Файл: idpzk.pdf

відмовитися від класового підходу в оцінках суспільних явищ, фактів, подій. Ці спроби було зроблено і в історико-правовій науці.

Словосполучення методологічні засади є похідним від методологія — поняття, на яке потрапляють студенти (курсанти) на початку вивчення майже кожної дисципліни, особливо фундаментального циклу. Наш педагогічний досвід показує, що з’ясування першокурсниками питання про методологію науки, що вивчається, викликає значні труднощі. І це не дивно, оскільки порівняно з радянським періодом, коли все в цьому питанні було зрозуміло (дивись вище), сьогодні навіть серед учених немає цілісного уявлення та єдиного підходу до цієї проблеми. Спробуємо розібратися в означеній складній проблемі, подавши наше бачення методології, точніше методологічних засад історії держави і права зарубіжних країн.

1.3. Методологічні засади історії держави і права зарубіжних країн

Методологічні засади історії держави і права зарубіжних країн — це сукупність методів пізнання й пізнавальних принципів, за допомогою яких досліджуються процеси виникнення та розвитку державно-правових інститутів у зарубіжних країнах.

Методологія історії держави і права зарубіжних країн у структурному відношенні умовно має три рівні.

Перший, вищий рівень, являє собою комплекс загальнофілософських методів пі-

знання та пізнавальних принципів. Кожна наука вивчає певне коло явищ, але окрема наука, навіть група наук не може дати цілісної картини світу, скласти певний світогляд. Таке уявлення дає філософія — наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення. Вона виступає основним методом пізнання реальної дійсності, який використовується в усіх науках, (недаремно філософію ще називають наукою наук).

Ядро філософського методу пізнання становлять два загальнонаукові методи пізнання: діалектичний і метафізичний (раніше визнавався тільки діалектичний. — Л. Б.,

С. Б.).

Стосовно нашої науки діалектичний метод дозволяє розглянути всі державноправові явища в русі, в органічному зв’язку з розвитком економічних, соціальних, культурних та інших процесів, що відбувалися в суспільстві з найдавніших часів до сьогодення.

Метафізичний метод, навпаки, дозволяє розглянути державно-правові явища не у їх розвитку і взаємному зв’язку, а в певному стані спокою й нерухомості.

Ці два методи виступають не кожний окремо, а в єдності, у певному зв’язку. Наприклад, розглядаючи процес походження та розвиток держави в тій або іншій частині світу ми, використовуючи діалектичний метод пізнання, реконструюємо цей процес у русі, упродовж певного проміжку часу і враховуємо всі чинники (соціально-економічні, культурні та ін.), котрі сприяли державотворенню. Метафізичний метод дозволяє розглянути, наприклад, суть держави (рабовласницької, феодальної), яка фактично не змінювалася, а перебувала в певному стані спокою століття й навіть тисячоліття. Звичайно, провідним у цьому зв’язку є, у силу свого динамізму, діалектичний метод.

Філософські, загальні методи пізнання виступають базою для пізнавальних принци-

пів, тобто таких засадничих керівних положень, за умов дотримання котрих можливе одержання істинних знань. Щодо кількості даних принципів серед вчених немає єдності. Якщо подивитися через призму історико-правової науки, то можна виділити три та-

ких принципи:

а) принцип історизму, що передбачає розгляд державно-правового явища, яке вивчається, у його розвитку, внутрішньому постійному русі з урахуванням усіх зв’язків, що утворюють те історичне середовище, у якому певне явище існує. У галузі історії держави і права зарубіжних країн принцип історизму відіграє суттєву роль у процесі висвітлення генези й подальшого розвитку життя того чи іншого державно-правового

11

явища в історичній ретроспективі та перспективі, дослідження місця і значення держа- вно-правових явищ у сукупній системі явищ певної епохи, розкриття зв’язків між різними явищами минулого й сучасності, усвідомлення специфічної логіки історикоправових процесів;

б) принцип об’єктивності, котрий дозволяє виявити тенденції й закономірності процесу виникнення та розвитку державно-правових явищ тільки за наявності знань, отриманих унаслідок глибокого та всебічного вивчення всієї сукупності фактів, що стосуються питання, яке має бути розглянутим. Довільний підбір фактів унаслідок несумлінності дослідника, або ще гірше, з метою досягнення будь-якої вигоди (найчастіше політичної) призведе до нереальної, неправдивої інформації про те чи інше держа- вно-правове явище;

в) принцип соціального гуманізму, котрий передбачає оцінку фактів, подій та явищ

не з позицій інтересів окремих соціально-класових сил, а з точки зору їх значимості в системі загальнолюдських цінностей, суспільного прогресу в цілому.

Таким чином, верхній рівень методології являє собою сукупність загальнонаукових пізнавальних методів та принципів, які є базовими для всіх наук, у тому числі й історії держави і права зарубіжних країн.

