ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.07.2019
Просмотров: 1441
Скачиваний: 1
Муніципальна політика розвивається в довгострокових програмах соціально-культурного розвитку регіону в ряді інших початків . Серед них можна виділити:
– взаємодія трудової, суспільно-політичної і культурно-дозвіллевої діяль-ності, їх відповідність інтересам соціалізації, соціальної активності особистості;
– активізацію самодіяльної участі населення і трудових колективів у розвитку культурно-дозвіллевої сфери регіону;
– доступність духовних цінностей і культурної діяльності для кожного громадянина;
– інтеграцію змістовного, організаційно-методичного і матеріального забезпечення соціально-культурної діяльності.
Сьогодні не можна не враховувати істотної трансформації системи принципів соціокультурної діяльності, обумовленої змінами в політичному й економічному житті суспільства, процесами демократизації і гуманізації. У новій системі принципів правомірно виділити наступні:
– принцип пріоритету загальнолюдських інтересів над класово-становними в процесі засвоєння духовних і моральних цінностей;
– принцип загального масового культуротворення, самоорганізації, самоствердження особистості як домінуючої ознаки.
– принцип гуманізації змісту і усього виховного потенціалу, їх всебічного підпорядкування інтересам, потребам і установкам особистості;
– принцип діалектичної єдності і наступності культурно-історичного, соціально-педагогічного і національно-етнічного досвіду, традицій і інновацій;
– принцип суспільно-державного управління соціально-культурною діяльністю, забезпечення децентралізації і суверенності регіональної політики в соціально-культурній сфері.
Сучасні принципи соціально-культурної і дозвіллевої діяльності не тільки в нашій країні несуть на собі відбиток проголошеного ООН і ЮНЕСКО всесвіт-нього Десятиліття розвитку культур (1988 – 1997 роки). У рамках цього десяти-ліття здійснюється широка програма реалізації політики в галузі культури, забез-печення активної участі населення в культурній діяльності, виділення культурного аспекту розвитку і ствердження культурної самобутності кожного народу.
Програма Десятиліття розвитку культур має на меті відродити концепцію культури в сучасному суспільстві і підвищити її значення, домагаючись, щоб до неї була виявлена така ж зацікавленість з боку урядових і неурядових установ і організацій, як до економічного розвитку так і соціального добробуту.
Як ключові сфери і пріоритетні види діяльності в рамках Десятиліття розвитку культур ООН і ЮНЕСКО визначені наступні:
– облік культурного аспекту розвитку;
– зв’язок між культурою, наукою, технікою;
– збереження культурного надбання;
– людина і засоби масової інформації;
– участь у культурному житті і розвитку;
– стимулювання творчості в сфері мистецтв.
Для оцінювання ходу реалізації програм Десятиліття рекомендований цілий ряд критеріїв. Серед них:
– облік місцевих умов при визначенні потреб і ресурсів у сфері культури;
– надання новаторського характеру традиційним методам і засобам культурно-дозвіллевої діяльності;
– одержання припущеного соціального результату;
– розвиток міждисциплінарної системи, тісного зв’язку науково-дослідної діяльності;
– об’єднання засобів для здійснення різноманітних проектів;
– інтерес для партнерів різних країн.
Таким чином, створення єдиного соціально-педагогічного простору вимагає рішення двох проблем: зв’зку педагогічного процесу в сучасній школі з соціальним вихованням дітей і підлітків, а також розширення мережі позашкільних закладів і удосконалення їхнього педагогічного процесу з метою залучення більшого числа учнів.
Звідси – три основних взаємозалежних напрями діяльності школи й інших інститутів у соціалізації дітей і підлітків у системі соціального виховання:
– передача (організація) соціального досвіду учням і створення необхідних умов для повноцінної самореалізації в найближчому оточенні, самовиховання в бажаному для суспільства напрямі, активізація всіма, наявними в суспільстві засобами інтелектуального, емоційного, морального, культурного, фізичного й іншого факторів виховання і розвитку особистості;
– створення виховного середовища в сім’ї і її найближчому оточенні, формування в мікросередовищі соціально підтримуваних, соціально-значущих групових і колективних норм, орієнтацій і цінностей, що є основою сприятливого психологічного клімату, високого емоційного тонусу, що сприяє збереженню референтної значущості цього оточення для особистості;
– процеси ресоціалізації і соціальної реабілітації, що припускають комплекс дій з подолання ассоціальних відхилень і профілактиці правопорушень, забезпечення соціальної допомоги і захисту з метою подолання соціальної дезадаптації і включення в життя.
Основні напрями соціально-педагогічної роботи за місцем проживання:
а) організація громадськості на формування здорового образу життя й усвідомленого виховання в мікрорайоні застосуванням ідей народної, козацької педагогіки, педагогічних інновацій щодо соціального виховання в умовах різних етнічних культур, через організацію змістовного спілкування, через організацію сімейно-сусідської взаємодопомоги;
б) організація громадськості на суспільно-корисну діяльність за місцем проживання. Ґрунтується на територіальному принципі, зміст і форми цієї діяльності залежать від потреб мікрорайону, сучасними формами є учнівські і сімейні кооперативи, суспільна робота за місцем проживання;
в) організація громадськості на духовність культурно-дозвіллевої діяльності в мікрорайоні, виявлення і об’єднання активістів культурно-дозвіллевої, художньої, спортивно-оздоровчої діяльності, технічної творчості і використання їхнього потенціалу в проведенні свят мистецтв, злетів творчості, фестивалів, конкурсів винахідників і знавців мікрорайону, організація творчих обмінів з іншими мікрорайонами. Створення в мікросередовищі системи культурно-дозвіллевих колективів, установ (можливо на суспільній основі) і координація їхньої діяльності відповідно до потреб мікрорайону;
г) організація роботи з соціального виховання в канікулярний і вечірній час.
Перший етап – підготовчий (діагностичний).
Змістом цього етапу є виявлення несприятливих соціальних, психолого-педагогічних факторів у школі, класних колективах, сім’ї, що заважають позитивному розвитку особистості, реалізації мети навчально-виховного процесу. Діагностування і прогнозування змін у соціально-психологічному кліматі педколлективу, колективу учнів, вчительської й учнівської родини і т.п. Створення програми соціально-педагогічної діяльності школи, планів роботи соціального педагога.
Другий етап – оперативний.
У залежності від виявлення на першому етапі соціально-педагогічних проблем, другий етап може включати:
а) захист і охорону прав дитини;
б) організацію виховного середовища в школі;
в) корекцію девіантної поведінки і реабілітацію.
Третій етап – заключний.
Містить: організацію зворотного зв’язку. Збір інформації, проведення досліджень щодо ролі, значення соціально-педагогічних програм у духовному розвитку школярів, у реалізації задач школи й удосконаленні соціально-педагогічної роботи на цій основі.
У залежності від етапів соціально-педагогічної діяльності можна виділити:
1. Методи, що спрямовані на діагностування соціально-педагогічного клімату шкільного колективу, соціальної вихованості особистості учня, прогнозування соціального розвитку дитини, вплив на нього сімейного, шкільного і позашкільного середовища. На цьому етапі можливе використання психологічних методів (проектувальні методи, тестування й ін.); соціологічних методів (анкетування, різні соціометричні дослідження, опитування); педагогічних методів (педагогічне спостереження, бесіда, педагогічні ситуації, аналіз результатів навчальної діяльності).
2. У залежності від задач, що формулює соціальний педагог на попередньому етапі можливе використання різних методів. Але головним з них є соціально-педагогічний експеримент.
3. Аналіз наслідків соціально-педагогічного експерименту передбачає зіставлення цілей з результатами, застосування діагностичних методів і зіставлення отриманих даних з даними першого етапу, що дозволяє зробити висновки про ефективність діяльності соціального педагога.
3. Особливості діяльності соціального педагога в позашкільній установі
Позашкільні установи відносяться до числа тих виховних установ, що проводять роботу у вільний від шкільних занять час. Дозвілля школярів – це сфера, у якій особливо яскраво і повно розкриваються їхня природна потреба в незалежності і потяг до активної діяльності і самовираження. Під час дозвілля формуються неформальні колективи, що дають можливість дітям і підліткам виступати в нових соціальних амплуа, виконувати ролі, що відрізняються від навчальної і позашкільної діяльності.
Головна мета соціально-педагогічної діяльності позашкільних установ – навчити учнів розумно проводити вільний час, створити умови для самостійної, творчої, соціально-значущої діяльності школярів.
Таким чином, позашкільна установа здійснює адаптацію і включення дитини в суспільство, використовуючи її особисті мотиви діяльності.
Виховний процес має стати для учнів цікавою, життевоважливою, привабливою діяльністю. Треба пам’ятати, що особистість формують не заходи самі по собі. а система соціально-педагогічної діяльності, у якій бере участь вихованець з метою засвоєння соціального досвіду, виявлення себе в новій соціальній ролі, застосування своїх організаторських здібностей.
Ще однією особливістю педагогічного процесу позашкільної установи є наявність у ньому творчого компонента. А.Ф. Воловик і В.А Воловик визначили три рівні дозвіллевої діяльності, які можна порівняти з трьома етапами педагогічного процесу позашкільної установи. Критерієм такого визначення є активність вихованця.
Перший етап соціально-педагогічного процесу – підготовчий – відповідає першому рівню дозвіллевої діяльності – споживання. На цьому етапі учень здійснює поступовий рух від пасивного споживання (дозвіллева діяльність гуртківця цілком керується педагогом, педагог демонструє, розповідає і, використовуючи принцип зацікавленості, втягує учня в діяльність); через активне споживання (гуртківець стає активним спостерігачем, бере участь у цікавих діалогах, диспутах, читає тематичну літературу, відвідує виставки і т.п.), до цілеспрямованого активного споживання, оволодіння новими навичками, знаннями, виховання визначених якостей своєї особистості, прояву своєї активності й ін.).
Другий етап соціально-педагогічного процесу позашкільної установи – творчий. Цьому етапу відповідає «творчість як досить високий рівень дозвіллевої діяльності» (А.Ф. Воловик. Педагогіка дозвілля. – Харків, 1998. –С. 14). На цьому етапі гуртківці вже мають розвинений інтерес до предмета діяльності, визначені установки на здійснення цієї діяльності і можуть досить самостійно виконувати складні дії (провести диспут, проаналізувати текст, розібрати складний музичний твір т.п.). Діти разом з педагогом можуть створити неформальну, зацікавлену, захоплюючу атмосферу, розвити творче, самостійне мислення, виробити активну життєву позицію. Складні і серйозні процеси в діяльності гуртка можуть бути представлені в ігровій, веселій, інтелектуальній формі: «Мозковий штурм», «Банк цікавих ідей», «Оптимісти, песимісти, реалісти», «Інтелектуальний ринг», «Урок планування» і т.п.
Часто створений на другому етапі колектив перестає бути самодостатнім. Це означає, що він перейшов до третього етапу соціально-педагогічного процесу позашкільної установи – етапу екстеріоризації, що відповідає третьому рівню дозвіллевої діяльності (екстеріоризації).
На цьому етапі у гуртківців виникає бажання поділитися результатами своєї роботи з більш широким соціальним оточенням і в такий спосіб залучити до діяльності гуртка нових членів. Так виникають тематичні концерти, олімпіади юних геологів, чи біологів астрономів, цікаві наукові приклади і лекції, підготовлені гуртківцями тощо.
Три етапи соціально-педагогічного процесу позашкільної установи можливо співвіднести з трьома стадіями соціалізації. Первинна соціалізація (засвоєння соціальних норм) відповідає першому етапу, якщо формується інтерес і засвоюються норми і правила поведінки і діяльності в позашкільній установі. Вторинна соціалізація (засвоєння соціальних ролей) відповідає другому етапу, якщо гуртківець займає більш активну позицію, намагається виявити свої організаторські здібності, зайняти визначене місце в колективі. Третій етап соціально-педагогічного процесу позашкільної установи співвідно-ситься з третьою продуктивною стадією соціалізації, що полягає в освоєнні механізмів позитивного утворення соціальних норм і ролей. Таким чином, педагогічний процес позашкільної установи є моделлю процесу соціалізації особистості в суспільстві.
4. Етнокультурні особливості організації дозвіллевої діяльності; народні свята