ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.08.2020
Просмотров: 4342
Скачиваний: 4
Масонство в Україні. Після війни 1812 р. і закордонних походів 1813-1914 рр. в Україні виник ряд масонських організацій. У 1817-1819 рр. таємні масонські організації виникли у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі та інших містах. Своєю кінцевою метою масони проголосили об'єднання всіх народів світу в „розумне суспільство, кожен член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для всіх”.
У 1818 р. була організована в Києві масонська ложа „З'єднаних слов'ян”, яка у 1822 р. об'єднувала понад 80 членів. Вони одну із складових визвольної боротьби проти національного гноблення бачили в прилученні визвольних устремлінь інших слов'янських народів. До масонської ложі „Понт Евксинський”, що діяла з 1817 р. в Одесі, входило понад 70 чол., більше половини з них складали представники вільних професій і купецького звання. Найбільше українська національно-визвольна спрямованість проявилася в полтавській масонській ложі „Любов до істини”, створеній у 1818 р. місцевими державними службовцями і поміщиками І. Котляревським, С. Кочубеєм, Г. Тарновським та іншими. Всього в складі ложі було 23 чол. Очолив її М. Новиков - керуючий губернською канцелярією. Найбільший інтерес члени полтавської ложі виявили до історичного минулого України, однак чіткої програми облаштування її майбутнього не виробили. Зрештою, керівники ложі зосередилися на турботах підвищення загальної політичної свідомості українського дворянства. У 1819 р. діяльність полтавської масонської ложі була заборонена особистим розпорядженням російського царя Олександра I.
У 1812 р. цар заборонив діяльність масонських організацій на всій території Російської імперії. Частина українських масонів після цього ввійшла в організоване у 1821 р. таємне Малоросійське товариство - суспільно-політичну організацію, що ставила собі за мету вести просвітительську діяльність в масах, підвищувати освітньо-культурний і політичний рівень їхньої свідомості, об'єднати їх навколо ідеї ліквідації кріпосництва й обмеження влади царського самодержавства. Передбачалося відновити державну незалежність України під протекторатом відновленої Польської держави. У роботі з підвищення української національної самосвідомості використовувалася і пропаганда козацького минулого України, традиції державності українського народу.
94. Правове становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії.
Суспільно-політичний устрій і правове становище населення західноукраїнських земель визначалося функціонуванням адміністративно-управлінських структур і застосуванням законодавства Австрійської (з 1867 р. — Австро-Угорської) імперії. Наприкінці XVIII ст. Австрійська монархія здійснила ряд заходів, спрямованих на централізацію управління захопленими землями, зміцнюючи свій вплив на цих територіях.
Революція 1848 р. утвердила капіталістичний спосіб виробництва, зумовила зміни в організації місцевого управління на українських землях. Намісник у Галичині та крайовий президент Буковини зосередили в своїх руках всю повноту влади.
Поряд з державними органами, в 60-х роках на західноукраїнських землях з'являються органи крайового (сейми) і місцевого (повітові, міські, сільські ради) самоуправління. Зміни торкнулися також органів суду і прокуратури.
На західноукраїнських землях, захоплених Австрією, поступово поширилась дія австрійського права. До того ж Галичина стала місцем «випробування» цивільного, цивільно-процесуального, кримінального та інших кодексів. Розвиток капіталістичних відносин зумовив перегляд та видання нових кодексів, які, проте, зберегли цілий ряд середньовічних положень.
95. Поширення на Україну Зводу законів Російської імперії
4. «Звід законів Російської імперії» редакції 1842р. та його вплив на право України.
У 1826 р. кодифікаційну комісію замінило Друге відділення імператор-ської канцелярії, результатом ді-яльності якого стали "Полное собрание зако-нов Российской империи", публікація якого почалася у 1830 р., та "Свод за-ко-нов Российской империи", що почав виходити з 1833 р.
Звід являв собою зібрання чинних на час його видання законодавчих актів, розміщених у тематичному порядку. Акти подавалися в орфографії XIX ст., виключалися не чинні норми, усувалися супе-речності, здійснювало-ся редакційне опрацювання текстів, відкида-лися частини норм, які кодифі-катори вважали несуттєвими. Система Зводу була затверджена Державною Радою 10 січня 1832 р.
Основу структури Зводу становив поділ пра-ва на публічне і приватне, що ґрунтувався на передових західних концепціях, які йшли від римського права. Звід було видано в 15 томах, об'єднаних у 8 книг.
Книга 1-ша включала переважно закони про органи влади й управління та дер-жавну службу, 2-га - статути про повинності, 3-тя - "устав казен-ного управлення" (статути про податі, мита, питтєвий збір та ін.), 4-та - закони про стани, 5-та - цивільне законодавство, 6-та - "устави государственного благоустройства" (статути кредитних ус-танов, статути торговельні і про промисловість та ін.), 7-ма - "устави благочіния" (статути про народне про-довольство, громад-ське піклування, лікарський статут та ін.), 8-ма - закони кри-мінальні. Наголошувалося, що така структура Зводу має залишати-ся навіть у разі зміни змісту окремих законів. Цього принципу до-тримувалися в усіх наступних перевиданнях Зводу (1842 і 1857 р.). Будучи у своїй основі феодально-кріпосницьким, Звід, завдя-ки його упорядникам на чолі зі Сперан-ським, певною мірою врахо-вував інтереси буржуазії, яка розвивалася. Це особливо помітно в системі і змісті 10-го тому Зводу, присвяченого цвільно-му законо-давству.
У 1840-1842 pp. на території України, що входила до складу Росії, було введено в дію "Свод законов Российской империи". Це призвело до уніфіка-ції системи джерел права, що діяли в Україні, і виключило застосування норм права, які діяли до цього. Було прийнято рішення зберегти тільки окремі особливості в законах про стани і в цивільних законах. На Правобережну Ук-раїну поширювалося виключно російське законодавство. Лише на території Чернігівської і Полтавської губерній законом допускалася дія норм місцевого цивільного права, але лише тих, що увійшли до "Свода законов Российской империи". Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей. Вони регулювали спадкові і сімейні відносини.
10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламен-тувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій -- норми ци-вільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої книги регу-лювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинен-ня договорів.
Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визнача-лось як « право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомственно». Історія держави і права України під ред.П. Музиченко. Київ,99р,стор.289.
Це право у деяких випадках обмежувалося серві-тутами, відомими ще з XVIII ст. Захистом закону кори-стувалося не тільки право власності, а й право володіння, яке розглядалося як особливий правовий інститут.
З'яви-лися нові пункти у зобов'язальному, спадковому і сімей-ному праві, але загалом залишено чимало від старого. Так, заборонялося заповідати родо-ве майно, за винятком випадків, коли володілець родового маєтку був без-дітним. Тоді він міг заповідати майно одному з близьких або да-леких роди-чів. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Вона повинна була йти за ним, коли він пе-реселявся, змінював місце служби тощо. Чоловік міг вимагати здійснення цього права через поліцію. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання і видавати векселі без згоди батьків.
У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.
У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців з виключними правами людини.
Порівняно зі скасованим в Україні Литовським ста-тутом правова сис-тема за Зводом законів Російської ім-перії мала сучасніший характер, хоча за-галом залишалася феодальною. Вихідним положенням регулювання цивіль-них правовідносин була нерівна правоздатність та діє-здатність за ознакою станової, національної, релігійної приналежності, за статтю, місцем прожи-вання, прина-лежністю до законно- або незаконнонароджених тощо. Реакцій-ність таких пунктів правового регулювання відверто проявлялась у тих нор-мах, що закріплювали безправ'я кріпосних селян і міських низів. Якщо дворя-ни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, то селя-нам, які отримали свободу, було заборонено виділятися з общин, закріплюва-ти за собою у приватну власність наділ, який знаходився у їх користуванні
96. Проведення буржуазно-демократичних реформ в Україні у др.половині XIX ст..
Господарство України другої половини XIX ст.
Реформа 1861 р. та її соціально-економічні наслідки. Промисловий переворот і його вплив на соціальну структуру суспільства в Україні. Західноукраїнські землі у другій половині XIX ст.
Реформа 1861 р. та її соціально-економічні наслідки
Кріпосницькі відносини в Росії існували значно довше, ніж в інших країнах Європи. Вони несли в собі надзвичайно жорстокі і потворні риси рабського примусу і насилля. Питання про відміну кріпосного права в Росії піднімалося російськими просвітителями М. Новиковим і О. Радищевим іще у XVIII ст. Декабристи, а також члени Кирило-Мефо-діївського товариства в своїх програмних документах підкреслювали необхідність відміни кріпосного права. Але лише в середині XIX ст. постала проблема щодо впорядкування відносин між селянами і поміщиками.
Весною 1856 р. Олександр II, приймаючи представників дворянства, вперше заявив про необхідність проведення селянської реформи. Він висловив думку про те, що кріпацтво слід скасовувати поступово, але це слід зробити негайно, бо краще його скасувати зверху, ніж очікувати того небезпечного дня, коли воно почне ліквідовуватись знизу.
