ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.08.2020
Просмотров: 4347
Скачиваний: 4
30. Берестейська церковна унія та особливості її ратифікації.
Берестейська (Брестська) церковна унія 1596 р. - об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 р. при підлеглості православної церкви Папі Римському, визнанні основних католицьких догматів і збереженні православної обрядності. її було проголошено на церковному соборі в Бресті. В результаті Берестейської церковної унії утворилася Українська греко-католицька церква (уніатська церква ).
1. Основна мета польської влади. Для подальшого зміцнення Речі Посполитої, як вважали польська влада і католицькі кола, було необхідно об'єднати православних українців і білорусів з поляками-католиками. Православні єпископи також виступали за об'єднання церков, але при цьому інтереси православних і католицьких ієрархів, так само як і їх бачення ролі і становища майбутньої уніатської церкви, були зовсім різними.
2. Основні причини укладення унії для православних єпископів. Для православних єпископів основними причинами укладання унії були:
а) невдоволення втручанням у церковні справи організованого в братства міщанства;
б) бажання визволитися від своїй підпорядкованості східним патріархам, які не мали достатньої влади для захисту стану православної церкви в Речі Посполитій;
в) необхідність зберегти своє привілейоване становище в новій державі і домогтися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті, мали титули «князів церкви» і підкорялися тільки владі Папи та короля;
г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя залишався єдиним вищим церковним ієрархом, який мав реальну владу.
3. Основні причини укладення унії для католицьких священиків і польської шляхти. Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:
а) необхідність ідеологічного обґрунтування захоплення польськими магнатами українських земель;
б) можливість збільшити кількість підвладних Ватикану парафій за рахунок православної церкви при неможливості прямого насадження католицизму в Україні, яка мала стійкі довголітні традиції православ'я.
в) майбутня уніатська церква сприймалася ними як другорядна тимчасова організація для підкорених українських «хлопів», покликана зміцнити польсько-католицький вплив на приєднаних українських землях.
5. Розкол собору. Проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори - православний і уніатський:
Православний собор відхилив унію; уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною). Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта дістала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.
6. Наслідки підписання унії. Польській уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Православна релігія опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались денаціоналізувати й ополячити український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва та унії. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.
31. Копний суд у Великому князівстві Литовському, його склад та компетенція.
В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані, копні суди. Вони були судами сільської громади. Копні суди в Україні були дуже поширені, бо виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих своєрідних установ селяни і жителі містечок не тільки успішно боролися з різного роду правопорушеннями й злочинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання внутріобщинного життя, незалежно від місцевої адміністрації та
тиску феодалів*. Копний суд територіальне об'єднував декілька сіл. Його засідання проходили на заздалегідь визначеному місті — "коповищі", куди збиралися представники селянських дворів, їх називали "сходаі", "мужі", "судді копні". Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці. Їх жінки, брати і діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, дорівнювала 10—20 чол. Крім головних учасників — "сходаів", на копний суд запрошувалися селяни сусідніх громад — "люди сторонні", які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Засідання копного суду відбувалися у присутності' представника державної адміністрації — возного, який складав протокол і донесення в гродський суд для запису рішення в актові книги.
Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні суперечки поміж селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, тілесні покарання і страта. Але копні суди дуже часто застосовували умовні покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розглядали справу по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувалися негайно**.
В окремих випадках копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право розгляду його справи в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів. Перелік справ, що підлягали розгляду копними судами, поступово скорочувався. Врешті-решт копні суди фактично були замінені вотчинними судами феодалів.
32. Головний Литовський трибунал, його склад та компетенція.
34. Сеймовий суд, причини його утворення та компетенції.
(польс.) - найвища суд. інстанція в Речі Посполитій. З перетворенням вального (загального) сейму на держ. установу, а згодом на установу парлам. характеру, він ставав самост. суд. інстанцією, перебираючи на себе суд. функції ін. центральних держ. органів. Перші згадки про С. с. є в актах кін. 15 ст., але організація самостійного С. с. відбулася згідно з рішеннями (конституціями) сейму 1588, 1670, 1775 і 1776. Поступово С. с. перетворився на гол. суд Речі Посполитої, який вирішував тільки особливо важливі справи та апеляц. скарги на рішення окр. справ. До компетенції С. с. належав розгляд злочинів проти життя і здоров'я короля, бунтів проти держ. і політ, устрою країни, справ про держ. зраду. Згодом компетенція його розширилася, він розглядав справи про фін. зловживання найвищих чиновників, злочини, скоєні шляхтичами, за які призначалася смертна кара, конфіскація майна, вигнання, та деякі ін. цив. справи, в яких була зацікавлена держ. скарбниця. У 17 ст. обсяг компетенції С. с. розширився: тільки він мав повноваження ухвалювати рішення у випадках, не передбачених правом, формулюючи вироки у вигляді преюдикатів. Втручання С. с. у справи ін. судів мало характер, близький до помилування. Він видавав постанови про прощення, скасовував вироки ін. судів не тільки у випадках, коли порушувалися формальності, а й коли вирок визнавався неправильним по суті. Вирок С. с. оскарженню не підлягав, але за королем залишалося право помилування засудженого. Якщо спочатку справи на С. с. розглядав король разом із сенаторами, то після 1588 права голосу в С. с. добилася шляхта, спочатку тільки у справах по обвинуваченню в образі короля та держ. зраді (8, а згодом 12 депутатів посольської ізби, обраних на сеймі), а з кін. 17 — в усіх справах без винятку. Засідання С. с. зазвичай відбувалися у корол. резиденції під час скликання сеймів і тому відбувалися під час їхніх сесій. У 2-й пол. 17 та у 18 ст. поступово роль С. с. занепала.
35. Земський суд у Великому князівстві Литовському, його склад та компетенція.
За Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні і цивільні справи, виконували функції нотаріату. До земського суду входили суддя, підсудок і писар; на кожну посаду повітові шляхетські сеймики обирали по 4 кандидати із писемних і знаючих право шляхтичів-християн, з-поміж яких Великий князь затверджував по 1 посадовій особі і призначав їх на необмежений строк. На першій сесії судді присягали справедливо судити;сесія земського суду відбувалась тричі на рік і тривала 2 тижін;у своїй діяльності вони керувались, головно, Литовськими статутами. Апеляційною інстанцією щодо земських судів були Коронний чи Литовський (Великого князя) трибунали.
36. Підкоморський суд у Великому князівстві Литовському, його склад та компетенція.
Підкоморський суд - становий шляхетський суд у Правобережній Україні для розгляду межових земельних справ. Встановлений за Литовським статутом 1566. Справи в цьому суді вирішував один суддя - підкоморій, який спочатку призначався великим князем, а з 1588 шляхта повіту обирала чотирьох кандидатів на цю посаду, з яких великий князь призначав підкоморія. Припинив свою діяльність після входження України в державно-адміністративну систему Російської імперії. У 1763 за судовою реформою, що її провів гетьман К.Розумовський, підкоморський суд створено в Лівобережній Україні. Його обирали на території полку землевласники і полкова старшина. До складу суду довічно входили підкоморій, коморник і писар. У 1783 підкоморські суди було ліквідовано, а в 1796 знову відновлено. З 1834 підкоморський суд діяв під назвою межового до його остаточної ліквідації в 1840.
37. Спеціальні суди у Великому князівстві Литовському, їх різновиди та компетенції.
38. Свідки і докази в судовому процесу Великого князівства Литовського
39. Загальноземські привілеї та їх характеристика.
Загальноземські статути (привілеї). Ними Великий князь Литовський надавав певні пільги окремим особам, суспільним станам, містам, монастирям, встановлював норми права для всієї держави. Це – Шляхетський привілей Ягайла 1387 р., яким вводилися на території Литви адміністративні установи, подібні до Польщі; Гродненський привілей 1432 р., змістом якого було повернення політичних і майнових прав українській і білоруській аристократії в разі переходу її у католицизм; Віленський привілей 1457 р., яким урівнювалися права литовської, в тому числі української шляхти, у правах з польською. Між іншим, останнім привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селян.
40. Обласні привілеї, їх загальна характеристика.
41. Магдебурзьке та Хелмське право та особливості їх використання в українських землях.
