Файл: отредактированное.doc

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави . Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні- печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході - литва і ятвяги, на півночі та північному сході - чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об'єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненим.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний» принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь (Грецький, Соляний, Залізний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кінця XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у ХІІ-ХІП ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилась на межі зі степовими кочовниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагали спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочовників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

---

4. Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток Київської Русі в період феодальної роздрібненості

ХІІ-ХШ ст. на Русі - це період феодальної роздрібненості. В середині XII ст. єдина до цього Київська Русь розпалася на ряд окремих земель: Київську, Володимиро-Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько-Волинську, Рязанську, Смоленську, Полоцько-Мінську, Переяславську та ін. Цей процес тривав і надалі. Так, якщо у XII ст. утворилося 15 князівств, то на поч. XIII ст. їхня кількість досягла вже 50. В цілому, загальна картина того часу зводилась до перманентного процесу виникнення та зникнення окремих князівств, постійної зміни їх кордонів та володарів.

В нових князівствах відбувалося зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. На чолі цих земель стояв князь, який спирався на власні збройні сили, що називалися дружиною, з якої виходили військові слуги «милостики», - вони підтримували своїх володарів у боротьбі з опозицією, зокрема, з великим боярством. Князівство поділялося на «волості», куди за рішенням князя призначали посадників, тисяцьких, вірників, тіунів. Все це поступово вело до падіння ролі віча у головних містах земель. Відбувалися також князівські з'їзди своєї землі - «снеми» (наприклад, в Любечі у 1097 р., Вітачеві в 1100 р., Києві в 1195 р. тощо).

Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром - митрополією знову ж таки в Києві. Отже, вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер. XII ст. давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів , що розв'язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з'їздах, вже згадуваних «снемах». Такий порядок сумісного правління дістав у історичній науці назву «колективного сюзеренітету». Мала місце й система дуумвіратів, тобто співправителів-представників, як правило ворогуючих династій.

Київ, залишаючись загальнодержавним центром, став мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. За право володіти ним час від часу вступали у боротьбу князі і ростово-суздальські, і галицькі, і смоленські, і чернігівські, і переяславські та ін., яких вабили перспективи встановлення сюзеренітету над усією територією Київської Русі. Проте, сама Київська земля так і не перетворилася у спадкову спадщину й не виділилась в окреме незалежне князівство аж до ординського нашестя 40-х років XIII ст. Впродовж усього періоду феодальної роздрібненості вона вважалася загальнодинастичною спадщиною давньоруською князівського роду. В інших князівствах були свої особливості. У Новгороді і Пскові утворилися боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинській - великий вплив на події мало боярство, хоча в окремі часи тут зміцнювалася влада князя.

---

Відбувалися істотні зрушення в народному господарстві, зокрема в землеробстві. Змістом соціально-економічного розвитку були феодально-кріпосницькі відносини, тобто зростали феодальні і церковні землеволодіння й феодальна залежність смердів. Хоча виникає й умовне землеволодіння, коли бояри наділяли землею своїх військових слуг. Селяни-смерди перетворилися з вільних землеробів-общинників на підлеглих панівних землевласників і тим самим втрачали свободу. Селяни в умовах низького рівня техніки землеробства сплачували феодалам оброк. У той же час цей вид натуральної ренти гарантував певну господарську самостійність селянина, який був зацікавлений у результатах своєї праці.

Розвиваються в ці часи й міста як ремісничі й торгові центри: Київ, населення якого досягло 50 тис. чоловік, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів та ін. Посилення ролі міст сприяло утвердженню феодальної роздрібненості. Надалі із зростанням суспільного поділу праці й розвитком економічних зв'язків міста виступають як опора сил централізації.

Таким чином, роздрібненість була історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то й перемагали їх часом сили доцентрові, особливо у період зовнішньої небезпеки. Роздрібненість послабила державу політично, але сприяла розвиткові економіки й культури на місцях. Виділення князівств створювало умови для вдосконалення державного апарату, дальшого формування великого землеволодіння, розвитку сільського господарства, піднесення міст-осередків ремесла й торгівлі. Спостерігалося зростання населення.

Разом з тим постійні князівські міжусобиці поступово підривали міць Давньоруської держави. Поступово, особливо з XIII ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепала система колективного управління Руссю. Змінювався й статус Києва. Якщо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер намагалися об'єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.

5. Галицько-Волинське князівство

Внаслідок роздрібненості на політичній карті могутньої Київської Русі з'явилося більше десятка князівств. Одним з найбільших з них було Галицько-Волинське князівство. Територія його простягалася від Угорщини та Польщі на заході до половецьких степів на сході й від Карпат на півдні до Литовських земель на півночі.

Тут були родючі землі з традиційною культурою обробки землі. У долинах рік проживало сільське населення, яке займалося землеробством (сіяли жито, овес, ячмінь і пшеницю), тваринництвом, бджільництвом, мисливством. Особливого значення набуло видобування солі з підкарпатських соляних джерел. У Галицько-Волинській землі було багато торговельно-ремісничих центрів: Володимир, Кременець, Луцьк, Перемишль, Галич та ін. Гончарство, обробка шкіри і хутра, ливарництво були тут на високому рівні. Значне місце займала торгівля. Торговельний шлях з Галича у Київ називали «Соляним», бо прасоли вивозили сіль по всій Русі.

---

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників-князів та бояр. Експлуатація смердів була значною, свідченням чого є народні повстання у 1144, 1236-1255 рр. (народний рух «болоховців» - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева).

