ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.07.2019
Просмотров: 2454
Скачиваний: 1
Кваліфікаційний іспит
1) Історичний розвиток соціального захисту в Україні: доба Київської Русі, дохристиянський період, після введення християнства.
Початковими формами соціального забезпечення були благодійництво і громадська опіка як вираз соціальної допомоги. Проте у міру усвідомлення суспільством важливості соціального забезпечення як одного з факторів, що зумовлює існування самого суспільства, воно було поставлене на державницький рівень.
У давні часи ініціатива у введенні певних видів соціальної допомоги часто виходила від князів. Зокрема свідченням цього є такі державні рішення, як укладення в 911 і 945 pp. київськими князями Олегом та Ігорем договорів з греками "Про порятунок полонених", відповідно до яких передбачались зобов'язання сторін про викуп полонених русичів та греків і повернення їх на батьківщину.
Князь Володимир у 996 р. видав Устав, яким доручав духовенству й церковним структурам здійснювати опікування й нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких і встановив для благодійних закладів "десятину". Князь Володимир вжив багато благодійницьких заходів: заснував училища для навчання убогих людей, богодільні, запровадив народні свята, на яких влаштовувалося "годування" убогих, сиріт, вдів, бездомних, роздавалася щедра милостиня. Князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків.
З прийняттям християнства на Русі було заборонено звичай хоронити дружину разом з чоловіком, який помер, що значно зменшувало кількість дітей-сиріт.
Отже, Володимир, перший києво-руський князь-християнин, став яскравим прикладом найвищого заступництва над бідними, злиденними і убогими. У його особі об’єдналася особиста і державна доброчинність.
Син Володимира, Ярослав прославився складанням першого письмового києво-руського зводу законів – «Руської правди». «Руська правда» складається з 37 глав і, крім статей карного характеру, має статті соціальної спрямованості, що було надзвичайно для молодих держав Європи.
Онук Ярослава Мудрого Володимир Мономах створив перше у своєму роді моральне повчання, звернене до молодшого покоління. Воно наповнено щирістю і християнською людяністю. Князь розмірковує про справедливі відносини між людьми:
«Всього ж більш убогих не забувайте, але, наскільки можете, за силою, годуйте, і подавайте сироті, і вдовицю виправдовуйте самі, а не давайте сильним губити людини».
В умовах краху державності і чужоземного володіння на перший план у збереженні й об’єднанні духовних сил народу об’єктивно вийшла православна церква. Вона стала єдиним притулком для убогих, старців і безпомічних. Церква і монастирі взяли на себе всі благодійні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування Руссю, шанобливо відносилися до духівництва, давали ієрархам ярлики, звільняли церкви і монастирі від данини і поборів, залишаючи на духівництві турботу про опіку тих, хто її потребував.
Фахівці вважають, що "Руська Правда" князя Ярослава була першим слов'янським законом, в якому закріплювалося подібне до соціальної програми.
Велику роль у становленні інституту соціальної допомоги відіграло християнство. Єпископ Переяславський Єфрем, відомий як будівничий "строєній банних і врачевен", у 1091 р. побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив для них медиків, постановив, щоб хворих доглядали й лікували безкоштовно й в інших містах.
2) Історичний розвиток соціального захисту в Україні за часів Війська Запорожського (з XV до XVIII ст.)
Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, більшість місцевих феодалів були, як правило, вихідцями із середніх верств населення, знали запити своїх співвітчизників у низах, у критичних ситуаціях намагалися допомагати найзнедоленішим. Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південноруських землях існували і зміцнювалися загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціального буття. В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648 року, була соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, здобути козацьких прав і свобод. На думку Д. Яворницького, "запорізька община доходила до повного ідеалу рівності, невідомої ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, при управлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поділі майна і в приватному житті по куренях" [159, 750]. У тритомній праці "Історія українських козаків" учений пише про свободу, рівність, самоврядність, "скорий, правий і повний суд", що існував на Запоріжжі. У Січі цінувалися
лише "особисті достоїнства — хоробрість, досвід, розум, кмітливість"; тут усі справи вирішувалися спільно, громадою; курінні отамани турбувалися про козаків, як батьки про своїх дітей; великим моральним авторитетом користувалися після старшин і козацьких отаманів так звані знатні радці, сивоусі діди, тобто колишні військовики, які стали старими; гостинність до прибулих не знала меж [159, 150-188]. За часів найвищого розквіту чисельність війська козацького сягала разом із зимівниками та слободянами 100 тис. осіб.
