ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.11.2021
Просмотров: 239
Скачиваний: 1
|
71. Вступ Червоної Армії на західноукраїнські землі 17 червня 1939 року. Возз’єднання Західної України і Північної Буковини з УРСР Згідно з пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі за 12 днів. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу у світову війну. Радянсько-німецький договір про дружбу і кордони 28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, до сфери впливу Німеччини - Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР). У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бесарабію. Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.). Ці події і сьогодні оцінюються істориками неоднозначно. Різні дослідники по-різному називають сам факт входження українських земель до складу СРСР: "анексія" (Д.Бофора), "включення" (Н.Верт), "формальне інкорпування, назване возз'єднанням" (А.Жуковський, Субтельний), "возз'єднання, що носило характер акції окупаційного типу" (С.Кульчицький), а дехто з істориків розглядає це як звільнення поневолених західноукраїнських земель і возз'єднання Західної України з Наддніпрянською. |
|
№70 Полтавщина в ІХ – ХІІ століттях. Перша письмова згадка про літописну Лтаву знайдена на сторінках Іпатіївського списку «Повісті минулих літ» 1174 року (але точно невідомо, де це укріплення знаходилося). Саме від цієї дати було прийнято розпочинати відлік «віку» Полтави до 1999 року. У 1974 році вперше урочисто було відзначено 800-річчя Полтави. Але місто виникло значно раніше за час згадки про нього у літописі. Пізніші археологічні дослідження простежили безперервне проживання людей у Полтаві аж до рубежу VIII–IX ст. Засноване слов'янами-сіверянами у IX ст. укріплене першопоселення на Івановій горі поклало початок розвитку давньоруського городу Х-ХІІІ ст., поселенням XIV, XV віків. Розкопки, проведені в історичному центрі Полтави вченими Обласного центру археології управління культури Полтавської облдержадміністрації (Соборний майдан, вул. Спаська, Першотравневий проспект), виявили ділянки міської забудови, вулиці, житло, господарські і виробничі приміщення давніх полтавців. Ці наукові свідчення стали фундаментом офіційного визнання 1100-літнього віку Полтави у 1999 році. Тож нині офіційним часом заснування Полтави вважається 899 рік. Під час монголо-татарської навали в 1240 Полтава була практично повністю зруйнована, і довгий час потому не зустрічалися співзвучні назви у письмових джерелах. У ХІ-XVII ст. Полтава існувала на порубіжжі між Руссю і Диким Полем кочівників, згодом — між Великим Князівством Литовським і Золотою Ордою, між Річчю Посполитою і Московським царством. Прикордонні умови життя України, постійні взаємовпливи і міжетнічні зіткнення спричинилися до формування особливої верстви місцевого населення — козацтва, яке й визначало історію укріпленого форпосту на Ворсклі упродовж XVI–XVIII ст. У численних війнах місто зазнавало неодноразових руйнувань, але постійно відроджувалося. |
|
№69 міжнародне співробітництво україни. Співпраця з українськю діаспорою. Найбільш активно міжнародне співробітництво проводилося з оборонними та військовими відомствами: Сполучених Штатів Америки; Російської Федерації; Федеративної Республіки Німеччина; Великобританії; Республіки Польща та Турецької Республіки. Основні заходи двостороннього співробітництва: 1. Двосторонні зустрічі міністрів оборони України та Російської Федерації (24-28.02.11, 25.03.11, 17-19.04.11) Під час зустрічей обговорювалися такі основні питання: 1.реформування збройних сил, оптимізації органів військового управління, вирішення питань соціально-побутового забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей; 2. організація та проведення спільних заходів бойової підготовки збройних сил сторін; 3. співробітництво в області підготовки кадрів, а саме підготовки українських військовослужбовців у вищих військових навчальних закладах Міністерства оборони Російської Федерації; 4. використання полігону в злітно-посадкових систем “Нитка”; застосування українських промислових підприємств до утилізації боєприпасів, озброєння та військової техніки Чорноморського флоту Російської Федерації на території України; використання потенціалу для відновленні технічної готовності і модернізації кораблів та суден Військово-Морського Флоту Російської Федерації; 5. підготовки проекту Угоди між Кабінетом Міністрів України та Урядом Російської Федерації про реалізацію програми військово-технічного співробітництва між Російською Федерацією та Україною на 2011-2015 роки; 2. Зустріч Міністра оборони України з Надзвичайним і Повноважним Послом Французької Республіки в Україні (01.02.11). В рамках проведення заході обговорено питання щодо стану співробітництва між французькою компанією SAGEM, іншими представниками оборонної промисловості DS з метою модернізації авіаційної техніки ЗС України. Відбулася зустріч директора Департаменту розробок і закупівлі озброєння та військової техніки Міністерства оборони України з керівництвом французької компанії “MBDI” (17.05.11) на якій обговорювалися аспекти співробітництва при реалізації проекту будівництва кораблів класу “Корвет”. 3. Візит заступник Міністра оборони України Андресюк Б.П. до США у складі делегації України для участі у III засіданні Українсько-Американської Комісії зі стратегічного партнерства (12-17.02.11). За підсумками участі в засіданні сторони домовилися продовжити діалог з питань двостороннього співробітництва з використанням наявних механізмів двостороннього співробітництва, які вважаються ефективним та результативним інструментом реалізації співробітництва у сфері оборони, визначення пріоритетних завдань та напрямів подальшої співпраці. Зустріч Міністра оборони України з Надзвичайним та Повноважним Послом США в Україні (24.03.11). В рамках проведення заходу обговорено питання двосторонньої співпраці в галузі оборони між Україною і США. 4. Візит делегації Міністерства оборони на чолі з заступником Міністра оборони України Андресюком Б.П. до Великобританії з метою обговорення питань щодо реформ у секторі безпеки і оборони, зокрема в рамках реформування системи військової освіти та підготовки, а також щодо практичної реалізації результатів стратегічного оборонного огляду в Україні (31.01-03.02.11). Крім того, в рамках проведення заходу проведено зустрічі з представниками штабу військово-морської операції Європейського Союзу з протидії піратству “Атланта”. 5. Візит в Україну литовської делегації на чолі з Міністром охорони краю Литовської Республіки (13.04.11). В рамках проведення заходу розглянуто стан та перспективи розвитку двостороннього співробітництва в галузі оборони, обговорено питання співробітництва в рамках європейських і євроатлантичних структур, стан реалізації проекту щодо створення спільного литовсько-польсько-українського підрозділу “ЛитПолУкрбриг”. Підписано міжвідомчу Угоду стосовно співробітництва у сфері оборони та міжвідомчу Технічну угоду щодо направлення миротворчого персоналу України для виконання завдань у складі литовського контингенту, що діє в рамках Міжнародних сил сприяння безпеці в Ісламській Республіці Афганістан. 6. Зустріч Міністра оборони України з Надзвичайним і Повноважним Послом Турецької Республіки в Україні (28.01.11). В рамках проведення заходу обговорено питання щодо обміну візитами на високому рівні у 2011 році та перспектив подальшого двостороннього співробітництва в оборонній сфері між оборонними відомствами України та Турецької Республіки. Водночас сторони розглянули питання щодо можливості розвитку спільних механізмів забезпечення безпеки на Чорному морі, зокрема Чорноморської групи військово-морського співробітництва БЛЕКСІФОР та операції “Чорноморська гармонія”. 7. Зустріч Міністра оборони України з Надзвичайним і Повноважним Послом Словацької Республіки в Україні (04.05.11) В рамках проведення заходу сторони обговорили питання, пов’язані з участю Міністра оборони України у зустрічі керівників оборонних відомств Вишеградської четвірки у форматі “В4 + Україна” та питання розвитку співпраці в рамках регіональних ініціатив, зокрема, щодо активізації практичних аспектів підготовки та діяльності багатонаціонального українсько-словацько-угорсько-румунського інженерного батальйону “Тиса”.Візит Міністра оборони України до Словацької Республіки з метою зустрічі керівників оборонних відомств Польщі, Словаччини, Чехії, Угорщини та України у форматі “Вишеградська четвірка плюс Україна” (12.05.11). В рамках проведення заходу підписано Угоду між Міністерством оборони України та Міністерством оборони Словацької Республіки про співробітництво у військовій сфері. 8. Візит Міністра оборони України до Азербайджанської Республіки. (16-18.03.11). В рамках проведення заходу проведено зустрічі з Президентом Азербайджанської Республіки, Прем’єр-міністром Азербайджанської Республіки та Міністром оборони Азербайджанської Республіки. Під час візиту обговорено спектр питань розвитку двостороннього співробітництва. Азербайджанська сторона висловила зацікавленість у ремонті і модернізації на підприємствах українського оборонно-промислового комплексу військової техніки виробництва радянських часів. 9. Зустріч Міністра оборони України з Надзвичайним і Повноважним Послом Малайзії в Україні (17.0511). В рамках проведення заходу обговорено питання щодо стану та перспектив співпраці, а також можливі напрями активізації двостороннього співробітництва між міністерствами оборони України та Малайзії; проведення в Малайзії 11-ї Міжнародної морської та аерокосмічної виставки, яка відбудеться в Лангкаві, Кедах у період з 6 по 10 грудня 2011 року. |
|
№68 напад фашистської німеччини і її союзників на СРСР. Україна в планах фашистської німеччини. напад фашистської німеччини і її союзників на СРСР. Влітку
1941 p. Німеччина завершила підготовку
до нападу на СРСР. Згідно з заздалегідь
розробленим «планом Барбаросса» (від
18 грудня 1940 p.) Гітлер розраховував
закінчити цю кампанію ще до завершення
війни з Англією. Україна
в планах фашистської німеччини. |
|
№67 Виникнення Українського козацтва. Утворення Запорожської Січі. Виникнення Українського козацтва Литва та Польща недостатньо дбали про організацію оборони південних кордонів своїх держав від турецько-татарських нападів. Це призвело до утворення на півдні українських етнічних земель досить великого малозаселеного району — так званого Дикого Поля, у життя якого панівна верхівка майже не втручалася. Тому люди, котрі там проживали, ризикуючи стати жертвою нападу ординців, були вільними, але вимушеними самостійно дбати про збройний захист. Слово «козак» уперше згадується в літописі 1240 р. У мовах тюркських народів воно означає вільну озброєну людину, котра несе прикордонну сторожову службу. Отже, подібна категорія людей була також і в інших народів, але унікальність козацтва в Україні полягає в тім, що тут воно стало окремим суспільним станом з певними правами й привілеями і мало свою територію, незалежну від державної адміністрації. Уперше в документах слово «козак» згадується в 1492 р. і пов'язується саме з українцями. Причини виникнення козацтва Економічні
Соціальні
Політичні
Військові
Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усі незадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням. У XVI ст. основним центром розселення козацтва стало Запорожжя, або Низ (територія Дніпрових порогів). Звідси назва козаків — запорозькі або низові. Козаки заснували укріплені поселення — січі. На початку XVI ст. вони заселили та освоїли Середнє Подніпров'я, Запорожжя. У середині XVI ст. ватажок козацтва, канівський та черкаський староста Дмитро Вишневецький (Байда) об'єднав козаків і заснував першу відому на сьогодні Січ-фортецю на острові Мала Хортиця (1556 p.). За Дніпровими порогами виникає козацька республіка — Запорозька Січ, яка кілька разів змінювала місце розташування Утворення Запорожської січі. Виникнення Запорозької Січі було зумовлене колонізацією Середнього Придніпров'я феодаламиВеликого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. За перші десятиріччя XVI ст.панству вдалося підкорити своїй владі значну територію Середнього Придніпров'я й обернути більшу частину українського населення на феодально залежне або напівзалежне. Однак частинакозаків, щоб позбутися феодального гноблення, відступила на Південний Схід, у низов'я Дніпра. Перші козаки з'явилися на порогах Дніпра наприкінці XV ст. У 1492 році запорозькі козаки атакували турецьку військово-морську галеру під Тягинею і визволили українців, захоплених у полон і проданих у рабство. Як писав професор Михайло Грушевський, це була перша в історії офіційна згадка про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорожців узагалі. 1 серпня 1492року відбувся похід запорозьких козаків у Дніпровський лиман під проводом князя Богдана Глинського. За морською традицією, заведеною на всіх флотах держав світового співтовариства, якщо немає конкретної дати підписання конкретного документа про створення національних військово-морських сил, то «днем флоту» вважається дата його першої перемоги. Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився литовському урядові на черкаських і канівськихкозаків, які поблизу татарських кочовищ ставили «уходи» (займалися промислами), а рибу, хутра й мед вивозили звідси на продаж у «волості» (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння. Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров'ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська — в особі магнатів, переважно старост південно-східного прикордоння Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорозькі козаки. Не меншою була для запорожців загроза й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували «уходи» та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили козаків будувати укріплення для оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій Хортиці. Пізніше, в зв'язку з посиленням наступу панів і кримських татар на Запоріжжя, козаки для згуртування своїх сил об'єдналися в одну Січ. Першу письмову згадку про Січ залишив польський хроніст Марцін Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством,мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи в безпечному місці на острові в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання Бельського про запорожців дає змогу зробити висновок, що об'єднання окремих січей у З. С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу суч.м. Марганця Дніпропетровської області), затопленого нині водами Каховського водосховища.Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над навколишньою місцевістю і був чудовим природним укріпленням, можна вважати місцем, де було засновано Запорозьку Січ як організацію всього козацтва за порогами. |
|
№66 Прийняття нової Конституції України та її значення в розбудові держави після1996р. Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція — могутній засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права. Конституційний
процес в Україні як процес підготовки
нової Конституції України розпочався
з прийняття Декларації про державний
суверенітет України (16 липня 1990 р.). У
ній передбачалось вироблення нової
Конституції. Було утворено комісію з
вироблення нового Основного закону
(Конституційна комісія) і відповідну
Робочу групу. Вона підготувала концепцію
Конституції, яка була схвалена Верховною
Радою. Після проголошення незалежності
певний час мала чинність Конституція
УРСР у тій частині, яка не суперечила
законам України, прийнятим після 24
серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами
перехідного періоду. Проголошення
незалежності і референдум 1 грудня
1991 р. дещо активізували конституційний
процес. У 1992 р. було підготовлено
офіційний проект, який у липні того ж
року було винесено на всенародне
обговорення. Доопрацьований проект
Конституції було подано в травні 1992
p., а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної
Ради. З різних причин, як об'єктивних,
так і суб'єктивних, усі ці проекти так
і не стали Основним законом України.
Так закінчився перший етап сучасного
конституційного процесу в
Україні. З
метою розв'язання конфлікту 8 червня
1995 р. було прийнято Конституційний
договір між Верховною Радою України
та Президентом України "Про основні
засади організації та функціонування
державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової
Конституції України". До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято. |
|
№65 Причини формування культу особи Сталіна . Розгортання масових репресій. Політичні процеси 30 – х років в Україні. Культ особи Сталіна сформувався в певних історичних умовах. Радянський Союз перебував в оточенні капіталістичних держав, політичні лідери яких здійснювали ворожу, агресивну політику щодо СРСР. У перехідний від капіталізму до соціалізму період зоерігалась соціально-класова основа для опору соціалістичним перетворенням. Техніко-економічна відсталість країни об'єктивно диктувала необхідність форсованих темпів розвитку економіки. Через це багатьом — від найвищого керівництва до рядових робітників — здавалося, що тільки командні методи можуть забезпечити швидкі темпи розвитку. Серед основних причин виникнення культу особи Сталіна слід назвати дрібнобуржуазний характер населення країни, в тому числі робітничого класу. Робітники, які прийшли із села в ході індустріалізації, заполонили старі промислові міста, розмили й розчинили в собі ядро кадрових робітників. Масова свідомість робітників у цих умовах переставала бути серйозною перешкодою для авторитарного режиму. Навпаки, в свідомості нових робітників, далеких від традицій пролетарської солідарності, жорстка виробнича дисципліна (побудована на командно-наказових засадах), виступала якразок нормальної, єдино можливої організації всього суспільного життя, в тому числі й політики. Дрібнобуржуазній психології взагалі властивий потяг до сильної особи, «твердої руки», притаманні вождистські ілюзії. Велику (якщо не вирішальну) роль відіграли низький рівень за-гальної культури населення, відсутність належного рівня політичної культури і демократичних традицій у радянському суспільстві. Народи нашої країни століттями були позбавлені можливості брати участь у житті держави, в масах (в тому числі і партійних) були надзвичайно слабо розвинуті демократичні традиції, уміння і навички захищати свої права. Однією з обставин, яка сприяла зміцненю режиму особистої влади Сталіна, було використання ним у своїх корисливих цілях таких якостей радянських людей, як самовідданість, стійкість, безмежна віра в торжество ідеалів революції. Сталін уміло зіграв на революційному ентузіазмі трудящих мас, на властивих всякому масовому рухові утопічних » зрівняльних тенденціях, на прагненні авангарду якнайшвидше досягнути мети. Готовність іти в ім'я великої мети на самопожертву, переконання широких мас у тому, що приклад Росії сколихне весь світ і приведе до світової революції, майстерно використовувались Сталіним у боротьбі з політичними противниками. Фарисейська експлуатація ним високих моральних якостей народу і його соціальних ідеалів використовувалась у першу чергу для зміцнення режиму особистої влади. Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і звичайно пов'язані з іменем Й.В. Сталіна, фактичногодиктатора Радянського Союзу в цей період. До цього явища можна віднести чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), розкуркулення,депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, всюдисущий контроль за «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу». В липні-жовтні 1926 року Троцький, Зінов'єв, Камєнєв були виключені з політбюро. Проти «троцькістів» і «зінов'євців» почалися справжні гоніння і репресії. В лютому 1929 р. Троцький був видворений за межі СРСР, а 1940 — вбитий агентом НКВС. Вважається, що «троцькістів» було остаточно розгромлено у 1934 році. 26 січня 1934 року на «З'їзді переможців» Сталін заявив: «Ми перемогли ворогів партії, тобто троцькістські і бухарінські групи опозиції, але залишки їх ідеології все ще живуть в умах індивідуальних членів…, а також їх контрреволюційна програма відновлення капіталізму в СРСР.» Протягом 1934—1936 років з лав партії було виключено 18,3 % із 1916,5 тисячі її членів, більшість яких було заарештовано і страчено. Зокрема з 1966 делегатів «З'їзду переможців», 1108 було арештовано й більшість із них розстріляні. Пізніше чистки торкнулися також і органів НКВС — з 1 жовтня1936 р. по 15 серпня 1938 р. було арештовано 2273 чоловік, з них за «контрреволюційні злочини» — 1862. Після приходу Берії за 1939 рік до них додалося ще 937 чоловік. Сталіну і партійному керівництву для проведення колективізації на селі потрібна була опора. Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони становили близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності. Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку. З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Та найстрашнішим засобом боротьби сталінської влади проти українського селянства став Голодомор 1932—1933 років. у 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, включаючиСергія Єфремова, Володимира Чехівського, Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, Михайла Слабченка, Григорія Голоскевича та Людмилу Старицьку-Черняхівську. «Виявленій» організації приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників, відокремити Україну від СРСР. Боротьба зі шкідництвом Вирішення завдання форсованої індустріалізації вимагало не тільки вкладення величезних засобів, але і створення численних технічних кадрів. Основну масу робітників, однак, складали вчорашні неписьменні селяни, що не володіли достатньою кваліфікацією для роботи зі складною технікою. Радянська держава також сильно залежала від технічної інтелігенції, що дісталася в спадщину від царських часів. Ці фахівці найчастіше були досить скептично налаштовані стосовно комуністичних гасел. Партія комуністів, що виросла в умовах громадянської війни, сприймала всі збої, що виникали в ході індустріалізації, як свідомий саботаж, результатом чого стала кампанія проти так званого шкідництва. У ряді процесів у справах прошкідництво і саботаж висувалися, наприклад, такі обвинувачення: 1.Підготовка невірних звітів про фінансове становище СРСР, що приводило до підриву його міжнародного авторитету (справа Трудової селянської партії). 2.Саботаж за завданням іноземних розвідок шляхом недостатнього розвитку текстильних фабрик, створення диспропорцій у напівфабрикатах, що повинно було потягти за собою підрив економіки СРСР і загальне невдоволення (справа Промпартії); 3.Псування насінного матеріалу шляхом його зараження, свідоме шкідництво в галузі механізації сільського господарства шляхом недостатнього постачання запчастин (справа Трудової селянської партії); 4.Нерівномірний розподіл за завданням іноземних розвідок товарів за районами, що приводило до утворення надлишків в одних місцях і дефіцитовів інших (справа меншовицького «Союзного бюро»). Політичні процеси 30 – х років в Україні. Першим політичним процесом стала так звана «Шахтинська справа» (1928 р.). За неї були притягнуті до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах, злочин них зв'язках з колишніми її власниками, закупівлі непотрібного імпортного обладнання, порушенні техніки безпеки, законів про працю. У справі проходили деякі керівники української промисловості, які нібито були членами «харківського центру». За даними обвинувачення, шкідницькі організації Донбасу фінансувались західними капіталістами. Насправді ніякої організації не існувало, хоча факти безгосподарності, порушення техніки безпеки, несумлінного ставлення до справи, безумовно, були. Однак вони не могли бути підставою для політичного процесу. Здебільшого обвинувачення у шкідництві, зв'язках з «контр революційними» організаціями додавали під час слідства до різних кримінальних обвинувачень або взагалі видумувались чекістами. Загалом цей процес мав на меті списати на технічних спеціалістів труднощі реконструктивного періоду, пояснити причини економічних невдач; залякати інтелігенцію, яка бачила недоліки в політиці радянської влади, нерідко не схвалювала її, тобто мала зухвалість думати по-своєму, що за тоталітарного режиму було неприпустимим. Суд повинен був підтвердити на явність класової боротьби в країні, створити атмосферу напруженості, підготувати ґрунт для нових репресій, відволікти увагу незадоволених від Компартії. План Сталіна полягав у тому, щоб використати створені через власну політику труднощі й провали собі ж на користь, набути цим процесом нового політичного капіталу. Через
два роки після завершення «шахтинської
справи» було організовано новий
процес, спрямований проти шкідницької
організації — буржуазно-кадетської
«Промислової партії».
Стверджувалося, що організація
нараховувала до 2000 осіб (судили 8),
сферою її діяльності були основні
промислові райони Донбасу. Вона нібито
намагалась повалити радянську владу
й відновити капіталістичний устрій
шляхом систематичного підриву
економічного потенціалу СРСР. Цього
разу на суді всі обвинувачені змушені
були визнати себе винними у «шпигунській
та шкідницькій діяльності», 5 з них
були засуджені до розстрілу. Цей
процес, як і «шахтинську справу», також
було сфальсифіковано. Одним з перших в Україні був політичний процес у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за яким на лаві підсудних опинилося 45 осіб, в основному представники української інтелігенції, їх звинувачували в підготовці терористичних актів, шкідництві, намаганні повалити радянську владу, відокремити Україну від СРСР, сприянні іноземній інтервенції в Україну. Це був справжній політичний спектакль над невинними діячами української культури. Усі звинувачення ґрунтувалися на зізнаннях підставних свідків, які перебували на лаві підсудних. Жодних документальних, речових доказів, які підтверджували б існування СВУ, суд не одержав. За вироком суду «члени СВУ» отри мали різні строки ув'язнення, але й після цього «філіали СВУ» продовжували «розкривати» ДПУ в інших містах України, що спричинило нові хвилі репресій. |
|
№64 Військово – морські походи запорожських козаків на початку XVII ст. Гетьман Петро Сагайдачний. Запоро́зьке коза́цтво під час морськи́х похо́дів завдавало превентивних ударів супротивникові, чим значною мірою послаблювало агресивні дії Османської імперії не тільки проти України, а й іншихєвропейських країн. Наслідком морських походів козацтва було і визволення великої кількості невільників із турецько-татарської неволі. Сьогодні немає можливості навести точні відомості про це через відсутність систематизованих даних. Але в окремих випадках такі дані в історичних джерелахзнаходимо. Козаки дуже ретельно готувалися до морських походів. Окрім зброї та військових припасів, запорожці запасалися одягом і харчами, сухарями, копченим м’ясом, крупами. Категорично заборонялося братиалкогольні напої, а за порушення цього закону винного карали смертю - п’яницю викидали за борт. Причини морських походів. Наприкінці ХVІ – на початку XVII століття українські землі постійно зазнавали грабіжницьких набігів із півдня. Річ Посполита не могла захистити своїх південних кордонів, позаяк вела безупинні війни з Волощиною, Московією, Швецією. Тому український народ і, зокрема,козацтво мусили захищатися самі. Протягом перших двох десятиліть XVII століття козаки здобули блискучі перемоги в боротьбі з Кримським ханством та султанською Туреччиною. Перемоги Початком цих перемог став успішний морський похід запорожців навесні 1602року. На тридцятьох чайках і кількох трофейних галерах вони прийшли підКілію й розгромили турецький флот. 1606 року запорожці штурмували фортеці Кілію та Білгород, захопили в морі 10 турецьких галер. Особливу винахідливість і кмітливість вони проявили при взятті Варни, неприступної з моря фортеці. Козаки, вивчивши місцевість, піднялися річкою вгору за течією, обійшли місто-фортецю з флангу й відкрили вогонь із гармат і мушкетів. Штурм Варни завершився розгромом береговихукріплень і знищенням усіх турецьких кораблів, які стояли на рейді. Наступного року козаки на чолі з Петром Сагайдачним розбили турецькуфлотилію під Очаковом. Восени 1608 року запорожці взяли Перекоп, а 1609року на шістнадцятьох чайках пройшли в гирло Дунаю і здобули Кілію, Ізмаїл,Білгород. 1613 року козаки здійснили два походи на турецьке узбережжя, а в гирлі Дніпра розбили турецьку флотилію та захопили шість турецьких галер. Надзвичайно сміливими були дії запорожців у серпні 1614 року. На сорокачайках вони подалися до берегів Туреччини. Козаки захопили Трапезунд, узяли в облогу Синоп, оволоділи замком, вибили гарнізон і знищили весь флот галер і галіонів, які стояли на рейді. 1615 року запорожці на вісімдесятьох чайках пішли на Стамбул. Вони зійшли на берег між двома столичними портами, спалили й спустошили все довкола. За наказом султана навздогін козакам вирушила турецька ескадра. Біля гирла Дунаю відбувся бій, у якому козаки здобули перемогу. Поранений турецький адмірал потрапив у полон до запорожців. Навесні 1616 року козаки під проводом Петра Сагайдачного знову вирушили в похід проти турків. У гирлі Дніпра на них уже чекав турецький флот. Та він не витримав атаки запорожців і був ущент розгромлений. Козаки захопили півтора десятка галер і майже сотню човнів. Турецький воєначальник Алі-паша ледь устиг утекти морем. Очистивши Дніпровський лиман від ворогів, запорожці дісталися узбережжя Криму й узяли місто Кафу. Там був тоді найбільший ринок рабів-невільників, яких звозили до Кафи з усіх країв на продаж. Козаки на чолі з Сагайдачним спалили в гавані турецькі кораблі, знищили 14 тисяч турецьких вояків й визволили кільканадцять тисяч невільників. Кафу, ринок рабів – «упир, що п’є руську кров» - було зруйновано. Відтак козаки взяли штурмом Синоп і Трапезунд, де спалили 25 турецьких суден. У морській битві була розгромлено ескадру адмірала флоту Ціколі-паші, потоплено три галери, забрано здобич в Ібрагім-паші, який повертався з походу на Січ. Звістка про зруйнування турецьких фортець Кафи, Синопа й Трапезмунда поширилася далеко за межі Османської імперії. Це стало відомо також італійцеві Отавіо Сапіенціо – письменникові першої половини XVII . За його словами, на той час у Запорожжі було 30 – 40 тисяч козаків, вони мали 200 – 300 чайок, ходили по Чорному морю і протягом 1616 – 1617 років успішно нападали на Кафу, Синоп і Трапезунд. 1617 року козаки знову дісталися до Стамбула й «замигали своїми похідними вогнями біля вікна самого сералю», розгромили турецьку ескадру на підступах до гавані, убили в бою турецького адмірала. Гетьман Петро Сагайдачний Майже всі великі походи на морі й суші очолював легендарний Петро Конашевич-Сагайдачнийі його соратники. Особливу славу він здобув морськими походами, зокрема на Кафу 1616 року. За військовий талант і мужність козаки обирали Сагайдачного гетьманом кілька разів. Спрямовуючи козацтво на активну наступальну боротьбу проти Турецької імперії, у якій пріоритетну роль відіграли чорноморські козацькі походи, Петро Конашевич-Сагайдачний домігся збільшення запорозької флотилії. Кількість чайок у ній досягала кількох сотень. Метастратегії морських походів, розробленої Петром Сагайдачним, полягала у веденні бою на теренах ворога. Основним напрямком козацького наступу були береги Малої Азії. Він мав послабити економічну та військову міць Туреччини. Козаки мусили звільнити з турецько-татарської неволі бранців. Вони атакували декілька фортець одночасно, але основного удару завдавали найбільшому центрові. Вони намагалися знищити турецький флот у портах і на морі. |
|
№63 Декларація про державний сувернітет України 16 липля 1990 року та Акт про незалежність України 24 серпня 1991р. Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державногосуверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року. Історичний контекст Декларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 року Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки. 12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР»(16 липня 1990р.). Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду. Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави. Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору. День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста. Зміст У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України. Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю. Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації. Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами. Реакція В суспільстві Декларація була сприйнята неоднозначно. Українська Міжпартійна Асамблея, яка вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки, сприйняла її як пропагандистський акт КПУ. Якщо Четвертий Універсал Центральної Ради проголосив Українську Народну Республіку державою українського народу, то в Декларації український народ посідає маргінальне становище. Він згадується окремо від «всіх національностей, що проживають на території Республіки». Якщо «всім національностям» Декларація гарантує вільний національно-культурний розвиток, то українцям УРСР лише «забезпечує національно-культурне відродження». Але гарантії вільного розвитку не передбачено. Єдиним джерелом влади в УРСР Декларація проголосила народ України. А народ України визначений як громадяни республіки всіх національностей. На час прийняття Декларації Конституція УРСР була чинною. Отже, УРСР не мала свого громадянства. Її територію всуціль заселяли громадяни СРСР, відтак народу України не існувало. Джерелом влади при прийнятті Декларації була КПУ, але не як самостійна партія, а як регіональний підрозділ КПРС. Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Декларація про державний суверенітет України стала основою для «Акту проголошення незалежності України». 24 серпня 1991 Верховна Рада Української РСР фактично вдруге проголосила Україну незалежною демократичною державою, прийнявши «Акт проголошення незалежності України», підтриманий всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 року. Декларація представляла собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод. Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесієюВерховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки. Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України» та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні». Текст акту
А
К Т ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
УКРАЇНИ Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, - продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, - виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, - здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує: н е з а л е ж н і с т ь У к р а ї н и та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення. ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ 24 серпня 1991 року
П
О С Т А Н О В А ВЕРХОВНОЇ РАДИ
УКРАЇНСЬКОЇ РСР Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки п о с т а н о в л я є: Проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки. 1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності. Голова Верховної Ради Української РСР Л.КРАВЧУК м. Київ, 24 серпня 1991 року N 1427-XII
П
О С Т А Н О В А ВЕРХОВНОЇ РАДИ
УКРАЇНИ 1. Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді України. 2. Утворити Міністерство оборони України. 3. Урядові України приступити до створення Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету Міністрів і Національного банку України. Голова Верховної Ради України Л.КРАВЧУК м. Київ, 24 серпня 1991 року N 1431-XII |