ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 18.03.2024
Просмотров: 54
Скачиваний: 0
ТЕМА 7 . ОСНОВИ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА
1. Поняття земельного права
2. Поняття права власності на землю
3. Права та обов’язки землевласників. Гарантії права власності
4. Право користування землею
5. Управління у сфері використання та охорони земель
6. Правова охорона земель
7. Відповідальність за порушення земельного законодавства України
1. Поняття земельного права України. Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Дане конституційне положення закріплено також і в Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р. та має принципове значення для регулювання земельних відносин.
Земельні відносини є самостійним видом суспільних відносин, регулювання яких, в першу чергу, здійснюється на підставі норм земельного права. Як відомо, галузь права - це основний структурний підрозділ правової системи, який являє собою сукупність певних правових норм, що регулюють особливі суспільні відносини.
Земельні відносини – це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб’єктами земельних відносин можуть бути громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні части (паї). Зміст земельних відносин становлять права та обов’язки їх учасників у сфері раціонального використання та охорони земель.
Варто зауважити, що при визначенні земельних відносин, їх об’єктів ключовими поняттями виступають «земля» та «земельна ділянка». Земля – це поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею (ст. 1 Закону України «Про охорону земель»). Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 Земельного кодексу України).
До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об’єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Регулюються земельні відносини Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Зокрема, законами України «Про охорону земель», «Про землеустрій», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про оренду землі», «Про плату за землю», «Про Державний земельний кадастр» та інші. Водночас, чинним законодавством передбачається пріоритетне значення Земельного кодексу України щодо регулювання земельних відносин по відношенню до іншого законодавства. А саме: ст. 3 Земельного кодексу України встановлює положення, згідно якого земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, рослинного та тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються Земельним кодексом, нормативно-правовими актами по надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать положенням Земельного кодексу. Відтак, земельне право як галузь – є сукупністю правових норм, що регулюють земельні відносини з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Предметом земельного права є земельні відносини, які характеризуються певними особливостями, що зумовлені специфікою використання та охороною земель.
В основу правового регулювання земельних відносин покладені певні принципи, що являють собою основоположні ідеї чи положення найбільш важливого та універсального значення. Принципи закріплені в правових нормах, які є джерелом земельного права. Основними принципами земельного права є наступні:
1) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
2) забезпечення рівності права власності та землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
3) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
4) забезпечення раціонального використання та охорони земель;
5) забезпечення гарантій прав на землю;
6) пріоритет вимог екологічної безпеки.
2. Поняття права власності на землю. Право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташуванням, з визначеними щодо неї правами.
Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.
Зміст права власності становлять повноваження власника, а саме: право володіння, право користування, право розпорядження.
Земля може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Суб’єктами права власності на землю є:
а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Зокрема: 1) землі атомної енергетики та космічної системи; 2) землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; 3) землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; 4) землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; 5) землі лісогосподарського призначення, крім випадків визначених чинним земельним законодавством України; 6) землі під водними об’єктами загальнодержавного значення; 7) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; 8) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 9) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами; 10) земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності; 11) земельні ділянки, на яких розташовані державні, у тому числі казенні підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти; 12) земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної слуги чи слуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об’єктів, або на земельних ділянках дна водних об’єктів.
У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель державної та приватної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать: 1) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); 2) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту; 3) землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; 4) землі лісогосподарського призначення та землі водного фонду, крім випадків, визначених чинним законодавством; 5) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; 6) земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної слуги чи слуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об’єктів, або на земельних ділянках дна водних об’єктів.
Громадяни України набувають право власності на земельні ділянки на підставі: 1) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; 2) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; 3) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; 4) прийняття спадщини; 5) виділення в натурі (на місцевості) належної їм частки (паю); 6) за давністю користування (набувальна давність).
Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі: 1) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; 2) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; 3) прийняття спадщини; 4) виникнення інших підстав, передбачених законом.
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення як в межах населених пунктів, так й за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності, у разі: 1) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; 2) викупу земельних ділянко, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності; 3) прийняття спадщини.
Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення: 1) у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні; 2) за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.
Право власності на земельну ділянку припиняється з наступних підстав: 1) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; 2) смерть власника земельної ділянки за відсутністю спадкоємців; 3) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; 4) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; 5) конфіскація за рішенням суду; 6) не відчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених законодавством1.
3. Права та обов’язки землевласників. Гарантії права власності. Одним із важливих напрямків забезпечення реалізації права власності на землю слід вважати здійснення суб’єктами права власності на землю наданих їм прав та виконання покладених на них обов’язків. Власники земельних ділянок мають право: 1) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку; 2) самостійно господарювати на землі; 3) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; 4) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; 5) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; 6) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Власники земельних ділянок зобов’язані: 1) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; 2) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 3) своєчасно сплачувати земельний податок; 4) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; 5) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 6) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані по стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; 7) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 8) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем та інші обов’язки; 9) за свій рахунок привести земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком здійснення такої зміни не власником земельної ділянки, коли приведення у природний стан здійснюється за рахунок особи, яка незаконно змінила рельєф. Законом можуть бути встановлені й інші обов’язки власників земельних ділянок.