ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 09.08.2020
Просмотров: 2027
Скачиваний: 4
Протягом наступного 1241 р. орди Батия завоювали Галицьку та Волинську землі, розгромили Угорщину та Польщу. У другій половині 1241-го - на початку 1242-го р., спустошивши Хорватію, Трансільванію й Молдавію, частину Сербії та Болгарії, військо Батия повернулося до Поволжя, заснувавши там нову державу - Золоту Орду зі столицею в м. Сарай у пониззі Волги. Золота Орда включала в себе частину Середньої Азії, Казахстан, Поволжя, Крим, більшу частину Наддніпрянщини та всю Північно-Східну Русь. З того часу Київська Русь як незалежна держава перестала існувати, на її землях встановлюється багатолітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздрібненість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.
Завоювання давньоруських земель ордами монголо-татарів стало можливим завдяки великій чисельній перевазі загарбників над руськими дружинами. Далася взнаки і розрізненість між князями. Більшість міст була погано укріплена, а стіни навіть Києва, Рязані, Галича не могли витримати ударів таранів і снарядів баліст і катапульт.
Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть назад. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць значна частина населення, в тому числі й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста, За підрахунками археологів із 74 руських міст ХІІ-ХШ ст., відомих із розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися з руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села. Домонгольського рівня кам'яне будівництво досягло лише через 100 років після навали Батия.
Отже у сер. XIII ст. поступальному розвиткові Київської Русі непоправного удару завдали монголо-татари. Вони зруйнували державу, її господарство, матеріальну й духовну культуру. Однак, державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі виникають державні утворення пізніших часів.
Список літератури
-
Історія України /Під ред. В.А.Смолія - К.: Альтернативи, 1997 - с. 22-56.
-
Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє. - К.: ООО «Одісей», 2002. - с. 67-
119. -
Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посібник. - К.: Знання -
Прес, 2001.- с. 36-92. -
Чайковський А.С., Шевченко В.Ф. Історія України: Посібник для старшокласників та абітурієнтів. - К.: А.С.К., 1999. - с. 12-25.
Тема 5. Україна в складі Польщі
План
1. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV – середині XVIII ст. Люблінська унія
2. Україна в складі Речі Посполитої
3. Національний та релігійний рух в Україні
1. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV – середині XVIII ст. Люблінська унія
У XIV ст. історичні події розвивалися у вкрай несприятливому для Русі – України напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська князівська династія; посилилися агресивні сусіди насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з середини XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн.
При цьому більшу частину українських земель було спочатку приєднано до Великого князівства Литовського, що утворилося у XIII ст. У його складі більшість населення України проживала протягом майже двох століть. На думку історика М.С. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Москва. Дехто з українських істориків навіть стверджує, що, по суті воно стало оновленою руською державою, а не іноземним формуванням, що поглинуло Україну. І хоча національно-політичне життя українців стикалося з певними перешкодами, проте для розвитку культури та національної свідомості це був сприятливий час. Українські нащадки князів і бояр мали рівні права з литовцями, часто були намісниками, воєводами, старостами і всі життєво важливі питання вирішували на місцях. Вони також засідали у великокнязівській раді та центральній адміністрації. Діловодство велося українською мовою, а Литовський статут (кодекс Великого князівства) ґрунтувався на законодавчих традиціях Київської держави. Православна церква мала в українських землях практично головне значення.
Проте поступово в Україні почали посилюватися позиції польської держави. Ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 рази. Тоді ж між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі.
Але, з кінця XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спонукали ці держави до об’єднання, яке відбувалося нерівномірно до середини XVI ст. У цьому об’єднанні виділяють два основних етапи – Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об’єднання Литви та Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об’єднання в одну державу – Річ Посполиту.
Змістом Кревської унії (від назви замка Крево неподалік Вільно) був шлюб. Литовський Князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об’єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою.
За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицизм.
Ця подія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивними наслідками унії можна вважати те, що об’єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов’янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.). Негативними – посилення впливу поляків в Україні, початок насильницького насадженя католицизму.
Фактична незалежність, яку зберегло Литовське князівство, незважаючи на Кревську унію, викликало незадоволення польської шляхти. Насамперед тому, що вона мріяла про всю Україну, захоплену Литвою. Між тим остання почала поступово занепадати. Цьому, зокрема, сприяла наростаюча небезпека ззовні, передусім з боку Московського князівства і Кримського ханства.
Московія, маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, в результаті кількох литовсько-московських війн відібрала у Литви в першій чверті XVI ст. частину її території, зокрема Чернігів і Стародуб. Кримське ханство, яке у 1449 р. відокремилася від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччини загрожувало с півдня. У 1482 р. кримські татари напали на Україну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі (з 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі).
Останньою краплею стала Лівонська війна з Московщиною (1558 – 1583 рр.), внаслідок якої Велике князівство Литовське опинилося на межі воєнної катастрофи. Виснажені величезними воєнним витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов’язував спільних монарх.
1 липня 1569 р. було затверджено, окремо польським і литовським сеймами Люблінську унію. Вона передбачала об’єднання Польщі і Литви в одну державу, яка дістала назву “Республіка” (польською мовою – Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицизмом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Всі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.
Основні наслідки Люблінської унії для України полягали у наступному:
-
Українські землі на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.
-
На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.
-
Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.
-
Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні; українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).
-
В установах панувала тільки польська мова та латинь як мови освіти, судочинства, діловодства.
Чи не єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об’єднання більшості її земель у складі однієї держави – Польщі (решта українських земель перебувала під владою інших іноземних держав: Чернігіво-Сіверщина – Московського князівства, а з 1618 р. – Речі Посполитої, Закарпаття – Угорщини, а з 1526 р. – Туреччини та австрійських Габсбургів, Буковина – Молдавського князівства, а з 1514 р. – Туреччини, Берестейщина й Пинщина залишалися у складі Великого князівства Литовського).
2. Україна в складі Речі Посполитої
Зв’язки українців з литовцями і поляками, а через них із Західною Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.
Річ Посполита була однією з найбільших держав тогочасної Європи з населенням 7,5 млн. і загальною площею 815 тис. км2. Поляки заселяли лише 180 тис. км2 цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території не перевищувала 2 млн.
Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм українські землі, що опинилися у складі Польщі було поділено на 6 воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське (Кам’янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному праву та латинській і польській мовам.
Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. Стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв, обов’язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.
Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до її верхівки належали майже 30 найбільших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів. Їх ще назвали магнатами. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10–15 сіл.
Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. Їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім’ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього поселення.
Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно надавали їй нові привілеї. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони, а з 1573 р. шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.
Польська шляхта наступала також на права міст. В 1565 р. місцевим купцям було заборонено купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських панів.
У тогочасних українських містах проживало до 15% усього населення. Багато міст мали Магдебурзьке право (у німецькому місті Магдебурзі вперше було організовано самоуправління). У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом – Кам’янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40–50 багатих патриціанських родин. Середні городяни складалися з купців і торгівців. А більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були дуже обмежені. Жителі міста належали до стану міщан.
При цьому, українському міщанству в Польській державі жилося дуже нелегко. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з нього користувалися майже виключно поляки і німці, тоді як самоврядування українських міщан було значно обмежене. У XV–XVII ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли купувати, чи будувати будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Між українськими і латинськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправної участі в ремісничих цехах.
Майже 80 % населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.
До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав (в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни не мали права переселятися без дозволу пана).
В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв’язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками. З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися в феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. – два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи. Особливо жорстокого характеру кріпацтво в Україні набувало в густозаселених районах, таких, як Галичина, та Волинь.
З кінця XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в т.ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини. Сюди переселялися селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали найбагатіші в світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат. До середини XVIІ ст. на просторах лівого і правого берегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях. Утворилася фільваркова система, що довела панщину до кількох днів на тиждень. Впровадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.