Файл: istoriya_Ukrayini_shpori_2.doc

№77 Андрусівський мир – зрада царизмом інтересі України. Гетьман Петро Дорошенко і союз з туреччиною .

Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 (Андрусівський сепаратний договір, Андрусівський мир) — угода між Московським царством і Польщеюза спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський сепаратний договір визначив місце Московії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст.

За умовами сепаратного договору:

1. припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;

2. встановлювалося перемир’я на 13,5 років;

3. під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом іСтародубом, а також Смоленськ;

4. в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом,Полоцьком і Двінськом;

5. Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

6. Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;

7.царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).

8. Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.

Умови сепаратного перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миромв 1686 році. Проти Андрусівського сепаратного миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні. Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 передбачали продовжити Андрусівський сепаратний мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого сепаратного договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674). Андрусівський сепаратний мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський сепаратний мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин. Проте договір 1667 не означав зникнення з карти Європи Української козацької держави, яка, незважаючи на існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), продовжувала існувати як єдиний державний організм.

Союз з Османської імперії. Відсутністю Дорошенка в Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. В середині березня1669 році в Глухові вони проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Росією новий договір — Глухівські статті. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 року уклав союзний договір ізОсманською імперією. Цей союз був затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12 березня1669 року в Корсуні. 1669 року Дорошенко отримав від турецького султана Мехмеда IV титул бея українського санджаку. На думку історика Наталії Яковенко основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана 18 років тому (у 1651) між Богданом Хмельницьким і турецьким султаном. За цим старим договором:

1.територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;

2. підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;

3.українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь турецької казни;

4. на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;

5.Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московієюбез згоди гетьмана;

6.султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.

№76 Утворення галицько волинського князівства. Зовнішня та внутрішня політика Данила Галицького.

Утворення галицько волинського князівства

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі XII —XIII ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії. її володаря величали «великим князем», «царем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигнаний хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор, Олексій III Ангел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонував в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Роман Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно розвивалося господарське життя. Тоді, як Чернігівщина наприкінці XII — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало степові простори між Бугом та Дністром, між Галичиною, Волинню та Київщиною. Істотне значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу дніпровську артерію, і мала у своїх руках частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що, на відміну від багатоетнічної Київської держави, Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

Зовнішня та внутрішня політика Данила Галицького.

Внутрішня політика

Вів боротьбу з феодальними уособицями, викликаними прагненнями галицької боярської верхівки та чернігово-сіверського і київського князів не допустити зміцнення влади Данила і його брата Василька в Галицько-Волинському князівстві. Опирався на підтримку дрібних і середніх служивих феодалів та міщан, зацікавлених у зміцненні княжої влади. Винятково здібний правитель, Данило Галицький об'єднав на певний час західноукраїнські землі. Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство. Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холму. Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила. 1264 — Данило Галицький занедужав і помер у Холмі, де й похований у церкві святої Богородиці, яку сам і збудував. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломоні». Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка. Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості князя Данила Галицького. Після падіння ГВК правонаступниками Київської Русі заявили себе Велике князівство Литовське, а потім і Московська держава. Зовнішня політика Відносини і боротьба з монголо-татарами