МАГДЕБУР3ЬКЕ ПРАВО У 1188 році архіепископ Віхман надав привілей на самоврядування Магдебургові. В ХІІІ ст. магдебурзьке право поширюеться на інші німецькі землі, на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини. Норми цього права регу,лювали управління містом, суспільно-правові відносини, порядок суда та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгівлі. За магдебурзьким правом міста звільнялись від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських станів - купців, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів міського самоврядування, ним регулювалися питання оцінки й успадкування майна. Коли ж прийшло магдебурзьке право в міста України? Раніше інших це право отримали міста Закарпатської України, яка перебувала під Угорщиною. 3 1329 року магдебурзьким правом користувалися Хуст, Вишкове, Тячів. Пізніше таке право отримали Санок (1339), Львів (1356), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), ІСременець Очолював міську владу війт, який спочатку призначав(1439), Житомир (1444), Мукачеве (1445), ІСиїв (1494-1497). ся королем. Його посада була спадковою, її можна було Міста Лівобережної України отримають це право тільки в продати та купити. 3 часом міста викупляють спадкові кінці XVI - XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), війтовства, ця посада стае виборною, з подальшим затверНіжин (1625). днсенням королем. Існували релігійні обмеження при ви Магдебурзьке право в містах України діяло шляхом борах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стазастосування в самоврядуванні та суді книг міського пра- родубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. ва польських юристів Павла Щербича "Saxon seu prawa Це вносило ускладення в життя українських міст, де більша polski majdebursky nazywajce Speculum Saxonum" та Бар- частина населення була православною. В кращому випадташа Гроїцькоrо "Porzdek sdowy spraw miejskich prawa ку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради majdeburskie~o". одного-двох православник. У Львові, наприклад, православні Декілька слів про так зване "хелмське", або "хелмінське" українці не мали права займати жодної посади і навіть право, яке цzироко застосовувалося в містах Правобережної мешкати вони могли тільки в певній частині міста на України. За с;косю суттю хелмське право - різновид місь- руській вулиці. Так само було в Перемишлі, Дрогобичі кого права. І3опо sівляло собою переробку магдебурзького тощо. права на nольеьэtу мову з використанням звичаїв та інших Війдразом з населенням міста обирали раду, в яку вхоюридичних иорм польського міста Хелм. Цю переробку, дили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі еправи. Радці яка отримала tсазну "ІІраво цивільне Хелмінське", створив вибирали на один рік з свого середовища бурмістрів (від 2 П. ІСушевич в 1646 році, до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і Треба підкреслити, що в українеьких містах діяла та адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий частина магдебурзэ>гсоrсэ тсрава, яка допомагала організува- орган - лава, до складу якої входили війт (голова) і семети систему органів самоврлд,ування. А. Кістяковський під- ро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались креслював, що "магдебурзг~кс~ пІэаво терпіло зміни від місце- із середовища замонсного міського населення. Вони розвих звичаїв та поглядів, цдо часто діяли поряд з ним і глядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких заміняли його". містах цивільними справами міщан займалась рада. Під Головним органотt самоврядування в містах з магде- судності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні бурзьким правом був магістрат. ІІа ньому лежало піклу- справи. Вироки при цьому подавались на затвердження вання про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на королю. продукти, слідкувати за чистотою та порядком в місті. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку гласним та змагальним. з міським гербом. Судочинство велося на польській або латинській мові. До магістрату входили магістратські урядники: старші У загальному бюрократичному апараті міста певні функта молодші. Старші - це війт, бурмістри, радці, лавники та ції виконували і молодші урядникн. Так, до компетенції магістратський писар, молодші - комісар або межуваль- комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, ник, городничий та возний. встановлення межових знаків.
42.Статут Великого князівства Литовського 1529. Його характеристика і значення.
У І Литовському статуті (пізніше він одержав назву "Старого"), виключно світському кодексі, який було прийнято на вальному сеймі 29 вересня 1529 р., одержали юридичне закріплення основи суспільного і державного ладу, що склалися на той час у Литві та в українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містить норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального, а також інших галузей права. Статут проголошував, що усі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті. І Литовський статут не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку*.
Унікальність статуту 1529 р. у тому, що його кодифікаторам внаслідок значної теоретичної роботи вдалося створити таку систему права, яка була однаково прийнята у всіх кінцях величезної різномовної держави. Органічно поєднаними пластами у статут увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунктів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонського Зерцала**. Статут 1529 р. поклав на кожного землевласника обов'язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння.
Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визнавши строк давності у 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недійсними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка тримала землю протягом зазначеного часу. Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпорядження своїми землями, однак, обмежив його щодо фамільного (родового) і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.
-
Статут Великого князівства Литовського 1566. Його характеристика і значення
Для розробки проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли "радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктора прав чужоземних, які статут склали і написали". Статут було затверджено сеймом у 1554 р., але він набрав чинність тільки з 1566 р. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 рр., визначав становище великого князя ("господаря"), захищав привілеї крупних феодалів, фіксував права і вільності шляхти. Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів, як і І Литовський статут, включав норми, що належали до різних галузей права***. Оскільки ця редакція з'явилась внаслідок домагань волинської шляхти, яка виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут зветься також Волинським****.