Файл: Конспекти лекцій. Історія Україниdoc.doc

Ще на початку грудня 1918 р. ситуація в Україні різко по­гіршилася. УНР опинилася в оточенні ворожих або неприхильно-нейтральних сил. На заході виник Польський фронт. З півночі і північного сходу наступали більшовики. На півдні набирала сили добровольча армія Денікіна. З Одеси й Миколаєва загрожував франко-грецький десант з частинами російських добровольців. На півден­ному заході, на правому березі Дністра, стояли румуни, які ще в березні 1918 р. захопили Бессарабію, а в листопаді – Буковину. Проти кожної з цих сил молода держава мусила тримати збройну оборону. Найбільшими з цих фронтів були протибільшовицький і протипольський, на яких зосереджувалася основна увага.

Спроба Директорії порозумітися з Москвою (січень 1919 р.) не вдалася. Серед уряду і політичних партій дебатувалися дві концепції: з більшовиками проти інтервенції Антанти чи з Антан­тою проти більшовиків. Лідером першої течії був Винниченко, дру­гої – Петлюра. Остаточно прийнявши протибільшовицьку орієнта­цію, Директорія спробувала увійти в порозуміння з представника­ми Антанти.

Москва, як і в 1917 р., застосувала тактику “допомоги ра­дянському урядові України”, створеному у Москві 17 листопада 1918 р. Тоді ж утворено командування протиукраїнського фронту. Рада цього ж фронту на чолі з В. Антоновим, Й. Сталіним, В. Затонським на початку грудня 1918 р. повела з Курська військові операції проти УНР, формально не оголошуючи війни. Після низки безуспішних нот уряду УНР до совєтського уряду Москви (31 грудня; 3, 4, і 9 січня 1919 р.) Директорія була змушена оголосити йому війну.

Становите ускладнювалося відсутністю у Директорії регу­лярної військової сили, за винятком декількох формувань, що за­лишилися з часів гетьманщини. Повстанські загони охоче виступи­ли проти Скоропадського, але були ненадійною силою; до то ж часто піддавалися більшовицькій агітації.

До найбільших повстанських угрупувань в Україні в період другої українсько-більшовицької війни належали загони Махна на Катеринославшині (Гуляй-Поле), Григор’єва на Херсонщині, Ан­гела на Чернігівщині, Зеленого (Д. Терпила) на півдні Київщини, Шепеля на Літинщині (Поділля) та ін. У протибільшовицькій війні Директорія спиралася передусім на Запорізький корпус та окремий загін (з 3 грудня 1918 р. корпус) січових стрільців Є. Коновальця.

До червня 1918 р. ініціатива належала більшовикам: україн­ське військо лише оборонялося. Впродовж грудня 1918 р. їм вдалося зайняти Лівобережжя і підступити до Києва. Тут їм суттєво допомогли українські отамани, зокрема, Махно, кот­рий у розпалі боїв захопив Катеринослав, та Зелений, що очолив повстання на півдні Київщини і відрізав північне крило українсь­ко-більшовицького фронту від південного. Внаслідок цих повстань український уряд 5 лютого 1919 р. змушений був покинути Київ.

Надії на порозуміння з Францією не виправдалися, бо та вимагала, щоб українська армія влилася в російську, і не визнавала національних прав України.

Тим часом вихід з уряду соціалістів на чолі з В.Винниченком створив йому в масах славу “буржуазного”. До того ж створення власної регулярної армії просувалось вкрай мляво. Фронт розпадався під впливом більшовицької пропаганди, державний апарат руйнувався, вояки дезер­тирували, серед отаманів панувало свавілля. Начальники військ шукали виходу в більшовицьких гаслах, щоб паралізувати їх вплив на населення.

Червоні війська скористалися послабленням Директорії і продовжили наступ. За короткий час майже вся Правобережна Україна опинилася під контролем більшовиків. На середину квітня 1919 р. тут знову була встановлена радянська влада. Наступ ра­дянських військ розгорнувся і на півдні.

За таких умов Директорія вирішила створити новий уряд на чолі з соціалістами, сподіваючись, що він матиме вплив на ук­раїнські маси. 9 квітня 1919 р. у Рівному був створений Уряд на чолі з Б. Мартосом (УСДРП) із членів УСДРП, УПСР і представника Галичини. У відозві до народу зазначалося, що уряд “не буде кликати собі на допомогу чужої військової сили, з якої б то не було держави”. Уряд сповіщав про свої заходи щодо зміцнення демократичного ладу і рішуче виступив проти всякого роду по­рушників громадського порядку.

Але й цього разу декларації розминулися з реальністю. Ук­раїнським політикам не вдалося об’єднати національні сили в єди­ний фронт.

Найголовнішими причинами поразки Директорії були вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини, які негативно впли­вали на розвиток подій в Україні, і неспроможність Директорії ство­рити стабільні та ефективні політичні й економічні умови розвитку Української держави.

На відміну від УНР на західноукраїнських землях активізу­вався національно-визвольний рух. Серед населення монархії Габсбургів розгорнувся рух за утворення національних самостійних дер­жав. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську На­родну Республіку (ЗУНР). Президентом її став Євген Петрушевич.

ЗУНР ухвалила низку законів: про державну мову (15 люто­го 1919 р.) – державною проголошувалась українська мова з пра­вом національних меншостей зноситися з урядом і адміністрацією на місцях своїми рідними мовами; про шкільництво (13 лютого); про громадянство (8 квітня); про земельну реформу (14 квітня).

15 квітня вийшов також закон про сейм як законодавчий орган ЗУНР.

Але найважливішим актом, який встигла здійснити ЗУНР, був славнозвісний Акт злуки 1919 р.

1 грудня 1918 р. у Фастові підписано “Передвступний договір між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох ук­раїнських держав в одну державну одиницю”. Після того як Ди­ректорія встановила свою владу у Києві, 3 січня 1919 р. у Станісла­вові було ухвалено злуку ЗУНР з УНР.

22 січня 1919 р. на Софіївській площі в Києві відбулося урочисте проголошення Акту злуки. З цієї нагоди Директорія видала Універ­сал, в якому, зокрема, зазначалося: “Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України Західно­українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалеж­на Українська Народна Республіка. Віднині український народ, увіль­нений могучим поривом своїх сил, має тепер змогу з’єднати всі зма­гання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної українсь­кої держави на добро і щастя робочого народу”.

Вже 2 лютого Директорія змушена була відступати з Києва
під тиском більшовицьких військ. Незабаром під її владою залишився
тільки невеликий клаптик української території навколо Кам’янця-Подільського.

Які причини поразки ЗУНР? Серед них можна назвати і по­милки, допущені урядом та військовим командуванням, і відсутність єдності між ЗУНР і УНР, і слабку соціальну політику, яка зумовила пасивність значної частини народних мас. Але головна біда ЗУНР по­лягала в тому, що в неї були надто сильні зовнішні вороги, а союз­ників практично не було. Міжнародна ситуація загалом виявилася несприятливою, а власних ресурсів було замало для відсічі інтервен­там. За цих умов історичні шанси вистояти були для ЗУНР мізерні. Цей досвід ЗУНР мав величезний вплив на формування національної свідомості українського наро­ду, увійшов у його історичну пам’ять, став прикладом для наступ­них поколінь. І нарешті, саме в ті часи остаточно утвердилася в свідомості українців ідея національної єдності України.

5. Радянська форма української державності (УСРР): суверенність і підпорядкування московському центру. Радянсько-польська війна.

На початку листопада 1918 р. в Німеччині перемогла революція. Ця подія справила величезний вплив на подальші події в Україні.

Вже 13 листопада радянська Росія офіційно заявила про анулювання Брестського миру. Що стосувалося українсько-російсь­ких відносин і визнання самостійності України, то Раднарком Росії більше не розглядав Україну як самостійну державу. Навпаки офіційні дипломатичні відносини з УНР Центральної ради і Украї­нською Державою гетьмана Скоропадського були забуті.

Через два тижні після організації Директорії - 28 листопада на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянсь­кий уряд України. 29 листопада Маніфест уряду оголосив відновлен­ня влади Рад в Україні, 6 січня 1919 р. спеціальним рішенням уряду стара назва держави - Українська Народна Республіка – була замі­нена новою. За аналогією з радянською Росією відтепер Україна на­зивалася Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Така назва держави зберігалася до прийняття Конституції 1936 р. – абревіатура змінилася на УРСР (слово “радянська” в офіційній назві держави перейшло з третього на друге місце).

Тепер перед Радянським урядом постали численні питання – здійснити перетворення державного і суспільно-політичного ладу України, налагодити апарат радянської влади, провести соціаль­но-економічні та політичні перетворення тощо. В усьому цьому склад­ному процесі РСФРР була зразком для більшовиків України. За рішеннями ЦК РКП(б) і В.І.Леніна сотні більшовиків направляли на роботу в Україну.

29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд Ук­раїни перейменувався в Раду Народних Комісарів, його відділи стали називатися народними комісаріатами. На посаду голови реорганізованого уряду за пропозицією В.І. Леніна було призначено професійного революціонера бол­гарина X. Раковського.

Відбулося також і об’єднання військових сил України і Росії. Ще з самого початку боротьби з Директорією більшовики почали включати військові частини України в єдину Червону Армію, яка управлялася з центру, тобто з Москви. З січня 1919 р. всі декрети і розпорядження уряду РСФРР у воєнній сфері розповсюджували­ся і на Україну. 1 червня 1919 р. вищий орган Російської Федерації – ВЦВК – схвалив декрет про “воєнно-політичний союз” радянсь­ких республік за участю України, Латвії, Литви, Білорусі. Об’єднан­ню “для боротьби зі світовим імперіалізмом” під керівництвом ви­щих органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізниці, фінанси, комісаріати праці республік.

4 червня був ліквідований Український фронт. Його військові з’єднання були передані в розпорядження командування Південного і Західного фронтів. Завершився процес підпорядкування червоноармійських частин України командуванню військ Радянської Росії.

