ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 250
Скачиваний: 1
Поряд з наведеними вище поглядами на структуру політичної системи існують і інші. Переважна більшість сучасних західних і значна частина російських вчених у структурі політичної системи виділяють такі підсистеми, як інституційна, нормативна, комунікативна, культурна і функціональна
Основним елементом політичної системи є інституційна підсистема, тобто сукупність інститутів (державних, партійних, суспільно-політичних), які виражають і представляють різні за значенням інтереси: від загальнозначущих до групових і приватних. Найважливішим інструментом реалізації суспільних інтересів є держава. Вона концентрує в своїх руках владу і ресурси, розподіляє цінності і блага, спонукає населення до обов'язкового виконання своїх рішень. Крім держави, в інституційну підсистему входять як політичні організації, наприклад, партії, групи тиску, так і неполітичні організації, які мають значні можливості впливати на владу і суспільство -- засоби масової інформації, церква тощо.
Рівень інституційної підсистеми визначається ступенем диференціації і спеціалізації ролей та функцій їх структур. Завдяки спеціалізації ця підсистема може швидко й ефективно реагувати на нові потреби та вимоги населення.
Інститути влади виконують найрізноманітніші ролі на основі різних норм -- політичних, правових, культурних, моральних і т. д. Ця вся сукупність норм, які регулюють політичні відносини, становить нормативну підсистему. Норми виконують роль правил, на основі яких відбувається політичний вплив. Ці правила можуть фіксуватися в конституціях, правових актах, а можуть передаватися з покоління в покоління у вигляді традицій, звичаїв, символів.
Керуючись такими формалізованими і неформалізованими правилами, політичні суб'єкти вступають у взаємодію. Форми цих взаємодій, що ґрунтуються на злагоді чи конфлікті (наприклад, між особою і державою), на їх інтенсивності та спрямованості, становлять комунікативну підсистему. Система комунікації характеризує відкритість влади, її здатність до діалогу, прагнення до злагоди, до обміну інформацією із суспільством.
Політична взаємодія зумовлюється характером культурно-релігійного середовища, його однорідністю. Сукупність субкультур, релігійна система визначають пріоритетні цінності, переконання, стандарти політичної поведінки, політичну ментальність і становлять культурну підсистему. Вона надає загальнозначущого смислу політичним діям, відносинам різних суб'єктів, стабілізує суспільство, лягає в основу взаєморозуміння і злагоди. Чим вищий рівень культурної однорідності суспільства, тим вища ефективність діяльності політичних інститутів. Базовим елементом культурної підсистеми є пануючі в суспільстві політична культура і релігія, які визначають модель взаємодії індивідів, стандарти індивідуальної поведінки.
Бажані моделі суспільства, які віддзеркалені в системі культурних цінностей та ідеалів, визначають сукупність методів і засобів реалізації влади. Ця сукупність політичних технологій становить функціональну підсистему. Переважання методів примусу чи злагоди в реалізації владних взаємин визначає характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, засоби його інтеграції та досягнення цілісності
Усі підсистеми політичної сфери поєднані зв'язками взаємозалежності. Взаємодіючи, вони забезпечують життєдіяльність політичної системи, допомагають ефективній реалізації її функцій у суспільстві. Отже, політична система -- це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.
У науковій літературі є різні точки зору щодо функцій політичної системи, але с й певні спільні наукові підходи. Одна з таких точок зору узагальнює погляди більшості вітчизняних учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються в тому, що кожна функція повинна відбивати певну системну якість. У зв'язку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства:
визначення цілей і завдань суспільства;
мобілізація ресурсів;
владно-політична інтеграція суспільства;
регулювання режиму соціально-політичної діяльності;
легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.
Головні функції політичної системи -- це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.
Функції інтеграції, легітимізації є функціями не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.
Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.
Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління повинне формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.
Нині Україна тільки починає розбудову своєї нової політичної системи -- системи демократичної діяльності й відносин, правових гарантій та політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.
Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи. З іншого -- фактор управління і самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування та стабілізації розвитку : прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління -- це умова мати певний вибір; друга умова-- щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної системи.
Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американських політологів Г. Алмонда і Дж. Пауелла:
1. Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних груп. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображення своїх вимог.
2. Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп, індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому з'являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.
3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію виконують законодавчі органи, видаючи закони і нормативні документи.
4. Функція застосування правил. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців.
5.Функція контролю застосування правил. Цю функцію виконують судові органи і органи насилля чи примусу.
6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.
Існують і інші погляди на функції політичної системи, але всі вони виходять з того, що ці функції повинні забезпечувати цілісність, стабільність і розвиток усього суспільного організму.
Функціонування політичної системи відбувається за певними закономірностями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким системам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.
Важливою закономірністю розвитку політичної системи є закономірність маятника. Вона полягає в тому, що будь - яка система виведена з оптимальної рівноваги в бік домінації авторитаризму чи демократизації, неодмінно переходить спочатку в свою протилежність. Чим більша непропорційність лінійного розміщення центру рішень, тим відповідно більшим буде відхилення в протилежний бік. Якщо період авторитарної диктатури містився в рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або і більше часу потрібно, щоб позбутися негативних наслідків.
До інших закономірностей політичної системи належить її самозбереження, кореляційна залежність між компонентами системи та перетворюючий вплив системи на її компоненти.
Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалансованості, полягає закономірність її самозбереження, як вплив загального закону самозбереження систем.
Кореляційний зв'язок визначає, що зміни одних компонентів системи обов'язково викликає зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структуру і функціонуванні держави. Зміни держави, у свою чергу неодмінно відбиваються на характері нормативного регулювання інших компонентів політичної системи.
Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна закономірність функціонування політичної системи суспільства як цілісного соціального організму.
До закономірностей політичної системи також належать закономірності які характеризують зв'язки з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування та розвитку її окремих елементів - держави, партій тощо. Питання про закономірності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є одним із найменш розроблених у політології.
Розроблення теорії політичних систем передбачає її диференціацію за типами. Ця надзвичайно складна проблема політичної науки завжди цікавила людину, незалежно від її місця в державі: була вона пересічним громадянином, вченим-науковцем, чи правителем. Адже людину завжди цікавили і цікавлять «вічні питання»: хто править у державі, чому і в чиїх інтересах? Питання ці дуже складні і важливі, бо від відповіді на них залежить доля людини, її буття а інколи навіть життя. Тому не дивно, що типологія політичних систем становить найважливіше завдання політології.
Витоки існуючих типологій політичних систем можна знайти в античній суспільно-політичній думці. Один з видатних філософів античності -- Платон розглядав форми правління в грецьких містах-полісах, ставлячи на місце закону панування загальних інтересів, протиставляючи їм приватні інтереси. Тому він розглядав як гарні і погані форми правління такі, як: монархія -- правління одного гарного правителя в інтересах суспільства, держави; тиранія -- правління одного, поганого правителя в особистих інтересах; аристократія -- правління небагатьох в інтересах багатьох; олігархія -- правління небагатьох у приватних інтересах; демократія -- правління багатьох. При цьому Платон розглядав демократію як найпоганішу форму правління, тому що надмірна свобода веде до її втрати, а демократія перероджується на тиранію.
Учень Платона Арістотель, проаналізувавши 158 конституцій грецьких міст-полісів, також виділив «правильні» і «неправильні» форми правління, використовуючи критерій «правильності» правління -- у чиїх інтересах здійснюється влада. Так, до «правильних» форм правління, тобто до таких, які здійснюються в інтересах більшості суспільства, він відносить: монархію -- правління одного; аристократію -- правління небагатьох обраних і політію -- правління багатьох обраних. І до «неправильних» форм правління, тобто до тих, які здійснюються в приватних інтересах: тиранія -- правління одного; олігархія -- правління небагатьох; демократія -- правління багатьох. При цьому демократію Арістотель ототожнював з охлократією -- правління багатьох неосвічених людей, які не знають, що робити з владою, відстоюють тільки свої інтереси і тому швидко втрачають її.
У період Нової доби найбільш відомі типології систем правління дали Т. Гоббс та Ш. Л. Монтеск'є.
Найбільш відома типологія систем правління запропонована М. Вебером. Це поділ на традиційні, харизматичні та раціональні системи.
У вітчизняній політичній літературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економічний базис суспільства. Відповідно до критерію виділялися рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи.
Недостатність такої типології полягає в абстрактності та жорсткому прив'язуванні до економічної структури суспільства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною створив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії господарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії -- ліберально-демократичні. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоч, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні політичних систем.
У зарубіжній політичній науці типи політичних систем класифікуються за різними критеріями, і це дозволяє глибше аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над Іншими як при однакових, так І при різних економічних структурах.
Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних типів:
ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень;
комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення;
традиційні політичні системи, які управляються олігархією і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ;
політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управління;
авторитарно-консервативні системи, мета яких-- збереження соціальної та економічної нерівності, але більш дієвими засобами.
Існують і спрощені підходи до класифікації політичних систем. Вони поділяють політичну систему на демократію і диктатуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.
Але більшість сучасних політологів поділяють погляди американського вченого Г. Алмонда щодо типології політичних систем. У своїй типології він спирається у якості базової характеристики політичних систем на ступінь відповідності основних форм організації і здійснення політичної влади тим політичним ідеалом, на які було зорієнтовано суспільство. На цій підставі він виділяє такі типи політичних систем:
1. Політичні системи англо-американського типу. Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толерантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чітко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції.