ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.08.2020
Просмотров: 4354
Скачиваний: 4
-
Акти про закріпачення українського селянства в XVI ст..
Таким чином, найважливішою рисою соціально-економічного розвитку другої половини XVI — першої половини XVII ст. було привласнення польськими магнатами і шляхтою переважної частини українських земель і закріпачення українського селянства. Селянство боролося проти кріпосництва, намагалося «покозачитись». Однак, попри все, в Україні створювалися фільваркові господарства, засновані на використанні панщини та жорстокій експлуатації селян. На основі розвитку землеробства, торгівлі, ремесла підносилися міста, зростало їх населення.
У XVIII ст. в Україні (Гетьманщині) методично здійснювався процес закріпачення селянства. За універсалом К. Ро-зумовського від 22 квітня 1760 р., затвердженим Катериною II, селянин міг скористатися правом переходу лише з письмового дозволу феодала, причому нерухоме майно селянина залишалося феодалові. Після ліквідації гетьманського правління й полково-сотенного устрою Катерина II своїм указом від 3 травня 1783 р. взагалі заборонила селянські переходи від власника до власника, поширивши кріпосне право на українських селян.
А два роки потому на Лівобережну Україну, як уже зазначалося, було поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству» та зрівняно українську старшину в правах з російським дворянством.
1347р в польщі вісліцький статут про кріпацтво в польщі і росії.
1447р вк казимир видав указ про заборону переходу приватновласницьких селян у господ маєтки і феодали могли чинити суд над ними.
1557р устав на волоки посилив закрап
1435р перший відомий акт селянин мав право на різдво покинути свого господаря сплативши йому викуп
-
Правове становище українських земель в складі Речі Посполитої.
Серед перших, хто скористався можливістю захопити Україну, були Литовці. У середині XIII ст. Міндагаус (Міндогв) об’єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об’єднаними.
Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Піденно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси Українських земель Великим князівством Литовським.
Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, “ руські ” (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовсько-Руську державу.
Ситуація різко змінилася, коли провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об’єднують важливі спільні інтереси. Обидві країни перебували під загрозою агресивних планів Тевтонського ордену, що панував на Балтійському узбережжі. Виснажена до краю своєю експансією на сході, Литва була не здатною чинити опір німцям на півночі. І без того складна ситуація погіршувалася швидким зростанням могутності й престижу Московського князівства, що загрожувало зі сходу. Тим часом поляки, незадоволені династичними зв’язками з угорцями і прагнучи заволодіти іншими українськими землями, шукали нових можливостей для здійснення своїх намірів. У цей момент магнати Південно-східної Польщі висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом ( Ягеллом ). Розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так було укладено Кревську унію в наслідок якої у 1385 р. було сформовано союз двох держав – Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов’язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства “ на віки вічні ” усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем.
Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель.
У 1471 р. було ліквідовано Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, “ в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи ”.Тобто Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.
На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 р. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562 – 1570 рр. наростаюча криза сягнула критичної межі,коли Литва ув’язла в нову тривалу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившися перед зігрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об’єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов’язував спільний монарх.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конкурентами й занепокоїні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.Таким чином, після запеклої боротьби , у 1569 р. була укладена Люблінська унія яка у 1569 р. об’єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське в “ одне, нерозрізнюване, неподільне тіло ”, утворивши єдину державу – Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою.
Внаслідок Люблінської унії українські землі – і ті , що належали перед тим до Литви ( Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі ( Галичина з Холмщиною), опинилися в одній державі.
Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу шляхта отримала право володіти маєтками на всій теріторії Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення.
Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті ( Бресті ) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежності від папи римського із збереженням в рамках Київської метрополії адміністративної та обрядової автономії.
Посилення соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманітними, та найбільш поширеною стали масові втечі селян на східні і півленно-східні землі. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка – січі, на базі яких утворюється Запорозька Січ.
-
Артикули Генріха Валуа 1573 р.
Ге́нрихівські арти́кули, подані сеймом 1573 р. на затвердження новообраному королю Генріху Валуа (Volumina legum. T. 2.— S 150—153). Складені вперше як установка, що окреслювала обсяг і компетенцію королівської влади; обумовлювали взаємозобов'язання пануючого і підданих — шляхти. Затверджені при коронації Стефана Баторія 1576 р під час сходження на престол наступників Баторія підтверджувалися без змін.
При порушенні королем задекларованих зобов'язань шляхта звільнялася від обов'язків підданства. Це надавало широкі можливості для антикоролівських виступів (так званих рокошів), з чого протягом XVII ст. не раз користалися як магнати, так і середня шляхта.
Генріхівські артикули завершили підпорядкування королівської влади сейму, розпочате знаменитою конституцією 1505p. «Nihil novi» («Нічого нового»), тобто жодних законоположень без згоди обох палат сейму: сенаторської і посольської.
-
«Устав на волоки», його зміст та особливості застосування.
« Устава на волоки» 1557 — правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.
За «У.на в.» всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки — волоки (дорівнювали прибл. від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір — дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по 11 морґів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному морґу землі під городи, які не обкладалися податком.
«У. на в.» збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий — пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку.
За «У. на в.» безпосереднє управління фільварком здійснював «двірник», котрий слідкував за дотриманням визначених для фільваркового господарства вимог щодо його розмірів та способу ведення. Вищою посадовою особою на селі визнавався війт, якого обирала громада села і затверджував великокнязівський ревізор. В обов'язки війта входило: здійснювати контроль за виконанням панщини, бути присутнім під час збору податків, супроводжувати вози з вівсом і сіном до місця головного збору чиншу, здійснювати контроль за користуванням землею, вирішувати господарські спори. Особи, обрані на війтівство, складали присягу. Місцями збору податків були визначені будинки у селах та двори великого князя. «У. на в.» визначала терміни сплати податків підданими — від 21.11. (св. Михайла)до 6.12. (св. Мартина). Від сплати податків звільнялися потерпілі від пожеж, неврожаю та ін. стихійних лих, або у випадку хвороби всіх членів сім'ї. Осіб, які ухилялися від податків, ув'язнювали до повної їх сплати.
Контроль за проведенням «волочної поміри» здійснювали ревізори, до компетенції яких належав нагляд за дотриманням норм «У. на в.» Ревізорами могли бути осілі, компетентні у веденні сільського господарства особи християнського віросповідання. Артикул 43 "У. на в, " забороняв застосовувати до осіб, які вчинили злочин, покарання у вигляді конфіскації майна і землі.
«Волочна поміра» зруйнувала, хоча і не повністю, сільську громаду і пов'язану з нею громадську форму селянського землекористування, замінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, значно обмеживши їхні права переходу; зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами. Одночасно запроваджувана трипільна система землеробства значно збільшувала продуктивність праці.
У 2-й пол. 16 ст. реформу провадили в магнатських, шляхетських і церковних володіннях з метою посилення кріпосницького гніту і загарбання кращих селянських земель під фільварки. За «У. на В.» було значно збільшено державні податки, надано широких прав землевласникам, старостам, війтам і лавникам щодо селян, зобов'язано селян 2-3 дні на тиждень працювати на землі феодалів. Спочатку реформу було проведено в Литві й Білорусі, частково на Русі-Україні: у великокнязівських володіннях Кременецького повіту на Волині. Згодом волочний спосіб господарства охопив усю Правобережну Україну і був однією з причин селянсько-козацьких повстань у кінці 16 — 1-й пол. 17 ст.
-
Характеристика органів влади та управління на українських землях Речі Посполитої
Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виникнення української державності, хоча окремі її елементи зароджувалися в цей час у Запорізькій Січі. У зв'язку з цим, розглядаючи державний лад України в даний період, слід проаналізувати польсько-литовські структури, чинність яких поширювалась на українські землі. Найвищі органи державної влади і управління. Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої. У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі**. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави. Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства. Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Великого князівства Литовського. Головою тут був великий князь — господар. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолював виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами*. Наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежувалася "пани-Радою" і сеймом, без ухвали яких господар не має права вирішувати основні питання державної політики. До складу "пани-Рада" входили найвпливовіші службові особи князівства: маршалок канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каштеляни окремі старости, а також верхівка пануючих станів — католицькі єпископи і великі феодали. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, "пани-Рада" незабаром набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря. Кількість її членів доходила до 80 осіб**. "Пани-Рада" була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності — самостійно. У випадках, коли думка "пани-Рада" і думка великого князя не збігалися, останній повинен був підкоритися Раді. Правове становище "пани-Рада" як одного з найвищих органів державної влади Великого князівства Литовського було закріплено привілеями 1492 і 1506 рр. До компетенції "пани-Рада" входило обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі***. Вплив і авторитет "пани-Рада" були обумовлені тим, що до її складу входили вищі службові особи держави. Це перш за все маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком та етикетом при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник — маршалок дворний — був керівником дворян, які служили при дворі великого князя. Дуже впливовим сановником був канцлер — голова канцелярії великого князя та "пани-Рада" і одночасно охоронець великої державної печатки. Він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори з сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків, тлумачів. Підканцлер був заступником канцлера і охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земський відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням податків. Підскарбій двірний відав скарбницею великого князя. До кола впливових членів Ради належав і великий гетьман — головний воєначальник Великого князівства Литовського. З часом все більш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (вальний) сейм збиралися великий князь, "пани-Рада", державні урядов-ники, центральні і обласні, княжата і панята, яких закликали окремими листами, декілька латинських єпископів і по два делегата від кожного повіту, обрані шляхтою на своїх сеймиках*. Певних строків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми у разі потреби, наприклад у випадку війни. Вальний сейм, вперше скликаний у 1446 р.**, вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, об'ява про скликання ополчення (рушіння) належала до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те вального сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського. Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, польсько-литовських сеймів і з'їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самостійні держави об'єднувала особа спільного монарха.