує германські шовіністичні
прив`язки батьківщини праіндоєвропейщини до півночі. Південні ж слов`яни (за
П.Шафариком, від “слово”; пор. давньосхіднослов`янське “кличани”) прийшли на Балкани, але
з недалеких місць, звідки вони ходили й далі на північ та схід.
У період міді-бронзи (IV – початок І тис. до н.е.) відбувається диференціація
індоєвропейських племен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочатку
індоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну. До східної належали племена арійські
(іранські та індійські), тракійсько-албанські (предки нинішніх вірмен і албанців), слов`янські і
литовські; до західної належали грецькі, індійські, кельтські та германські. Слов`яно-литовська
група займала проміжне становище між арійською і германською, при чому ближче вона
стояла до арійських племен. Це підтверджується лінгвістичними дослідженнями, наприклад
індоєвропейське слово “мадха” означає мед, “мамся” – м`ясо, «табор» – топір, сокира,
«вартана» – веретено. Найбільша спорідненість спостерігалася у мовах слов`янських і
литовських племен, поскільки їх розділення відбулося приблизно в середині І тис. до н.е.
На початку IV – ІІІ тис. до н.е. розпочинається конфлікт між племенами західної
землеробської культури (трипільці) і східної скотарської, що належали до тієї ж
індоєвропейської спільноти. Завоювавши чи здобувши територію поселень трипільських
племен, кочівники не асимілювали їх, а навпаки попали під їхній вплив і стали вести осілий
спосіб життя, займатися землеробством і ремеслом. Про це свідчать досліджені археологами
Кам`янецьке і Більське городища. Серед багатоманітності землеробсько-скотарських племен
Східної і Середньої Європи в ІІ тис. до н.е. виділяються племена культури шнурової кераміки
(назва походить від глиняного посуду прикрашеного орнаментом з відбитків шнура). Пам`ятки
цієї культури знову ж пов`язують Україну з Передньою Азією.
У кінці епохи міді-бронзи райони північного Причорномор`я від Карпат до гирла Дунаю і
Кубані опанували кімерійці. Їх відносять до пізнього етапу розвитку племен так званої зрубної
культури (назва походить від укріплень із зрубів дерева), що займала величезні простори від
Дністра до Уралу, від Карпат до Криму і Кавказу. Кімерійці – перший народ Східної Європи,
власна назва якого збереглася в писемних джерелах (Геродот). Вони займалися скотарством і
землеробством, підтримували торгові контакти з Кавказом і Середземномор`ям, виготовляли і
широко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кімерійці мали укріплені городища. Їх
етнічна приналежність остаточно не з`ясована. Хоча деякі дослідники вважають, що їхня
культура була продовженням трипільської, пристосована до умов табунного скотарства, так як
перехід до нього спрямував нащадків трипільців на південь у степи Причорномор`я.
- 11 -
Звідси їх витісняють скіфи, починаючи із VІІІ ст. до н.е. Поступово вони заселили
степову зону між Доном і Дунаєм. Близько VІ ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава. Вона
була деспотичною монархією. Коли вторглися війська персидського царя Дарія І у 513 р. до
н.е. вони були розгромлені скіфами Взагалі про скіфів збереглося багато відомостей завдяки їх
контактам з греками. Справа в тому, що у VII – VI ст. до н.е. по всьому північному
Причорномор`ї виникають грецькі колонії – своєрідні міста-держави: Ольвія, Тіра, Херсонес,
Пантікапей, Фанагорія, Танаїс та ін. Єдиним державним об`єднанням грецьких міст було
Боспорське царство, яке утворилося у V ст. до н.е. і займало Керченський і Таманський
півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Це були типові
рабовласницькі держави подібні до своєї метрополії. Вони багатіли на торгівлі хлібом, рабами,
рибою, ремісничими виробами.
Найважливіші особливості у житті грецьких колоній зумовилися присутністю племен, які
проживали у степовій частині України. Вони формувалися під впливом взаємної торгівлі,
різних культур та суспільних відносин. Зокрема, для грецьких колоністів “варвари” були тільки
предметом експлуатації – греки винищували місцеве населення не тільки економічно, але
навіть фізично, тисячами вивозячи “варварських” рабів на міжнародні торговиці. Грецькі
колонії – так само, як пізніше візантійські міста в Криму – не зжилися з Україною,
репрезентували тут чужі інтереси і стремління.
Геродот поділяв скіфів на окремі групи: на лівому боці Дніпра жили скіфи-кочівники, по
обох сторонах Дніпра скіфи-хлібороби, в басейні середнього Бугу жили скіфи-орачі, які
називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що це були
слов`янські праукраїнські племена, які беруть свій початок від трипільців. Сама Скіфія
обіймала не лише скіфів, а всі народи, підвладні царським скіфам, осідком яких було гирло
Дону. Геродот описує побут скіфів. За його словами вони жили зі своїх стад і кочували
поставленими на возах житлами, не мали ані міст, ані фортець. За віруваннями скіфи були
язичниками. Єдиною святинею для них був старий залізний меч, виставлений на стосах пруття
– знак бога війни. Йому приносили жертви з худоби та людей: із сотні взятих на війні
полонених жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубували і
розкидали довкола. Скіф мав випити кров першого вбитого на війні ворога, а голову принести
до царя, яка була своєрідним документом, що дозволяв йому брати участь у розподілі здобичі.
Із черепа найзнатніших ворогів скіф робив чашу, яку інколи оправляли в золото.
За етнічною приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме
іранської групи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщини
індоєвропейців, то їхню появу у північному Причорномор`ї можна пояснити зворотним рухом
кочових племен викликаного міграційними процесами в Середній Азії. Прибувши __________назад на
територію свого первісного поселення, скіфсько-іранські орди підкорили залишки населення
яке тут залишалося ще з попереднього періоду. Київський вчений М.Суслопаров, дешифруючи
писемність трипільців, виявив, що нею користувалися і племена зрубної культури, зокрема,
кімерійці. Крім того, ряд дослідників дотримуються думки про виділення вже із ІІІ–ІІ
тисячоліття до н.е. на Наддніпрянщині відповідних діалектів, які стали предками пізніших
прабалтської і праслов`янської мов. Академік Рибаков Б. наголошує на необхідність ставити в
центр уваги дослідників саму назву скіфів-землеробів – сколоти, які за своєю матеріальною
культурою стояли у безпосередньому зв`язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні
протослов`ян (протоукраїнців). Цей взаємозв`язок підтвердив професор П.Курінний такими
даними: поховання скіфів мають аналогію з похованням трипільців та кімерійців під
курганами, а видатних осіб палили на вогні. Обидва обряди продовжували зберігатися аж до
- 12 -
слов`янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині; скіфи продовжують
розробку трипільської міфології, яку перейняли і слов`яни; скіфи користуються всіма формами
посуду, виготовленого трипільцями. Від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи
шпилеподібні, козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.
Коли у 80-х роках ХХ ст. сформувалася українська (київська) школа археологів-славістів і
набула остаточного вигляду концепція походження, а також ранньої історії слов`ян.
Зіставлення нових даних, одержаних археологами і писемних джерел дало можливість
пов`язати ці процеси з динамікою європейської історії. Зокрема, концепція українських
археологів ґрунтується на автохтонності слов`янського етносу між Дніпром і Одрою,
врахуванні одночасно важливої ролі міграцій, які стимулювали етнічний процес.
Методологічною основою київської концепції є положення, згідно з яким формування
слов`янства мало поетапний характер і здійснювалося протягом тривалого часу шляхом
інтеграції з іншими етнічними групами: балтами – на півночі і сході, іраномовними племенами
– півдні, германцями – на заході і фракійцями – на південному заході.
Відтак з ІІ ст. до н.е. скіфів витісняють інші кочові племена-сармати. Вони, як і скіфи,
належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжя Каспійського моря в
результаті натиску інших племен з Передньої Азії. Рештки скіфської людності збереглися в
Криму, частково були асимільовані сарматами. Останні були кочовими племенами, лише
невелика їх частина займалася хліборобством – біля Дунаю та Азовського моря. Вони не мали
постійних місць проживання, а жили у повстяних будах, які перевозили на возах кочуючи з
місця на місце. Це був войовничий народ, який все життя проводив у війнах, але так і не
створив єдиної політичної організації як скіфи, а жив окремими племенами.
Сьогодні, щодо скіфів і сарматів власний підхід пропонує Домбровський О. За ним,
аналогічно до того, як проукраїнським автохтонам та їхній території накинено назви скіфів і
сарматів, завойованій Україні нав`язано було назви “Малоросія” і “південь Росії”. Це було
пов`язане з ранньоісторичними традиціями і “науковою” політикою дореволюційної російської
історіографії, з так званою традиційною (російською) схемою східноєвропейської історії , яку
нещадно критикував М.Грушевський. Тому доцільно було б терміни “скитія”, “сарматія” по
можливості замінювати термінами “скитський період”. “сарматський період”, де
прослідковується хронологічний принцип у нашій протоісторії у першу чергу, а саме
етногеографічне поняття з політичним пріоритетом завойовника. А це означає, що в
протоісторичні часи на території України скіфи й згодом сармати чергувалися як панівна
верства завойовників, але в етнічному й географічному аспекті (автохтонному) вони були
чужим, напливовим елементом, який не став провідним у процесі етногенези русько-
української національної спільноти та перших починів її державної організації.
Дещо іншим шляхом проходив процес розвитку слов`янських старожитностей у західній
частині України.
В середині І ст. н.е., приблизно в той же час, що і в Подніпров`ї, зарубинецькі племена
прип`ятського Полісся мігрували з насиджених місць на південь, в райони Волині і
Подністров`я. Причину їх раптової втечі слід шукати в екологічній катастрофі, можливо ерозії
ґрунту.
У процесі інтеграції зарубинців носіями верхньодністровського варіанту пшеворської
культури – нащадками поморсько-кльошових племен, що асимілювали якусь частину
германців, які проживали на Волині і Подністров`ї, створюються у другій половині І ст. н.е.
пам`ятки зубрицької культури. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими
- 13 -
старожитностями Подніпров`я, особливо Південного Побужжя, і очевидно, генетично
пов`язані з ними.
На дальший процес етнокультурної історії України справляли значний вплив події, що
відбувалися на кордонах Римської імперії, в Подунав`ї. А саме розпочалося налагодження і до
ІІ ст. встановилися тісні контакти як торгові, так і культурні, між людьми, що жили на цих
землях. Рим потребував рабів, зерна, м`яса, а варвари – вина, тканин, предметів розкоші,
срібних денаріїв. Важливе значення надавалося також налагодженню відносин імперії з
античними містами Північного Причорномор`я, які в ІІ ст. переживали період нового
економічного і культурного піднесення.
Протягом ІІ ст. н.е. відбувався процес нівелювання культурних рис зубрицьких і
пізньозарубинецьких пам`яток, що відображав посилення інтеграційних явищ між різними
етнографічними групами давніх слов`ян, створення єдиної давньослов`янської спільності на
території сучасної Правобережної України.
В цих умовах на більшій частині України формується черняхівська культура – культура
римських впливів. Її відкрив у 1899 р. В.Хвойко біля с.Черняхова (Київщина) як пам`ятки
культури слов`янських племен, що жили на Подніпров`ї і Подністров`ї у ІІ – VII ст. Відтоді на
території України археологами досліджено понад 2 тис. поселень черняхівської культури.
У Подніпров`ї носіями черняхівських пам`яток cтали південна частина
пізньозарубинецьких слов`янських племен: скіфо-сарматське осіле населення. У Подністров`ї –
венеди – носії пам`яток зубрицької культури, у карпатському регіоні – дакійці. Тісні стосунки з
більш розвинутими суспільствами півдня Європи, античною цивілізацією справили величезний
вплив на економічний, соціальний та культурний розвиток народів Вісло-Дніпровського
межиріччя, насамперед слов`ян. За умов прогресуючого господарства, зокрема землеробства та
ремесел, сприйняття культурних цінностей провінціально-римського світу, різкого розвитку
соціальних відносин, характерного для черняхівської культури, відбувалося зближення різних
етносів та їх інтеграція.
Цей позитивний процес був перерваний в останній чверті ІІ ст. внаслідок вторгнення з
Північно-Західної Європи германських племен, основу яких становили готи. Захопивши
Волинь і Поділля, готи розірвали значною мірою єдиний у Вісло-Дніпровському межиріччі
слов`янський масив і до середини ІІІ ст. встановили контроль над основною частиною слов`ян,
скіфо-сарматами, дакійцями. Готи поклали також край панування сарматів у Північному
Причорномор`ї, знищивши їх основні поселенські райони та торговельні центри.
На думку дослідників, більшість слов`ян залишила не лише Волинь і Поділля (наприкінці
ІІ – у першій половині ІІІ ст.), але й Правобережжя (до кінця ІІІ ст.), зосередившись на
околицях черняхівського ареалу – у Верхньому Подністров`ї і Верхньому Подніпров`ї –
Подесенні. Звідси частина їх мігрувала у більш віддалені південні і східні регіони. Так, сліди
венедів чітко зафіксовані у Буджацькому степу, а також у Середньому Поволжі. А пустуючі
землі зайняли в основному германські племена.
У другій половині ІV ст. на територію України вторглися зі сходу кочові племена гунів,
які ліквідували політичне панування готів у Південно- Східній Європі, підпорядкувавши їх
своєму впливові. Цим __________скористалися слов`яни. У війні, яка тривала, на думку готського історика
Йордана, з перемінним успіхом, зрештою, перемогли слов`яни. Готи на початку V ст. залишили