Файл: istoriya_Ukrayini_shpori_2.doc

Скачать файл (0,76Мб)

Заказать решение

ВУЗ: Не указан

Категория: Не указан

Дисциплина: Не указана

Добавлен: 17.11.2021

Просмотров: 240

Скачиваний: 1

ВНИМАНИЕ! Если данный файл нарушает Ваши авторские права, то обязательно сообщите нам.

№90 Колективізація СГ: причини, зміст, наслідки.

Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство, тобто на практиці реалізувати ідею диктатури влади над усією країною, де селяни складали більш ніж 85% населення. Було відомо, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі, проте партійне керівництво приймало його як належне, мовляв «не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні». Найрадикальніше колективізація відбувалася у сільській місцевості, де вона нагадувала війну режиму проти селянства. Історики називають колективізацію однією з причин Голодомору 1932—1933 років в Україні.Більшовики доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Однак, переконати селян погодитися з таким поглядом буде непросто й довго, особливо після тих поступок, що їх за НЕПу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3% усіх сільськогосподарських робітниківСРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20% селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30%). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, в очевидь, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетвореннямсільського господарства. Причини колективізації сільського господарства коренилися в задачі скоєння індустріалізаціонние ривка, який необхідний був для Країни Рад для самоствердження в колі вороже налаштованих зарубіжних сусідів, які не бажали сприймати її як здійснити реальність. З самого першого моменту, як більшовики захопили владу, вони вітали націоналізацію всієї власності, що була на території держави. А колективізація сільського господарства стала формою привласнення земель, які перетворилися в його одноосібне володіння. Створення колгоспів не було одноразовою подією, оголошеним в 1929 році. Називаючи причини колективізації сільського господарства, не можна не торкнутися і проблеми хлібозаготівельного кризи, яка вибухнула в СРСР в 1927 році. Тільки великі аграрні об’єднання, які підпорядковувалися державі, давали можливість безпроблемного вилучення всього заготовленого зерна і беззаперечної передачі врожаю в засіки для забезпечення хлібом робітників. Роблячи ставку на створення нового виду організації землеробства, прецеденту якому світ ще не знав, більшовики зуміли правильно вибрати головного виконавця задуманих планів. Це була біднота, налаштована радикально проти заможних верств села. А в підтримку їй з міста були відправлені комуністи-Двадцятип’ятитисячники – фанати революційного руху, свято вірили в благородство своєї місії. І це призвело до того, що суцільна колективізація сільського господарства завершилася повною ліквідацією куркульства. Насправді ж, під девізом боротьби з ворогами революції відбулося винищування шару сільського населення, яке знало ціну землі і селянської праці. Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років. За період 1929-1932 pp. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней – на 33,3%, свиней – на 62,3%, овець – на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 pp. становив 680 млн. ц. (найнижчі показники після голодного 1921 p.).

№89 реформа 1861 і особливості її проведення в Україні.

Селянська реформа 1861 року — система заходів російського уряду, спрямована на поступову ліквідацію в країні кріпосницьких відносин.

Причини реформи

Економічна відсталість Росії.
Поразка Росії в Кримській війні (1853—1856).
Розвиток ринкових відносин вимагав скасування кріпосного права.
Селянські виступи (1855 р.- «Київська Козаччина»; 1856 р. — «Рух в Таврію за волею»)

Мета реформи Зміцнення монархічної влади за збереження панування на селі її опори — поміщиків. Розвиток реформи 19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про скасування кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 мільйонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов'язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.

Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Україна підпадала під дію трьох із них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжіземлею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях — за інвентарними правилами 1847—1848, і повинності тут були менші.

Наслідки реформи

Соціальна диференціація селян.
Збереження поміщицького землеволодіння.

Тимчасово зобов'язаний стан.

Викупна операція
Зниження купівельної спроможності селян.
Обмеження самоврядування і правового статусу селян.

Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були обезземелені, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 мільйонів — від 1 до З десятин на душу..

Сутність селянської реформи

Було запроваджено загально-російську систему селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості.
Кругова порука.
Загальна відповідальність за сплату податків.

Способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх «дарчими ділянками». Всього у 1861 році в Україні відбулося близько 3,1 тисяч селянських виступів, в яких брали участь понад 2 мільйона мешканців 4160 сіл. Найзначнішими були Безуглівське, Бездненське повстання та Кам'янсько-Слобідське заворушення.

№88 Історичний портрет І. Мазепи

До 1649-го року Іван Мазепа вчився у Київській Братській школі; після того батько вирядив його до двору короля Яна Казімира, де він був покойовим. З 1654 по 1657 рік Король вислав його, разом ще з двома молодими шляхтичами, за границю, щоб ще далі учився. У 1659 році Король посилає вже його послом до Гетьмана Виговського. а на другий рік-до Юрка Хмельниченка. Це показує, що Мазепа вже тоді визначався розумом, бо інакше Король не доручав би був йому таку важну справу. У 1662 році він мав якусь сварку з шляхтичем Паском. Король помирив їх, але, здається, з того часу життя у Варшаві стало йому нелюбе і важке. На другий рік Король послав Мазепу до Гетьмана Тетері, щоб доручити йому гетьманські клейноди. У 1663 році, коли король Ян Казімир пішов був походом на Україну, Мазепа був при ньому. Але коли польське військо стояло під Білою Церквою, він одержав звістку, що батько його дуже заслаб. Мазепа подякував Королеві за ласку, покинув польський табір і поїхав до батька у Мазепинці. Батько його скоро помер, а Мазепа, поховавши його, зостався жити у своїй батьківщині. У 1674 році, пробувши 5 літ коло Дорошенка, Мазепа побачив і впевнився, що з замірів Гетьмана нічого не вийде. Він заздалегідь, як і ще дехто з інших прихильників Дорошенка надумав одстати од його, але не знав ще, куди пристати, коли несподіваний случай допоміг йому в тому. Мазепа, надумавши покинути Дорошенка, став проситись в його, щоб він пустив його навідатись у Корсунь до жінки. Гетьман догадався, що він хоче покинути його, і не пустив його. але послав замість того у Крим клопотати про те, щоб Татари скоріше висилали йому підмогу. В дорозі Кошовий Сірко із Запорожцями перехопив Мазепу і, на прохання Гетьмана Самойловича, одпровадив його до нього. Таким чином Мазепа, хоч і мимохіть, опинився коло Самойловича. Мазепа умів подобатись людям-старим і молодим, чоловікам і жінкам, - то незабаром він став близький до Гетьмана чоловік. Самойлович посилає його із Ніжинським полковником, Павлом Михайленком, у Москву і доручає сказати там усе, що він знав про Дорошенка, про його відносини до Хана, про Сірка та про справи на Україні. У Москві Мазепа, як і скрізь, всіх причарував і повернувся до Самойловича, котрий з того часу став доручати йому всякі важні державні справи. У 1685 році Мазепа був вже Генеральним осавулом; Гетьман посилав його тоді у Київ на вибори митрополита Гедеона, князя Четвертинського. У 1686 році Самойлович посилає його із сином своїм, полковником Чернігівським Григорієм, знов у Москву - одговорити царівну Софію од походу у Крим. Але поход той таки був і привів до того, що московське військо повернулося додому, зострівши у степу пожежу та голод. У липні 1687 р. від загону козачих старшин у Москву (там правили фактично царівна Софія і князь В. Голицин) надійшов донос на І. Самойловича. Букет обвинувачень не страждав стислістю і стриманістю: гетьману ставилося в провину намір вручити булаву своєму сину, зривши Кримських походів, авторитарний стиль керування, незаконне збагачення, Опис майна Самойловича і двох його синів: Григорія (страчений у Севске по доносі чернігівського війта) і Якова: у 1690 р. уключала близько 510 кг срібного посуду, більш 100 бочок меду, десятки унікальними, прикрашеними коштовностями сідел, карети, коляски, масу продовольства і т.д. Самойлович утеряв своє гетьманство. Звичайно, що тут не обійшлося без Мазепиних хитрощів

№87 Особливості соціально-економічного розвитку України в період хрущовської «відлиги»

У 50-і роки в світі розгорнулася науково-технічна революція (НТР), що супроводжувалася широким впровадженням у матеріальне виробництво розробок нової техніки та інтенсифікації виробничих процесів, механізації та автоматизації трудомістких робіт. Традиційні галузі індустрії - класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування - вже не визначали рівень економічної могутності держави. Однак саме ці галузі були найбільш розвинені в Україні. Це висувало на перший план питання модернізації та структурної перебудови промисловості в Україні. З позитивних змін реформи управління народним господарством можна відзначити наступне:
- Прибутки нагромаджувались на рахунках не підприємств і раднаргоспів, а центрального відомства з метою подальшого розподілу;
- Зменшилася кількість зустрічних перевезень вантажів;
- Було закрито сотні дрібних підприємств, які дублювали один одного;
- Ліквідовано деякі міністерства;
- Прискорює процес технічної реконструкції підприємств;
- Вільні площі використовувалися для випуску нової продукції;
- Значно скоротився адміністративно-управлінський апарат;
- Продукція багатьох українських заводів повністю реалізовувалася на внутрішньому ринку. І як наслідок внутрішній ринок України був заповнений товарами народного споживання;
- Україна розпоряджалася 90% всіх своїх виробництв. І все ж кардинальних змін у розвитку економіки не спостерігалося. Підприємства замість опіки міністерств потрапили під нову опіку - раднаргоспів. До підприємства, до робочого місця реформа не дійшла. Негативний вплив справили реформи і на робітників. Замість пошуків матеріальної зацікавленості кожного працівника у кращі результати своєї роботи змінили нормування і оплату. Наслідком цього стало значне скорочення кількості робітників, які працювали на основі підрядної оплати і збільшення числа сезонних робітників. Робітники вимагали підвищення заробітної плати, але він практично не було, в окремих випадках зарплату підганяли до необхідного рівня. На території України було створено 11 раднаргоспів. Зрештою, раднаргоспи виявилися нездатними комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей. Залишилися ці суперечності і після укрупнення територіальних, і освіти в 1962 році республіканських раднаргоспів і Верховної Ради народного господарства СРСР. У жовтні 1965 р. Верховною Радою СРСР ухвалено рішення про ліквідацію раднаргоспів. Реалізація досягнень НТР вступала в протиріччя з централізованою системою управління народним господарством. І все ж реорганізація управління промисловістю і утворення раднаргоспів на перших порах сприяло пожвавленню економічного життя.

№86 Козацько-селянські протипольські війни XVI – XVII

Повстання Косинського (1591—1593) — козацьке повстання в Україні під проводом Криштофа Косинського. Перший великий збройний виступ козацтва проти шляхти і української адміністраціїРечі Посполитої. Причиною повстання стали заборони і обмеження нереєстрового козацтва, накладені урядовою ухвалою «Порядок щодo низовиків тa України» 1590 року, неспроможність влади контролювати виконання цієї ухвали, а також затримки платні реєстровцям. Приводом до виступу була майнова суперечка між Криштофом Косинським і білоцерківським старостою, князем Янушем Острозьким. Впродовж 1592 року повстання охопило Київщину,Брацлавщину, Поділля і Волинь. 2 лютого 1593 року його придушили сили руських князівОстрозьких і Вишневецьких у битві під П'яткою. Після поразки Косинський спробував знову підняти козаків на боротьбу і навесні 1593 року обложив резиденцію Олександра Вишневецькогов Черкасах. Проте в одному з боїв козацький отаман загинув і його війська відступили. Влітку козаки повторили напад на Черкаси, який закінчився угодою із Вишневецьким. Ця угода денонсувала положення урядової ухвали 1590 року й надавала амністію учасникам повстання. Центральна влада Речі Посполитої дала мовчазну згоду на цю угоду, сподіваючись на участь козацтва в П'ятнадцятирічній війні (1593 — 1606) проти турків^.

Наливайка повстання — козацьке повстання в Україні під проводом Северина Наливайка проти шляхти у 1594—1596 роках.

В липні 1594 року, повернувшись з загоном козаків після походу в Молдавію проти турків, Северин Наливайко закликав запорожців виступити проти польського панування в Україні. До повсталих приєднався загін козаків, очолених гетьманом Григорієм Лободою. В жовтнінаціонально-визвольний рух охопив всю Брацлавщину, Київщину і Волинь. Козацьке військо, яке нараховувало 12 тисяч чоловік, здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та інші міста. Навесні 1595 року повсталі рушили на Волинь, а згодом — у Білорусь. В кінці 1595 року і на початку 1596-го повстанський рух розгорнувся на Волині, Поділлі, Київщині, частково вГаличині. У Білорусь на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з гетьманомМатвієм Шаулою. В грудні 1595-го польський уряд кинув на придушення повстання військові сили під командуванням Станістава Жолкевського. В кінці січня 1596 року Наливайко з невеликим загоном (1500 чоловік) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. 23 березня(2 квітня) 1596 року загони С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи об'єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ. В урочищі Гострий Каміньбіля Трипілля відбулася вирішальна битва. Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними коругвами. Навесні 1596 року на Солониці під Лубнами повстанці були оточені переважними силами польського війська. Майже два тижні героїчно оборонялися козаки. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям амністію, якщо вони складуть зброю. Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці запідозрили Г. Лободу у зраді й вбили його. Але частина старшини 28 травня(7 червня) 1596 року підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Тільки невеликий загін козаків на чолі з К. Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запорожжя. С. Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де 11 квітня 1597 року після нелюдських тортур їхстратили.

Повстання Жмайла (1625) — козацько-селянське повстання в Україні під керівництвом Марка Жмайла проти шляхетського свавілля.

Занепокоєний масовим покозаченням селянства після Хотинської війни 1620-1621 років, уряд Речі Посполитої у вересні 1625 року послав на Південну Київщину військо на чолі з польським гетьманом Станіславом Конецпольським. Урядове військо 1 жовтня підійшло до Канева. Козацька залога вийшла з міста й після бою з каральним загоном під Мошнами (нині село Черкаського району Черкаської області) відступила до Черкас. Разом з місцевими козаками канівські козаки відійшли до гирла річки Цибульника, де збиралися інші козацькі загони. Невдовзі сюди прибули з артилерією запорожці під керівництвом Марка Жмайла. З’єднавшись із козаками, Жмайло очолив повстанське військо. 15 жовтня відбувся запеклий бій. Повстанці завдали значних втрат ворогові, але під натиском переважних сил були змушені відступити доКурукового озера. Спроби розгромити тут козаків не мали успіху, і Конецьпольський був змушений почати переговори, під час яких угодовська частина козацької старшини 5 листопада 1625 року скинула Жмайла з гетьманства і уклала з урядовим командуванням невигідний для козацтваКуруківський договір.

Битва під Переяславом 15 травня 1630 — переможний бій українського козацького війська з польською армією під командуванням коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського біля Переяслава під час повстання 1630 року під проводом Тараса Федоровича.

На початку травня Т.Федорович зосередив основні повстанські сили (біля 30 тис. чол.) у Переяславі. Польське коронне військо чисельністю понад 12 тис. чол., підійшовши до міста, розпочало запеклі бої, що тривали два тижні. Під час однієї з вилазок козаки повністю знищили так звану золоту роту, яка складалася з родовитих шляхтичів. Великого поширення набули партизанські дії покозаченого люду. 15 травня після кількагодинного кровопролитного бою козацькі полки вщент розгромили польські підрозділи та захопили обоз. У битві загинуло кілька тисяч жовнірів. Т.Шевченко оспівав цю перемогу козацької зброї у поемі "Тарасова ніч".

Повстання Сулими — повстання запорізьких козаків під проводом гетьмана Івана Сулими проти Речі Посполитої, що відбулося 1635 року.

Передумови У 1635 році поляки посилили ізоляцію Січі. Для цього ними всього за півроку перед першим дніпровським порогом, що називається Кодак, була побудована і добре оснащена фортеця. Але виконати поставлене польським урядом завданя — не допустити зносин українського населення із Запорожжям — не вдалося.

Хід повстання Уже через місяць після завершення будівництва фортеці, в ніч з 3 на 4 серпня 1635 року вона була зруйнована загоном січовиків, яких очолював гетьман Іван Сулима. Після повернення на Запорожжя зрадник з реєстровців видав козацького гетьмана і він був страчений за наказом польського короля у Варшаві 12 грудня того ж року.

Повстання Острянина — козацьке повстання у 1638 року в Україні під керівництвом гетьмана запорізьких нереєстрових козаків Якова Острянина проти шляхти. Найближчим помічником Острянина був Карпо Скидан, що брав участь у козацько-селянському повстанні 1637 р. Вони розіслали листи в різні місця України із закликом до повстання, а також звернулися по допомогу до донських козаків, з якими з давніх часів мали тісні зв’язки.

Передумови

Головною причиною козацько-селянських повстань 30-х років 17 століття було посилення феодально-кріпосницького гніту на території Подніпров'я і всієї південно-східної України. У цей час здебільшого уже закінчилися або закінчувалися строки "слобод", "волі", які давалися селянам на 20 — 40 років польськими та українськими магнатами при захопленні ними українських земель наприкінці 16 століття. Тепер усі селяни мали стати кріпаками, виконувати панщину. Козаки-випищики також були невдоволоні своїм становищем, тому хвилі протестів не закінчилися і після поразки повстання під керівництвом Павлюка.

Після поразки під Кумейками і Боровицею залишки повстанців під проводом Гуні і Скидана відступили в Запорозьку Січ, де зосередилися нереєстрові козаки-випищики, що готувалися для дальшої боротьби. Козаки чекали тільки весни, щоб піднятися наново та нагородити собі програну війну.

№85 походження , розселення та устрій слов’ян. Перші короткі відомості про давніх слов’ян залишилися в Іст. Античні автори – географ Піліній Старший та історик Корнелій Тацит. Саме в їхніх працях вперше фіксується писемна назва давніх слов’ян – Венеди. Давні слов’яни – корінні жителі Східної Європи, активні учасники Великого переселення народів. Батьківщиною давніх слов’ян були землі на заході до Середньої Вісли й Карпат, на сході – до Середнього Дніпра, на півночі – до Прип’яті , на півдні до середніх течій Дністра та Південного Бугу. Згодом утворилися племена склавинів та антів. Розселення слов’ян мало такі особливості:

Слов’яни рухались повільно та зберігали зв’язки з прабатьківщиною.
Розселення мало мирний характер, головним чином це була колонізація, а не загарбання. Устрій Сіяли пшеницю, просо, ячмінь, гречку. Розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней, коней. Важливу роль відігравало – бортництво, рибальство, мисливство. Відбувалося відокремлення ремесла від сільського господарства. Розвивалися видобування й обробка заліза, гончарство, деревообробка, виробництво скла, прядіння, ткацтво, обробка шкіри, ювелірна справа та ін.. Розвивалася внутрішня та зовнішня торгівля.

№84 Особливості проведення індустріалізації Україні

Індустріалізація — це система заходів, спрямованих на створення великого машинного виробництва і прискорений розвиток промисловості з метою технічного переозброєння і зміцнення обороноздатності країни. Найважливішими особливостями індустріалізації в Україні були: 1. Залучення в промисловість республіки відносно більшої частини коштів, ніж в інші республіки [в першій п'ятирічці (1928-1933 роки) Україна отримала 20% всіх капіталовкладень у промисловість СРСР]; 2. Побудова в Україні промислових гігантів (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Харківський тракторний завод, Краматорськмашбуд та ін.); 3.Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей: електрометалургії, маргаринової, комбікормової тощо; 4.Витіснення приватного сектору в економіці України відбувалося вищими темпами, ніж в цілому по СРСР; 5. Завдяки модернізації промисловість групи "А" (виробництво засобів виробництва) значно випереджала промисловість групи "Б" (виробництво предметів споживання) (87,5% і 12,5% відповідно) тощо.

Причини Індустріалізації

Необхідність створення матеріально-технічної бази для економічної самостійності країни за умов ворожого оточення і можливої економічної ізоляції.
Прагнення влади до зміни соціально-класової структури населення в бік збільшення кількісного складу робітничого класу.
Проведення індустріалізації мало низку труднощів і особливостей. Країна могла розраховувати тільки на внутрішні джерела фінансування; суттєво бракувало кваліфікованих кадрів. Головними вадами проведення індустріалізації було те, що вона почалася не з легкої, а з важкої промисловості, а також мала надзвичайно прискорені темпи.

Складові індустріалізації

Інвестиції у важку промисловість за рахунок легкої та харчової.
Примус населення до придбання облігацій державної позики.
Збільшення випуску й продажу горілчаних виробів.
Продаж за кордон нафти, газу, деревини, хутра за низькими цінами.
Використання позаекономічних примусів до праці (соціалістичні змагання, стаханівський рух, неоплачувана праця на суботниках, недільниках).
Широке використання праці в'язнів.
Жорсткий режим економії бюджетних коштів.
Індустріалізація здійснювалася відповідно до п'ятирічних планів розвитку народного господарства. У роки першої п'ятирічки (1928—1932 pp.) було збудовано заводи «Запоріжсталь», «Азовсталь», «Криворіжсталь», Харківський тракторний завод, у наступні п'ятирічки — Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування та інші підприємства. Підсумки індустріалізації
Республіка з аграрної перетворилася на індустріально-аграрну. Зміцнилась обороноздатність країни.
Відбулися структурні зміни в промисловості: перевага була віддана не легкій, а важкій промисловості. Було ліквідовано безробіття, але знизився життєвий рівень населення (інфляція, карткова система, нестача товарів широкого вжитку).
Монополізм державної власності, відсутність конкуренції та матеріальної зацікавленості призвели до сповільнення темпів розвитку економіки. Створено нову модель керівництва є кою — адміністративно-командну.

№83 Особливості соціально – економічного і політичного розвитку Гетьманщини (1648 – 1783 рр.)

Після поразки революціï украïнські землі, на яких в кінці XVII ст. мешкало близько 4 млн. чоловік, були розділені між трьома державами. За Бахчисарайським договором 1681 р. між Туреччиною і Росією увесь Південь Украïни аж до Кам’янця-Подільського знаходився під контролем Порти. У 1686 році Польша і Росія підписали “Трактат про вічний мир”, за умовами якого Правобережна Украïна залишалася у складі Речі Посполитоï, а Лівобережна відходила до Російськоï держави. Лише Запоріжжя фактично не пшдлягало нікому, хоча формально підпорядковувалося цареві. Соціально-економшчне становище Запоріжжя у цей час суттєво змінюється; основними заняттями козаків тепер вже стають не військові походи і найманство, а рибальство, мисливство, різні промисли, ремесла та торгівля. Однак вони продовжували напади на Крим та турків, приймали участь у війнах на боці антитурецькоï : “Священноï ліги”і, залишаючись вільними людьми, надавали притулок усім втікачам і бунтарям.

В середині XVII ст. виникає ще один значний регіон Украïни – Слобожанщина, який знаходився на межі Лівобережноï Украïни і Росіï. Формально ці землі належали Росіï, уряд якоï дозволив втікачам-переселенцям з Правобережжя оселитися тут у “слободах” і організувати козацьке самоврядування. Було створено п’ять козацьких полків: Харківський, Сумський, Охтирський, Острогозький та Iзюмський, які контролювалися російським воєводою, що мав резиденцію у м. Бєлгороді.

Правобережна і Західна Украïна (Галичина, Волинь) належали Польщі, яка після революціï відновила старі порядки врядування і соціально-економічного життя: була відновлена кріпосницька система, панщина, національно-релігійний гніт, полонізація. Але, розуміючи необхідність прискореноï відбудови господарства Правобережноï Украïни, у 1685 році польський уряд дозволив відновлення козацтва. Дуже скоро постали полки: Фастівський, Корсуньський, Богуславський, Брацлавський на чолі з талановитими полковниками, серед яких виділявся фастівський полковник Семен Палій (Гурко). Оскільки на відроджені землі почала претендувати і польська шляхта, соціально-політичні конфлікти стали характерною рисою життя Правобережжя. На початку XVIII ст. вони досягли такоï гостроти, що украïнці піднялися на загальне повстання, яке очолив С. Палій. “Паліïвщина” 1702 – 1704 рр. ще більше підірвала сили польськоï держави, яка невпинно котилася до загибелі. З допомогою російських і мазепинських військ полякам вдалося придушити національне повстання, але ïх влада похитнулася.

Основою економіки Гетьманщини залишалося сільське господарство, яке було малоефективним, незважаючи на збільшення посівноï площі і відмінну якість землі. Середня врожайність була низькою (сам – 3, сам – 4), що пояснюється рутинністю агротехніки та агротехнологіï, відсутністю зацікавленості у результатах праці селян-кріпаків і наявністю дармовоï робочоï сили у поміщиків-землевласників. Промисловість і торгівля на Лівобережній Украïні залишалися слаборозвиненими. Хоча в XVIII ст. і з’являються перші в Украïні мануфактури (суконні і полотняні) – великі підприємства з ручною працею і виробництвом, розділеним по операціям, вони ще не зайняли провідного місця в промисловості. Домінувало дрібнотоварне ремеслене виробництво і ярмаркова (нестаціонарна) торгівля. Дуже поширеними в Украïні були чумацький (комерційно-транспортний промисел), а також млинарство і гуральництво (виробництво горілки). В кінці XVIII ст. на Лівобережжі в рік проводилося близько 400 ярмарків, працювало 3300 водяних млинів і 12 тис. вітряків, діяло більше 500 гуралень.

Суспільно-політичний розвиток Гетьманщини, яку в Росіï називали Малоросією, уособлювався у кінці XVII – на початку XVIII ст. гетьманом Iваном Мазепою (1687 – 1708 рр.). Він домігся усунення і заслання до Сибіру попереднього гетьмана Iвана Самойловича і отримав булаву за допомогою Кремля. I. Мазепа, безперечно, один з найвидатніших і найбільш суперечливих діячів Украïни. Невипадково він став героєм геніальних художніх творів О. Пушкіна, Дж. Байрона, В. Гюго, Ю. Словацького. Надзвичайні природні якості, очевидно, I. Мазепа володів гіпнозом і мав дар екстрасенса, дозволяли йому зачаровувати усіх людей, а особливо жінок, і підкорювати ïх своій волі. Цей “украïнський Казанова” мав безліч коханок, але залишився до кінця життя неодруженим і бездітним. В народі не любили Мазепу, вважаючи його “ляхом”, “паном”. І дійсно, гетьман з витонченими куртуазними манерами і європейською освітою стояв дуже далеко від нього. Посада гетьмана надала Мазепі такі можливості, що він став одним з найбільших багатіïв Європи.

№82 Дословянські народи на території України.

Кімерійці

Кімерійці - перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами. Гомер, розповідаючи у своїй поемі "Одіссея" про північне узбережжя Чорного моря, називає його "землею кіммерійців. Давні автори вказували, що Північне Причорномор'я колись називалось Кімерією і була вона рабовласницькою державою, в якій влада належала цареві та рабовласницькій знаті. Кімерійці населяли територію України (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів. Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X- початком VIII століття до н. е. Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне станови ще серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих "споживачів кобилячого молока", як їх називали греки: 1) кіммерійці були першими в Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя; 2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників; 3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували в Україні добу заліза; 4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті. У VIІ столітті до н.е. хвиля численних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кімерія розпалася, а частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або була асимільована скіф ми. вони відійшли до Малої Азії. Скіфи У V ст. до н. е. "батько історії" - Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. Скіфи поділялися на царських, скіфі в-кочовиків, скіфі в-хліборобів і скіфів-орачів. Політична влада зосереджувалася в руках "царських" скіфів - кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. За їхніми зазіханнями стояло велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військо. Щоб розвивати в собі войовничі інстинкти, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Безжалісні до ворогів, ці кочовики були відданими в дружбі, яку цінували понад усе. Скіфи, що жили в степу (зокрема царські), займалися напівкочовим скотарством (коні, вівці, велика рогата худоба, а також верблюди і кози). Ті скіфи, що жили в Лісостепу (їх вважають підкореними рабами), були хліборобами, вирощували пшеницю і просо, а також ячмінь, бобові, деяку городину і садовину; знаряддями праці були серед інших дерев'яний плуг і залізна мотика. Добре було розвинене ремесло, між іншим металургія (залізо, бронза), обробка золота і срібла. Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, хутром і рабами. Суспільний лад скіфів визначався глибоким соціально-економічним розмежуванням. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племінні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох; згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Суспільне розмежування скіфів засвідчене їхніми похованнями, збереженими в численних скіфських могилах, надзвичайно багатими і пишними у царів й аристократії, простими у низових військовиків і виробників. Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний. Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно ділилося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Як свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що ії досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспіль-но-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед "царських" скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Своїм торговим партнерам скіфи пропонували товари, що ними згодом уславиться українська земля: збіжжя, віск, мед, хутро, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів, до яких у них уже розвинувся великий апетит. Про це свідчать своєрідні прикраси, надзвичайно оригінальне за своїм стилем декоративне мистецтво з характерними для нього мотивами тваринного світу. Воно з великою майстерністю відображає пластику оленів, левів, коней, що вражають граційністю й красою. Про релігію скіфів збереглося, крім свідчень Геродота, дуже мало даних. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті - богиня царського вогнища (тотожна і грец. Тести), після неї-Палай ("батько") (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі ("земля") (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові" відповідав скіфський Гойтосір. Афродіті - Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові - Тагімасад. Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим. Про художні можливості скіфів можна судити по прикладному мистецтву, пам'ятники якого знайдені в похованнях: прикраси, парадна зброя, кінська упряж, посуд. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Головним мотивом прикраси предметів були зображення тварин в звіриному стилі: оленя, лося, ведмедя, коня, птахів, риб. Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення мали не тільки естетичне, але і магічне значення.

Сармати

З II ст. до н. е. по II ст. н. е. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж ірано мовними скіфами, а також греками, що жили у Північному Причорномор'ї. Проте підтиском ворожих племен зі сходу сармати ставали дедалі агресивнішими. Зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких, якязиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування в Україні. Оскільки намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що називаються Великим переселенням народів, і оскільки Україна знаходилася у центрі цих безладних міграцій, сармати часто суперничали з іншими племенами та, бувало, навіть поступалися їм владою. Нарешті, у II ст. н. е. їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході. З наявних нині розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом і способом господарювання вони нагадували скіфів, а також інших іраномовних кочовиків. Один сучасник так описував сарматів: "Вони високі на зріст, вродливі і світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах". Носили вони довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м'якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування було м'ясо, молоко та сир. Жили вони у шатрах, що напиналися на двоколісні чи чотириколісні вози. Особливо вражає у сарматів та велика роль, яку відігравали в їхньому суспільстві жінки. Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, а також одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць. Зброєю сарматських вершників були короткі мечі, кинджали, луки, списи та дротики. Сарматські воїни відзначалися швидкістю атак, особливими способами кидання дротиків та накидання аркана на противника. їхні коні мали багато прикрашену упряж. Небіжчиків сармати ховали у курганних і ґрунтових могильниках з великою кількістю інвентарю. Багате сарматське поховання досліджене під курганом "Соколова Могила" біля села Ковалівки Миколаївської області. Коли війна не могла задовольнити всіх матеріальних потреб, сармати торгували, їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли до Танаїсу - сарматської столиці, розташованої на р. Дон, китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії. На думку Страбона, грецького географа та історика, контакти з греками й римлянами завдали сарматам більше шкоди, ніж добра. "Наш спосіб життя зіпсував цих людей, розширивши серед них такі пороки, як пристрасть до розкошів і плотських утіх, негідні прагнення, задоволення яких робить їх дедалі ненажерливішими". Незабаром на зміну сарматам прийшли інші кочовики, але сармати були останнім індоєвропейським народом, що прийшов зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

№81 Зміст угоди про створення Співдружності незалежних держав, підписаної в мінську 8 грудня 1991 року.

Ми, Республіка Білорусь, Російська Федерація (РРФСР), Україна як держави - засновниці Союзу РСР, що підписали Союзний договір 1922 року, далі - "Високі Договірні Сторони", констатуємо, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування.

Грунтуючись на історичній спільності наших народів і сформованих між ними зв'язках, враховуючи двосторонні угоди, укладені між Високими Договірними Сторонами,

прагнучи побудувати демократичні правові держави,

маючи намір розвивати свої відносини на основі взаємного визнання і поваги до державного суверенітету, невід'ємного права на самовизначення, принципів рівноправності і невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили, економічних або будь-яких інших методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, інших загальновизнаних принципів і норм міжнародного права,

вважаючи, що подальший розвиток і зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідного співробітництва між нашими державами відповідають докорінним національним інтересам їхніх народів і служать справі миру і безпеки,

підтверджуючи свою прихильність до цілей і принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй, Хельсінкського Заключного Акта та інших документів Наради з безпеки і співробітництва в Європі,

зобов'язуючись дотримуватись загальновизнаних міжнародних норм про права людини і народів,

домовилися про нижченаведене:

прагнучи побудувати демократичні правові держави,

зобов'язуючись дотримуватись загальновизнаних міжнародних норм про права людини і народів,

домовилися про нижченаведене:

Стаття 1

Високі Договірні Сторони утворюють Співдружність Незалежних Держав.

Стаття 2

Високі Договірні Сторони гарантують своїм громадянам незалежно від їхньої національності або інших відмінностей рівні права і свободи. Кожна з Високих Договірних Сторін гарантує громадянам інших Сторін, а також особам без громадянства, що проживають на її території, незалежно від їхньої національної належності або інших відмінностей громадянські, політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи відповідно до загальновизнаних міжнародних норм про права людини.

Стаття 3

Високі Договірні Сторони, бажаючи сприяти вираженню, збереженню і розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, що проживають на їхніх територіях, і сформованих унікальних етнокультурних регіонів, беруть їх під свій захист.

Стаття 4

Високі Договірні Сторони розвиватимуть рівноправне і взаємовигідне співробітництво своїх народів і держав у галузі політики, економіки, культури, освіти, охорони здоров'я, охорони навколишнього середовища, науки, торгівлі, у гуманітарній та інших галузях, сприятимуть широкому інформаційному обміну, сумлінно і неухильно дотримуватимуться взаємних зобов'язань.

Сторони вважають за необхідне укласти угоди про співробітництво у зазначених галузях.

Стаття 5

Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність одна одної і недоторканність існуючих кордонів у рамках Співдружності.

Вони гарантують відкритість кордонів, свободу пересування громадян і передачі інформації в рамках Співдружності.

Стаття 6

Держави - члени Співдружності співробітничатимуть у забезпеченні міжнародного миру і безпеки, здійсненні ефективних заходів скорочення озброєнь і військових витрат. Вони прагнуть до ліквідації всіх ядерних озброєнь, загального і повного роззброєння під суворим міжнародним контролем.

Сторони поважатимуть прагнення одна одної до досягнення статусу без'ядерної зони і нейтральної держави.

Держави - члени Співдружності зберігатимуть і підтримуватимуть під об'єднаним командуванням загальний військово-стратегічний простір, включаючи єдиний контроль над ядерною зброєю, порядок здійснення якого регулюється спеціальною угодою.

Вони також спільно гарантують необхідні умови розміщення, функціонування, матеріальне і соціальне забезпечення стратегічних збройних сил. Сторони зобов'язуються проводити узгоджену політику з питань соціального захисту і пенсійного забезпечення військовослужбовців та їх сімей.

Стаття 7

Високі Договірні Сторони визнають, що до сфери їхньої спільної діяльності, яка реалізується на рівноправній основі через спільні координуючі інститути Співдружності, належать:

- координація зовнішньополітичної діяльності;

- співробітництво у формуванні і розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського і євразійського ринків, у галузі митної політики;

- співробітництво в розвитку систем транспорту і зв'язку;

- співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, участь у створенні всеосяжної міжнародної системи екологічної безпеки;

- питання міграційної політики;

- боротьба з організованою злочинністю.

Стаття 8

Сторони усвідомлюють планетарний характер Чорнобильської катастрофи і зобов'язуються об'єднувати і координувати свої зусилля щодо мінімізації і подолання її наслідків.

Вони домовилися укласти в цих цілях спеціальну угоду, що враховує важкі наслідки катастрофи.

Стаття 9

Спори щодо тлумачення і застосування норм цієї Угоди підлягають вирішенню шляхом переговорів між відповідними органами, а при необхідності - на рівні глав Урядів і Держав.

Стаття 10

Кожна з Високих Договірних Сторін лишає за собою право припинити дію цієї Угоди або окремих її статей, повідомивши про це учасників Угоди за рік.

Положення цієї Угоди можуть бути доповнені або змінені за спільною згодою Високих Договірних Сторін.

Стаття 11

З моменту підписання цієї Угоди на територіях держав, що її підписали, не допускається застосування норм третіх держав, у тому числі колишнього Союзу РСР.

Стаття 12

Високі Договірні Сторони гарантують виконання міжнародних зобов'язань, що випливають для них із договорів та угод колишнього Союзу РСР.

Стаття 13

Ця Угода не зачіпає зобов'язань Високих Договірних Сторін щодо третіх держав.

Ця Угода відкрита для приєднання усіх держав-членів колишнього Союзу РСР, а також для інших держав, що поділяють цілі і принципи цієї Угоди.

Стаття 14

Офіційним місцем перебування координуючих органів Співдружності є місто Мінськ.

Діяльність органів колишнього Союзу РСР на територіях держав - членів Співдружності припиняється.

Вчинено у місті Мінську 8 грудня 1991 року в трьох примірниках, кожний білоруською, російською й українською мовами, при цьому три тексти мають однакову силу.

№80 Україна та утворення союзу РСР.

Державний статус України в 1921-1922 pp.

Юридичне становище УСРР. Українська СРР на початку 1920-х pp. була формально незалежною державою відповідно до Конституції 1919 р. Офіційна самостійність України була поступкою більшовиків українському національному рухові. Без української революції та національної держави 1917-1919 pp. не було б і радянської української держави. Але більшість керівників РКП(б) розглядали незалежність УСРР як засіб розв'язання тимчасових політичних завдань. У перспективі передбачалося злиття всіх радянських республік в одну державу.

Система управління республікою. Проте фактично суверенітет України був дуже обмеженим. Контроль центру над національними республіками забезпечувався трьома централізованими силами:

- РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У;

^-Червоною армією;

- каральними органами - НК (надзвичайними комісіями).

У роки громадянської війни необхідність централізації пояснювалася потребами спільної боротьби проти «внутрішньої контрреволюції і міжнародного імперіалізму».

Договір між УСРР і РСФРР. «Договірна федерація». Наприкінці 1917 - на початку 1918 pp.Російська імперія розпалася на 13 держав, у тому числі на шість радянських і дві народні республіки. При утворенні національних радянських республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їхній самостійності, а на тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками, які вважалися формально незалежними державами, налагодилися тісні економічні та військові зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, у якій провідну роль відігравала одна більшовицька партія.

Між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р. було укладено Союзний робітничо-селянський договір, за яким дві республіки вступали у воєнний та господарський союз.

Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в умовах «воєнного комунізму». Характерно, що об'єднані наркомати (народні комісаріати) входили до складу Раднаркому РСФРР і мали уповноважених при Раднаркомі УСРР на правах народних комісарів. За УСРР залишилося право на окремі війкові формування. Це означало, що керівництво найважливішими сферами життя України здійснювалися з Москви.

Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими радянськими республіками. Така система відносин здобула назву «договірної федерації». Таким чином, радянська федерація почала формуватися ще задовго до офіційного створення СРСР.

Того ж часу центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали несправедливі та дискримінаційні щодо цих республік рішення. Були спроби втручання також у ті сфери життя України, які все ще залишалися у виключному віданні уряду республіки. Нехтування правами радянських республік нерідко викликало напруженість у стосунках між ними і радянською Росією.

Сталінський проект утворення СРСР. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Й. Сталін висунув проект створення союзної держави, що передбачав включення радянських республік до складу Російської Федерації на правах автономій. Цей проект дістав назву плану «автономізації».

У вересні - на початку жовтня 1922 р. план «автономізації» розглядався на пленумах ЦК компартій союзних республік. 3 критикою проекту Й. Сталіна виступив лише ЦК компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У не зайняло чіткої позиції щодо цього плану.

№79 Становлення та розвиток соціал демократичного розвитку в Україні.

Українська соціал-демократія як ідейно-політична течія зародилася у 70-90-х рр. XIX ст. у Галичині. Так, у 80-х рр. XIX ст. тут у складі Австрійської соціал-демократичної партії виникають перші українські осередки соціал-демократії. У 1890 р. зусиллями І. Франка та М. Павлика на ідейних засадах соціал-демократії було створено Українську радикальну партію (УРП), а у 1899 р. – Українську соціал-демократичну партію (УСДП). В 1900 р. на Наддніпрянській Україні виникає РУП – Революційна українська партія (з 1905 р. – Українська соціал-демократична робітнича партія), серед активістів якої були такі визначні громадські діячі, як В. Винниченко, М. Вороний, С. Петлюра, М. Порш, І. Стешенко та інші. Коли в Росії вибухнула Лютнева революція, УСДРП вже являла собою потужну політичну організацію, одну з найвпливовіших партій в українському національно-визвольному русі. Соціал-демократи відіграли ключову роль у заснуванні Центральної Ради у березні 1917 р., справляючи вирішальний вплив на революційні та державотворчі процеси 1917-1920 рр.

Так, якщо використовувати останній критерій, то весь корпус літератури досить чітко розділяється на чотири основні групи: українська, російська, радянська та зарубіжна. Водночас, враховуючи теоретико-методологічні підходи авторів, які, як правило, віддзеркалюють їхні політичні переконання, бачимо, що кожна із щойно названих груп у цьому плані є неоднорідною. Тому варто послідовно розглянути кожну з чотирьох історіографічних груп окремо.

З іншого боку, треба враховувати, що жодна з них не розвивалася цілком ізольовано від інших, до того ж протягом значних періодів часу усі вони еволюціонували паралельно, під впливом і на тлі багато в чому ідентичних умов.

З цих причин, а також з метою подати панорамну картину історіографії проблеми, виклад матеріалу буде підпорядковано хронологічному принципу. Ми розглянемо, як розвивалася історіографія української соціал-демократії на таких її основних етапах:

а) кінець XIX ст. – початок 20-х рр. XX ст., тобто від зародження руху до кінця визвольних змагань;

б) міжвоєнний період (20-ті – 30-ті рр. XX ст.) – вивчення проблеми на теренах української еміграції та діаспори, зародження і розвиток радянської історіографії;

в) повоєнний період – подальша еволюція названих груп, поява низки західноєвропейських та американських студій відповідної тематики;

г) новітній період (з 1991 р.) – виникнення й інтенсивний розвиток сучасної української історіографії проблеми.

Кінець XIX ст. – початок 20-х рр. XX ст.

Перші публікації, що проливають світло на зародження і розвиток соціал-демократичного руху в Україні, з'являються уже на початку XX ст.[1], невдовзі після утворення РУП. Як правило, це праці, написані «на злобу дня»; вони не містять глибокого аналізу подій і мають полемічне, подекуди пропагандистське забарвлення, що дає певну підставу розглядати їх не тільки як історіографічне, але й як історичне джерело. Утім, у деяких з цих праць робиться переконлива спроба неупереджено викласти і проаналізувати події. До таких належать ранні студії провідних діячів українства Д. Дорошенка, С. Єфремова та І. Стешенка [2]. При цьому, якщо праця Д. Дорошенка є радше інформаційним повідомленням, то І. Стешенко дав узагальнюючу картину розвитку національного суспільно-політичного руху, а також вперше здійснив його класифікацію, звівши українські політичні сили до трьох основних напрямків: радикально-демократичного, марксистського та націоналістичного. Дещо пізніше подібну класифікацію запропонував у своїй праці й С. Єфремов. Можна припустити, що одним із основних завдань його студії, що побачила світ у Петербурзі 1907 р. на хвилі післяреволюційної лібералізації, було ознайомити російську громадськість з витоками, сутністю та Ідейними засадами політичного українства, показати його як у цілому помірковану, неконфронтаційну (принаймні в національному питанні) течію і у такий спосіб закласти фундамент для подальшого порозуміння та співробітництва між російськими та українськими опозиційними самодержавству силами. Деякі цікаві фактичні дані щодо зародження національних політичних партій наприкінці XIX ст. знаходимо у статті В. Дорошенка – одного з діячів, який стояв біля витоків політичного українства [4]. Серед літератури цього періоду звертає на себе особливу увагу праця українського соціал-демократа. О. Лоли (псевдонім – В. Степанюк), яку він опублікував у 1914 р. [5]. У роботі на значній джерельно-фактичній базі розглядається діяльність РУП–УСДРП у середовищі міського пролетаріату. Стаття, зокрема, свідчить про те, що напередодні Першої світової війни за тактикою та методами боротьби, політичним темпераментом українська соціал-демократія в цілому займала помірковані, реформістські позиції і в цьому плані вписувалася швидше у західноєвропейський, аніж в загальноросійський контекст.

Міжвоєнний період (1920-ті – 1930-ті рр. XX ст.)