Причини реформ, як і кожний переломний момент в історії, стали об'єктом гострих наукових
суперечок. Більшість західних вчених стверджує, що вирішальним мотивом у проведенні реформ були економічні чинники, оскільки відкриття чорноморських портів, участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Ще одним з аргументів зарубіжних вчених є той, що реформу спричинено насамперед прагненням модернізації царської армії, подолання відставання Росії від Заходу. Дехто у здійсненні реформи вбачає важливу роль інтелігенції, котра в своїх працях піддавала кріпацтво нищівній критиці. Радянські історики наполягали на тому, що масові селянські заворушення створили "революційну ситуацію" і, побоюючись її, цар та дворяни змушені були піти на поступки.
З метою вивчення настрою на місцях в усіх губерніях Російської імперії у 1857 р. були засновані дворянські комітети. Документи, що були підготовлені до 1860 р., були результатом компромісу між різними групами дворян і уряду. Вони враховували об'єктивні вимоги економічного і політичного розвитку країни.
19 лютого 1861 р. Олександр II підписав "Положення про селян, що вийшли із кріпосницької залежності". "Положення" включало в себе 17 законодавчих актів і отримувало силу закону. В той же день цар підписав Маніфест про звільнення селян. У відповідності з Маніфестом всі кріпоені селяни отримували особисту свободу і громадянські права.
Весь процес звільнення селян включав в себе наступні процедури. Згідно з законом за поміщиками визнавалося право власності на всю землю в їх маєтках, в тому числі і на селянську, яку останні обробляли як свої наділи. Селяни отримували наділи не у власність, а в користування, взамін на відробіток повин-ностей, до повного викупу землі у поміщика. Селяни не мали права відмовлятися від наділу, але викуп землі міг здійснюватись тільки "за згодою сторін", тобто за бажанням поміщика.
Вся територія Європейської частини Росії була поділена на три природно-економічні зони - нечорноземну, чорноземну і степову, В чорноземній і нечорноземній зонах були встановлені "вища" і "нижча" норми: на чорноземах — від 3 до 4,5 десятин, в нечорноземах — від 3,25 до 8, в степовій зоні - від 6,5 до 12 десятин на ревізьку душу (1 десятина = 1,096 га).
Поряд із встановленням правил про норми земельних наділів, які відкривали поміщикам безліч лазівок для скорочення селянського землеволодіння, зберігався невизначений строк феодальної експлуатації. На весь період тимчасово
зобов'язаного стану закріплювалось виконання селянами панщини і оброку. На Півдні України і в частині повітів Харківської та Чернігівської губерній сума оброку за вищий наділ становила 9 крб., на Лівобережній і Правобережній Україні за десятину садибної землі - 5,1 крб., польового наділу — від 1,4 до 2,8 крб. За кожну десятину польового наділу селянин мусив щороку відробляти від 12 до 29 днів панщини.
На Правобережній Україні у зв'язку з польським повстанням 1863 р. селяни були переведені на обов'язковий викуп, земельні наділі збільшено, а викупна плата зменшена на 20%.
Характерною особливістю реформ у Російській імперії було виділення двох головних форм землеволодіння: приватної та общинної. На відміну від Росії, де понад 95% селян перебувало в общині, в Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80% селян Правобережжя й близько 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Внаслідок цього більшість українських селянських сімей отримувала індивідуальне право на землю й несла особисту відповідальність за сплату за неї боргу. Це сприяло зміцненню прив'язаності селянства до приватної власності, що й відрізняло українських селян від російських.
Безумовно, реформа не могла не торкнутися селян удільних і державних селян. Законом 1863 р. удільні переводилися до розряду селян-власників, отримавши право на викуп землі. До них були застосовані ті ж принципи влаштування, що й до кріпосних. Таких в Україні налічувалось понад 40% від усього селянства і поділялися вони щонайбільше на ЗО різних груп. Реформа 1861 р., і зокрема закон 1866 р. звільнили державних селян швидше й на більш вигідних умовах, ніж кріпаків. Разом із свободою в більшості українських губерній державні селяни одержали наділи майже вдвоє більші від середнього, а платежі визначалися для них порівняно менші. Розподіл наділів був нерівномірний. Наприклад, на Харківщині він коливався в межах від 0,5 до 5 десятин, у Херсонській губернії - від 2,2 до 24,3 десятини. Частина державних селян була обезземелена.
У цілому селяни були невдоволені реформою і способом її проведення. Обурення селянства викликало те, що основні масиви землі залишилися в руках поміщиків, а колишні кріпаки були змушені ще два роки після оголошення Маніфесту виконувати феодальні повинності й платити великий викуп за наділи.