ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.08.2020
Просмотров: 4332
Скачиваний: 4
З часом влада місцевих князів стала посилюватися, а великого князя -зменшуватися. Саме це викликало необхідність періодичного скликання снемів - княжих з'їздів, які збирали не тільки князів, а й найбільш впливових бояр, представників церкви. Керував з'їздом великий київський князь, обговорювалися і розглядалися лише загальнодержавні справи:питання війни і миру, відносини між князівствами, державний устрій, розподіл ленних володінь. Так, Вишгородський з'їзд (1072 р.) прийняв "Правду Ярославичів", Любецький (1097 р.) затвердив автономність князівств, Іветицький (1100 р.) розподілив ленні землі, Золочівський (1101 р.) і Долобський (ПОЗ р.) обговорювали питання відносин із половцями. Проте ці з'їзди були малоефективними через нерегулярність проведення. Вони не стали, як у європейських країнах, зачатками парламентських інституцій, бо цьому завадив процес занепаду Київської держави.
Починаючи з середини XII ст., Руська держава вступає вперіод розвиненого феодалізму, який характеризується відцентровими тенденціями, викликаними зростанням продуктивних сил у сільському господарстві та ремісництві, пануванням феодальної власності на землю та інші засоби виробництва, великого вотчинного землеволодіння. У XIII ст. влада великого київського князя стає цілком номінальною. Доба розквіту княжої імперії завершується, вона перетворюється у "державу державок", яку одні дослідники вважають чи то федерацією, чи то конфедерацією, а інші - просто відносинами васальної залежності, де на вершині піраміди перебував "князь-отець" - лише формальний володар Київської Русі.
На початку другої половини XII ст. внаслідок розвитку об'єктивних процесів - феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів, при слабких загальнодержавних економічних зв'язках, на політичній карті величезної імперії з'являється понад півтора десятка суверенних князівств, у тому числі шість на території сучасної України: Володимир-Волинське, Галицьке, Київське, Переяславське, Чернігівське та Турово-Пінське. Однак політичне роздроблення не зупинило економічний, соціальний і культурний розвиток окремих князівств. Навпаки, вони знайшли нові форми свого подальшого розвитку. Це стосується і процесів еволюції інститутів державного управління та місцевого самоврядування.
9. Релігійні реформи Володимира Великого.
Запровадження в Київській Русі 988 р. князем Володимиром Великим християнства, безперечно, було великою історичною подією не лише для Києва, але й для всієї Київської Русі і навколишніх держав. Воно означало перемогу феодальних стосунків Київської Русі над відживаючим родовим ладом і зіграло позитивну роль у розвитку древньоруської культури та підвищенні авторитету серед більшості країн, де християнство існувало і було прийняте раніше. Але не відразу зважився Володимир на такий рішучий і вельми ризикований крок у язичницькiй Русі, де «стара віра» вкорінилася і зміцніла з приходом до Київської Русі Рюрика і перших продовжувачів Рюриківської спадщини. А ними, як відомо, були київські князі Олег, Ігор і славний син Ігоря, хоробрий і відважний князь воїн Святослав.
У Києві вже 980 р. Володимир Святославич, ставши єдиним князем Київської Русі, почав проводити першу релігійну реформу, метою якої було перетворити Київ на релігійний центр усіх східних слов’ян. До цього в язичницькій Русі кожна область поклонялася своїм місцевим, досить численним, богам. І в руках прихильників сепаратизму це було сильною ідеологічною зброєю проти централізації влади в руках єдиного князя Київської Русі. Тому в центральній частині київського Дитинця було споруджене язичницьке капище — пантеон головним поганським богам на чолі з Перуном — богом грому і блискавки, якого Володимир вважав своїм особистим заступником і всієї дружини. Такої ж думки був і батько Володимира, київський князь Святослав, що чітко було зафіксовано в мировій угоді Святослава з Візантією ще 971 р. Святослав закінчував цей договір такими словами: «Якщо ж не додержимо ми чого-небудь зі сказаного раніше, нехай я і ті, хто зі мною і під мною, будемо прокляті богом, в якого віруємо — Перуном і Велесом, богом худоби, і хай будемо жовті, як золото, і хай будемо посічені своєю ж зброєю».
На горбі, за теремним двором, Володимир поставив зробленого з дерева бога Перуна зі срібною головою і золотими вусами. Боги Хорс і Дажбог (Даждьбог) втілювали сонце, але мали різне походження. Дажбог — чисте слов’янське божество, а Хорс — іранський бог. Стрибог — слов’янський бог вітрів, а Симарга — бог землі і підземного царства, також іранського походження. Богиня Мікоши — богиня родючості й домівки мала фінське походження, оскільки землі деяких фінських племен входили до складу Київської Русі того часу. У Новгороді, де Володимир посадив правити свого дядька Добриню, останній, прийшовши до влади, також поставив кумира — Перуна над рікою Волховом. Проголошуючи Перуна верховним божеством пантеону, Володимир Святославович цим освячував всю феодальну систему на Русі.
10. Джерела права Київської Русі та їхня характеристика.
В умовах первіснообщинного ладу поведінка східних слов'ян регулювалася звичаями. Дані про звичаї східних слов'ян до утворення Київської Русі містяться в літописах і повідомленнях зарубіжних авторів.
У міру становлення класового суспільства окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використати в інтересах пануючого класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Останнє було пов'язане з державою, що створювалася. Воно являло собою систему правових норм, які складалися з санкціонованих, тобто визначених державою звичаїв. Держава забеспечувала їх дотримання, захищала від порушень. До давніх норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких, наприклад, як присяга, ордалії, порядок оцінки показань свідків та ін.
Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.
У IX-X ст. на Русі, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас.
Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава - давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включення до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і договорах Русі з Візантією X ст.
Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 рр., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославовичів, а потім - у Поширену редакцію Руської Правди.
У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву.
Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений. Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.:У -./ за ред. А.Й. Рогожина., -К., Ін Юре. 1996. -с.56.
Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстологічнмй аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Коротка правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1-18), Правду Ярославовичів (статті 19-41)Покон вірний (ст.42) Урок мостників (ст.43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10-30 ті. рр. XI ст.
Створення Поширеної редакції Правди пов'язується з князюванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Поширена Правда поділяється на дві частини: “Суд Ярославль Володимиричь” і “Устав Володимирь Всеволодича” Джерелом її були Коротка Правда і статут Володимира Мономаха (про стягнення процентів і про закупи).
Третя редакція Руської Правди - Скорочена - з'явилася у другій половині XII ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із списків Поширеної Правди, зумовлену потребами уже централізованої Руської держави, і дають час її складання - XV ст.
Руська Правда - найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому - статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін.
Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялася класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни державного устрою і еволюції права.
Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилась в оточені інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Судебник 1497р., Судебник 1550р. і навіть деяких статей Соборного уложення 1649р.
На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. До такого роду пам'яків права відносяться Еклоги, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Стародавньою пам'яткою руського церковного права вважаються церковні статути Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича.
Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо беспосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на “десятину” - своєрідну форму податку, який повсюду одержували церковні організації.
11. Руська правда, її редакції та характеристика.
«Руська Правда» (тут правда в значенні лат. iustitia, грец. διχαίομα) — збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права.
Руська Правда мала безпосередній вплив на всі правові пам'ятки литовської доби в історії України (наприклад, «Судебник» Казимира IV, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби.
Коротка «Руська Правда»
Коротка Руська Правда (43 статті) поділяється на 4 частини:
Правда Ярослава — найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з поглядом, що Руську Правду проголосив князь Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18;
Правда Ярославичів — звана також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41);
Покон вирний — встановлює оплати вирникам (ст. 42)
Урок мостникам (ст. 43).
Правда Ярослава, на думку одних дослідників, постала біля 1016, інших — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої Руської Правди сягають 8—9 ст., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кровної помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: князів Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032—1054 (Б. Греков, А. Зимін). Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя, його домінальне господарство, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська Правда присвячує охороні життя, здоров'я і майна; вона складається з норм карного й карно-процесуального права.
Широка «Руська Правда»
Широка Руська Правда (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені біля 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Тіроїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за С. Юшковим та А. Зиміним — її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Рибаковим — за князювання Мстислава Володимировича, а за М. Тихоміровим і Л. Черепніним — до 1209.
Зміст широкої Руської Правди у ділянці карного права характеризується заміною норм кровної помсти — грошовими викупами та державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої доконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця. Руська Правда знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України.