ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 09.08.2020
Просмотров: 2013
Скачиваний: 4
3. Слов'яни на початку та в середині І тис. н.е.
Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VI ст. знали дві групи слов'ян, що проживали на півдні Європи: склавінів і антів. За цими авторами, перші складали західну гілку слов'янства, другі - східну. Анти посідали територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря. М.Грушевський зображує їх як предків українського народу. Археологи припускають, що в IV-V ст. н. е. анти заселяли землі поміж Дніпром і Дністром, а в VI-VII ст. розселилися на великих просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем (можливо, що в ці часи вони поширювали свій вплив на територію сучасної Румунії і далі на Балкани). У цілому ж більшість учених вважає, що анти заклали підвалини етносів не лише східних слов'ян, а й південних і, можливо, навіть частини слов'ян західних.
На початку І тис. н. е. у антів виникає державне об'єднання, до складу якого входило близько 70 племен. У антському державному об'єднанні панував демократичний лад. Згідно з письмовими джерелами, ними управляло народне зібрання і всі справи, добрі чи лихі, вирішувалися спільно. За часів загальної небезпеки анти обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках. Письмові джерела згадують антських царів Божа, Андрагаста, Мезамира, полководців Доброгаста, Всегорда, Пирогаста та ін. Маючи досить сильну військову організацію, анти вели успішні війни зі своїми сусідами. Воєнні походи спочатку були справою добровільною, в них брали участь всі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям та засобом збагачення. Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів. Чисельність останніх була досить значною, якщо врахувати, що в окремих військових походах анти захоплювали в полон десятки тисяч чоловік. Але це не було класичне рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну залежність полоненого від власника. Через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних. Отже, антське об'єднання було зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму із ще виразними ознаками рабовласництва. Однак рабовласництво не набрало завершального характеру і визріли прогресивніші форми відносин - зародки феодального ладу.
Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у ІІ-ІV ст. Відносини між обома народами мали несталий характер. У відкритому зіткненні слов'яни зазнали поразки і потрапили у залежність від готів, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали і, поступово, після занепаду готського військово-політичного союзу, анти зайняли його місце у Південно-Східній Європі.
У VI ст. анти постійно загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю, не раз долаючи його, а часом навіть погрожували столиці Візантії - Константинополю. З сер. VI ст. починається слов'янське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан. Протягом кількох наступних десятиліть північ Балканського півострова повністю слов'янізується (сучасні Болгарія і Югославія). Окремі слов'янські колонії виникають на Пелопонесі й навіть у Малій Азії.
Проте у боротьбі з новою хвилею завойовників з Центральної Азії - аварами анти зазнали нищівної поразки. З 602 р. вони вже не згадуються давніми авторами. Антське державне об'єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.
4. Східні слов'яни на території сучасної України у переддержавну добу
Друга половина І тис. — це час, коли загальнослов'янська спільнота остаточно розпадається на три гілки: східну, західну та південну. В нових умовах старі назви (венеди, анти) в процесі розселення поступово зникають, а їх місце займають нові найменування.
Протягом VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Згодом, за даними літописів, вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Росії та Білорусі. Найважливішими серед них були поляни, що мешкали в Центральній Україні на берегах Дніпра ( сучасні Київщина і Канівщина). До інших східнослов'янських племен України належали древляни, що жили на північному заході (Східна Волинь), сіверяни - на північному сході (північ Дніпровського Лівобережжя), уличі й тиверці - на півдні (Південне Подніпров'я, Побужжя й Подністров'я). У західній частині країни жили волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь) та хорвати (Прикарпаття та Закарпаття).
Характерним для політичної організації того часу було утворення племінних союзів, які в міру свого зміцнення і консолідації перетворювалися на об'єднання державного типу ("князівства", "землі").
Основу господарської діяльності східнослов'янських племен становило орне землеробство. Тому наші предки селилися поблизу річок, струмків та озер, поряд із заплавними луками - там, де були придатні й легкі для обробітку землі. Спочатку використовувалося дерев'яне рало, а згодом з'являються і залізні наральники та плуг з череслом і лемешем. Тягловою силою були воли та коні. Переважала перелогова система, коли поле обробляли і засівали аж до виснаження землі, а потім воно відпочивало до відновлення родючості, на півночі (поліська зона) — підсічне землеробство. Наприкінці цього тисячоліття перелогова система землекористування, мабуть почала витіснятися двопіллям. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку. Врожай збирали серпами та косами, а зерно мололи ручними жорнами.
Поряд із землеробством традіційним для східних слов'ян було тваринництво. Переважно розводили велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней.
Значну роль у господарстві відігравали ремесла та промисли (мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво). Із ремесел найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, котрі у великій мірі визначали рівень розвитку суспільства. Поширеними були ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка шкіри та кості, виробництво прикрас тощо. Поступово ремесла зосереджувалися у городищах, які переростали у містечка й міста, ставали центрами племінних об'єднань. Свої вироби ремісники вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв'язків між ремісничими центрами й сільською округою.
Економічною основою східнослов'янського суспільства була родова власність на землю; роди входили до складу племені. Водночас у VШ-ІХ ст. суспільний розвиток відносин у слов’ян визначався зміцненням господарської самостійності малих сімей, які перетворювалися на головний виробничий осередок.
Суспільні відносини наших предків характеризувалися переходом від первісної демократії до військово-племінного об'єднання, де влада концентрувалася в руках сильних вождів. Спершу вони обиралися громадою, а згодом їхня влада передається по спадковості. У межах союзів плем поступово долається племінна замкнутість і в процесі подальшої консолідації вони перетворюються на окремі князівства ( полян, древлян, сіверян), на основі яких формується Руська земля.