У середовищі української політичної та інтелектуальної еліти, значна частина якої опинилася в еміграції на початку 1920-х рр., були представники різних (часом полярно протилежних) партійних угруповань та соціально-політичних течій, На рубежі 1920-х-1930-х рр. заявили про себе три «табори»: республіканська демократія під прапором УНР, консервативні кола та націоналісти під егідою ОУН. Ідейно-політична «строкатість» української еміграції призвела до того, що процес осмислення історичного досвіду, здобутого українським народом протягом національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., відбувався на тлі гострої політичної та ідеологічної боротьби. Отже, при ознайомленні з українською зарубіжною міжвоєнною літературою потрібно враховувати ту принципову обставину, що у певному сенсі вона була однією з форм політичної боротьби та ідейних пошуків у середовищі української еміграції. Ця її специфічна риса набуває особливого значення, якщо згадати, що міжвоєнна історіографія проблеми творилася насамперед самими учасниками досліджуваних ними подій. Адже українська наукова еміграція була, по суті, складовою української політичної еміграції, оскільки здебільшого складалася з людей, тією чи іншою мірою причетних до зародження та розвитку національних суспільно-політичних рухів, визвольних змагань 1917-1920 рр. тощо. Як правило, вони мали більш-менш чітку політичну позицію і майже завжди – партійну приналежність. У цей період тривала, за вдалим визначенням М. Шлемкевича, «внутрішня громадянська війна в духові,... вже не в житті, але в мислях еміграції»

Повоєнний період (1940-1980-І рр.)

В українському зарубіжжі в повоєнні часи гострота ідейно-політичного протистояння поступово зменшилася. Сталося головне: значною мірою «розмежувалася» наука і політика у вивченні проблеми, виникла більш-менш чітка межа між академічними школами української історіографії і пропагандистсько-ідеологічною діяльністю політичних організацій; українознавство постало як суто теоретична галузь. У суто формальному плані стався більш чіткий жанровий розподіл: популярно-пропагандистська література, мемуари і корпус академічних студій.

Серед публікацій повоєнної зарубіжної української історіографії [18] слід насамперед відзначити глибокі дослідження В. Дорошенка, П. Феденка, М. Стахіва, І. Мазепи, І. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака, І. Нагаєвського. Над цими істориками, на відміну від їх радянських колег, не тяжіла необхідність дотримуватись у своїх роботах ідеологічних «табу». Тож прагнення до наукової коректності, поєднане із високим професійним рівнем, привело до появи низки цікавих аналітичних студій. З іншого боку, повоєнні дослідники, відірвані від архівних фондів, які у переважній більшості лишилися на території УРСР, здебільшого мусили оперувати вже відомими з міжвоєнних часів фактами.

У радянській історіографії вивчення проблеми відновлюється лише у другій половині 1950-х рр., у часи хрущовської відлиги. Зокрема, в контексті певного концептуального оновлення історії Радянського Союзу, РСДРП(б)-ВКП(б)-КПСС, а також Компартії України було визнано доцільним подальше дослідження боротьби більшовиків із їх політичними опонентами [19]. Проте, оскільки по суті мова йшла не про отримання об'єктивних знань, а лише про деяку корекцію існуючої вже штучної моделі історії СРСР, яку до того ж належало здійснювати виключно із використанням тієї ж марксистсько-ленінської методології, то на концептуальному рівні мало що змінилося.

Новітній період (із 1991 р.)

Як уже зазначалося, виділяти дану добу в окремий етап розвитку історіографії української соціал-демократії змушує поява наприкінці 1980-х рр. і бурхливий розвиток цілком нової історіографічної групи – сучасної української історичної літератури. З ідейно-концептуальної точки зору вона багато в чому базується на надбаннях еміграційної історіографії (хоча і має свій самодостатній зміст). Однак специфіку цієї групи визначає і те, що зароджувалася вона «у надрах» радянської історіографії. Наприкінці 1980-х років українська радянська історіографія подій 1917-1920 рр. в Україні мала значний обсяг, струнку концепцію, чітку методологію, напрацювала певні традиції вивчення. Вади її, проте, були настільки очевидними і настільки серйозними, що навіть в умовах обережної горбачовської ідеологічної лібералізації історики ортодоксальної радянської школи почали публікувати матеріали, які, не зачіпаючи моноліт радянської історичної парадигми, репрезентували окремі замовчувані раніше факти, свіжі погляди, підходи, ідеї [24]. Можна стверджувати, що саме тоді, наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років починається новий етап у розвитку історичної науки. Нова історіографія народжується в результаті поступової і обережної реформації української радянської історіографії. Ідеологічні та концептуальні її основи тривалий час залишалися незмінними, а мова йшла, головним чином, про залучення до наукового обігу деяких нових матеріалів, проте ні в якому разі не про відмову від методології історичного матеріалізму чи від радянської історичної парадигми. Було висунуто гасла «заповнення білих плям» та «переосмислення деяких сторінок минулого», причому цілий ряд кардинальних тем вітчизняної історії все ж лишався частково або повністю недоторканним. До «табуйованих» належала і переважна більшість сюжетів історії українських визвольних змагань 1917-1920 рр., оцінки діяльності національних суспільно-політичних течій. Усвідомлення необхідності глибокої ревізії напрацьованих ними історичних знань і концепцій прийшло до українських вчених поступово, разом з оприлюдненням невідомих раніше фактів, матеріалів і літератури. Спроби все це обробити і врахувати, залишаючись на традиційному теоретичному фундаменті, ставали дедалі безуспішними, паралельне ознайомлення з надбаннями зарубіжної науки поглиблювало розчарування та розгубленість. Основною тенденцією цього періоду був поступовий відхід від концептуальних напрацювань радянської історіографії, а згодом і повна відмова від них. У 1993 р. С. Білокінь висловив думку багатьох, коли констатував: «В історії України немає «білих плям», а є цілковито сфальшована картина»[25]. Почалося активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики. Обсяг подібних студій швидко зростав, причому у цьому напрямку працювали майже всі дослідники історії. Згодом, добре зорієнтувавшись у проблемі, чітко уявляючи її внутрішню структуру, фактологічний та концептуальний «кістяк», наші історики дістали змогу поглиблено вивчати окремі її аспекти, залучаючи ті самі архівні матеріали, яких свого часу бракувало дослідникам з діаспори.

78. Політичні реперсії проти демократичних національно-визвольних сил ( Олекса Тихий, Василь Стус, Алла Горська)

У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки.

У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне «п'яте управління» на яке режим поклав обов'язки з боротьби із «ідеологічними диверсіями», а фактично — з інакодумцями. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася «самвидавом». Першою «самвидавською» роботою (1966 р.) була «Правосуддя чи рецидиви терору?» В’ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал «Український вісник». До 1972 року вийшло шість номерів.

Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 1960-х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.

У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Тарас Мельничук, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус, Іван Коваленко та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему «каральної медицини». Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.

На початку 1970-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.

Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника» у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.

Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві(листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).

Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було п'ять. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група «Хартія-77»). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У НДР місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміграції. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі.