ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 18.03.2024
Просмотров: 56
Скачиваний: 0
Серед гарантій захисту прав на землю важливе значення мають гарантії саме права власності на землю. Правовою основою гарантій права власності на землю є положення ст. 3 Конституції України, яка закріплює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Серед гарантій права власності на землю виокремлюються наступні:
1) неможливість позбавлення права власності на земельну ділянку, за винятком випадків, передбачених законодавством;
2) відшкодування вартості земельної ділянки фізичних і юридичних осіб у разі її викупу для суспільних потреб;
3) можливість звернення власника до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки;
4) заборона втручання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування без рішення суду в здійснення власником повноважень;
5) покладання на органи виконавчої влади та місцевого самоврядування відповідальності за шкоду, заподіяну їх неправомірним втручанням;
6) встановлення відповідальності у формі визнання недійсними, у встановленому законом порядку, актів органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, якими порушуються повноваження власників;
7) забезпечення власникам відшкодування збитків, заподіяних у разі викупу земель сільськогосподарського призначення для потреб, не пов’язаних із сільським господарством; встановленням обмежень щодо використання земель;
8) запровадження організаційно-правових форм та процедури вирішення земельних спорів.
4. Право користування землею. Право землекористування розглядається в кількох аспектах: 1) в об’єктивному аспекті – це правовий інститут, який являє собою сукупність правових норм, що регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення та припинення права землекористування; 2) в суб’єктивному – це гарантована законодавством можливість конкретної особи використовувати у встановленому порядку корисні властивості землі.
Розрізняють право постійного користування землею та використання земель на умовах оренди.
Право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної або комунальної власності набувають:
а) підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності;
б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації;
в) релігійні організації України, положення (статути) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.
Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: 1) самостійно господарювати на землі; 2) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; 3) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; 4) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; 5) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
Землекористувачі зобов’язані: 1) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу, за винятком випадків незаконної зміни рельєфу не власником такої земельної ділянки; 2) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; 3) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; 4) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок і землекористувачів; 5) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі; 6) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані по стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; 7) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; 8) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем та інші обов’язки.
Право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, яка необхідна орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Орендарями земельних ділянок можуть бути громадяни та юридичні особи України, іноземні громадяни та особи без громадянства, іноземні юридичні особи, міжнародні об’єднання і організації, іноземні держави. Орендодавці це власники земельних ділянок або уповноважені ними особи. Строк оренди земельної ділянки: не більше 5 років – короткострокова, не більше 50 років – довгострокова.
Не підлягають передачі в оренду земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи слуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об’єктів, або на земельних ділянках дна водних об’єктів.
Також право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки – на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.
Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).
Відноси, що пов’язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі», прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, а також договором оренди землі.
Договір оренди землі – це договір, за яким орендодавець зобов’язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов’язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Істотними умовами договору оренди землі є: 1) об’єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); 2) строк дії договору; 3) орендна плата; 4) умови використання та цільове призначення земельної ділянки, що передається в оренду; 5) умови збереження стану об’єкта оренди; 6) умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; 7) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; 8) існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; 9) визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини; 10) відповідальність сторін.
5. Управління у сфері використання та охорони земель. Під управлінням у сфері земельних відносин слід розуміти діяльність уповноважених органів щодо забезпечення раціонального використання та охорони земель усіма суб'єктами землекористування у встановленому законом порядку.
Систему органів управління у сфері використання та охорони земель поділяють на органи загальної компетенції та органи спеціальної компетенції.
Органи загальної компетенції відають усіма питаннями, включаючи й земельні відносини, в межах держави чи певної території. До системи органів загальної компетенції належать: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада АР Крим, Рада міністрів АР Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування.
Органи спеціальної компетенції уповноважені здійснювати саме функції управління у сфері використання та охорони земель, а саме: Міністерство екології та природних ресурсів України, Міністерство аграрної політики та продовольства України; Міністерство надзвичайних ситуацій України; Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України та інші. Спеціально уповноваженим органом у галузі земельних відносин є Державне агентство земельних ресурсів України (Держземагенство України), діяльність якого регламентується Положенням по Державне агентство земельних ресурсів України, затверджене Указом Президента України від 8 квітня 2011 року № 445/2011.
Зміст управління у сфері використання та охорони земель становлять функції управління, вчинення яких регламентується чинним законодавством України.
Функціями управління у сфері використання та охорони земель є напрями діяльності уповноважених органів по забезпечення організації раціонального використання та охорони земель. Відповідно до положень Земельного кодексу України до функцій управління у галузі використання та охорони земель відносяться: встановлення та зміна меж адміністративно-територіальних утворень; планування використання земель; землеустрій; контроль за використанням та охороною земель; моніторинг земель; ведення Державного земельного кадастру; економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель; відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва.
6. Правова охорона земель. Правову охорону земель слід розглядати як один із засобів забезпечення екологічної безпеки та гарантію реалізації права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля, що закріплено Конституцією України.
Правове регулювання відносин у сфері охорони земель здійснюється відповідно до положень Конституції України, Земельного кодексу України, Закону України «Про охорону земель», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до них.
За чинним законодавством України охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей землі.
Завдання правової охорони земель: забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.
Важливу роль у здійсненні завдань правової охорони земель відіграють органи публічної влади, перш за все державної, шляхом виконання ряду функцій, а саме: регулюючої, стимулюючої, контрольної, каральної, превентивної.
Регулююча функція держави в охороні земель зводиться до встановлення загальнообов’язкових правил раціонального використання земельних ресурсів.
Стимулююча функція держави в охороні земель полягає у запровадженні заходів економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель для землевласників та землекористувачів, які, зокрема, передбачені ст. 205 ЗК України.
Контрольна функція держави в охороні земель спрямована на здійснення уповноваженими органами державної влади та місцевого самоврядування контрольно-охоронних функцій за раціональним використанням й охороною земель.
Каральна функція проявляється у встановленні санкцій за порушення правил раціонального використання й охорони земель та застосування їх до порушників земельного законодавства.
Превентивна функція держави в охороні земель виявляється у попередженні негативного впливу на якісний стан земель та запобіганні необґрунтованому зменшенні кількісного складу відповідних категорій земель.
Об’єктом охорони є всі землі в межах території України. Особливим об’єктом охорони Земельний кодекс України виділяє ґрунти (ст. 168).
Основними принципами охорони земель є: забезпечення охорони земель як основного національного багатства Українського народу; пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні землі як просторового базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства України про охорону земель; нормування і планомірне обмеження впливу господарської діяльності на земельні ресурси; поєднання заходів економічного стимулювання та юридичної відповідальності в галузі охорони земель; публічність у вирішенні питань охорони земель, використання коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів на охорону земель.
Зміст охорони земель становить сукупність заходів щодо охорони земель, які ст. 164 Земельного кодексу України виокремлює у наступні групи: