ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.08.2020
Просмотров: 4352
Скачиваний: 4
судової реформи Розумовського: замість козацьких судів — сільського, сотенного, полкового та генерального — вводилося в 1760 році нові суди. Україну поділено на 20 повітів, і в кожному повіті були суди: земський — для цивільних справ, підкоморський — для земельних, гродський — для карних. Вищою інстанцією був Суд Генеральний. Усіх суддів вибиралося з місцевої старшини, яка дістала назву шляхетства. Таким чином ця судова реформа повертала судівництво до часів з-перед Хмельниччини, до Литовського татуту.
90. Ліквідація Запорізької Січі: причини і наслідки.
Після об'єднання України з Росією Запорізька Січ зберегла своє самостійне положення, козацьке самоврядування, право прийому до козаків всіх бажаючих . Політика царизму була спрямована на встановлення контролю, а потім і повного підпорядкування Січі своїй влади. Для цього затримувалися виплати жалування, постачання хліба, крім того, на запорізьких землях були побудовані 2 фортеці - Богородська (1688 р.) і Кам'яний Замок (1703 р.) і розміщені війська.
Після переходу Мазепи і кошового отамана Гордієнка на сторону Карла XІІ, 14 травня. 1709 р. царські війська захопили Січ, зруйнували її укріплення, вивезли артилерію і військове майно. Частина запорізьких козаків переселилася на територію Кримського ханства в місто Олешки.
У 1714 р. козаки Олешківської Січі звернулися з проханням дозволити їм повернутися, і в 1728 почалося їхнє масове переселення. У зв'язку з назріванням війни з Туреччиною в 1733 р. їм офіційно було дозволено заснувати Нову Січ на річці Підпільній. У березні 1734 р. почалося будівництво Нової Січі, що проіснувала до 1775 р.
Нова Січ стала центром Запорізького війська. Його територія поділялася на 8 адміністративно-територіальних округів - паланки. Козаки кожної паланки були приписані до одному з 38 куренів. У 1770 р. на запорізьких землях проживало 200 тис. чоловік. Пануюче положення займала старшина. Так, останньому кошовому отаману П. Калнишевському належало 14 тис. голів худоби. Між старшиною і незаможної голотою постійно спалахували гострі соціальні конфлікти.
Основні причини знищення Запорізької Січі можна звести до наступного:
1. Несумісність автономного існування Січі в складі Російський імперії.
2. Роль Січі як натхненника республіканських ідей у країні.
3. Утрата Запорізьким військом після російсько-турецької війни 1769 -1777 р. свого значення як військової сили в боротьбі проти турецько-татарських загарбників і проголошення незалежності Кримського ханства.
4. Опір запорожців захопленням їхніх земель поміщиками і царським урядом.
У квітні 1775 р. російська армія під командуванням генерала П. Текслія, виконала наказ Катерини ІІ : захопила укріплення Нової Січі і зруйнувала їх. Артилерію, військові регалії, січовий архів і матеріальні цінності були вивезені. Щоб знищити економічний фундамент Запорожжя, царські влади ліквідували дві тисячи багатих козачих господарств, що були оплотом волелюбності - і незалежності від державних структур імперії.
Трагична доля козацької старшини.. Кошового отамана П. Калнишевського й ін. керівників заарештували та відправили на заслання. Калнишевський просидів у ямі на Соловках 25 років і вмер в у віці 113 років. У царському маніфесті вказувалося: "Січ Запорізька украй уже зруйноване з винищуванням на майбутній час і сама назва запорізьких козаків...".
Ліквідація Запорізької Січі - одна з ланок репресивної політики царизму спрямованої на анулювання самоврядування в етнічних районах країни і придушення антифеодального руху.
91. Ліквідація полково-сотенної системи управління: причини і наслідки.
Ліквідація української державності на Гетьманщині мала тяжкі наслідки для внутрішнього устрою інших українських земель. Найшвидше їх відчула на собі Слобідська Україна, ця бліда копія Лівобережної України, її національні особливості у вигляді козацького війська й полково-сотенного устрою зазнавали дедалі сильнішого централізаторського і русифікаторського тиску царських властей. Найперше царський уряд планував реорганізувати козацькі полки в регулярні військові частини. Дізнавшись про це, полковник Ізюмського полку Федір Краснокутський у 1764 р. спробував підняти слобідську старшину на масовий протест проти намірів правлячого двору. Але козацька старшина не відгукнулася на його пропозицію подати цариці колективну петицію. Кожен із старшин боявся втратити нажите багатство, посади й сподівався знайти тепле містечко в нових структурах. Уряд провів слідство й покарав ініціаторів опозиції нововведенню. Краснокутського було заслано до Казані, над кількома старшинами влаштовано принизливу екзекуцію. Протягом 1763-- 1764 pp. власті перетворили Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський полки на регулярні гусарські. Всі вони формувались на добровільних засадах і складалися переважно з колишніх козаків.
У 1765 р. царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини, а натомість створив Слобідсько-Українську губернію. У 1780 р. її реформовано у Харківське намісництво. Адміністративні реформи супроводжувалися наступом на культуру, мову й національні традиції українців, котрі становили більшість населення Слобожанщини.
92. Політичний устрій в українських землях під іноземною зверхністю в XVIII-XIX
Суспільно-політичне та економічне становище в кінці XVIII — першій половині XIX ст.
У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кін. XVHI ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожанщині. Нові зміни політичного ладу на частині українських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Посполитої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імперією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії відійшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилася під владою імперії Романових.
Адміністративний поділ
У 1796 р. було проведено зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина — в Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобережну Україну поділили натри губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. У 1828 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У лютому 1832 p., після придушення польського повстання 1830— 1831 pp., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та "Литовського Статуту" в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву "Україна". Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а Південну Україну — Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася "малоросійська ментальність". Царський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн осіб, як органічну частину Російської імперії.
Національна політика
Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних держав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини II — німкені за походженням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С.Уварова, заснована на тріаді "православ'я, самодержавство, народність ", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями розглядалось як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову. Цілі нації, в тому числі й українська, зневажливо іменована "хохлами", зводилися в Російській імперії до становища другорядних етнічних національних груп, змушених сприймати російську мову як державну, позбавлених права на судочинство власною мовою, не згадуючи вже про можливості будь-якого державного самовлаштування чи самоідентифікації себе як нації. Ця політика подавалася у вигляді не лише піклування про збереження Російської імперії як могутньої світової держави, а й турботи проте, щоб росіяни не почувалися іноземцями на "окраїнах", бо ці "окраїни " мали бути лише органічними частинами єдиної і неподільної Росії.
Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетворенні місцевого населення в культурному відношенні на "істинних росіян". Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, натомість запроваджувалася російська. Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи, що неминуче вів до зменшення чисельності української інтелігенції, стало перетворення у 1810 р. Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад — духовну академію.
Важливе місце у колонізаторських планах російського царату належало ново приєднаним землям Правобережної України, які аналогічно до Лівобережжя мали бути позбавлені своїх самобутніх рис. Особливо це виявилося після придушення там польського визвольного повстання 1830—1831 pp. Щоб обмежити вплив польського дворянства на Правобережжі, імператор Микола І у листопаді 1831 р. утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній, яка мала " привести у відповідність до великоруських губерній всі західні землі в усіх галузях життя ". Як наслідок, протягом кількох місяців замість польських шкіл (українських майже не було) запровадили російські, а закритий у Кременці польський ліцей замінили новозаснованим на його базі російським університетом Святого Володимира у Києві. Характеризуючи завдання нового університету, згаданий вже С.Уваров цинічно заявив: "Університет Св. Володимира — моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виковуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії".
Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримав в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії у 1780-х роках. Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх податних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Загальна чисельність набору залежала від обставин, коливаючись від 5— 7 до 70 рекрутів на кожну тисячу осіб. Термін служби становив: до 1793 р. — довічно, з 1793 — 26 років, з 1834 — 20 і з другої половини XIX ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено загальною військовою повинністю). Через нелюдську муштру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вирокові. Не дивно, що, за словами дослідників, рекрутів нерідко перевозили закутими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати. Кандидатури рекрутів визначала міська або сільська община, а з числа поміщицьких селян — поміщик.
93. Характеристика суспільно-політичного устрою в Україні в першій половині в XIX ст..
Після Вітчизняної війни 1812 р. в Російській імперії панувала атмосфера загального невдоволення кріпосницькими порядками. У цій обстановці революційно налаштовані дворяни (переважно молоді офіцери російської армії, учасники війни проти Наполеона) почала свідому боротьбу проти самодержавства. Вони на власні очі побачили за кордоном вищий рівень економічного та суспільного життя, демократії, більшу освіченість громадян, відсутність кріпацтва. Не випадково саме в середовищі військових формувалися перші гуртки й товариства.
Діяльність декабристів в Україні. Невдоволена самодержавно-кріпосницьким режимом частина офіцерів-дворян ставила за мету змінити існуючий лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися в декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Зокрема, у Тульчині існувала філія московського „Союзу благоденства”, до якої був близьким І. Котляревський. Після ліквідації „Союзу” в січні 1821 р. більшість його членів не припинила політичної діяльності. У березні 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа Південним товариством, у цьому ж році в Петербурзі почало діяти Північне товариство. Керував цією організацією полковник, учасник російсько-французької війни 1812 р. дворянин П. Пестель. Він склав докладну програму, яка мала назву „Руська правда”. Вона передбачала скинення самодержавства, республіканську форму правління, скасування кріпосного права, установлення правової рівності всіх громадян, здійснення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицької землі. „Руська правда” проголошувала Росію „єдиною і неподільною” державою. Пестель заперечував право народів імперії на самовизначення або федеративний устрій Росії, виключення робилося лише для Польщі.
Більш складну схему майбутнього устрою Російської імперії пропонувало Товариство об'єднаних слов'ян, створене армійськими офіцерами братами Борисовими, Ю. Люблинським та іншими у 1823 р. у Новоград-Волинському. Вони розробили програму утворення федеративного союзу усіх слов'янських народів. Відповідно до їхніх поглядів кожен слов'янський народ повинний був мати свою конституцію, свій уряд, проводити свою внутрішню політику. Товариство об'єднанних слов'ян виступало також за ліквідацію самодержавства, установлення демократії. У вересні 1825 р. Товариство об'єднаних слов'ян приєдналося до Південного товариства.
Відоме повстання декабристі, що відбулося 14 грудня 1825 р. в Петербурзі, закінчилося невдачею. Дізнавшись про це, керівники однієї з найчисельнішої управи Південного товариства - Васильківської управи (Київщина) підполковник С.І. Муравйов-Апостол і підпоручик М.П. Бестужев-Рюмін 29-30 грудня 1825 р. підняли на повстання Чернігівський полк, що розташовувався під Києвом. Повсталі захопили м. Васильків, однак, не маючи підтримки полків, вони не наважилися на подальші активні дії. Вони спробували здійснити похід на Волинь, де передбачалося з'єднатися із Товариством об'єднаних слов'ян і продовжити повстання. Однак, на початку січня 1826 р. під час спроби повсталих прорватися до Новоград-Волинського вони були розгромлені царськими військами. Повстання було придушено, Чернігівський полк розформували, а солдат відправили на Кавказ для участі у воєнних діях проти горців.