Другий рівень представляє собою сукупність загальнонаукових дослідницьких методів та прийомів (не плутати з методами пізнання.— Л. Б., С. Б.). Серед загальнонаукових дослідницьких методів ми б виділили логічний метод, що проявляється насамперед в таких дослідницьких прийомах як аналіз, синтез, індукція й дедукція.

Аналіз є прийомом наукового дослідження, суть котрого полягає в роз’єднанні цілого на складові елементи. За допомогою синтезу узагальнюються зведені у єдине ціле дані, набуті за допомогою аналізу. Індукція — логічний умовивід, що веде дослідника від аналізу окремих фактів до загальних висновків, дедукція, навпаки, веде дослідника від загальних висновків до окремих явищ.

Третій рівень — це сукупність спеціальних дослідницьких методів та прийомів,

за допомогою яких дослідник з’ясовує реальну картину розгляданого ним процесу. До спеціальних дослідницьких методів, характерних для історичної (в тому числі й істори-

ко-правової) науки, належать такі: хронологічний, проблемно-хронологічний, періодиза-

ції, порівняльно-історичний та інші, котрі використовуються залежно від мети й завдань дослідження, джерельної бази та інших чинників.

Початковим методом будь-якого історичного дослідження є хронологічний метод, котрий передбачає вивчення фактів, подій та явищ у суворо визначеній хронологічній послідовності. Цей метод є оптимальним при розгляді історії державно-правових інститутів на невеликому історичному відтинку часу і, як правило, відносно однієї держави або народу.

В історії держави і права зарубіжних країн хронологічний метод у «чистому» вигляді використовується рідко. Найчастіше за все застосовують його різновид — проблем- но-хронологічний метод, який передбачає систематизацію джерельного матеріалу з окремих проблем, у межах котрих відновлюється ланцюг державно-правових подій у хронологічній послідовності. Але і цей дослідницький метод не вирішує проблеми, що виникають в ході аналізу великої кількості однопорядкових історичних фактів та виявлення схожості юридичних інститутів різних країн.

Цю проблему вирішує порівняльно-історичний метод, який орієнтує дослідника на вивчення конкретних державно-правових явищ шляхом зіставлення їх окремих якостей та рис з показниками інших однотипних та одночасних явищ (синхронне порівняння — порівняння по «горизонталі») або зіставлення явищ (можливо, одного й того ж явища) на різних етапах їх еволюції (діахронне порівняння — порівнян-

ня по «вертикалі»).

Дослідження процесу виникнення й розвитку державно-правових інститутів упродовж багатьох тисячоліть неможливе без поділу цього величезного проміжку часу на ряд менших періодів, що виділяються на основі певних критеріїв. У цьому суть ще одного дослідницького методу — методу періодизації.

12

Сучасна література з історії держави і права зарубіжних країн свідчить, що в цьому питанні існує певна невизначеність, пов’язана зі спробами перегляду старих і неостаточним виробленням нових підходів до періодизації загальної історії держави і права.

В основі старого, марксистського підходу лежала категорія «суспільно-економічна формація»10. З позицій формаційного підходу певним рівням соціально-економічного розвитку людського суспільства відповідає певний тип держави і права й відповідний період їх існування. Це має такий вигляд:

І період — рабовласницька держава і право — IV тис. до. н. е. — сер. І тис. н. е. —

стародавній світ;

ІІ період — феодальна держава і право — сер. І тис. н. е. — ХVII—ХVIII ст. —

середні віки;

ІІІ період — буржуазна держава і право — ХVII—ХVIII ст. — поч. ХХ ст. — но-

вий час;

IV період — соціалістична держава і право — з 1917 р. (з Великої Жовтневої со-

ціалістичної революції в Росії) — новітній час.

У наш час устої вищенаведеної періодизації похитнулися. Зроблена спроба цю чітку схему — рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична держава і право з властивими їм періодами замінити іншими категоріями. Досить поширеною у останні часи є періодизація, заснована на так званому цивілізаційному критерії. Прихильники цього підходу, в основі котрого лежить категорія «цивілізація»11, вважають, що тип держави і права та періоди їх існування зумовлені тією або іншою цивілізацією, де духовнокультурні чинники і передусім релігійні, панують над об’єктивно-матеріальними.

Аналізуючи ці два підходи, доходимо висновку, що в обох із них є свої позитивні та слабкі сторони. При цивілізаційному підході нечіткість у визначенні самого поняття «цивілізація», де суспільство й держава характеризуються переважно за зовнішніми ознаками культури, часом важко вловимими, досить складно провести чіткий розподіл на окремі періоди.

Слабкою стороною формаційного підходу є абсолютизація економічного впливу на суть держави, тому у формаційну схему не вкладається історія держави і права східних країн, котрі відрізнялися не тільки особливою, «азіатською» системою виробничих відносин, пов’язаною зі стійкою багатоукладністю, але й найглибшим впливом на все суспільне й державне життя релігійної ідеології, традицій та інших подібних чинників.