Перемога під Ярославом розв'язала руки Данилові й дала йому змогу присвятити увагу внутрішнім справам. Він провів глибокі реформи в усіх галузях життя. Супроти "коромольного" боярства він перейшов до каральних дій: багатьох стратив, у багатьох сконфіскував землі, які роздав новому, служилому боярству. За Данила спішно збудовано низку нових міст, населення яких разом із служилим боярством стало підпорою князя. Звернено також увагу на положення смердів, на їх засяг обов'язків супроти бояр. Реформаторська діяльність Данила була перервана новим лихом: рухом татар на захід. На початку 1241 року татари здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Крем'янець, Галич, Володимир, "інниї гради, многі їм же ність числа" i посунули далі на захід. 1242 року, довідавшись про смерть великого хана Угедея, вони повернули на схід. Отаборившись над Волгою, татари почали викликати до Золотої Орди князів, щоб затверджувати їх на князівствах. Першим у 1242 чи на початку 1243 року поїхав Ярослав, князь Володимирсько-Суздальський. За ним вирушили князі північні в 1244, 1245 роках. У 1246 році майже одночасно виїхали Михайло Чернігівський та Данило. До Данила звернулися татари з вимогою: "Віддай Галич". Можливо, хтось із князів просив Галич у татар. Становище Данила було тяжке, бо він не міг вступати в боротьбу з татарами, якщо за ними стояли Ростислав з уграми, а головне - боярська опозиція. Відносини з Папою Римським Ще важливішими були стосунки з папою Інокентієм IV. Початок їх залишається неясним. Посол папи де Пляно-Kapпіні, по дорозі до татар, зустрів 1246 року в Ленчиці у Конрада Мазовецького Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там він намовляв Василька та руських єпископів, яких скликав князь, до унії. I Василько, i єпископи відмовилися щось на це відповідати i радили відкласти питання до повороту Данила від хана. Питання про притягнення Данила мало для папи Інокентія IV велике значення: у своїй спробі зорганізувати оборону християнства від татарської небезпеки він хотів спертися в першу чергу на країни, що були безпосередньо в небезпеці: Угорщину, Чехію, Сербію, Польщу, Литву та Галицько-Волинське князівство. Збереглося листування між папою i Данилом після його повернення від хана. 3 цих листів видно, що для Данила головним була організація проти татарської допомоги, i він хотів знати, чи буде вона. Справа була для нього актуальна, бо якраз під час цього листування воєвода Куремса знову вчинив напад на Поділля та Волинь. Папа звертався з листами не лише до Данила, але й до Олександра Невського, князя Суздальського, якого закликав теж до об’єднання. Але тими заходами мав він на меті встановити лише оборонний фронт для захисту Західної Європи від татарських нападів, а не активну боротьбу з ними. Данило сподівався, що буде зорганізований хрестоносний похід, прийдуть на допомогу полки західних держав.

№75 Україна на міжнародній арені. Участь України в роботі ООН

Україна на міжнародній арені

Україна брала активну участь у поглибленні процесу розрядки. У 1971 р. вона підписала Договір про заборону розміщення зброї масового знищення на дні морів і океанів, 1974 р. - документ про ''Визначення агресії'' та ін. Важливий внесок України і в успішне проведення Наради з безпеки і співробітництва в Європі - підписання 1975 р. у Гельсінкі Заключного Акта Наради. Дехто вважає заслугою Л. Брежнєва підписання ''Гельсинського пакта'' як кульмінацію успіхів радянських зовнішньополітичних акцій 70-х років XX ст. Але, на жаль, брежнєвське керівництво вбачало у гельсинських документах 33 держав насамперед засіб лише для '' закріплення післявоєнних реалій'', консервації того, що є, а все інше вважало культурним і науковим обміном, деідео-логізація відносин була на той час другорядною. Хоча 1977 р. з радянської ініціативи ГА ООН прийняла Декларацію про поглиблення, зміцнення розрядки міжнародної напруженості, проте повільний, але незаперечний відступ від неї розпочався.

Л. Брежнєв погрожував відставкою, якщо ревізіоністи прийдуть до влади у Празі. Серед вищого керівництва КПРС, яке приймало рішення про вступ радянських військ у Чехосло-ваччину, був і член Політбюро ЦК партії, перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест. Саме через П. Шелеста чехословацькі ''товариші'' передали звернення до Л. Брежнєва ''про допомогу''. Голос П. Шелеста звучав тоді дуже рішуче, хоча згодом, через два десятиріччя, він скаже: це було помилкове рішення, яке принизило роль і міжнародний авторитет Радянського Союзу. Він буде змушений визнати, що й серед простих людей України були противники тієї репресивної акції. Для збереження і зміцнення панування у Східній і Центральній Європі необхідні були величезні збройні сили. Згідно з логікою боротьби з НАТО, ''доктрина Л.Брежнєва'' мала на меті абсурдну ідею: будь-що домогтися воєнно-стратегічного паритету, а в Європі - переваги. Цікаво, що радянська частина у воєнних витратах Варшавського договору становила 90%, а американська в НАТО - близько 50%. Принциповою помилкою радянської зовнішньої політики було введення радянських військ в Афганістан 1979 р. Ще в 30-х роках XX ст. відомий радянський дипломат, Нарком закордонних справ М.Литвинов наголошував: ''мир є цілісним''. Він мав на увазі, що мир у Європі не може бути стабільним, коли, наприклад, в Азії Японія здійснює агресію проти Китаю, а в Африці Італія зводить порахунки з Ефіопією. Натомість Радянський Союз на початку 80-х років XX ст. вперто намагався переконати всіх і насамперед себе, що можна воювати в Афганістані й успішно будувати ''загальноєвропейський дім''. Цього не могла зрозуміти і Європа. Такими діями Радянський Союз поховав і потужний антивоєнний рух, що набував сили на європейському континенті. Тоді ж голос членів делегації України у різних організаціях ООН, на сесіях її ГА звучав на підтримку невиправданих дій СРСР, які засуджували навіть союзники з Варшавського блоку.

Участь України в роботі ООН

Статут ООН, який було підписано 26 червня 1945 р., набрав чинностi 24 жовтня 1945 р. Цей день щорічно відзначається як День Організації Об'єднаних Націй. Активну участь у розробцi Статуту ООН взяли представники України. Глава делегації України на конференції у Сан-Франциско, міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комітетi, де були розробленi Преамбула та Глава 1 «Цілi та принципи» Статуту. Україна в числі перших підписала Статут i увійшла в групу з 51 держави-засновниці ООН. Після проголошення незалежностi України участь у діяльностi Організації Об'єднаних Націй було визначено одним з пріоритетних напрямів зовнішньої політики нашої держави. Як одна з держав-засновниць ООН, Україна неухильно дотримується цілей та принципів Статуту Організації, робить суттєвий вклад у її діяльність у сферах підтримання міжнародного миру та безпеки, роззброєння, економічного та соціального розвитку, захисту прав людини, зміцнення міжнародного права тощо. Генеральнi секретарi ООН чотири рази відвідали Україну. З офіційними візитами у Києвi перебували У Тан (1962 р.), Курт Вальдхайм (1981 р.), Перес де Куельяр (1987 р.), Бутрос Бутрос-Галi (1993 р.). Протягом 1994–2001 рр. відбулося сім зустрічей Президента України Л.Кучми з Генеральним секретарем ООН: у 1994 р. у Нью-Йорку, у 1995 р. у Віднi, у 1996 р. у Москвi, у 1997 р. у Давосi, під час 52-ї сесії ГА ООН у вереснi та листопадi 1997 р., під час Вашингтонського Саміту країн-членів НАТО (квітень 1999 р.), а також під час Саміту тисячоліття ООН (вересень 2000 р.). У 1995 р. Президент України взяв участь у Спеціальному урочистому засіданнi ГА ООН на найвищому рівнi з нагоди 50-ї річницi заснування Організації Об'єднаних Націй. Він також брав участь у роботi 49-ї та 52-ї сесій ГА ООН, був Головою делегації України на 19-й спеціальній сесії ГА ООН з питань екології та Самітi тисячоліття ООН. 7 вересня 2000 р. з ініціативи Президента України відбулося засідання Ради Безпеки ООН на рівнi глав держав та урядів (Саміт РБ ООН), присвячене обговоренню питання «Забезпечення ефективної ролi Ради Безпеки у підтриманнi міжнародного миру та безпеки, особливо в Африцi». Це засідання РБ на найвищому рівнi, друге за всю історію ООН, мало позитивний вплив на відновлення та зміцнення авторитету Ради Безпеки, а також надало потужного імпульсу зусиллям, спрямованим на зміцнення принципів Статуту ООН, головних засад системи колективної безпеки та реформування політики ООН у галузi миротворчих операцій. У 1997 р. міністра закордонних справ України Г. Удовенка було обрано Головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Особливо Україна гордиться тим, що саме 52-а сесія ГА ООН, яка увійшла в історію як «сесія реформ», схвалила всеохоплюючу програму реформування Організації, запропоновану її Генеральним секретарем К.Аннаном, i надала потужного імпульсу широкомасштабному оновленню Організації. Будучи активним прибічником та безпосереднім учасником сучасного процесу реформування ООН, Україна продовжує докладати значних зусиль з метою підвищення ефективностi діяльностi ООН та її адаптації до нових вимог сьогодення. Україна тричi обиралася непостійним членом Ради Безпеки (1948–1949, 1984–1985, 2000–2001 рр.), чотири рази — членом Економічної i Соціальної Ради (останній раз — 1993–1995 рр.). Представники України неодноразово обиралися на керівнi посади головних комітетів сесій Генеральної Асамблеї.

№74. Корінні зміни в міжнародному житті після Другої світової війни. Політика «холодної війни»

Корінні зміни в міжнародному житті після Другої світової війни

У Другій світовій війні вони виступали як союзники і спільно забезпечили перемогу держав антигітлерівської коаліції. Проте ще не встигла закінчитися війна, як між СРСР і США почали виникати непорозуміння і суперечності. Вони були обумовлені розбіжностями двох великих держав у підходах до після-воєнного устрою, зокрема прагненням Радянського Союзу, всупереч Атлантичній хартії, встановити свою гегемонію в Європі і деяких азіатських регіонах. Радянське керівництво, упоєне перемогою, стало на шлях актив-ного просування ідеї соціалізму в країни Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них тоталітарні комуністичні режими. Зовнішня і внутрішня політика цих країн була поставлена під контроль Радянського Союзу. Посилення СРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи у форпост подальшого просування соціалізму були сприй-няті недавніми союзниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід всіляко протидіяв цьому. США, найсильніша в економічному плані країна світу, стала об'єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР. Договори узако-нювали передачу СРСР раніше вже приєднаних до УРСР Північної Бу-ковини, Південної Бессарабії і українського Закарпаття. Серед терито-ріальних придбань СРСР були також частина німецької Східної Пруссії (Калінінградська область Росії), Південний Сахалін, Курильські острови тощо. Договори передбачали виплату репараційних платежів країнами-агресорами. Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час, і їх вирішення було відкладене. Захід і СРСР не знайшли порозуміння з цих питань. Особливу вагу у повоєнних міжсоюзницьких відносинах мало німецьке питання. Влітку 1945 р. у Потсдамі Трумен, Сталін і Черчілль домовились про те, що поділена на 4 окупаційні зони Німеччина буде роз-глядатися як єдине економічне ціле, а мирний договір з нею буде підписаний одночасно усіма переможцями. На нараді було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині Установчих зборів для підготовки конституції і проведення грошової реформи. Радянський Союз засудив ці наміри, що призвело до припинення (березень 1948 р.) діяльності Союзної контрольної ради - останньої символічної запоруки німецької єдності. У відповідь на сепаратну грошову реформу у Західній Німеччині (червень 1948 р.) СРСР встановив блокаду Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим. Договір про дружбу та союз між СРСР і Республікою Китай, сталінська окупаційна адміністрація не допустила війська Чан Кайші у Маньчжурію і чинила всілякі перешкоди його урядовцям. У радянській зоні окупації активно формувалася армія комуністів Китаю. Москва їх озброювала і надавала всіляку допомогу. Вашингтон у свою чергу підтримав офіційний уряд Чан Кайші. Впродовж повоєнних років між комуністичними та гомінданівськими збройними силами відбувалися локальні сутички. 

Політика «холодної війни»

1949--1950 р. стали, безсумнівно, кульмінацією "холодної війни", ознаменованої підписанням 4 квітня 1949 року Північноатлантичного Договору, чий "вікрито агресивний характер" невпинно викривався СРСР, війною в Кореї і переозброєнням Німеччини. 1949 рік був "украй небезпечним" роком, оскільки СРСР уже не сумнівався, що американці надовго залишаться в Європі. Але він же приніс радянським керівникам і задоволення: успішний іспит першої радянської атомної бомби (вересень 1949 рік) і перемога китайських комуністів. На відміну від своєї політики, що проводиться в інших районах світу, на Далекому Сході СРСР із 1945 року діяв вкрай обережно. Вступ Червоної Армії у війну проти Японії в серпні 1945 року дозволило йому відновити в цьому регіоні позиції, втрачені в 1905 році царською імперією. 15 серпня 1945 року Чан Кайши погодився з радянською присутністю в Порт-Артурі, Дайрене і Манчьжурии. При радянській підтримці Манчьжурія стала автономною комуністичною державою, очолюваним Као Каном, що, певне, був тісно пов'язаний із Сталіним. Наприкінці 1945 року останній закликав китайських комуністів знайти загальну мову з Чай Канши. Ця позиція була декілька разів підтверджена в 1946-1948 роках. Той факт, що починаючи з літа 1947 року політична і військова ситуація змінилася на користь китайських комуністів, у цілому не змінив стримане відношення радянського керівництва до китайських комуністів, що не були запрошені на нараду, присвячена підставі Комінформа. Цієї стриманості можна дати декілька пояснень: розуміючи американські наміри у відношенні Японії, радянське керівництво розглядало Далекий Схід як переважну сферу впливу США (на відміну від Європи). Але чи не побоювалося воно також, що у випадку перемоги китайських комуністів виникне новий полюс комунізму? У цьому змісті варто визнати непослідовність політики, що боровся проти Тито, але дозволяла зміцнювати свою незалежність Маа Цзедунові. Показово що радянська преса майже не зауважила вирішальне настання китайських комуністів улітку 1949 року, оскільки була занадто зайнята звітами про викриття незліченних "гітлерівсько-троцькістсько-титоистських" змов у Східної Європі. Ентузіазм СРСР із приводу "китайських братів по зброї" проявився тільки після остаточної перемоги Маа Цзедуна. 23 листопада1 949 року СРСР установив дипломатичні відносини з Пекіном, і Вишинский заявив в ООН, що тепер його країна не визнає націоналістичний Китай. Після важких двомісячних переговорів 14 лютого 1950 року в Москві Маа Цзедун підписав із Сталіним Договір про взаємодопомогу терміном на 30 років. Радянський Союз зобов'язався відмовитися в дворічний термін від усіх своїх прав у Манчьжурії і повернути Дайрен і Порт-Артур, надати Китаю позику у $300 млн. на 5 років, засвоїти Синьцзян силами змішаних фірм із радянським фінансовим і технічним переваженням. Тривалість переговорів, скромна сума кредиту, термін, передбачений для передачі манчьжурскої залізниці і портів, підкріплюють гіпотезу, відповідно до якої Москва, перед тим, як прийняти на себе більш серйозні зобов'язання, хотіла побачити, яку політику вибере Маа. Загальна ворожість стосовно США була одним з основних чинників згоди. Це було відкрито підтверджено декількома тижнями пізніше: коли Рада Безпеки відмовився виключити націоналістичний Китай з ООН, СРСР вийшов із усіх її органів (до серпня 1950 року). Саме через відсутності СРСР Рада Безпеки зміг 27 червня 1950 року прийняти резолюцію про запровадження американських військ у Корею, де північні корейці за два дні до цього перетнули 38-у паралель. Коли Китай вступив у війну на стороні Північної Кореи, СРСР, наткнувшись на тверду позицію США, постарався зберегти локальний характер конфлікту. Після зсуву войовничого генерала Макартура напруженість навколо корейських подій зменшилася. 23 червня 1951 року постійний представник СРСР в ООН Малик продовжив, щоб "воюючі сторони почали дискусію про припинення вогню і досягненні перемир'я". П Радянський Союз наполягав на тому, щоб мова йшла і про Атлантичний пакт, чому противилися країни Заходу. На такий рік СРСР почав ще одну спробу. 10 березня 1952 року, через декілька днів після Лісабонської конференції керівників країн НАТО, на якій був прийнятий план переозброєння Європи, у тому числі і ФРН, Радянський Союз направив західним державам ноту, що містить пропозицію укласти мирний договір із демілітаризованої і нейтральної Німеччиною. У порівнянні з попередніми проектами -- як радянськими, так і західними --цей план містив нові моменти, що повинні були спокусити німців (дозвіл Німеччини мати необхідні для оборони національні збройні сили, загальна амністія для всіх офіцерів вермахту і функціонерів НСДАП, за винятком винних у військових злочинах). ереговори по цьому питанню увінчаються успіхом тільки через два роки, після смерті Сталіна. Проте, щоб спокусити німців у 1952 році Москві випливало заплатити більше: насамперед відмовитися від вимоги визнати в якості попередньої умови межу по Одеру-Нейсе і погодитися з утворенням нового загальнонімецькому уряду за підсумками вільних виборів. У сформованій ситуації західні держави не приминули скористатися з нагоди, щоб заявити, що висновок мирного договору припускає колись створення уряду, повноважного його підписати, і що, отже, для початку необхідно домовитися про організацію вільних виборів. Отже, до кінця 50-х світ став значно більш полярним, і ніхто не бачив виходу з "холодної війни". 

№73 Суспільно – політичний розвиток київської русі.

Основи політичного і соціального устрою

Київська Рус ь- ранньофеодальна держава з монархічною формою правління.
 У X-XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу. Найважливішим інститутом державного правління Русі була князівська влада. «Вокняження» супроводжувалося певним церемоніями. В літописі часто зустрічаються вказівки, що новий князь починав з того, що йшов до св. Софії, там приймав благословення митрополита і «сідав на столі дідів та отців». Князь виступав не тільки верховним правитилем країни, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від його авторитетності та реальної сили, на яку він спирався. Головним чином він був воєначальник, йому належала здебільшого ініціатива походів ї їх організація.  Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. До боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладання угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. Поряд з князівською владою зберігався й інститут народного віче. Літописи, розповідаючи про віче, не рідко вказують на участь «всех людей», «всех киян». Проте насправді загальноміське віче було вузько поставлене гетьманом. Воно об'єднувало великих феодалів, до яких іноді приєднувалась купецька верхівка. Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. У Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком. Важливою політичною формою загальноруського правління були між князівські з'їзди (снем). Вони збиралися у найвідповідальніші для країни періоди, на них обговорювалися питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації оборони Русі. Практика їх проведення була започаткована у зв'язку з необхідністю вироблення давньоруського законодавства.  Іншим органом управління було військо. Головну частину війська становила княжа дружина, початок якої треба шукати ще в часах варязьких князів. Дружина була зв'язана безпосередньо з князем, і він її утримував, забезпечуючи зброєю, кіньми, одягом. Старші дружинники діставали в нагороду землю, а дружина - пайку з військової здобичі. Другу частину війська становили «вої»- земське військо, головно із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти - добровольців, що йшли з власною зброєю, на власних конях. На відтинку від дружини, вої часто вирушали в похід пішо.
Активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Людність українських земель поділялася на дві великі категорії: вільних і невільних людей, до яких можна приєднати напіввільних. 
Верхівку вільних людей становили члени княжної дружини,- зрозуміло, не всі дружинники, а так звані «княжі мужі», еліта, що виступали як дорадники, співучасники всієї діяльності князя.
Також в Київській Русі існувала чисельна група напіввільних людей- «закупів». Так називали людей, які з різних причин втратили своє господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку). Закуп міг мати власне господарство, двір, майно, але міг жити на землі пана і працювати на його землі. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитися до суду, і тоді пан ніс відповідальність. Якщо пан продав закупа в холопство- закуп діставав волю, а пан за це відповідав. Але всі ці закони слабо охороняли права закупа.
Невільні люди називалися челяддю або холопами. Холоп був позбавлений всіх прав, і його трактував закон нарівні з худобою. 
Існувала також категорія населення, яких називали ізгоями. Ізгоями вважали людей, які в силу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. Головна маса ізгоїв походила з холопів.

№72 Міжнародні і культурні звязки України на сучасному етапі.

Україна є п'ятою на континенті за кількістю населення і другою за розмірами території країною. За економічними можливостями, інтелектуальним і науково-технічним потенціалом вона не поступається найбільшим європейським державам. З огляду на геополітичне становище, історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал, Україна спирається на свої фундаментальні національні та національно-державні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети і функції зовнішньої політики. Розташування України на місці трьох величезних геополітичних масивів -  євроатлантичного, євразійського та ісламського, створює унікальний цивіліза-ційний простір і, за оцінкою В.П. Кириченка, надає Україні можливість залиша-тися великою регіональною державою із значним потенціалом. Сьогодні орієнтація української політичної еліти розподілена між двома найважливішими напрямами - євразійським та європейським, а офіційна зовнішньополітична стратегія України визначена як «багатовекторність». На сьогоднішній момент нова влада цілком оптимістично налаштована на євроінтеграцію. Під час свого першого візиту до Брюсселю 02. 03. 2010 Президент заявив: «Щодо членства в ЄС, то, на моє переконання, Україна повинна пройти великий шлях реформ, і тільки після цього ми побачимо той термін, коли це може статися". "Ми повинні приймати свідомі рішення, і занадто політизувати це питання не можна, тому що люди як в Євросоюзі, так і в Україні добре розуміють, що це не простий і тривалий шлях", - додав він. Також слід додати, що Євросоюз може підписати з Україною "дорожню карту" щодо безвізового режиму восени цього року. Про це заявив голова делегації Європарламенту з питань співпраці з Україною Павел Коваль. Кажучи про міжнародні відносини України, не можна не відмітити її особливі відносини з Росією. Порівнюючи стан громадської думки в Україні і в Росії й підкреслюючи, що в обох країнах зберігаються шанси на продовження ліберально-демократичних реформ, але й існує можливість їхнього авторитарного розвитку, слід виділити певні відмінності: в українській масовій свідомості відсутня сакралізація верховної влади, президент не має харизматичної або «самодержавної» легітимності, ставлення до політичних партій і багатопартійності більш позитивне, ніж у Росії, а роль політичної опозиції вагоміша, проте українська державність поступається російській, оскільки потребує, на думку дослідників, економічної підтримки з боку Росії, Європейського союзу та США.  Основним базовим національно-державним інтересом, геополітичним прі-оритетом і стратегічним завданням зовнішньополітичного курсу України в умовах глобалізації та євроінтеграції є її виживання, підвищення життєспро-можності та зміцнення як вільної, суверенної, незалежної держави сучасного світу за умов збереження національних цінностей, захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичності. Для досягнення стратегічної мети України у питаннях євроінтеграції та глобалізації постають такі основні завдання: підтримка взаємовигідних зв'язків із сусідніми країнами, країнами-кандидатами та державами ЄС; здійснення заходів для поступового усунення перешкод (адміністративних, правових), що стримують розвиток транскордонної взаємодії.  Таким чином, можна зробити висновок, що в умовах глобалізації та євроінтеграції, відповідної до основоположних концепцій геополітики, можна впевнено стверджувати, що сучасна Україна посідає важливе за значенням, розташуванням, природними та людськими ресурсами місце у геополітичному просторі Європи, однак, на жаль, ще не посідає з усіма цими ознаками, національно-державними інтересами та геополітичними пріоритетами відповідного місця у геополітичній стратегії розвинених західних держав. Тому лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого суверенітету та соборності Українська держава стане важливим суб'єктом сучасної міжнародної політики.