ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 27.07.2020
Просмотров: 4920
Скачиваний: 5
єдину Україну" (Народно-демократична партія Валерія Пустовойтенка, Аграрна партія
України Михайла Гладія, партія "Трудова Україна" Сергія Тигипка, партія "Відродження
регіонів" Віктора Януковича взяли вcього 11,8 відсотка, у 1998 р.— загалом 14,2 відсотки.
Серйозно фінансована Соціал-демократична партія (об'єднана) Віктора Медведчука, що
налічує 150 000 членів та має відділення у всіх райцентрах України, зібрала лише 6,3 відсотки
голосів (у 1998 р.— 4 відсотки).
Тріумфом демократії можна назвати перший результат (23,6 відсотка)
правоцентристського блоку "Наша Україна" в який увійшов розділений Народний Рух України
(55 000 членів; у 1998 р. блок НРУ-ПРП набрав 15,2 відсотка).
Блок партій "Батьківщини" та Української Республіканської партії "Собор" Анатолія
Матвієнка та Левка Лук'яненка набрали 7 відсотків голосів. Партії "Демсоюз" Володимира
Горбуліна, зелених Віктора Кононова та ін. внаслідок поразки на виборах 2002 р. практично
зійшли зі сцени. Закономірною була поразка Прогресивної Соцпартії на чолі з Наталею
Вітренко, скомпрометованої "терактом" у Нікополі під час виборів 1999 р.
Катастрофа у Америці 11 вересня 2001 р. дозволила поглянути на українську реальність з
дещо незвичного боку. Як виявилося, "українські Бен-Ладени" теж не дрімають: 27 липня 2002
р. відбулася катастрофа на аеродромі у Скнилові (Львів), в результаті якої 83 людей загинуло а
200 було поранено, 31 липня 2002 р. відбулася аварія на “передовій” шахті ім.Засядька з
численними людськими жертвами. Комісія встановила, що аварія трапилася внаслідок
економії на техніці безпеки директором Юхимом Зв'ягільським. Всього за останні роки на
шахтах України загинуло близько 4 тис. чол.
Осінній 2002 р. наступ опозиції змусив Леоніда Кучму вдатися до реверансів в сторону
Росії. Серед підписаних договорів особливу стурбованість демократичної опозиції викликала
пропозиція утворити з Росією спільний нафто-газовий консорціум — чергова спроба
підпорядкувати собі стратегічну галузь української економіки.
Внутрішньополітична боротьба у 2002 р. вийшла за рамки країни. Як наслідок цього —
переговори "Нашої України" Віктора Ющенка із польськими та російськими політиками, що
продемонстрували її міжнародне визнання. На цьому фоні українські "сили пітьми" —
СДПУ(о) та інші олігархічні партії опинилися у фактичній міжнародній ізоляції.
Іншою стороною внутрішньополітичної ситуації 2002 р. було загострення боротьби за
владу між трьома клановими угруповуваннями: київським (СДПУ (о), Віктор Медведчук,
- 248 -
Григорій Суркіс), донецьким (Партія регіонів, Ренат Ахметов, Віктор Янукович) та
дніпропетровським (партія “Трудова Україна”, Сергій Тигипко, Віктор Пінчук).
В нагороду за підтримку, надану владі під час недавніх виборів, у листопаді 2002 р.
донецький клан в особі губернатора Віктора Януковича, отримав посаду голови уряду (10-й
прем'єр міністр за 11 років незалежності). Спроба змінити одночасно і Голову Нацбанку
продемонструвала, що роздача посад в Україні — це лишень плата за лояльність до
Президента і нові призначення ні в якій мірі не залежить від професійних якостей того чи
іншого чиновника. Загалом, у новому складі уряду, як ніколи, не знайшлося місця для
представників національно-демократичних сил. Як продовження політики загравання з Росією
сприймається призначення віце-прем'єр міністром з гуманітарних питань одіозного
колишнього першого глави Адміністрації Президента (1994—1995 рр.) Дмитра Табачника,
історика за фахом.
В цих умовах не припиняються вимоги певних політичних кіл Сходу та Півдня України
офіційно запровадити російську мову, як другу державну.
За визнанням Ярослава Грицака, українська мова в Україні "є мовою упослідженої
меншості — нею розмовляє, згідно соціологічних досліджень 1994 р., лише 44 відсотки
населення України. За винятком хіба що Західної України, у великих містах (включно з
Києвом) панує двомовність при фактичній перевазі російської мови. Це диктує відповідні
пропорції у культурній продукції: в Україні на 100 громадян української національності
припадає 7 україномовних видань, а на 100 громадян російської національності — 54
російськомовних видання. Справа полягає не лише у сфері поширення української мови. Не
менш важливим є те, що українці мають нижчий соціальний статус: пересічний українець має
нижчий рівень освіти, рідше дивиться телебачення, читає газети і слухає радіо, аніж
пересічний росіянин. Частка українців серед населення падає обернено пропорційно до
розмірів населенних пунктів: вони зберігають більшість (бл. 80 відсотків) у селах і невеликих
містах, становлять приблизно половину населення середніх містах і є виразною меншістю
(25—33 відсотки) у великих містах (поза Західною Україною єдиним винятком є Київ, де
частка українців дорівнює 58 відсоткам). За часткою своєго представництва у державному
апараті (24 відсотки) вони уступають євреям (63 відсотки) й росіянам (32 відсотки),
перебуваючи приблизно на тому ж рівні, що й білоруси та поляки в Україні (23—25 відсотки).
У сучасній Україні українці відчувають себе як туземці у пост-колоніальній країні — з тією
різницею, що київська влада не може чи не хоче провадити щодо них чогось на зразок
політики активної підтримки (affirmative action) їхньої мови та культури".
Сьогодні в України її мешканці в три рази менше ходять у театр, ніж 10 років тому. За всі
роки незалежності в Україні випущено лише 250 фільмів усіх жанрів. На одну книгу
українською мовою припадає 56 видань російською.
Демократизація релігійного життя України сприяла, як стрімкому зростанню кількості
різноманітних конфесій і культів (близько сотні, в т. ч. таких екзотичних, як кришнаїти, або
мормони), так і зростанню загальної чисельності релігійних громад (з 10,8 тис. у 1991 р. до
понад 23,5 тис. у 2000р.). На сьогодні 52 відсотки від загальної кількості віруючих в Україні
належать до православних церков, 25 відсотки — до протестантських, а 21 відсотки — до двох
гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ). Візит в Україну (Київ, Львів) Папи Римського у
червні 2001 р. сприяв, як значному піднесенню авторитету церкви у суспільстві, так і, загалом,
піднесенню міжнародного авторитету молодої Української держави.
Основним підсумком правління Леоніда Кучми є проведення довгоочікуваних
економічних реформ, прийняття Конституції та впровадження гривні, що ознаменувало
- 249 -
всебічне утвердження Української держави. Протистояння олігархів (влади) та політичних
партій сприяло появі організованої опозиції.
3. Діяльність Української держави на світовій арені (1995—2003). Певні успіхи
адміністрації Леоніда Кравчука на міжнародній арені стали добрим підгрунтям для успішної
міжнародної діяльності нової адміністрації Леоніда Кучми.
Проголошення курсу реформ та відмова від статусу ядерної держави вивели Україну зі
стану міжнародної ізоляції. Восени 1994 — весною 1995 р. Міжнародний валютний фонд і
Світовий банк підписали ряд умов з українським урядом про фінансову допомогу українським
реформам. Сильно змінилася й українська політика США. У списку країн, які одержували
державну допомогу США, у 1996 р. Україна зайняла одне з найперших місць, уступаючи лише
Ізраїлю й Єгипту. Білий дім дав недвозначно зрозуміти, що зацікавлений в існуванні
самостійної української держави як у гаранті політичної стабільності в Центральній і Східній
Європі.
Активізація зовнішньополітичної діяльності України у західному напрямку виявилося в
тому, що на 1 січня 1995 р. вона була членом 37 міжурядових міжнародних організацій,
зокрема, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Європейського банку
реконструкції і розвитку, у тому ж році стала повноправним членом Ради Європи. Відносини з
НАТО, які розпочалися з підписання у 1994 р. програми співробітництва "Партнерство __________заради
миру", дедалі зміцнюються. У липні 1997 р. в Мадриді підписано “Хартію про особливе
партнерство між Україною і НАТО”, а в 2001 р. Програму співробітництва на період до 2014р.
Авторитет Україні приносить участь у миротворчих силах ООН у гарячих точках світу.
Протягом 2000—2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради безпеки
ООН, безпосередньо впливаючи на вирішення найважливіших проблем сучасності. Впродовж
1990-х рр. Україна уклала та виконує понад 2 000 міжнародно-правових документів, її визнали
понад 150 країн, вона є членом 50 міжурядових організацій і бере участь у роботі понад 100
постійних та тимчасових органів, створених у рамках цих організацій.
Українська зовнішня політика мала багатовекторний характер — Україна проголошувала
стратегічне партнерство одночасно як з Росією, так з США, Великобританією, Німеччиною і
Польщею.
Головними партнерами України на зовнішній арені були і залишаються дві супердержави
США та Росія. Поряд з цим протягом 1990рр. зміцнювався міжнародний авторитет України та
її зв'язки з багатьма країнами світу. Особливе місце, безперечно займають її західні сусіди, що
поступово вливаються в Європейський Союз. У 1997 р. було залагоджено спірні питання у
стосунках України із Румунією та Польщею.
З ними з червня 1996 р. співробітництво здійснюється й через Центральноєвропейську
ініціативу — регіональну організацію широкого профілю. Відтоді Україна бере участь у
регулярних неформальних зустрічах президентів Центральної Європи. Шоста зустріч
президентів була проведена у травні 1999 р. у Львові.