Відносній незалежності й самостійності Галицько-Волинської землі сприяла і її певна віддаленість від Києва. Після Любецького з'їзду князів 1097 р. Галичина відділилася від Києва. Вона складалася з кількох дрібних князівств. Лише 1141р. князь Володимирко (Володимир Володарович) об'єднав їх і переніс свою столицю з Перемишля до Галича над Дністром. Розквіту й могутності князівство досягло за його сина Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.), який прагнув об'єднати всі руські землі. Про могутність князя Ярослава згадується в «Слові о полку Ігоревім». Але після його смерті в Галичині спалахують міжусобиці. В них брали участь місцеві бояри, чимало яких діяло в союзі з угорцями й поляками.

Волинь почала відігравати важливу роль під час правління Романа Мстиславича (1173-1205 рр.), який по смерті галицького князя Володимира Ярославовича 1199 р. об'єднав Галичину та Волинь і став князем великої Галицько-Волинської держави. Талановитий політик і воїн, Роман Мстиславич 1196 р. підкорив литовські племена ятвягів, а 1202 р. поширив свою владу на Придніпров'я. У 1202-1204 рр. він об'єднав південноруських князів і здійснив успішні походи проти половців, а також зумів приборкати свавільну аристократію. Але після його трагічної загибелі 1205 р. у битві з поляками боярський сепаратизм знову посилився і Галицько-Волинське князівство розпалося. Лише 1238 р. синові Романа Мстиславича - Данилові Галицькому (1238-1264 рр.) вдалося відновити єдність. Він прославився як видатний державний діяч, дипломат і полководець. Князь Данило Галицький поширив свій вплив на Київ, вів успішну боротьбу проти угорських, польських і німецьких загарбників, повернув завойовані ними землі.

У 1237 р. незлічені орди монголо-татар від проводом хана Батия вдерлися на землі Русі. 1239 р. вони взяли Переяслав і Чернігів, 1240-го головні сили татаро-монголів штурмом взяли Київ. Звідти вони вирушили на захід і 1241 р. зруйнували Галич і Володимир. 1245 р. Данило змушений був визнати номінальну залежність від Золотої Орди. Таким чином йому вдалося захистити землі князівства від набігів ординців, відновити економіку й торгівлю. У 50-х роках військо на чолі з Данилом Галицьким визволило від золотоординців землі по Південному Бугу, Случу й Тетереву. Однак невдовзі Золота Орда поновила панування над краєм і примусила знищити укріплення галицько-волинських міст.

Наступником Данила був його син Лев (1264-1301 рр.). Він приєднав до Галицького князівства частину Закарпаття з Мукачевом і Люблінську землю. На початку XIV ст. всі галицько-волинські землі об'єдналися під владою онука Данила князя Юрія І, який 1303 р. домігся відкриття осібної митрополії православної церкви з центром у Галичі. Правління галицько-волинських князів припинилося 1340 р. зі смертю Юрія II.

---

Галицько-Волинське князівство відіграло важливу роль в історії України. Після занепаду Києва воно на ціле століття подовжило існування державності на східнослов'янських землях і стало головним політичним центром України.

Розквіту досягла й культура Галицько-Волинського князівства, яка розвивалося під впливом як давньоруських, так і західних традицій. Центром давньоруської писемності були Холм, Львів, Володимир-Волинський. В архітектурі дивовижно переплелися риси візантійсько-руського і готичного стилів. Зразками цього архітектурного напряму стали церкви Успення та Іоанна Предтечі у Холмі, Миколая у Львові, Василія у Володимирі-Волинському, храми Іоанна Богослова і Дмитрія в Луцьку. Набуло поширення будівництво замків.

Однак у першій половині XIV ст. Галицько-Волинське князівство
поступово занепадає. На нього посилюється тиск з боку - Польщі, Угорщини,
Литви, а також татар. Врешті-решт галицько-волинські землі стають здобиччю
сусідніх держав.

6. Боротьба руських земель проти іноземних поневолювачів в XIII ст.

Хоча й були деякі позитивні моменти феодальної роздрібненості, про які йшлося вище, втрата державної єдності та князівські міжусобиці підірвали могутність Київської Русі, чим і скористалися зовнішні вороги - половці, лицарі -хрестоносці, феодали Польської і Угорської держав і особливо монголо-татари, які після утворення на початку XIII ст. могутньої військово-феодальної Монгольської держави об'єктом своїх нападів обрали країни, що не могли об'єднаними силами чинити їм опір. У 1206 р. Монгольську державу очолив Темучин (Чингісхан). Він почав великі завойовницькі походи. Вперше монголо-татари з'явилися на кордонах Київської Русі у 1223 р. Вони напали на половців, які звернулися за допомогою до ряду князів. Жорстока і кровопролитна битва відбулася на р. Калці, що впадає в Азовське море (тепер Кальчик, притока річки Кальміус). Руські князі навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити на ворога. У результаті об'єднані русько-половецькі сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але це була лише перша проба сил.

Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 р., коли орди загарбників під проводом онука Чингісхана Батия вдерлися на Русь, яка була істотною перепоною на шляху до їх світового панування. Протягом зими 1237-1238 рр. завойовники загарбали Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, всю Північно-Східну Русь. Потім 1239 р. ворог оволодів Переяславом Південним і Черніговом, а в грудні 1240 р. після десятитижневих штурмів здобув Київ, перебивши захисників та перетворивши столицю у руїни. Археологи вважають, що до монголо-татарської навали Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї 200-300. Населення зменшилося з 50 до 2 тис. З-понад 40 мурованих церков залишилось, та й то дуже пошкодженими, якихось 5-6.

---