З огляду на вищесказане, спробуємо, використовуючи позитивні сторони обох підходів, подати своє бачення періодизації історії держави і права зарубіжних країн.

1.4. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн

Історію державно-організованого суспільства, на нашу думку, можна поділити на дві великі епохи, котрі обумовили сутність та відповідні форми держави і права, саме:

Епоха кастово-станового суспільства, де держава за своєю суттю є виразником інтересів вузьких класових угруповань (рабовласницька та феодальна держави), а право цього періоду — це право-привілей пануючих класів, яке юридично закріплювало існуючу соціальну нерівність.

Епоха громадянського суспільства, формування якого починається з перших буржуазних революцій. На цьому історичному етапі держава починає виражати загальносоціальні інтереси, право закріплює соціальну рівність людей, котрі вперше в багатовіковій історії людства, незалежно від їх соціального стану і походження, стали

10«Суспільно-економічна формація» — історично визначений щабель у розвитку людського суспільства, що характеризується єдністю продуктивних сил і виробничих відносин (економічний базис), які визначають сутність надбудовних структур, якими є, зокрема, держава і право.

11За А. Дж. Тойнбі «Цивілізація» — це відносно замкнутий і локальний стан суспільства, що відрізняється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних і інших ознак, два з яких залишаються незмінними: 1) релігія і форми її організації; 2) територія.

13

юридично (це ще не означало фактично. — Л. Б., С. Б.) рівноправними учасниками суспільного життя.

Так, основним критерієм розподілу на ці дві великі історичні епохи виступає соціа- льно-економічний стан суспільства. Водночас слід зазначити, що їх хронологічні межі не є однаковими для всіх зарубіжних країн. Це обумовлено, на нашу думку, вже цивілізаційними рисами (соціально-політичними та духовними) того чи іншого суспільства. Визнання існування двох великих цивілізацій — західної та східної — зі своїми специфічними шляхами розвитку передбачає необхідність здійснити періодизацію держави і права зарубіжних країн у рамках цих двох цивілізацій.

В історії держави і права:

а) країн східної цивілізації виділяються:

І період — ІV тис. до н. е. — кінець ХІХ — поч. ХХ ст.;

ІІперіод — кінець ХІХ — поч. ХХ ст. — продовжується.

б) країн західної цивілізації:

І період — І тис. до н. е. — середина ХVП—ХVIII ст.;

ІІперіод — сер. ХVII—XVIII ст. — продовжується.

Хронологічні межи:

• першого періоду обох цивілізацій зумовлені часом виникнення держави і права у

станово-кастових суспільствах (рабовласницьких і феодальних) і часом припинення їх існування;

• другого періоду — початком становлення в зарубіжних країнах держави і права громадянського суспільства (буржуазної держави), пов’язаного із західними буржуазними революціями середини ХVII ст. і кінця XVIII ст. (Англія, США, Франція), буржуазними перетвореннями й революціями в Азії в другій половині ХIХ (реформи 60-х рр. в Росії і Японії) — початку ХХ ст. (Росія, Іран, Туреччина, Китай). Еволюція держави і права громадянського суспільства продовжується, тому кінцеві межі другого періоду, на нашу думку, ще важко визначити.

У свою чергу, в межах цих великих цивілізацій можна виділити т.зв. «локальні» ци-

вілізації, наприклад, давньосхідна, далекосхідна, арабська (мусульманська) — для східної цивілізації та антична (південноєвропейська), східноєвропейська, західноєвропей-

ська, американська — для західної цивілізації. Приміром, історію держави і права країн західної цивілізації, котрі були й залишаються панівними в соціальноекономічному та політичному (але не в духовному. — Л. Б., С. Б.) розвитку, можна розподілити на такі періоди.

І-й період (держава і право епохи станово-кастового суспільства):

1.1. Держава і право країн Античного світу — I тис. до. н. е. — сер. І тис. н. е.

(рабовласницька держава і право);

1.2. Держава і право країн Середньовіччя — сер. І тис. н. е. — ХVII— ХVIII ст. (феодальна держава і право):

а) ранньофеодальна держава і право; б) держава і право часів сеньоріальної монархії;

в) держава і право часів станово-представницької монархії; г) держава і право часів абсолютної монархії.

ІІ-й період (держава і право громадянського суспільства).

Досвід будівництва громадянського суспільства нараховує століття. Залежно від ступеня наближення фактичного стану суспільства до його соціального ідеалу, державу і право епохи громадянського суспільства можна поділити на два періоди:

2.1. Держава і право часів формування основ громадянського суспільства —

сер. ХVII ст.— сер. ХХ ст.;

2.2. Держава і право періоду становлення громадянського суспільства —

сер. ХХ ст.— продовжується.

Таким чином, ми бачимо, що періодизація історії держави і права західних країн в основному вкладається у відому формаційну схему, яку на базі вивчення саме європейських країн вивели класики марксизму. За традиційною періодизацією, другий період

14