ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 17.03.2024
Просмотров: 92
Скачиваний: 0
ТЕМА 2. ОСНОВИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
1. Поняття і загальна характеристика конституційного права. Джерела та норми конституційного права
2. Конституція України як Основний закон держави та її функції. Конституційний лад України
3. Міжнародні відносини України
4. Інститут громадянства України. Порядок його набуття та припинення
5. Класифікація конституційних прав та свобод людини і громадянина та їх загальна характеристика
6. Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні
7. Поняття та принципи виборчого права в Україні. Види виборів та виборчих систем
8. Порядок проведення виборів в Україні
9. Референдум
10. Система органів державної влади України. Основні повноваження Верховної Ради України
11. Законодавчий процес та його стадії
12. Правовий статус Президента України
13. Правовий статус Кабінету Міністрів України. Центральні та місцеві органи виконавчої влади в Україні
14. Органи місцевого самоврядування в Україні
1. Поняття і загальна характеристика конституційного права. Джерела та норми конституційного права. У системі права України конституційне право є галуззю, яка закріплює та регулює повновладдя народу, правовий статус людини і громадянина, організацію і діяльність органів державної влади та держави в цілому, засади місцевого самоврядування.
Специфіка конституційного права полягає, по-перше, в тому, що воно містить фундаментальні положення для інших галузей права, по-друге, в тому, що воно має особливий предмет правового регулювання — суспільні відносини, що виникають між людиною і державою з приводу організації державної влади та державного устрою. Такі відносини називають конституційно-правовими.
Як і будь-які інші правовідносини, конституційно-правові відносини виникають на підставі юридичних фактів, а до їх структури входять: об'єкт, суб'єкт та зміст правовідносин.
Об'єктами конституційно-правових відносин виступають різноманітні матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини. Змістом конституційно-правових відносин виступають суб'єктивні права і юридичні обов'язки учасників цих відносин. Суб'єкти конституційно-правових відносин: народ держави, окремі фізичні особи, об'єднання громадян і трудові колективи, юридичні особи, державні органи, держава в цілому, інші держави, їхні фізичні та юридичні особи.
Слово ”конституція”, як і багато інших юридичних термінів, прийшло до нас із Давнього Риму. Так звалися накази римських імператорів. У середньовічній Європі конституціями називали різного роду нормативно-правові акти, зокрема постанови сеймів Речі Посполитої. Перші конституції в сучасному розумінні цього слова були прийняті у США (1787), Польщі та Франції (1791).
Конституція – це основний установчий юридичний акт країни, який і є головним джерелом конституційного права.
Конституція як джерело права має наступні специфічні юридичні ознаки:
1) найвища юридична чинність – закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі конституції і повинні їй відповідати;
2) основа правової системи — конституція є фундаментом національної правової системи, оскільки вона містить принципові положення всіх інших галузей права;
3) стабільність – конституція приймається з перспективою застосування її протягом тривалого строку. Незмінність її положень забезпечується ускладненим порядком внесення змін (найстабільнішою конституцією у світі є Конституція США, до якої протягом майже 220 років внесено лише 27 поправок);
4) пряма дія норм — кожний може звернутися із позовом до суду для захисту своїх прав і свобод безпосередньо на підставі норм конституції;
5) особливий порядок захисту — існують органи конституційного контролю у вигляді конституційного суду (трибуналу, ради), який має стежити за тим, щоб створення нових законів та підзаконних актів не суперечило конституції.
Крім Конституції України, джерелами конституційного права України є:
– закони, серед яких виділяють звичайні (регулюють певні питання) та конституційні (вносять зміни до Конституції);
– підзаконні акти (укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України);
– міжнародні договори, ратифіковані ВР України;
Особливим джерелом конституційного права є рішення Конституційного Суду України, які містять офіційне тлумачення Конституції України або висновки щодо відповідності Конституції законів та під законних актів.
Норми конституційного права значною мірою відрізняються від норм інших галузей права і ці особливості полягають у наступному:
1) особлива форма викладення – норми конституції мають узагальнений характер і на основі практично кожної з них може бути створено самостійний нормативно-правовий акт. Наприклад, з метою конкретизації ст. 40 Конституції України, яка закріплює право петицій, прийнято Закон України ”Про звернення громадян”;
2) особливий зміст – норми конституційного права мають не тільки нормативний, а й політично-програмний характер, оскільки вони формулюють та закріплюють стратегічні цілі суспільства;
3) особлива побудова – норми конституційного права не містять санкцій, а норми, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення конституційних приписів, містяться у інших нормативно-правових актів (наприклад у КК України).
2. Конституція України як Основний закон держави та її функції. Конституційний лад України. Конституція України була прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. і містить: преамбулу, 15 розділів та 161 статтю. В подальшому Законом України ”Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р. (набув чинності 1 січня 2006 р.) були внесені зміни, відповідно до яких, змінилася форма державного правління – з президентсько-парламентської республіки Україна стала парламентсько-президентською. Проте 30 вересня 2010р. за рішенням Конституційного Суду України ці зміни були визнані неконституційними, а форма державного правління в неконституційний спосіб (без внесення змін законодавчим органом до Конституції України) на догоду тодішньому Президенту України В.Ф. Януковичу знову була змінена на президентсько-парламентську. Після "революції гідності" Верховна Рада України своїм Законом №742-VІІ від 21.02.2014р. відновила дію Конституції України в редакції від 8.12.2004 р. (з деякими змінами), чим поклала край узурпації державної влади і на законодавчому рівні відновила парламентсько-президентську форму правління в Україні.
Конституція України — це закон, але закон особливий, що має тільки йому властиві ознаки. Зокрема крім вже розглянутих вище (найвища юридична сила, загальна форма норм, політичний зміст норм, особливий характер захисту), вона характеризується ще й такими як:
1) особливий порядок прийняття (кваліфікована більшість);
2) особливий порядок внесення змін. Законопроект про внесення змін у всі розділи Конституції України, крім І, III, XIII, попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії за нього проголосувало не менш ніж дві третини від конституційного складу ВР (подвійний вотум). Законопроект про внесення змін у розділи І, III, XIII має бути схвалений не менш ніж двома третинами від конституційного складу ВР і затверджений всеукраїнським референдумом. Ускладнений порядок перегляду Конституції України покликаний забезпечити її стабільність.
Як і всім іншим нормативно-правовим актам, Конституції України притаманні регулятивна й охоронна функції.
Регулятивна функція полягає в тому, що вона визначає основи відносин між громадянами і державою, між державними органами, закріплює основні права та обов'язки людини і громадянина. Наприклад, ст. 114 визначає порядок формування Кабінету Міністрів і взаємодії Верховної Ради і Президента України у вирішенні цього питання.
Охоронна функція полягає в тому, що Конституція захищає найбільш значущі соціальні блага і цінності через заборону певних дій, містить гарантії дотримання прав і свобод людини і громадянина, обмеження діяльності державних органів. Наприклад, ст. 27 зазначає: ”Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя”. Ця заборона охороняє життя людини від протиправних посягань.
Крім цих спеціально-юридичних функцій, Конституція України має кілька лише їй властивих функцій, до яких належать: установча, інтегративна та ідеологічна.
За формою державного правління Україна є змішаною – парламентсько - президентською республікою. Главою держави є Президент України, який обирається всенародним голосуванням на 5-ти річний строк. Прем’єр – міністр України, який очолює вищий орган виконавчої влади (Кабінет Міністрів України) призначається Верховною Радою України за поданням Президента України (пропозицію по кандидатурі на посаду Прем’єр – міністра України вносить Президенту коаліція більшості депутатських фракцій у ВР). Члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр – міністра України (за виключенням Міністрів оборони та закордонних справ, які призначаються ВР за поданням Президента). Керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до КМУ (державні служби, агентства, інспекції) призначає на посади (та звільняє з посад) Кабінет Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України (в межах передбачених Конституцією).
Відповідно до Конституції, Україна є унітарною державою, до складу якої входить автономне утворення – Автономна Республіка Крим (тимчасово окупована РФ). Систему адміністративно-територіального устрою України складають: АРК, області (їх в Україні – 24), райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України. Територіальний устрій України ґрунтується на принципах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади.
Принцип єдності державної території означає єдність статусу складових частин держави, наявність єдиної системи органів влади та єдиної системи права в Україні. Принцип цілісності державної території означає неприпустимість відокремлення будь-яких частин України, перетворення їх на об'єкт військової окупації та експансії інших держав.
Принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади виявляється в тому, що голови місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій) призначаються і звільняються з посади Президентом України за поданням КМ України. Однак деякі аспекти діяльності МДА підзвітні та підконтрольні відповідним органам місцевого самоврядування (районним і обласним радам). Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної МДА. Крім того, одна складова частина держави – АРК – має власну систему органів влади.
Хоча форма державного режиму в Україні й закріплена як демократична, проте справжньої, реальної демократії українське суспільство і держава ще не досягли. Існують лише окремі риси демократичного режиму, такі, як багатопартійність, регулярні вибори, наявність недержавних ЗМІ та деякі інші.
3. Міжнародні відносини України. Взаємовідносини України з іншими державами здійснюються на основі міжнародних договорів, порядок укладення яких визначений Законом України ”Про міжнародні договори України”.
Цей закон визначає порядок укладення, ратифікації, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою забезпечення її національних інтересів. Він застосовується до всіх міжнародних договорів – міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, незалежно від їхньої форми і найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами).
Поняття ”укладення міжнародного договору” охоплює такі процеси, як ведення переговорів з метою підготовки тексту договору, прийняття тексту договору та висловлення згоди на обов'язковість міжнародного договору для України. Міжнародні договори України можуть укладатися з іноземними державами та міжнародними організаціями від імені: України, уряду, міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.
Від імені України можуть укладатися договори: політичні, територіальні, мирні, щодо прав і свобод людини, про громадянство, про участь України у міждержавних союзах, про військову допомогу, про використання її території та природних ресурсів тощо. Від імені уряду укладаються договори з економічних, торговельних, науково-технічних питань, що належать до його компетенції. Від імені міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади укладаються договори з питань, що належать до їхньої компетенції.