ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.08.2020
Просмотров: 4336
Скачиваний: 4
Скорочена «Руська Правда»
Скорочена "Руська правда" виникла не раніше 12 ст. Це переробка одного із списків Розширеної правди. Її виникнення пов'язують із спробами кодифікації.
Характеристика й значення
Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерти грошовою карою).
Руська Правда є важливим історичним джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, господарським знаряддям та врожаєм. Руська Правда становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм українського звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і судових вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам'ятки литовсько-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут (1529, 1566, 1588). За посередництвом Литовського Статуту норми Руської Правди вміщені також у найвизначнішій пам'ятці українського права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди Руської Правди помітні також у працях та правничих збірниках інших слов'янських народів, зокрема польських статутах короля Казіміра В. 14 ст. та інших. Проте, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв'язок з старовинно-руським правом».
12. Поняття злочину за Руською правдою, класифікація злочинів.
Історики і вчені підкреслюють, що з введенням на Русі християнства, під впливом нової моралі відбувалася заміна язичницьких понять про злочин і покарання. Так, у сфері карного права Древньої Русі виявлявся приватний характер християнсько-візантійських правових норм, заснованих на римському приватному праві. Найбільше ясно така заміна виражалася в княжих статутах і в Руській Правді, де будь-який злочин визначався не як порушення закону або княжої волі, а як "образа", тобто заподіяння матеріальної, фізичної або моральної шкоди якійсь особі або групі осіб. За цю образу винний повинний був виплатити певну компенсацію. Таким чином, карне правопорушення не відрізнялося в законі від цивільно-правового.
За "Руською правдою" розрізняються такі злочини: 1) проти життя (ненавмисне і навмисне убивство або розбій з наміром і без наміру); 2) проти тіла (каліцтво, тяжкі тілесні ушкодження, побої); f) проти честі і свободи (удар мечем в піхвах або рукояткою); 4) проти майна (крадіжка або татьба, грабунок чи розбій, привласнення чужого майна, пошкодження чужої власності, розорення межі чи пошкодження межового знака, підпал, шахрайство, конокрадство); 5) проти громадських інтересів: а) проти релігії (чарівництво, або зелейництво, волхвування, мародерство, богохульство, крадіжки у церкві); б) проти родини (убивства та крадіжки між подружжям, двоєженство та двоємужжя, кровозмішення, перелюбство, покидання подружжя); в) проти моралі (зґвалтування, статеві збочення).
13. Різновиди покарань за Руською Правдою.
Кара називалася "месть" і "наказання". До утворення держави та до нормування нею права переважала кровна помста, яку у XI ст. держава скасувала. "Руська правда" як санкції за злодіяння називає грошові викупи (відшкодування збитків) та публічні кари: а) "поток і розграблення"- позбавлення всіх прав, повна конфіскація майна і вигнання з общини злодія і його сім'ї (карали конокрадів, паліїв, розбійників); б) вира - штраф за вбивство; за пом'якшуючих обставин - полувира, а при не виявленні злочинця - дика вира з усієї общини; в) продажа - штраф за дрібні правопорушення (ще називалася урок).
He існувало на Русі смертної кари (хоча можна було вбити злочинця на місці злодіяння), ув'язнення, тілесного побиття та ганебних кар.
14. Устав Володимира Мономаха 1113р.
Статут Владимира Мономаху 1113, постанова, що обмежила свавілля лихварів в отриманні боргових відсотків(резов). Статут Владимира Мономаху 1113 допускав стягування тільки 100% понад суму боргу, при отриманні 150% кредитор втрачав право на гроші, дані у позику. Статут Владимира Мономаху 1113 не забороняв стягувати 10 кун з гривни на рік(20% за рахунку 50 кун в гривні і 40% за рахунку 25 кун в гривні). Статут був прийнятий на нараді в с. Берестове під Києвом Володимиром Мономахом, тысяцкими Києва, Білгорода і Переяславля та ін. Нарада відбулася після смерті після смерті великого князя київського Святополка Изяславича і Київського повстання 1113 проти лихварів і боярства. Статут Владимира Мономаху 1113 включений в Просторову редакцію Російської правди.
свод юридич. постановлений, дошедший в составе Русской правды Пространной редакции. Заголовок "Устав Володимерь Всеволодича" (или "Устав Володимера князя") сохранился лишь в нек-рых списках Рус. правды и, по мнению большинства исследователей, относится к ст. 53-66 Пространной правды. В составлении У. В. М. участвовали, кроме Мономаха, тысяцкие Ратибор (киевский), Прокопий (белгородский), Станислав (переяславский), Нежир, Мирослав и боярин черниговского кн. Олега Иван Чудинович. Был составлен после Киевского восстания 1113, для подавления к-рого был приглашен на киевский стол Владимир Мономах, и явился попыткой смягчить классовые противоречия. Посвящен в основном порядку возвращения ден. ссуды (ст. 53-55) и положению закупа (ст. 56-62, 64, 66) и холопа (ст. 63, 65). По У. В. М., если ссуда давалась в рост из 50%, то максимум, к-рый получал заимодавец, мог составить 200%, что, несмотря на огромный процент, несколько ограничивало требования ростовщиков. Запрещалось продавать в рабство купца, лишившегося ссуды в результате войны, пожара и т. п. У. В. М. сформулировал права и обязанности закупов и несколько ограничил произвол их владельцев. Появление У. В. М. связано с формированием феод.-зависимого населения и резкими социальными столкновениями, сопровождавшими этот процесс.
15. Суд та судочинство часів Київської Русі.
У період раннього феодалізму судових органів як особливих державних структур не існувало. Судові функції виконували владці — як у центрі, так і на місцях. Суддями були князі, посадники, волостелі та ін. Про князя як суддю «Руська правда» згадує досить часто. Заборонялося карати на смерть і «огнищанина» без княжого слова (ст. 32). Коли владні функції князя ускладнилися, право суду було надано удільним князям, посадникам, тіунам та іншим намісникам князя у землях (волостях). Оскільки Київська Русь була поділена на землі, волості й погости, тисячі і сотні, то суд у цих адміністративних одиницях творили волостелі, тисяцькі, соцькі. Часто судові рішення приймалися разом з боярами і навіть на вічах.
Отже, судова система в Київській Русі була розгалуженою. Поряд з князівським судом існував боярський суд, який інколи розглядав справи князя та його владців, і общинний. Останній вів справи про порушення в общині, що не потребували втручання князівського суду. Існував і церковний суд.
Система досудового слідства й судочинства у Київській Русі була особливою. Процесуальні відносини сторін починалися з виклику відповідача до суду. В «Руській правді» немає відомостей, яким чином відповідач або обвинувачуваний викликався до суду. Разом з тим у цьому правовому джерелі є прямі свідчення про особливий вид відносин сторін до суду. Це так звані «звід» і «гоніння сліду».
В історико-юридичній літературі немає єдиного погляду на те, що являв собою звід. На думку одних, звід — це порядок провадження у справах про відновлення порушеного права власності. На думку інших, звід — початкова стадія процесу. Треті вважають звід очною ставкою, а четверті вказують на особливий порядок кримінального провадження — «процес по татьбі (крадіжці)». В. Курдіновський встановив, що звід був відомим в інших джерелах і в пізніший час, зокрема в Литовській державі. Словом «звід» визначалися різні юридичні явища, чим значною мірою і пояснювалися різні погляди дослідників на сутність цього інституту. Звід був засобом захисту людини, обвинуваченої у крадіжці або присвоєнні чужої речі, тобто т. зв. відводом, зняттям із себе підозри у скоєнні злочину. Але разом з тим він був і для потерпілого від крадіжки або привласнення речі способом пошуку кінцевого татя (крадія). Звід — це метод знайдення відповідача за допомогою «заклича». Сутність «заклича» визначено в ст. 25 Розширеної правди. У разі крадіжки або зникнення холопа, коня, зброї потерпілий повідомляв про це на торговищі. Якщо по трьох днях після оголошення річ у когось знаходили, то останній залишався відповідачем. Він був зобов'язаний повернути річ і заплатити штраф. Як правило, «заклич» — один із можливих способів знайдення злодія або особи, яка незаконно ховала загублену річ.
Якщо ж майно власника (потерпілого) було знайдено, але людина, в якої знайшли зникле майно, не визнавала себе злодієм, виправдовувалася тим, що купила чи якимось іншим, не кримінальним, шляхом придбала її, то в такому разі знайдена річ залишалася на деякий час у власника, але він повинен був показати власника речі, в якого ця річ була придбана. Це — початок зводу. Якщо ж і третя особа не визнавала себе злочинцем, то робила те саме, що й друга. Останній повинен був доводити свою невинність, тобто захищати себе. Коли звід закінчувався знаходженням злодія, то останній повинен був заплатити продаж і винагороду тому, кому він продав украдену річ. Інколи звід закінчувався тим, що набувач речі не міг довести добросовісність її придбання. Врешті-решт, звід міг привести до кордонів держави. В останніх двох випадках добросовісність набуття речі доводилася свідченням двох осіб, які присягалися.
«Гоніння сліду» регулювалося сг. 77 Розширеної правди і полягало в гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо слід губився в общині, то за законом община повинна була знайти злочинця. Якщо слід губився взагалі, то розшуки припинялися.
Звід і «гоніння сліду» не є судовим доказом. Вони лише дають підстави для притягнення до відповідальності винного в крадіжці. Тобто це фактичний матеріал для суду, підстава для доказів.
Крім цього виду пошуків доказів були й інші: власне зізнання, послухи, видаки, присяга, жереб, зовнішні ознаки та ін.
Статті «Руської правди» доводять, що в Київській Русі панував обвинувачувально-змагальний судовий процес.
У період, що розглядається, існували численні князівські агенти, що виконували судові рішення (вірники, метельники, емци, мечники та їхні помічники — отроки).
Отже, судове слідство було складовою і невід'ємною частиною судового процесу, а відповідно, й суду. Виникнувши на основі звичаєвого права, суд у першу чергу був поставлений на службу панівного стану, послідовно обстоював і захищав інтереси князів, бояр та інших категорій заможного населення. Разом з тим порушення природних прав людини спонукали простий народ Руси-України підніматися на захист. Останнє примушувало владу розробляти захисні норми, ставати на захист смердів, міщан та інших верств залежної людності.
Таким чином державно-правовий розвиток у Середньому Подніпров'ї, або на території нинішньої України, мав свою найдавнішу історію і продовження у т. зв. феодальному об'єднанні всіх руських земель, після його розпаду й пізніше в умовах перебування України у складі євразійських політичних систем. Надбання антської, дополянської, русько-української держав були покладені в основу державно-правового розвитку Великого князівства Литовського, складовою частиною якого стала Україна. Право Руси-України сформувалося на основі пристосування звичаєвого права й рецепції візантійського права до умов феодальної держави і поширилося в інших країнах, що утворилися пізніше.
16. Джерела церковного права в Київській Русі: їх класифікація і значення.
17. Причини та наслідки феодальної роздробленості Київської Русі.
XII-XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерті великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств і земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави була відсутність у місцевих князів і бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їх повновладними господарями, не залежними від Києва.
Серйозними причинами роздробленості можна назвати й великі розміри держави та пов'язані з цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування і княжі усобиці.
У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства.
Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили - дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління була боярська республіка.
Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміна форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні питання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики була постійна загроза з боку половців. У 60- 70 роки XII ст. виділяються два центри, які намагаються об'єднати навколо себе руські землі, - Київ і Володимир-на-Клязьмі. Але посилення впливу боярства, яке ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків і прискорення процесів роздроблення. Тим і скористалися зовнішні вороги - лицарі-хрестоносці, половці. Але найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи.
На кінець XII - початок XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. під орудою онука Чингісхана - Батия. Протягом 1237-1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.