Хто залишався поза військом, так само був вільний і тільки замість служби виконував інші повинності. За переписом 1654 року, половина населення належала до козацького стану, половина — до міщанського, або так званого поспільства. Між соціальними групами не було чітко окреслених меж. Загальновідомі скромність, мужність, жертовність перших поколінь гетьманської держави, що була на той час унікальним політичним утворенням. Та згодом у ній замість соціальної рівності, що була ідеалом людської революції, відбулося загострення соціальних відносин і поділ на верстви панівних і поневолених [59, 259].
Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало козаків зналися на траволікуванні. Під час походів, боїв з-поміж козаків визначались особи, яким доручалося лікувати хворих і поранених за винагороду з військового скарбу. За свідченнями французького інженера і дослідника Боплана, який бував на Січі, козаки застосовували своєрідні та ефективні засоби медичної самодопомоги і взаємодопомоги. Багато козаків (так званих характерників) знали таємниці лікування, навіювання. Такі цілителі, часто самоуки, підтримували стосунки з дипломованими лікарями, які з власної ініціативи лікували місцевих жителів і навчали козаків медицини, санітарії.
Скрізь в Україні були поширені благодійні заклади для поранених і старих воїнів Запорізької вільної республіки. Лише руїни залишилися подекуди від цих воістину народних осередків милосердя. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися й працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.
3) Історичний розвиток соціального захисту: Україна у складі Російської імперії
На початку XVI ст., поряд з особистою участю будь-якої людини в благодійній діяльності, у справі надання допомоги нужденним намітилася нова тенденція, пов’язана з благодійною діяльністю держави. Зокрема, на Стоглавому Соборі в 1551 р. Іван Васильович Грозний висловив ідею про те, що в кожному місті необхідно виявляти всіх, хто потребує допомоги – убогих і жебраків, будувати спеціальні богодільні і лікарні, де їм був би забезпечений притулок та догляд.
На початку XVII століття відбувається зародження державних форм піклування, відкриваються перші соціальні установи. Історію піклування дитинства на Русі пов’язують з ім’ям царя Федора Олексійовича, а точніше з його указом (1682 р.), у якому говорилося про необхідність навчання дітей грамоті і ремеслам.
Але найбільш відоме в історії ім’я великого реформатора Петра I, котрий за своє правління створив державну систему піклування нужденних, виділив категорії нужденних, увів превентивні заходи боротьби із соціальними пороками, врегулював приватну доброчинність, законодавчо закріпив нововведення.
Вперше при Петрі I дитинство і сирітство стають об’єктом піклування держави. У 1706 р. відкриваються притулки для «соромних дітей», куди було наказано брати незаконнонароджених з дотриманням анонімності походження, а за «загублення соромних дітей», була неминуча страта. Немовлята забезпечувалися державою, і в скарбниці були передбачені кошти на утримання дітей і людей, що їх доглядають. Коли діти підростали, їх віддавали в богодільні на прожиття або приймальним батькам, дітей старше 10 років – у матроси, підкидьків або незаконнонароджених – у художні училища.
Також Петро I, прагнучи викорінити псевдожебракування, заборонив (під погрозою шрафу 5 рублів) давати милостиню безпосередньо тим, хто просить. Замість цього порадив добродійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях. Цей напрям розвитку цивільної опіки, як найбільш цивілізованої форми добродійності, під впливом прогресивних ідей із Заходу і російської суспільної думки, набув поширення і державну підтримку.
Так, Катерина II 1 вересня 1763 р. видала маніфест про створення Виховних будинків для сиріт. У 1775 році вона в законодавчому порядку установила державну службу опіки «для всіх цивільних шарів». Ця система має включати народні школи, будинки для сиріт, аптеки, шпиталі, будинки для невиліковних хворих, для божевільних тощо. Для них виділялися державні кошти, надавалися права містам, поселенням і окремим особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним. Катерина II заснувала «Громаду виховання шляхетних дівчат» (1764 р.), а також інші благодійні установи – будинки опіки, шпиталі, школи тощо. Їхня мережа, що розширювалася, у 1854 році була об’єднана у «Відомство імператриці Марії».
Благодійна діяльність Російського імператорського двору, насамперед його жіночої половини, здобуває в цей період форму стійкої традиції.
Першим міністром доброчинності була Марія Федорівна, дружина Павла I. Під її піклуванням відкривалися виховні будинки і притулки, класи з підготовки наставниць, учительок музики. Піклування поширювалося на вдів, глухих, сліпих.
Олександр I звертає свою увагу на дітей з порушеннями зору. За його наказом у Петербург був запрошений знаменитий французький учитель Валентин Гаюі, що розробив оригінальну методику навчання сліпих дітей. З того часу починають будуватися установи для цієї категорії дітей, а в 1807 р. відкривається перший інститут сліпих, де навчалося лише 15 сліпих дітей (розраховували прийняти 25), оскільки вже на той час була живуча теза «у Росії сліпих немає».
Благодійною діяльністю займалося також і багато скромних російських обивателів – вчителі і торговці, ремісники і медики. Один з них – Федір Петрович Гааз – «святий доктор». Отримавши диплом Віденського університету, німець Гааз приїхав у Москву в 1802 році і залишився тут на все життя. Усі свої кошти (спочатку значні) він витрачав на допомогу біднякам, ув’язненим. З 1819 р. почав роботу у в’язницях, порядки в яких приводили його в жах.
4) Історичний розвиток соціального захисту в Україні в ХХ сторіччі
На початку XX ст. велику соціальну роботу провадило культурно-освітнє товариство "Просвіта". У 1918 р. у Києві організовано Українське товариство Червоного Хреста, яке відіграло значну роль в організації допомоги біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військовополоненим, створювало шпиталі, пункти харчування, провадило санітарну освіту населення.
Виникнення соціального забезпечення саме як державного інституту в усіх країнах світу стало результатом розвитку капіталістичних відносин.
У Росії в 1903 р. був прийнятий закон про винагороду робітників, що потерпіли внаслідок нещасних випадків. Але по суті цей закон встановлював не право робітників на матеріальне забезпечення у зв'язку з нещасним випадком на виробництві, а особливу відповідальність роботодавців, яка базувалася на цивільно-правових засадах. Роботодавець звільнювався від відповідальності за наявності умислу потерпілого або його грубої необережності. Однак компенсація, що призначалася у зв'язку з каліцтвом, називалася пенсією. Цей закон не передбачав пенсійного забезпечення у старості, внаслідок інвалідності (від загального захворювання), втрати годувальника.
У 1912 р. у Росії було прийнято цілий пакет законів: "Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві", "Про забезпечення робітників на випадок хвороби", "Про затвердження Ради у справах страхування робітників", "Про затвердження закладів у справах страхування робітників". Таким чином була започаткована нова форма соціального забезпечення — державне соціальне страхування.
Одним з найважливіших напрямків діяльності вчених і практиків у цей період було надання допомоги і побудова системи виховно-виправних установ, куди попадали злиденні і безпритульні діти.
Поборниками ідеї вільного виховання були К.Н. Венцель і С.Т. Шацький. К.Н. Венцель створив такі установи нового типу навчально-виховні, як «Будинок вільної дитини», «Товариство друзів природного виховання», «Батьківський клуб», «Музей зразкових дитячих іграшок», у яких весь процес планувався таким чином, щоб створити дитині умови для розвитку, за його словами, творчих сил, що дрімають у неї, на основі самоврядування інтересу і допитливості. У «Будинку вільної дитини» не було навчальних планів і підручників, дитина мала сама шукати знання, сама із здобутих знань складати книгу своїх знань. В роки громадянської війни він виступає за створення Інтернаціоналу учнів і розробляє Декларацію прав дитини.
С.Т. Шацький разом з А.У. Зеленко створив товариство «Культурне селище», а пізніше товариство «Дитяча праця і відпочинок»; воно було свого роду дитячою республікою, до складу якої входили дитячий садок, експериментальна початкова школа, ремісничі майстерні, клуб для підлітків. Останні стали прообразом Будинків і Палаців піонерів у радянський час. У 1911 р. разом із дружиною С.Т. Шацький створює літню дитячу колонію «Бадьоре життя», основними принципами якої були самообслуговування і самоврядування, робота в саду і на городі, на кухні й у майстернях, ігри і культурні розваги, єдність посильної праці і естетичного виховання. У 1912 р. колонія перетворилася в Дослідну станцію, де діяли 2 дитячі колонії, дитячий садок, школа, дитяча бібліотека для педагогів і дорослих.
Переломним моментом у розвитку доброчинності в Росії стала Жовтнева революція 1917 р. Більшовики засудили доброчинність як буржуазний пережиток, а тому будь-яка благодійна діяльність була заборонена. Ліквідація приватної власності закрила можливі джерела приватної доброчинності. Відділення церкви від держави і фактично її репресування закрило шлях церковній доброчинності.
Знищивши доброчинність, що була реальною формою допомоги нужденним дітям, держава взяла на себе турботу про соціально знедолених, кількість яких у результаті найгостріших соціальних катаклізмів (першої світової війни, декількох революцій, громадянської війни) різко зросла. Сирітство, безпритульність, правопорушення серед підлітків, проституція неповнолітніх – найгостріші соціальні і педагогічні проблеми того періоду, вимагали свого рішення.