Відносно високого рівня розвитку досягли давні слов'яни в ідеологічній сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи і космос, а з часом - і суспільні процеси. Провідне місце в язичницькому пантеоні посідали божества, пов’язані з аграрним культом: Даждьбог - бог Сонця, Перун - бог грому, Сварог - бог неба, Стрибог - бог вітру, Род - бог природи та землеробства, Велес - бог худоби та ін. Наші предки обожнювали природу в усіх її проявах, поклоняючись горам, джерелам води, деревам, тваринам. Вони вірили, що в лісах живуть лісовики, у водах і болотах — водяники і русалки, в хатах -домовики. Одних із них вважали добрими, інших злими. Щоб задобрити богів, їм приносили жертви у вигляді їжі, напоїв, тварин. Здійснювалися і людські жертвоприношення.
Відомо про існування язичницьких культових споруд - храмів, капищ, требищ, які використовувалися для молінь та жертвоприношень. Служителями тут були жерці, яких називали волхвами. Вони володіли, окрім релігійних, ще й знаннями з медицини, астрономії. Вже тоді існував календар, який складався з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні, коли пробуджувалася природа.
5. Історична наука про проблему походження українського народу
Таким чином, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен. Всі вони залишили свій слід в історії країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші чи коротші) історії, на різних етапах впливаючи на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди, стаючи його частинами.
Що ж стосується походження власне українського народу, то стосовно цього в історичній літературі існує кілька точок зору. Головною проблемою тут є визначення часу, коли можна казати про існування українців, як окремої етнічної спільноти, а також питання про те, які народи приймали участь в їхньому етногенезі. Слід також додати, що об'єктивному розв'язанню проблеми походження українського народу заважала й заважає надмірна політизація цього питання.
В Російській імперії, практичного до самого кінця її існування, офіційною та пануючою була точка зору про існування єдиного "русского народа", об'єднаного спільністю походження, віри, мови, культури. В принципі не заперечувалося існування в цьому етносі окремих частин (великоросів, малоросів, білорусів), але за ними визнавалися лише діалектичні та етнографічні особливості. Цю точку зору підтримувала і більшість російських істориків. Тут, зокрема, можна згадати теорію відомого російського історика першої половини XIX ст. М. П. Погодіна. Згідно з нею слов'янське населення Середньої Наддніпрянщині після монголо-татарської навали XIII ст. (особливо після розгрому Києва) стало масово покидати південні території Київської Русі і масово переселятися на північ, де і склало основу великоруської народності. Та ж частина слов'янського населення, яка залишилася на півдні стала згодом називатися малоросами або українцями. Щоправда, при цьому можна відзначити деяких російських істориків - головним чином представників демократичного табору ( В.О. Ключевський та ін.), які не заперечували існування окремої української нації, підкреслюючи при цьому спільність походження росіян та українців.
В протилежність цьому, наприкінці ХІХ - на початку XX ст. виникає автохтонна теорія М.С. Грушевського. Відповідно до неї, починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя зароджується праслов'янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. На його основі в першій половині І-го тис. н.е. формується антське племінне об’єднання. Антів, як вже зазначалося вище, М.С. Грушевський вважав предками українського народу. Доповнена і модифікована у зв'язку з новими (особливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення, теорія М.С.Грушевського є зараз однією з провідних в сучасній українській історичній науці.
За радянських часів пануючою була так звана теорія "єдиної давньоруської народності". Згідно з цією теорією, протягом другої половини І-го тис. н.е. на базі східнослов'янських племен формується єдина давньоруська народність, яка склала основний масив населення Київської Русі. Після розпаду Київської Русі на окремі частини в період феодальної роздрібненості, монголо-татарської навали, та особливо після того, як ці частини опинилися у складі різних східноєвропейських держав відбувається і процес розпаду давньоруської народності. Протягом ХІV-ХV ст. на її основі формуються три сучасних східнослов'янських народи - росіяни, українці і білоруси. Слід зазначити, що ця теорія залишається, з деякими змінами і доповненнями, провідною і в сучасній російській історичній науці. З певними застереженнями та зауваженнями її підтримує і частина сучасних українських істориків (академік П. Толочко та ін.).При цьому робиться наголос на тому, що не варто перебільшувати етнокультурної єдності давньоруської народності, оскільки місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в часи її існування (ІХ-ХШ ст.) так і не були подолані. Вживається іноді й інша термінологія, наприклад, східнослов'янська етнокультурна спільність замість давньоруської народності тощо.
В цілому ж говорячи про проблему етнічних українців, не потрібно її "опускати" в глибину тисячоліть, удревнювати - там народу, який би іменував себе так, нема. Наші предки мали свої самоназви , і всі вони справили свій вплив на формування духовної й матеріальної скарбниці українського народу, котрий вийшов на історичну арену дещо пізніше - вже в середньовічні часи.
Список літератури
-
Історія України/ Під.ред. В.А.Смолія. - К.: Альтернативи, 1997. -
с.18-21,47-48. -
Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України : Навч. посібник.-
К:3нання-Прес, 2001-С.25-31. -
Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України : Навч. посібник.-
К:МАУП, 2001-с.9-11.
Тема 3. Передумови виникнення Київської Русі. Норманська теорія
План
-
Теорії походження Русі
-
Проблема походження термінів “Русь” та “Україна”
-
Початки державності
-
Теорії походження Русі
Київська Русь - ранньослов'янська держава з центром у Києві виникла на рубежі VIII - IX ст. Існування цієї держави охоплює період з IX ст. по другу половину XIII ст. (хоча як єдине утворення вона перестала існувати в 30-ті роки XII ст.) Територіальні межі - від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Отже Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв. км., де проживали ,за різними підрахунками, від 3 до 12 млн. чоловік.
Проблема походження Київської Русі є однією з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців—«норманістами» та «антинорманістами».