Файл: Конспекти лекцій. Історія Україниdoc.doc

До кінця війни в Донбасі було введено в дію 123 круп­ні і 500 середніх та дрібних шахт. За 1943—1945 рр. краї­на отримала 500 мли. т. донецького вугілля. В загальному паливному балансі питома вага Донбасу виросла з 4,8% в 1943 р. до 26,7% в 1945 р.

Металурги України ввели в дію 14 доменних та 35 мар­тенівських печей, 38 прокатних і трубних станів.

Після звільнення і до кінця війни в Україні було вве­дено в дію близько 30% довоєнних виробничих потужностей і побудовано та відновлено близько 3 тис. крупних промис­лових підприємств.

Наступним кроком було складання і затвердження чет­вертого п'ятирічного плану (1946—1950 рр.), який передба­чав на потреби відбудови 20,7% загальносоюзних капітало­вкладень. Цей план базувався на характерній особливості адміністративно-командної системи — розпоряджатися ре­сурсами без огляду на бажання і потреби людей. Звідси і його перекоси: головна увага була зосереджена на відбудові воєнно-промислового комплексу, що грубо порушувало про­порції розвитку і прирікало населення на подальше злиден­не животіння. Звичайні продукти споживання залишалися для простих людей розкішшю, а грошова «реформа» 1947 р. до того ще й девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження громадян.

В ході відбудови економіки завдяки самовідданості пра­ці людей в найкоротші історичні строки стали до ладу 2000 промислових підприємств, було відбудовано Дніпрогес, за­вершено будівництво газопроводу Дашава-Київ. Таких швидких темпів відбудови і розвит­ку не знала жодна країна світу. У Франції, наприклад, після першої світової війни для відбудови вугільних шахт, обсяг руйнувань яких був у 5—6 разів менше, ніж у Дон­басі, знадобилось майже 10 років. В Україні на кінець чет­вертої п'ятирічки не всі шахти були відбудовані повністю, але у Донбасі завдання були перевиконані. Як і до війни, він знову зайняв провідне місце в вугільній промисловості СРСР. В Україну надходила допомога з інших республік Радянського Союзу. Нап­риклад, металургійний комбінат «Запоріжсталь» допомагали відбудовувати 57 підприємств всього Союзу РСР. Прибули сюди на роботу близько ЗО тисяч чоловік з різ­них куточків країни.

Критично аналізуючи період відбудови економіки України потрібно підкреслити, що до 1950 року промислове вироб­ництво в республіці перевищило рівень 1940 року на 15%, однак це не привело до суттєвого підвищення життєвого рів­ня народу, оскільки тоталітарний режим традиційно нехту­вав цією проблемою. Незважаючи на тяжкі жертви й випро­бування робітники мусили будь-що підвищувати продуктивність праці. Галузі промисловості, що мали працювати на потреби людини, фінансувалися за залишковим принципом.

Найбільш виразно економічна політика, яку проводило ке­рівництво республіки, проявилася у сільскому господарстві, де проблеми відбудови заявили про себе надзви­чайно гостро. Не дивлячись на відверто хронічні проблеми колгоспів, керівництво беззастережно відновило політику колективізації. У 1946 році селяни були змушені повернути колгоспам і радгоспам землю і реманент, ще опинилися в їх руках під час війни. Оплата праці на селі була майже символіч­ною. Колгоспи як і в роки індустріалізації, віддавали все, що вирощувалося, державі за вкрай низькими заготівельними цінами. По суті не маючи прибутку з колгоспної праці, се­лянин жив переважно зі свого присадибного господарства, що давало йому 70% усього грошового доходу, більше як 80% м'яса, близько 90% картоплі. Робота ж у колгоспі да­вала 5% грошових доходів, 30% зернових, 1% м'яса і сала, 0,5% молочної продукції.

