· Процес навчання в школі створює можливості для реалізації школярами активності в сферах пізнання і частково предметно-практичної діяльності (трудового навчання) і спорту (на уроках фізкультури). Міра реалізації цих можливостей пов’язана з формами взаємодії, що використовують педагоги в навчальному процесі (групові – кращі для реалізації активності), тому що в теорії навчання не розглядається клас, – як колектив, а в теорії виховання не розглядається пізнавальна діяльність як основа для створення колективу. У результаті процес навчання не стає сферою реалізації активності в сфері пізнання для більшості школярів, що приводить до появи агресивної поведінки стосовно навчання, відповідно зменшується вплив школи як освітньо-виховної установи на процес соціалізації людини.

· Зміст і форми життєдіяльності учнів у школі як організації визначаються педагогами на основі різних рекомендаційних розробок, що також об’єктивно створюють можливості для реалізації школярами активності, головним чином у перерахованих сферах. Міра реалізації цих можливостей також пов’язана з формами взаємодії, що використовуються (у практиці переважають масові форми, тобто об’єктивно що не припускають установлення зв’язків між учасниками життєдіяльності, незважаючи на суб’єктивні наміри педагогів). У результаті й у цьому випадку можна констатувати наявність фактів агресивної поведінки учнів.

· Школа як соціально-психологічна група, будучи соціальним простором контактів школярів, створює можливості для реалізації ними активності в сферах спілкування, гри тощо. Міра реалізації цих можливостей пов’язана з тим, як інтенсивно і з ким взаємодіє школяр. Спрямованість реалізації активності в школі як групі, визначається нормами і цінностями, прийнятими в ній, може бути як соціально цінною, так і асоціальною, що визначають вплив цього виду взаємодії на соціалізацію. З віком число школярів, що реалізують агресивну поведінку стосовно школи як групи, зростає.

Пошуки нових форм навчання і виховання пов’язані сьогодні з процесом перетворення в багатьох країнах традиційних замкнених шкіл у відкриті навчальні заклади, поєднані різноманітними зв’язками з різними середови-щами. Розробка принципу «відкритості» у теорії і практиці шкільного навчання і виховання відбиває глобальну тенденцію. Процес цей різноманітний і неоднорідний, нерідко пов’язаний з історичними і національними формами буття, соціальною організацією суспільства.

 

2. Моделі школи як відкритої соціальної системи: общинна школа; Вальдорфська школа; відкрита школа як форма соціальної допомоги; соціально-педагогічний центр; соціально-педагогічний комплекс

У самому загальному вигляді школа як відкрита соціальна система означає:

– розширення соціальних контактів школи з сім’єю;

---

– взаємодія школи з установами додаткової освіти, культури, з іншими соціальними інститутами;

– інтеграцію зусиль педагогів із широким колом громадських працівни-ків: випускниками школи, ветеранами, працівниками культури, спорту;

– співробітництво педагогічного і дитячого колективів з різними творчими колективами;

– винесення уроків, позаурочних занять за межі школи: у майстерні, лабораторії, на природу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У системі соціального виховання можна виділити три основні взаємозалежні напрями діяльності школи й інших інститутів суспільства:

1) передача (організація) соціального досвіду і створення умов для повноцінної самореалізації, саморозвитку конкретної особистості;

2) створення середовища, що виховує, у сім’ї і її найближчому оточенні;

3) процеси ресоціалізації і соціальної реабілітації (комплекс заходів подолання асоціальних відхилень і профілактики правопорушень дітей і підлітків, забезпечення соціальної допомоги і захисту з метою подолання соціальної дезадаптації.

У сучасних умовах розроблені й успішно діють різні моделі школи як відкритої соціальної системи.

1) Школа у громаді (Великобританія і США в 20-х р. XX ст.)

– уведення системи неформального «відкритого» навчання;

– замість класів площадки, зали для групових занять і куточки для індивідуальної роботи;

– гнучкий розклад без дзвоників і уроків;

– відсутність заздалегідь установлених навчальних планів і програм;

– спільне планування навчальної діяльності вчителями й учнями;

– основний метод – метод «відкриттів»;

– обстановка – сімейна.

Позитивна сторона – перетворення школи в освітній, культурний і дозвіллєвий центр громади.

а) 1924 школа Г. Моррисона – багатофункціональний общинний центр.

б) 60-і роки, 1960 – Э. Мідвинтер – общинне виховання – шлях до самореалізації і вираження інтересу для соціально захищених.

Зараз а + б – зближення.

в) 1982 р. в Англії створений Центр розвитку общинного виховання, що видає спеціальний журнал з метою систематичного вивчення і висвітлення проблем общинної освіти.

У США багато загального, але є свої особливості:

–       на відміну від англійської моделі, американці схильні розрізняти «общинну школу» і «общинне виховання»:

– у кожного учня є свій «порадник» (діє не прямо, а поволі, наближаючи дитину);

– у суспільні школи залучаються письменники, танцюристи, митці – елемент художньої творчості в процесі навчання і виховання (Дитячий театр);

– різноманітні ігри.

2) Вальдорфська школа

Заснована в 1919 р. Рудольфом Штейнером (1861–1925) для дітей робітників та службовців тютюнової фабрики «Асторія» у Вальдорфі (біля Штутгарта);

– акцент на особистості дитини, її природі, створення сприятливих умов для розвитку всіх його здібностей;

– демократизацію процесу навчання і виховання, розширення дитячого самоврядування, партнерський стиль спілкування;

---

– культурологічний підхід до освіти, вивчення людини як носія культури свого часу;

– трудове навчання і виховання, підготовка учня до ролі хазяїна;

– турбота про моральне, естетичне виховання, фізичний розвиток і здоровий спосіб життя;

– виховання в дусі співдружності і загальнолюдських ідеалів (правди, добра, краси і волі);

– організація виховної роботи на принципах єдності прав і обов’язків.

Теоретико-методологічна основа – розроблені Р. Штейнером антропо-софічні принципи, що визначають його педагогічну концепцію.

Р. Штейнер: митець і скульптор, архітектор і поет, біолог і теоретик.

Грец.: antropos – людина, Sophia – мудрість).

· Зрозуміти сутність людини можна інтуїтивно, а не раціонально.

· Людина – внеісторичне, позачасове і постійне явище, єдність духу, душі і тіла.

· Фазам фізичного розвитку людини підлеглий розвиток мислення і моралі.

· Школа – частина «вільного духовного життя», що автономне від державного тиску.

3) Відкрита школа як форма соціальної допомоги

70-і рр. XX ст. Філадельфія, Нью-Йорк – перші «Школи без стін»

80-і рр. Німеччина «Місто як школа – Берлін».

· Основна ідея: велику частину часу вчителя й учні проводять поза шкільними стінами:

– вивчають мову – у редакції газет;

– вивчають математику –у комп’ютерному центрі;

– історію – у музеї;

– фізику, хімію – у лабораторіях підприємств;

– суспільні науки – у політклубах.

· навчають: професійні вчителі і соціальні педагоги (наставники);

· 9–10 класи;

· можна поєднувати навчання в експериментальній школі зі звичайною;

· прийом до школи на основі співбесід;

· навчальний рік з 3-х триместрів;

· після 9 класу – свідоцтво про закінчення 9 класу;

· через 1 рік видають свідоцтво (за 9 чи 10 клас).

· Основні риси методики в «Місто як школа – Берлін»:

1) опора на дію;

2) опора на індивідуальність;

3) опора на культуру;

4) опора на предмет;

5) принцип дослідження;

6) завдання, що передбачають практичну діяльність.

 

4) Соціально-педагогічний комплекс №29 м. Ярославля

Педагогічний колектив – 170 фахівців і 8 заступників директора, 25 – соціальних педагогів, 17 – педагогів  додаткової освіти, 3 – психолога, 3 – педагога-організатора.

У 1984 р. у складі НВК було – 1600–1800 учнів, 50–60 класів (2 зміни).

 

Ірина Миколаївна Закатова, СШ № 59 Ярославля

 

Структура соціально-педагогічного комплексу
¯ Піклувальна рада ¯ Робота в мікрорайоні ¯ Центр «Дозвілля» Центр «Родина» Центр «Здоров’я» Медико-психолого-юридична консультація	¯ Система диференцііюємого навчання Система соціального виховання і творчої діяльності Медико-психолого- педагогічна служба сім’ї Служба захисту прав дитини Служба соціального захисту молоді Служба психологічного здоров’я і корекції спілкування Служба соціальної і профілактичної орієнтації Служба зв’язку з НДІ	¯ Педагогічна рада ¯ Робота в школі ¯ Соціальні педагоги в класах ¯ Освітній центр у позанавчальний час Центр спортивно-оздоровчої роботи Центр «Довіри» для дітей

---

 

3. Робота соціального педагога в школі

2 підходи до роботи соціального педагога в школі:

·        співробітництво зі школою;

·        у штаті школи.

Задачі соціального педагога в школі:

1) виявлення дітей, які потребують соціальної допомоги ;

2) організація позанавчального часу школярів;

3) координування роботи педагогічного колективу з важкими дітьми, сім’ями, оточуючим мікросередовищем;

4) допомога дітям, яких виключили зі школи;

5) виявлення школярів, незаконно зайнятих на роботі в навчальний час;

6) контроль безкоштовних сніданків, транспортні витрати, ін.

Діяльність соціального педагога здійснюється в соціально-педагогічних комплексах і соціально-педагогічних центрах.

4. Зміст, форми та методи роботи соціального педагога в закладах освіти та виховання

Завдання: користуючись додатковою літературою, визначте зміст, форми та методи роботи соціального педагога в таких закладах освіти, як:

– ЗНЗ;

– школа-інтернат;

– ВНЗ;

– позашкільний заклад;

– дитячий садок.

 

5. Проектування соціально-педагогічного середовища закладу освіти

Завдання: користуючись додатковою літературою, визначте основні принципи проектування освітнього середовища та розробіть модель освітнього середовища певного закладу освіти або виховання.

Лекція № 18

Тема: Дозвіллева діяльність

Питання:

1. Соціальна педагогіка соціокультурної сфери.

2. Специфіка дозвіллевої діяльності.

3. Особливості діяльності соціального педагога в позашкільній установі.

4. Етнокультурні особливості організації дозвіллевої діяльності; народні свята.

 

Література [3, 7, 9, 13, 22, 25, 35, 39, 46]

 

1. Соціальна педагогіка соціокультурної сфери

Соціокультурна діяльність займає одне з головних місць у практичній роботі сучасного соціального працівника, соціального педагога, культуролога, соціолога тощо. Якщо розглядати цю діяльність з концептуальних позицій, то вона являє собою деяку систему ідей і уявлень про її сучасний стан і тенденції розвитку, що визначають її роль і місце в структурі духовного життя суспільства. Вона відбиває мету і функції державної, соціальної політики в сфері культури і дозвілля, визначає шляхи, методи і засоби їхньої реалізації в контексті процесів, що відбуваються в нашому суспільстві. Соціальна педагогіка соціокультурної сфери спирається на аналіз історичного досвіду розвитку культури, освіти, дозвілля в нашій країні і за її межами, стан проблем соціокультурної сфери в сучасних умовах життя і будується з урахуванням змін соціокультурної ситуації, нових тенденцій розвитку суспільства. Сьогодні ця діяльність повинна розвиватися в значній мірі з урахуванням ринкових відносин, існування різних форм власності, тому виникає необхідність оволодіння основами вільного підприємництва, менеджменту в організації дозвілля, а також усією розмаїтістю інноваційних підходів і альтернативних рішень. У зв’язку з цим безпосередній інтерес набувають як загальні тенденції в становленні і розвитку соціокультурної діяльності, так і конкретні форми її здійснення у своєрідних соціально-економічних, національних і культурних умовах того чи іншого регіону. Саме на рівні регіону можливим є оптимальний варіант розвитку соціальних служб, сфер культури і дозвілля, що враховує регіональну самобутність і наявність місцевих резервів (інституційних, матеріальних, людських). Саме в регіональному, локальному просторі соціуму досягається максимальна активність дозвілля сім’ї, дорослих, дітей і підлітків, різних соціальних груп, народжуються і розвиваються різноманітні дозвіллєві товариства. Суспільна роль організатора дозвілля на сучасному етапі значно зростає. Він бере участь одночасно:

---

– у рішенні життєвих проблем сім’ї, дітей, підлітків, інших соціальних груп;

– у рішенні регіональних проблем, в історико-культурній, екологічній, соціально-психологічній, релігійній та інших сферах, спільних для різних соціальних груп;

– у блокуванні і нейтралізації можливих джерел соціальної і міжнаціональної напруженості, у подоланні кризи недовіри місцевої влади .

– у створенні середовища, що сприяє підвищенню соціокультурної активності й ініціативи населення, у сфері дозвілля.

 

2. Специфіка дозвіллевої діяльності

Соціокультурна діяльність має наступні характерні риси:

1. Здійснюється у вільний (дозвіллевий) час.

2. Її визначають свобода вибору, активність, ініціатива як окремої людини, так і різних соціальних груп.

3. Вона обумовлена національно-етнічними особливостями і традиціями, і характеризується розмаїтістю видів на базі різних інтересів дорослих, молоді і дітей.

4. Має місце широка варіативність видів соціокультурних інститутів суспільства, що створюють умови для цієї діяльності.

5. Соціокультурна діяльність реалізується як у інституційних, так і неінституційних структурах.

6. Ця діяльність може здійснюватися як індивідуально, так і разом з іншими людьми (колективно). Їй притаманна цілеспрямованість. Варто особливо виділити її гуманістичний, культурологічний і розвиваючий характер.

У соціально-дозвіллевій активності можна виділити два види ціннісних характеристик діяльності:

– позитивну (спрямовану на корисні цілі);

– негативну (яка приносить шкоду суспільству й індивіду).

Аналіз сутності соціокультурної діяльності виявляє взаємодію таких елементів: репродуктивних, творчих і репродуктивно-творчих.

Репродуктивна діяльність. У культурно-дозвіллевій сфері вивляється в різ-них видах дозвілевих занять, непрофесійної художньої самодіяльності, клубній практиці. У той же час для учасників самодіяльного колективу оволодіння визначеними уміннями передбачає не тільки репродукцію, але і творчість. Отже, соціокультурну діяльність можна класифікувати за трьома рівнями:

– творчий (перевага творчих моментів діяльності);

– репродуктивно-творчий (відкриття людиною того нового для себе, що об’єктивно не є новим);

– репродуктивний (просте відтворення відпрацьованих уже форм, способів і т.д.).

В основі муніципальної соціально-культурної політики лежить програма соціокультурного розвитку регіону, що тісно пов’язана з іншими комплексними програмами, такими, як «Дозвілля», «Культура», «Здоров’я», «Спорт» і т.д.

Соціально-культурне середовище в регіональних програмах містять у собі складно організовану систему видів професійної і непрофесійної діяльності, головна задача якої забезпечити максимальне задоволення потреб людства в соціальному захисті, здоровому відпочинку і розумному дозвіллі, а також розвиток цих потреб і інтересів.

---

Смотрите также файлы

• Технологии социальной работы. Лекции.doc

• Опека и попечительство.docx

• Менеджмент социальной работы.doc

• ОТВЕТЫ КОЛЛОКВИУМ ПО РАДИОЛОГИИ.docx

• 1.odt