Стосунки з Росією у перші роки незалежності мали важкий характер. Головною
проблемою був Крим та статус Севастополя, як головної бази колишнього Чорноморського
флоту СРСР. Сепаратистські сили Криму постійно заохочувалися Росією. Так, у січні 1992 р.
Державна Дума Росії взялася переглядати конституційність актів передачі Криму Україні, а у
липні 1993 р. проголосила Севастополь російським містом і головною базою російського
Чорноморського флоту. Сепаратистські кола півострова, об'єднані у Республіканську партію
Криму на чолі з Юрієм Мєшковим намагались відторгнути автономію від України і приєднати
її до Росії. Проблему поділу Чорноморського флоту було вирішено щойно у 1994 р.
- 250 -
Безперечною заслугою нового президента України Леоніда Кучми було остаточне
залагодження кримського питання. Користаючи з гострого конфлікту, що розгорівся між
Мєшковим і кримським парламентом, 17 березня 1995 р. Верховна Рада України відмінила дію
конституції кримської автономії і ліквідувала інститут президентства у Криму. Місцеве
населення байдуже відреагувало на заклики Мєшкова і російських сепаратистів до масової
непокори, а Росія, що глибоко загрузла у чеченських справах, змушена була прийняти таке
вирішеня кримського питання.
Поряд з цим між Україною та Росією велася напружена боротьба за енергетичну
незалежність, за ринки збуту озброєння та військової техніки тощо. Договір про дружбу,
співробітництво і партнерство з Росією було підписано лише 1997 р. (а ратифіковано лише у
1999 р.). Всупереч нормам своєї Конституції Україна за цим договором надала право на
базування Чорноморського флоту Росії на період до 2017 р. Проте, остаточну демаркацію
спільного з Україною кордону Росія постійно відкладає, посилаючись на різні причини.
У зовнішній політиці відбувся перехід від "багатовекторності" до зміцнення економічних
зв'язків з Росією та декларування вступу у НАТО. ГУУАМ (консультативний форум України,
Грузії, Молдови, Азербайджану та Узбекистану) створений у 1997 р. на противагу СНД, де
домінує Росія, щоправда, у 2002 р. пережив кризу: Узбекистан призупинив своє членство у цій
організації, як наслідок появи американських баз на його території та більш тісного
співробітництва з Америкою. Основним напрямком співпраці тут є створення євразійського
транспортного коридору, військово-технічне та економічне співробітництво.
На вимогу Заходу Україна у 2001 р. закрила Чорнобильську АЕС, не отримавши в повній
мірі обіцяних компенсацій.
Останім часом ускладнилися стосунки із США. З однієї сторони внаслідок теракту у
Нью-Йорку 11 вересня 2001 р. та розгортанням спільної з росіянами боротьби з
мусульманськими терористами відбулося перенесення центру уваги США з України на Росію,
з іншої сторони — критика американським урядом внутрішньої політики адміністрації Кучми
охолодила стосунки між Україною та США.
Особливо підірвав зусилля української дипломатії на зближення із Заходом скандал
навколо т. зв. "Кольчуг" — радіолокаційних систем та визнання американським урядом
автентичності записів, зроблених таємно у кабінеті Президента України, де позитивно
вирішувалася поставка цього військового обладнання в Ірак всупереч санкціям ООН. Проте,
Празький самміт НАТО позитивно оцінив прагнення України вступити до складу цієї
організації. А після входження в Об'єднану Європу сусідів України — Польщі, Словаччини та
Угорщини, вступу до НАТО Румунії та Болгарії, очевидно, що альтернативи шляху на Захід
для України не існує.
Таким чином, протягом останніх років Україна змогла суттєво зміцнити свій авторитет
на міжнародній арені. Більш конкретних обрисів набув західний вектор політики.
Одинадцять років незалежності продемонстрували світові життєздатність Української
держави. Очевидною стала важлива роль України як члена світового співтовариства, без якого
неможливо вирішити багато міжнародних справ. Високий рівень українських технологій,
значний освітній потенціал її громадян створили високий авторитет нашій державі. Підйом
економіки та рівня життя на сьогодні залишається найважливішим стратегічним завданням
влади. У випадку не виконання цього завдання Україні загрожує дезінтергація. На цю загрозу
вказує, зокрема, недавня заява глави уряду Туреччини про те, що його кінцевою
зовнішньополітичною метою є повернення в межі Турецької держави усіх тих земель, які
належали їй у XVII—XVIII ст. (натяк на Крим та Північне Причорномор’я), а також надання
- 251 -
румунського громадянства всім бажаючим мешканцям Буковини. Таким чином, вирішення
внутрішніх проблем стане запорукою входження України у число найрозвинутіших держав
світу.
Висновок
Підводячи риску під своїм минулим, ми не відмовляємося від жодної з його сторінок,
не відрікаємося від власної історії. Вона вся наша і належить нам. ХХ століття, як і попередні
епохи, які відійшли в історичне минуле – чудові й жорстокі, позначені як високими злетами
людського духу та розуму, так і бездонними прірвами варварства. Вони принесли небачені