Такий чином, незважаючи на те що УСРР об’єдналася з радянською Росією на засадах “соціалістичної федерації”, федера­тивні зв’язки України і Росії були суто декларативними, не кажучи вже про її державний суверенітет.

Проте деякі висновки із попередніх подій більшовики зроби­ли. 4 грудня 1919 р. VIII Всеросійська партконференція за пропози­цією В.І. Леніна прийняла резолюцію “Про радянську владу в Ук­раїні”. У першому її пункті урочисто проголошувалося: “РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР”. Підкреслювалося, що відносини між УСРР і РСФРР визначаються федеративним зв'яз­ком на ґрунті рішення ВЦВК від 1 червня 1919 р., а надалі форми союзу остаточно вирішуватимуть самі українські робітники й селя­ни. У документі містився знаменний пункт: “Члени РКП на тери­торії України повинні на ділі проводити право трудящих мас учи­тися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою”.

Нова політика більшовиків в Україні зробила свою справу. Вони дістали можливість зайнятися організацією влади, зустрі­чаючи найчастіше замість опору співробітництво. В. Винниченко, який організував у Відні “Закордонну групу українських ко­моністів”, на початку квітня 1920 р. повернувся, щоб запропону­вати свої послуги урядові УСРР. Проте після зустрічей з Троцьким, Каменевим, Сталіним, Раковським і ознайомлення з реаль­ним, а не декларативним політичним життям він знову поїхав на чужину. “Ні для кого не секрет, - писав Винниченко пізніше, - що “радянської влади” як такої, влади Рад радянських Росії і України, зовсім уже не існує. Принцип абсолютного централізму виключає цю форму влади”.

У боротьбі за оволодіння Україною зійшлися три сили - армія УНР, Червона Армія і білогвардійські війська. Боротьба між ними визначила характер воєнних дій у другій половині 1919 р.

Після евакуації військ Антанти з півдня республіки радянсь­ким військам в Україні протистояли білогвардійські частини Денікіна, які наступали на Донбас. Військові з’єднання Директорії діяли на Заході. Війська Польщі, яка претендувала на Правобережжя, концентрувалися в Західній Україні.

Радянське керівництво недооцінило загрозу з боку білог­вардійців. Воно було впевнене, що з денікінцями впорається Півден­ний фронт, а з’єднання Українського фронту буде допомагати пе­ремозі європейської революції (в цей час в Угорщині була встанов­лена радянська влада).

Генерал Денікін став командувачем білогвардійської Добро­вольчої армії в квітні 1918 р. Відрізаний німецькою окупацією від радянських військ, він отримав потрібний час для вербування доб­ровольців. До Денікіна на Кубань і Дон звідусіль прибували офіце­ри. Спорядження і зброя надходили від кайзерівських військ, а через чорноморські порти - від країн Антанти.

Після провалу безпосередньої окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили всередині Росії і поза її межами стали покладати головні надії на Денікіна. Його армії швидко зро­стали, у тому числі за рахунок мобілізації на контрольованій тери­торії, що істотно розширилася. З весни 1919 р. протистояння ра­дянських і білогвардійських сил зосередилося у Донбасі.

Наступ головних сил Добровольчої армії розгортався від Хар­кова на Полтаву. На Правобережжі денікінці просувалися від Кате­ринослава на Київ і Миколаїв, а також уздовж Чорноморського узбережжя на Одесу. Наприкінці серпня уряд Раковського змуше­ний був залишити Київ.

Денікінський окупаційний режим існував в Україні влітку і восени 1919 р. Як і Скоропадський, Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння, чим відразу відштовхнув селян. У них знову забирали землю і реманент. Тому обстановка в українському селі стала відразу напруженою. Почалася повстанська боротьба. Уже восени 1919р. у партизанських загонах налічувалося не мен­ше 100 тис. бійців. За політичною спрямованістю вони були різні – радянські, петлюрівські, махновські, аполітичні (інколи - з ухилом у бандитизм). На підприємствах Денікін не скасував законодавства про 8-годинний робочий день, але фактично робітники змушені були працювати по 11-12 годин. Та нормалізувати економічне жит­тя не вдавалося. Розвал народного господарства тривав. “Некеровані” профспілки розпускалися.

Принциповий борець за “єдину й неділиму” Росію, Денікін не визнавав незалежності України в усіх формах державної органі­зації, що з’явилися під час визвольних змагань українського наро­ду - УНР, “Української Держави”, УСРР. Він придушував не тільки національний визвольний рух, але й будь-які прояви українського національного життя. Наприклад, в Україні майже у повному об­сязі була відновлена царська практика (як законодавча, так й у формі негласних інструкцій) щодо загальноосвітньої школи, денікінці не визнавали української мови і культури. Державні або земські асигнування на утримання навчальних закладів з малоросійською мовою викладання заборонялися. Українські вивіски у містах замі­нювалися на російські. При денікінцях припинила діяльність Украї­нська Академія наук.