ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 19.07.2019
Просмотров: 2457
Скачиваний: 1
До повноважень Верховної Ради України належать:
– внесення змін до Конституції України;
– визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
– призначення виборів Президента України;
– усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту);
– розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
– затвердження бюджету і внесення змін до нього;
– оголошення за поданням Президента стану війни і укладення миру;
– прийняття рішення про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;
– надання згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра України.
Голова Верховної Ради:
– веде її засідання;
– організовує підготовку питань на розгляд Верховної Ради;
– керує діяльністю апарату Верховної Ради;
– представляє парламент у зовнішніх зносинах;
– підписує акти Верховної Ради.
ВИКОНАВЧА ВЛАДА. Виконавча владу в Україні складають Кабінет Міністрів, центральні (міністерства, відомства) та місцеві (обласні, районні державні адміністраці) органи виконавчої влади.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (уряд). Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді у межах, передбачених Конституцією.
Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
СУДОВА ВЛАДА. Судова влада в Україні представлена Конституційцним Судом України, судами загальної юрисдикції та спеціалізованими судами.
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.
Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди – Вищий адміністративний суд та Вищий господарський суд.
Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.
Місцевий суд складається з суддів місцевого суду, голови та заступника голови суду. У місцевому суді, в якому кількість суддів перевищує п’ятнадцять, може бути призначено більше одного заступника голови суду.
Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності. Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.
10) Національна система законодавства
Законодавство України - це система діючих нормативно-правових актів, встановлених чи санкціонованих компетентними органами держави, змістом яких є правові норми.
Розрізняють вертикальну і горизонтальну структуру законодавства.
Вертикальна структура законодавства пов'язана з юридичною силою нормативно-правових актів, тобто з їхньою ієрархією. За ієрархічною ознакою нормативні акти України можуть бути:
1) Конституцією України - Основним Законом держави, що має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України);
2) Законами України:
- конституційними, які вносять зміни і доповнення до Конституції України;
- органічними, які конкретизують Конституцію України, ЇЇ положення, визначають порядок організації та діяльність органів державної влади;
- звичайними, які можуть бути кодифікованими (Бюджетний кодекс, Земельний кодекс та інші) і некодифікованими (Закон України "Про оплату праці", Закон Украйни "Про відпустки" та інші), що регулюють інші важливі суспільні відносини;
- надзвичайними, які приймаються для врегулювання ситуацій, які наперед передбачити було неможливо, але врегулювання яких є нагальним;
3) Підзаконними нормативно - правовими актами:
- Постановами Верховної Ради України;
- Указами Президента України;
- Декретами та Постановами Кабінету Міністрів України;
- Наказами, нормативними листами, іншими актами міністерств, відомств, державних комітетів, інших центральних органів виконавчої влади із спеціальним статусом;
4) чинними міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України відповідно до ст. 9 Конституції України і які стали частиною національного законодавства.
Горизонтальна структура законодавства пов'язана з розподілом нормативно правових-актів держави за галузевою ознакою, тобто за предметом правового регулювання. Галузева (горизонтальна) об'єднує нормативно-правові акти з урахуванням їх відповідності певним галузям права.
Так, за галузевою ознакою розрізняють:
- конституційне законодавство;
- адміністративне законодавство;
- трудове законодавство;
- сімейне законодавство та інші.
11) Правовідносини: поняття, склад
Правові відносини — це суспільні відносини, врегульовані нормами права і забезпечені державою, що виникають між двома і більше суб'єктами з приводу задоволення своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів, між якими наявний правовий зв'язок у формі суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.
Елементи правових відносин такі:
Суб'єкти правовідносин — це особи, що беруть участь у правовідносинах (не менше двох). Вони повинні володіти особливою юридичною властивістю — правосуб'єктністю, тобто правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю.
Правоздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єкта мати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Дієздатність — це передбачена нормами права здатність суб'єкта самостійно, особистими діями набувати суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Деліктоздатність — це здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за невиконання обов'язків або за вчинення різних правопорушень.
Суб'єктами правовідносин можуть бути індивіди (фізичні особи) та колективи (юридичні особи, у тому числі держава).
Об'єкт правовідносин — це матеріальні або духовні цінності, особисті або соціальні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини, здійснюють свої суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Об'єктами правовідносин можуть бути предмети матеріального характеру, послуги виробничого та невиробничого характеру, продукти духовної та інтелектуальної творчості, особисті немайнові блага людини.
Зміст правовідносин — це зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки учасників правовідносин.
Суб'єктивне право — це передбачена нормами права міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.
Юридичний обов'язок — це передбачена нормами права міра необхідної поведінки, яку зобов'язана особа повинна здійснювати в інтересах уповноваженої сторони.
Суб'єктивні права та юридичні обов'язки тісно взаємопов'язані, взаємозалежні та взаємозумовлені, завдяки цьому між суб'єктами і виникає зв'язок, тобто правовідносини.
Правовідносини - це такі суспільні відносини, які врегульовані нормами права. Правовідносини можна визначити також як суспільні відносини, учасники яких пов'язані між собою взаємними юридичними правами і обов'язками, що охороняються державою.
12) Загальна характеристика правосубєктності дитини
Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.
У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.
В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздатності) фізичної особи лежать два критерії:
— вікова характеристика (певний вік);
— зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.
Склад правосуб'єктності фізичної особи:
• правоздатність;
• дієздатність;
• деліктоздатність.
Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки. Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.
Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.
Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських організацій та ін.
Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні права, обов'язки і нести відповідальність.
Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.
Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття.
Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.
У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.
Повна дієздатність настає з 18 років.
Неповна (відносна) дієздатність: 14—18 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством).
Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю.
Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.
Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному кодексі України), до 15 років (за чинним законодавством).
Обмежена дієздатність виражається в такому:
• обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;
• обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.
Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.
Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється дієздатністю інших, спеціально визначених осіб — батьків, опікунів або піклувальників. Отже, правосуб'єктність — категорія цільна, і в галузі Цивільного права вона також утворює єдність правоздатності і Дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може виступати її законний представник.
Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення. У деяких випадках деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що, не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.
Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.
Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:
спеціальною
загальною
індивідуальною
У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної та індивідуальної правосуб'єктності.
13) Дієздатність дитини
Дієздатність — це здатність своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання[1].
Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від фізичного стану, віку особи, а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового, фізичного, соціального розвитку.
Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина може бути суб'єктом конкретних правовідносин.
Дієздатність людини зростає поступово, з віком. Так, із 6 років дитина може вступати до дитячої громадської організації, у 14 років за згодою батьків піти на роботу, у 16 років людина може бути притягнута до адміністративної відповідальності, у 18 — отримує право брати участь у виборах, тощо. Саме з досягненням повноліття — 18-річного віку — людина набуває повної дієздатності в більшості галузей права.
Ступені дієздатності
-
Повна дієздатність настає з моменту повноліття — з 18 років.
-
Неповна дієздатність: 14—18 років
-
Часткова дієздатність: до 14 років
Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16 років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, чи записаний батьком чи матір'ю дитини. Оголошення неповнолітнього повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування — за згодою батьків, усиновлювачів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за рішенням суду.
14) Правопорушення: поняття, ознаки, види
Правопорушення — це суспільно небезпечне винне протиправне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну відповідальність.
До основних ознак правопорушення належать:
1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків законним інтересам особи, суспільства, держави, які охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною та фізичною);