На розвитку сільского господарства негативно відбива­лась надзвичайно роздута структура органів керівництва сільскогосподарського виробництва. Так, у Міністерстві сіль­ського господарства і заготівель УРСР було 275 управлінь та відділів, які фактично дублювали роботу одне одного. Цей факт е характерною прикметою надмірної централізації, що притаманна адміністративно-командній системі.

Відірваною від потреб сільського господарства була й наука, де панував «народний академік» Лисенко, який вини­щував все, що не відповідало його розумінню класового підходу в науці.

Політика беззастережної колективізації надзвичайно гостро проявилась в Західній Україні. Радикальні аграрні реформи тут проводились без врахування місцевої специфіки політич­ної ситуації в областях. В таких умовах державні органи широко використовували звичні та перевірені раніше заходи — виселення у східні райони заможніх селян з сім'ями та тих, хто їх підтримував. Факти свідчать, що за політичними ознаками було репресовано, головним чином депортовано без суду і слідства, і, навіть, без письмового звинувачення кілька сотен тисяч сімей. Таким чином, нова влада своїми діями створювала реальне підґрунтя для невдоволення місцевого населення. Беззаконня часто чинили тут ті, хто, здавалося б покликаний був стояти на стороні закону — працівники МДБ, що відчували безкарність і підтримку вищого керівництва.

Варто підкреслити, що протягом 1946—1953 років ЦК КП(б)У неодноразово розглядав питання про порушення за­конності у західних областях. Однак досвід так званого розкуркулення, набутий у 20-ті роки, на практиці був сильнішим за постанови, що не могло не породжувати протидії, яка зро­стала у повоєнні роки.

Згубна сільскогосподарська політика чиновників відчутно перешкоджала виправленню становища на селі. До руйнів­них наслідків війни у цей період додалися наслідки посухи 1946 року. Виснажене війною, зубожіле від сталінської си­стеми керівництва, українське село надзвичайно важко пере­носило наслідки посухи.

Викликана посухою загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946-1947 рр. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору.

За підсумками сільскогосподарського 1945 року колгосп­ники Київської області на вироблені трудодні отримали 352 г. зернових, а в 1946 — не більше, як 150. В інших областях цей показник дорівнював 50—100 г. Голод у селах набував жахливих форм. Суттево погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення ( у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування “розкрадачів хліба”, які, згідно зі статтею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як “ вороги народу”.

Нині, коли з'явилися вітчизняні публікації про голод 1946—1947 років, можно було б наводити немало трагічних фактів тих років.

Тверезий аналіз ситуації, розуміння неминучих наслідків підштовхнуло М. Хрущова до ризикованого кроку — зверну­тися з проханням до Й. Сталіна надати допомогу, щоб наго­дувати власне населення.

Врешті-решт Сталін таки дав вказівку виділити Україні мінімальну продовольчу і насіннєву позику. Було дано також безвідплат­но 140 млн. крб. для організації безплатного харчування на­селення, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіки 1946 р. померло майже 282 тис., а в 1947 р. – понад 528 тис. осіб. Сьогодні за­гальних даних про кількість жертв голодомору немає. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, вимагали поповнення капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.

Таким чином, роки післявоєнної відбудови економіки Ук­раїни були дуже важкими, виснажливими, система вибиван­ня коштів для відбудови промисловості, військово-промисло­вого комплексу не дозволяла піднести рівень життя народу. Проте героїчні зусилля народу республіки не були марними. З руїн піднімались села і міста, будувались нові підприємст­ва. На початку 50-х рр. Україна в основному залікувала рани війни. Було закладено основу для можливого виходу країни, на нові рубежі суспільного прогресу.

3. Суспільно-політичне життя. Репресії післявоєнних років в Україні.

Суспільно-політичне життя респуб­ліки у післявоєнні роки характеризувалося дальшим посиленням тиску центру на всі процеси.

У березні 1947 року з поста першого секретаря ЦД КП(б)У було усунуто М, Хрущова і на його місце було по­ставлено Л. Кагановича. Це було пов'язано не тільки з «вип­равленням» ситуації в сільскому господарстві республіки, яке постраждало від посухи 1946 року, а й надуманою роз­горнутою кампанією боротьби з українським націоналізмом. Акція передбачала не тільки фізичний, але й духовний те­рор, систему ідеологічного, політичного і морального тиску, зокрема, проти української інтелігенції, Однак 26 грудня 1947 року Л. Кагановича було відкликано і знову замінено М. Хрущовим.

У 1946 —1952 роках українське культурне життя зазнає жорстокого удару. В більшості постанов ЦК Компартії Ук­раїни з ідеологічних питань критиці піддавалась значна ча­стина представників української радянської культури, науки, інкримінувалися безпрецедентні звинувачення в націоналіз­мі та космополітизмі. Зазнавали цькуваннь поети, письменники, серед яких були Юрій Яновський, Олександр Довженко, Максим Рильський, Володимир Сосюра, редакції ряду журналів. Зазнали осуду авторські колективи «Нари­су історії українскої літератури», «Історії України», було разгорнуго кампанію проти «школи Грушевського» та ін. На щастя наслідки цієї кампанії не були такими тяжкими, як в 30-ті роки, коли «критика», як правило, закінчувалась зни­щенням тих, кого піддавали критиці. Отже, зміцнілий після війни тоталітарний режим центру стає ще більш націонал-шовіністичним по відношенню до народів СРСР. Най­більших репресій і потужного тиску всього репресивного ста­лінського тоталітаризму зазнала Західна Україна, яка про­довжувала боротися проти намагань інтегрувати її в радянську систему. Репресії серед цивільного населення здійс­нювались в ході боротьби проти військових формувань ОУН-УПА. Між 1946 — 1949 роками було вислано до Сибіру близь­ко 500 тис. західних українців. З метою дискредитації пов­станців спецзагони НКВС переодягалися у форму УПА, грабували, ґвалтували і мордували українських селян. Однак УПА продовжувала боротьбу.

Місцеве населення було вкрай незадоволене політикою нової влади, направленою на ліквідацію греко-католицькойї церкви, що займала міцні позиції в західноукраїнських зем­лях і була важливим фактором духовно-культурного розвит­ку галицьких українців. Після смерті митрополита А. Шептицького розпочалися арешти і серед представників греко-католицької церкви. Ціле­спрямована акція по організації «саморозпуску» греко-католицької церкви у березні 1946 р., арешт в квітні 1945 року майже всього ке­рівництва на чолі з митрополитом й. Сліпим і єпископом краю — ще більше загострили ситуацію.

Отже, нічим невиправдані жорстокі дії НКВС і примусова колективізація були одними з тих головних причин, що спри­чинили збройний опір ОУН-УПА у післявоєнний період ще з більшою силою, ніж до війни. Спорадичні дії окремих збройних загонів згадуються у документах 1956 року.

По іншому склалася доля УПА у так званому Закерзонні — на території Посяння, Лемківщини, Холмщини. У квітні— травні 1947 року в результаті кривавої операції «Вісла», проведеної польским урядом, було знищено значну частину бій­ців УПА, а більшість українського населення виселено з рідної землі і розселено по всій Польщі. Як відомо, на початку 50-х років всі сфери життя, суспільства повною мірою були охоплені сталінізмом. Свідомість великої частини суспіль­ства була проникнута стереотипами, що десятиліттями уко­рінювалися з метою тримати народ у покорі. Суспільство змачною мірою було ізольоване від зовнішнього світу.

Після смерті Й. Сталіна ,у березні 1953 р., політичну ситуацію в країні в цілому не можна назвати стабільною. У вищому керівництві точилася гостра боротьба за вищі державні посади. Хоч формально першою особою вважався Г. Маленков, все більше стверд­жував свої позиції М. Хрущов. Готувався до захвату влади Л. Берія.

Після арешту в липні 1953 року Л. Берії разпочинаються певні зрушення в напрямку розвінчання культу особи, але його ім'я ще не пов'язують з масовими репресіями в країні. Ста­лін залишався на п'єдесталі, і на противагу культу особи активно пропагується колективне керівництво. “Сталінська модель соціалізму” продовжувала діяти, не змінився в принципі і характер радянської політичної систе-ми. Лише бюрократичний авторитаризм «вождя народів» пе­реродився в авторитарну бюрократію апарату, тоталітаризм особистості — в тоталітаризм партократії.

У вересні 1953 року Першим секретарем ЦК КПРС стає М. Хрущов, чия кар'єра була тісно пов'язана з Україною, компартія якої першою підтримала його в боротьбі за владу й залишилася для нього надійною опорою.

Порозуміння між Кремлем і Києвом набуло високого рівня, а перебування О. Кириченка, М. Підгорного, П. Шелеста, Д. Коротченка, В. Щербицького в Політбюро ЦК КПРС свідчило про зро­стаючу вагу українців та їхньої республіки.

Для Кремля здобути підтримку українців мало важливе значення, оскільки це сприяло стабілізації в країні і полег­шувало співпрацю.

У 1954 році були проведені пишні святкування трьохсотої річниці Переяславської угоди. Апофеозом святкування став акт передачі Криму від Російської Федерації Україні. Насправ­ді метою акту було приховати справжні мотиви зміни адмініст­ративного підпорядкування півострова. Зрозуміти їх не важ­ко, якщо розглянути стан Криму на той час. Фактично на­прикінці війни та в повоєнні роки відбулася друга колоніза­ція Криму шляхом вербування та переселення російських се­лян, і до всіх людських та матеріальних втрат, спричинених війною, додалися величезні втрати від депортації чи знищен­ня частини місцевого населення за національною ознакою.

Друга колонізація видалась невдалою. Саме тому вияви­лось доцільним підпорядкувати Крим Україні, щоб припини­ти економічний хаос. Компенсувати втрати довелось з ук­раїнського бюджету. Крім того, на кінець 50-х років в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. Росіяни залишилися тут переважною більшістю і, як прави­ло, відкидали усяку форму українізації.

Визначною подією у суспільному житті СРСР став XX з'їзд КПРС (лютий 1950 р.) і доповідь на ньому М. Хрущо­ва про культ особи Сталіна.

Виступ М. Хрущова був, безумовно, проявом політичної далекоглядності та актом особистої сміливості, він віддзеркалював можливості того часу: завдання послідовної критики та розвінчання культу особи не було і не могло бути вирішено. В основному це було розвінчання Й. Сталін як керівника, як особи, виходячи з його злочинної діяльності , репресивної політики, його особистості. Принци­пово культ особи Сталіна був повалений цим виступом, але «культ особи» як система був тільки сколихнутий ним. До повного руйнування хибної системи було ще далеко.

XX з'їзд КПРС заклав основи для подальших спроб ре­формації створеної в ЗО—40 рр. ХХ ст. сталінської тоталітарної мо­делі суспільного ладу, відродження демократичних принци­пів в розвитку країни. Більш, ніж десятиліття по всій країні проходило під впливом рішень XX з'їзду.

В 1956 р. фактично було зроблено першу спробу реформа­торських змін. В політичному плані пошук нових підходів суспільного оновлення не міг відбутися в межах авторитарної системи. Єдиною альтернативою могла стати лише демокра­тизація суспільного життя. Ця альтернатива в середині 50-х років в Україні, як і в цілому в СРСР, мала такий вигляд: або КПРС відкрито засудить допущені в період культу особи Сталіна викривлення, відмінить ті методи партійкого і державного керівництва, які стали гальмом просування вперед, або в КПРС візьмуть гору сили, які бажали залиши­ти все по-старому. Таким чином, альтернатива носила полі­тичний характер.