ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 334
Скачиваний: 1
|
№28 Переяславська рада Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою. Причини У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях.Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством.Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було.Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо.Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків.Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р. Підготовка Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада)1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій. Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з бояриномВ.Бутурліним. У його складі були також окольничий І.Олфер'єв, дяк Л.Лопухін, представники духовенства.Подорож тривала довго — майже три місяці! І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови В.Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Б.Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною. Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р. Наслідки Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець. 300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілея було приурочене, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР. |
|
№29 Універсали Центральної ради Пе́рший універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — перший державно-політичний акт, універсал Центральної ради, що проголосив автономію України. Прийнятий 10 (23) червня 1917 року в Києві. Повна назва — Універсал Української Центральної Ради до українського народу, на Україні й по-за Україною сущого. Опис Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковалевським. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щобТимчасовий уряд Росії висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України. У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10 червня (23 червня за новим стилем) та проголошений на Другому Військовому з'їзді. В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде «творити новий лад вільної автономної України». Прийняття Першого Універсалу змусило Тимчасовий уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Керенський. З українського боку участь в переговорах брали: Михайло Грушевський, В. Винниченко, Симон Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління в Україні. Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» українців — Першим Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах. 29 червня 1917 року до Києва прибула делегація Тимчасового уряду. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб Українська Центральна Рада виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточне затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголошений одночасно з Декларацією Тимчасового уряду в один день. У Петрограді відбулося бурхливе засідання Тимчасового уряду, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість уряду все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 липня (16 липня за новим стилем). Телеграма підтверджувала повноваження Генерального Секретаріату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. Тимчасовий уряд Росії також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не погодився Тимчасовий уряд лише з одним — українізацією війська: «Що торкається військових українських комітетів на місцях, то вони здійснюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство… уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією.» Дру́гий універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради, що зафіксував домовленості між Української Центральною Радою та Тимчасовим урядом Росії. Проголошений Володимиром Винниченком 3 (16) липня 1917 року в Києві, на урочистому засіданні Педагогічного музею як відповідь на телеграму Тимчасового уряду Центральній раді. Опис Згідно з Універсалом, Тимчасовий уряд визнавав право України на автономію, а УЦР та Генеральний секретаріат - органами державної влади в Україні. Натомість, УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно питання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами та визнати, що Україна не претендує на повну державну незалежність. Центральна рада приймала умови ТУ про розширення її складу за рахунок представників національних меншин України. Вона взяла зобов'язання розробити проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії. II Універсал був неоднозначно сприйнятий українцями. Чимало з них розцінили його як зраду, назвавши «другим Переяславом». Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів Микола Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росіяни. Визнаючи право українців на автономію, Тимчасовий уряд не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Більше того, УЦР навіть відмовилася від певної свободи дій. Так, зокрема, вона запевнила, що налаштована рішуче «проти замірів самовільного здійснення автономії України» до скликання Установчих зборів. До того ж, УЦР добровільно віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського Генерального секретаріату, яке раніше належало їй. Отже, у політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас це був компроміс. Тре́тій Універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — державно-правовий акт, універсал Української Центральної ради, що проголошував Українську Народну Республіку. Прийнятий 7 (20) листопада 1917року в Києві. Вперше ідею проголошення УНР було висунуто М. Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридично оформити цей факт. 7 листопада М. Грушевський відкрив урочисте засідання Української Центральної Ради і після вступного слова зачитав текст Універсалу:
Після зачитання тексту після невеликої перерви на пропозицію фракції українських есерів III Універсал було поставлено на поіменне голосування в Центральній Раді. Четве́ртий Універса́л Украї́нської Центра́льної ради — державно-правовий акт, універсал Української Центральної Ради, що проголошував незалежність Української Народної Республіки від Росії. Прийнятий9 (22) січня 1918 року в Києві. Опис Універсал проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками. Умови IV Універсалу:
III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів. Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації. Після жовтневої революції в Петрограді, в Україні більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова , печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина і т. п.) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді - це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки. |
|
№30 Труднощі в сільському господарстві в повоєнний період. Голод 1946 – 1947рр. Проведення колективызації в західних областях України. Особливо складним у повоєнний період було становище сільського господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному жінки і діти. Селянство, як і раніше, залишалося найбільш упослідженою категорією тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Оплата праці сільських виробників була символічною, а існували вони, в основному, за рахунок присадибних ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села. Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха. Почався голод 1940—1947 pp., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей, передусім південь: Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. За найскромнішими підрахунками, понад 1 млн осіб із них загинуло. Юрби голодуючих ринули у західні області України, рятуючись від біди. СРСР, як підтверджують найновіші дослідження, мав достатні резерви для забезпечення людей зерном. Однак у 1946— 1947рр.,яків 1921—1923та 1932— 1933 рр., добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. В цілому експорт зернових із СРСР у 1946— 194 7 pp. склав 2,5 млн т, що могло б стати суттєвою допомогою голодуючим регіонам (підраховано, що для боротьби з голодом в Україні у 1946р. потрібно було 150 тис. т зерна). При цьому поставки здійснювалися за цінами нижче світових і переважно в кредит. Від голодної смерті багатьох східних українців врятувала допомога селян західноукраїнських областей, де ще не було колгоспів. У цілому ж сільське господарство залишалося збитковим. Підхід до розв'язання аграрних проблем зберігався старим: форсування виробництва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгоспного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту сільськогосподарської артілі в 1946 р. почали обмежувати присадибні індивідуальні господарства. Введено грошові та натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тварин, вирубування садів. Незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства на поч. 50-х років становила лише 84% довоєнного рівня. Отже, післявоєнна відбудова народного господарства здійснювалася шляхом жорстких командно-адміністративних методів управління, ігнорування інтересів простих людей. Голод Механізми творення голоду Згідно з вказівкою з Москви, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У у постанові від 4 липня затвердили річний план здачі зерна державі з врожаю 1946 р. у кількості 340 тис. пудів (5440000 т). Незважаючи на настирливі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова, хлібозаготівельний план Україні московський центр не зменшив, натомість зобов’язав беззаперечно і щонайшвидше виконати. Не задовольняючись вивезенням зерна з колгоспів, радгоспів, підсобних господарств, за продрозкладкою відбувалося вилучення зерна з присадибних ділянок селян. У 1946 р. його планували експропріювати понад 3 млн пудів. Щоб викачати зерно, яке для колгоспників та одноосібників було єдиною надією на порятунок, вживалися різноманітні репресивні заходи. Сталінська політика хлібозаготівель стала визначальною причиною голоду 1946-1947 рр. в Україні. Працівники системи держзаготівель (Уповмінзагу) були наділені особливими повноваженнями проведення реквізицій. Оформлені ними матеріали направлялись до судів, де розглядалися з особливою оперативністю. Керівників колгоспів, які до здачі зерна в рахунок плану хлібозаготівель видавали дещицю голодуючим виробникам хліба на трудодні, піддавали репресіям. Вища влада забороняла головам колгоспів видавати 15% хліба людям на зароблені трудодні та продаж хліба на ринку до виконання планів держпоставки, застерігала від "небезпеки антидержавної тенденції", пов'язаної з "розбазарюванням хліба", "незаконним" його відпуском. Невдоволення Й.Сталіна проявилося у своєрідному "зміцненні" керівництва України шляхом зміщення М. Хрущова з посади першої особи в республіканській парторганізації й направлення до Києва Л. Кагановича, якого 3 березня 1947 р. було "обрано" першим секретарем ЦК КП(б)У. М. Хрущов залишився головою Ради міністрів УРСР. Можновладцi на чолi з Л. Кагановичем продовжували репресивну хлiбозаготiвельну полiтику. Керівництво України регулярно інформувало "вождя народів" про хід хлібоздачі. Л. Каганович, обізнаний зі станом справ у аграрному господарстві, повсякчас цинічно наголошував, що у всіх проблемах України винен «український буржуазний націоналізм». Сталінське керівництво серед причин невиконання хлібозаготівельних планів вважало саме тих партдержфункціонерів та селян, які пережили окупацію, "зазнали впливу чужої ідеології і потребували перевиховання". Зернове питання залишалось основним в обговореннях на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У. У такий спосіб давалися установки на узаконене пограбування села державою. У суспільстві, просякнутому тоталітарним насильством, хлібозаготівельна політика стала основним репресивним фактором, саме через її механізм відбувалося голодотворення. Через репресивну політику й практику хлібозаготівель, стягнення з селян непомірних податків, неповну оплату й неоплату трудоднів, вивезення хліба й інших сільгосппродуктів, влада в УРСР створила тяжку голодну ситуацію. Величезна кількість голодуючих з початку 1946 р. з власної ініціативи вирушала до західних областей республіки, де було ще мало колгоспів, селяни зібрали непоганий врожай, загони Української повстанської армії чинили спротив вивозу зерна. Відозви, розповсюджувані УПА, закликали селян допомагати голодуючим, сотні тисяч яких їхали за порятунком. Наслідки Найсильніше голод вразив село. Станом на 1 червня 1947 р. в Українi нараховувалося 1 млн 74 тис.314 дистрофiкiв. Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст й залишали, сподіваючись, що малюків заберуть до дитбудинків. За наявності цілого комплексу причин виникнення голоду, поширення й масовості найголовнішою були конфіскаційні хлібозаготівлі. Колективізація У 1946-1950 рр. у західних областях України планувалося здійснити індустріалізацію, колективізацію й культурну революцію – знищити приватну власність і дрібнотоварне виробництво. 20 червня 1947 р. ЦК КП(б)У і Рада Міністрів УРСР вимагали для західних областей "наздогнати" у своєму політичному і культурному розвитку східні області". До кінця 1947 р. планувалося повністю відновити діяльність колгоспів, які існували у довоєнний період. Колективізація проводилася форсованими темпами під гаслами боротьби з куркульством. Якщо 1944 р. на західноукраїнських землях було 38 колгоспів, у 1946 – 107, то восени 1947 р. було організовано понад 1 тис. колгоспів. За офіційними даними 1 серпня 1947 р. в західних областях України нараховувалося 16 374 так званих куркульських господарств. Водночас через збільшення податків посилився економічний тиск держави на селянські господарства. Селянство боролося з тиском держави шляхом вступу до формувань УПА. Підпілля ОУН та УПА підтримували селян у боротьбі проти колективізації. За даними українського дослідника П. Мірчука, восени 1947 р. завдяки діям підрозділів УПА 500 тис. осіб уникнули примусового виселення на Сибір. Аграрна програма ОУН-УПА: конфіскація великого землеволодіння, передача селянам землі, право на трудову приватну власність, розвиток вільного підприємництва і кооперації відповідала інтересам селянства. Окрім того, УПА та підпілля ОУН вели широку агітаційно-пропагандистську роботу для активізації селянського опору колективізації в Україні. Завдяки зусиллям УПА в Україні виникла мережа підпільних друкарень, де виготовлялися тисячі листівок та брошур антикомуністичного змісту. Темпи колективізації були різними залежно від інтенсивності руху Опору на тій чи іншій території. У відповідь на опір влада організовувала агентурно-оперативні групи МДБ, які чинили репресії супроти населення. Селян насильно виганяли з хуторів, виселяли у віддалені регіони СРСР: перша хвиля депортацій відбулася у жовтні 1947 р., друга – наприкінці 1948 р. під час переходу до суцільної колективізації, третя – 1949 р., коли депортували усіх "куркулів". Після знищення основних сил УПА та підпілля ОУН у 1947–1948 рр. розпочалася нова хвиля організації колгоспів в західноукраїнському селі. Шляхом адміністративного тиску та соціальної демагогії проводилися наради, семінари, конференції, лекції щодо колективізації села. Радіо, кіно, преса заохочували суспільство до "соціалістичного змагання" за дострокове завершення суцільної колективізації. 30-31 березня 1949 р. на міжобласній нараді у Львові М. Хрущов вимагав до кінця 1949 р. завершити колективізацію у Львівській, Станіславській, Тернопільській і Рівненській областях. Незадоволених колективізацією селян вважали "українськими буржуазними націоналістами", "бандопідсобниками", "підкуркульниками". До початку 50-х рр. суцільна колективізація була майже завершена, сотні тисяч селян репресовані. |
|
№31 Три поділи Польщі (1772, 1793, 1795). Приєднання правобережної України до Росії. Перший поділ. 5 червня 1772 року повноважні представники Пруссії, Австрії та Росії підписали в Петербурзідоговір, за яким відбирали на свою користь так звані санітарні смуги, тобто території по периметру Речі Посполитої. Згідно з цією угодою: Пруссія забрала Помор’я, Куяви та частину Великопольщі — загальною площею 36 тис. км² з населенням 580 тис. чол Австрія — Малопольщу і Галичину (Відтоді почався австрійський період історії Львова та краю, тривав він до 1 листопада 1918 року) з Руським, Белзьким і західними околицямиВолинського та Подільського воєводств обшаром 83 тис. км² з 2.650 тис. мешканців. Росія — східнобілоруські землі з Полоцьком, Вітебськом та Мстиславлем, а, окрім цього — частину Ліфляндії [Латвії], тобто загалом 92 тис. км² площі з 1.300 тис. населення. Щоб надати законності своїм анексіям, союзники вимагали затвердження поділу польським сеймом. Король безуспішно намагався здобути підтримку в європейських монархів, але мусив поступитися. 30 вересня 1773 року сейм ратифікував угоду про поділ земель Речі Посполитої. Протягом 1773—1792 років польський король і прибічники реформ ще марно намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити державу. Чотирирічний сейм (1788—1792) за ініціативою групи патріотичних реформаторів, очолюваних Гуго Коллонтаєм, ухвалив 3 травня1791 року Конституцію, яка запроваджувала: 1.Конституційну монархію; 2.Особисті свободи та рівні права всім громадянам. У відповідь на це консервативні шляхетські кола утворили в 1792 році в містечку Торговиці (на тодішньому російському кордоні) конфедерацію і закликали на допомогу царську армію. Другий поділ Втручання сусідів призвело до другого поділу, затвердженого сеймом у Гродні 1793 року. Цього разу від Речі Посполитої відрізали такі частини: до Пруссії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії; до Росії — українські та білоруські землі; Австрійських вимог до уваги не взяли. Відповіддю на другий поділ стало визвольне повстання, яке очолив Тадеуш Костюшко. Придушенням повстання зайнялися прусська та російська армії. У червні 1794 р. царські загони оволоділи Краковом, у серпні — Вільном, а 4 листопада російська армія під проводомОлександра Суворова штурмом здобула Прагу — передмістя Варшави. Як доповідав Суворов, за цей день його вояки знищили 12 тис. бунтівників, а 2 тис., рятуючись, втонули у Віслі. Місяцем раніше в битві під Мацейовіцами на підступах до Варшави узято в полон тяжко пораненого Костюшко; за легендою, падаючи з коня (що й стало причиною полону), він вимовив сакраментальне: Finis Poloniae (Кінець Польщі). Так насправді й сталося: 25 листопада 1795 р. король, на той час уже вивезений на почесне ув'язнення до Гродна, підписав відречення від престолу. Третій поділ Після придушення повстання у 1795 Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до такого: до Австрії приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою — Нову Галичину (однак незабаром ці землі стали ареною воєнних дій між Францією, Австрією, Пруссією й Росією. Причому в різних коаліційних комбінаціях ці держави часом були союзниками, а часом — ворогами); до Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь; Пруссія отримала частину Підляшшя й Мазовецьких земель з Варшавою, а також частину Жемайтії. |
|
№32 Гетьманський переворот. Гетьманський переворот 1918 — переворот у Києві в ніч з 29 на 30 квітня 1918 року, коли гетьман Павло Скоропадський захопив владу в Україні, усунувши Українську Центральну Раду. Перебіг 29 квітня в приміщенні київського цирку відбувався з'їзд хліборобів, на який прибуло більше 6 тис. делегатів з 8 губерній України. Павло Скоропадський залишався дома і дізнавався про перебіг з'їзду через кур'єрів. Саме через останніх він дізнався, що критика політики Центральної Ради сягнула апогею, а тому цей момент видавався найкращим для початку дій. Павло Петрович на автомобілі прибув на з'їзд і сів у бічній ложі. Після однієї з промов прозвучала пропозиція оголосити Скоропадського гетьманом. Присутні встали і вітали його як людину, якій випала доля взятися до керування країною у складний для неї час. Після цього учасники з'їзду рушили на Софіївський майдан для урочистого молебню, де нова влада отримала благословення від архієпископа Никодима. У ніч з 29 на 30 квітня прихильники гетьмана оволоділи приміщеннями генеральних секретарств у військових та внутрішніх справах, а такожДержавним банком. За три дні перед цими подіями німці роззброїли дивізію Синьожупанників, а 30 квітня Січових Стрільців. Причини падіння ЦР 1. З грудня 1917 року Рада почала стрімко втрачати свій авторитет серед населення. Головна причина полягала в тому, що УЦР своєчасно не змогла розв’язати нагальних соціально-економічних проблем (і перш за все робітниче та аграрне питання), бо віддавала пріоритет національно-політичним інтересам. 2.Рада не мала боєздатних збройних сил. Адже соціалістична її більшість вважала за непотрібне створення регулярної армії, а натомість прагнула сформувати так звану “народну міліцію”, яка виконувала б насамперед функції охорони правопорядку. 3.УНР не мала дієспроможного адміністративного апарату. 4. Постійні суперечності між домінуючими фракціями в середині Центральної Ради (УПСР, УСДРП, УПСФ) не дозволяли зробити діяльність цього органу ефективною, обумовлювали імпульсивний характер її роботи. 5. У Раді відчувався дефіцит людей державного рівня, здатних організувати роботу, повести за собою. І це не дивно, адже більшість в УЦР складала молодь віком 25-30 років, без досвіду державницької роботи, з притаманними цьому вікові максималізмом та романтизмом. 6. Постійні особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради. Оцінка Квітневий державний переворот викликав неоднозначні оцінки сучасників. Найбільш категорично висловився В. Винниченко, мовляв переворот був здійснений руками «захлялого поміщицтва, пощипаного фабриканства, зажуреною за хабарями бюрократією і нахабно-лбокайським офіцерством…» Негативно оцінювали переворот П. Христюк, Л. Шанковський, В. Іваним. Прихильниками гетьманської держави були Д. Дорошенко, В. Липинський, Н. Полонська-Василенко та інші. |
|
№33 Основні риси Конституції України Характерні риси Конституції України виявляються у тому, що вона:
|