Файл: Конспекти лекцій. Історія Україниdoc.doc

Княжіння Ярослава Мудрого стало вершиною міжнародної політики, авторитету i сили Київської Pyci, яка зайняла почесне місце серед великих країн Європи.

2. Політична роздрібненість Київської Русі та її наслідки

3i смертю Ярослава Мудрого у 1054 р. розпочався новий період в icтopiї Київської Pyci — період феодальної роздрібненості. Щодо її причин в історіографії існують piзнi погляди. Більшість істориків стверджує, що головною причиною цього процесу став соціально-економічний розвиток Київської Pyci, економічне i політичне зміцнення окремих князівств, посилення місцевої феодальної знаті, створення нових політичних i культурних центрів. Поширення вели­кого феодального землеволодіння зумовлювало зростання відцентрових тенденцій з боку окремих областей Давньоруської держави, зміцнення сепаратистських прагнень місцевих князів. Ці прагнення активізувалися зростанням економічної могутності князівств, які в умовах господарської замкненості все більше відособлювалися від центру i прагнули незалежності.

М. Грушевський та його послідовники вважали, що головним чинником розпаду Київської Pyci стала боротьба спадкоємців за великокняжий стіл i їх настирливе бажання до створення окремих, незалежних одна від одної земель. На думку вченого, цей процес тривав майже два століття, по часах Ярослава Мудрого. Пер­ший період роздрібненості, за М. Грушевським, закінчується княжінням Мстислава Великого (1132 р.). Це етап боротьби двох тенденцій у відносинах між князями: першої – сепаратистської, автономістської, другої — централістської до об'єднання зусиль у боротьбі з зовнішніми ворогами, передусім половцями. Після смepтi Мстислава настає другий період, що тривав до монголо-татарської навали. Це період безпосередньо феодальної роздрібненості, повного ослаб­лення й занепаду Києва, формування біля нових центрів на іншому політичному ґpyнтi нових сил i впливів. Переломним моментом в існуванні Київської Pyci М. Грушевський вважав 1169 р., коли Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський повністю оплюндрував Київ.

Bci причини розпаду Київської Pyci досить вагомі, але лише їх комплексний взаємовплив і вплив на історичні процеси, що відбувалися в Київській Pyci, зумовили перемогу сепаратизму над централізмом, а отже, i загибель Давньоруської держави.

Останню спробу об’єднати Руські землі й відновити колишню велич держави зробив Володимир Мономах (1113 – 1125 рр.). На деякий час йому вдалося об'єднати князівства у могутню державу. Він створив могутні військові сили, зміцнив зв'язки Києва з iншими князівствами, обмежив свавілля феодалів, виступив на захист народу, суворо спинив спроби непокори, зміцнив міжнародне становище Київської Рyci.

Після смерті Мономаха його справу продовжив син Мстислав Великий (1125 –1132 рр.). Йому ще на досить короткий час вдалося підтримати єдність руських земель.

Після смерті Володимира Мономаха і Мстислава сепаратизм бере верх над традиціями централізму. В XII ст. на політичній карті Pyci з’являються 15 незалежних та ще й «великих» князівств (земель), п'ять з яких — Київське, Переяславське, Чернігівське, Володимир-Волинське i Галицьке — перебували в межах сучасної території України. 3 часом i ці князівства продовжували дробитися. У кожного з них з'являлися свої невеликі князівства-васали. На початок ХІІІ ст. кількість князівств сягнула 50.

На цей час серед північних князівств вирізнилась тенденція до єдності, створення спільного сильного центру, що зумовило заснування міцної централізованої влади навколо Москви .

Отже, феодальну роздрібненість спричинили кілька факторів: велика територія держави та етнічна неоднорідність населення; зростання великого феодального землеволодіння; відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру і поява поліцентрії у зовнішній торгівлі; посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.).

Припинення існування Давньоруської держави було прискорено монголо-татарською навалою. Монгольська держава утворилася наприкінці XII – на початку ХІІІ ст. у результаті об’єднавчої політики монгольського хана Темучіна. У 1206 р. йому було надано титул Чингісхана (самодержавного володаря). Монгольське нашестя на Русь розпочалося 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з’явилося військо онука Чингісхана – Батия. Навесні 1238 р. монголо-татари вторглися у південну Русь, захопили Чернігів i Переяслав. Слідом за цим у 1239 р. один з полководців Батия Менгухан з військом підійшов до Києва, але взяти його не наважився. Через piк величезна орда Батия підійшла до Києва i оточила містo. Загарбання Києва почалося з Лядських Bopiт. Лише на другий день війську Батия вдалося прорватися в місто біля Софійських вopiт i вдертися до самого центру. Останнім оплотом киян стала Десятинна церква, де було знищено i під стінами якої поховано безліч киян. Героїчна оборона Києва тривала з вересня до початку грудня 1240 р. Оволодівши містом, монголо-татари фактично знищили його. Після розгрому Києва частини монголо-татар під командуванням Батия рушили на Володимир i Галич, інші загони напали на південно-західні райони Pyci. Криваві сліди полишила по собі монголо-татарська навала на землях давніх Pyci, Польщі, Угорщини, Словаччини та Чехії. Своїми мужністю i героїчним опором слов'яни не тільки зупинили монголо-татарську орду, перетнувши їй шлях на Захід, а й змусили її повернути 1242 р. назад у пониззя Волги, в місця заснування Золотої Орди. З цього часу Давньоруська держава припиняє своє існування, і на Русі на 238 років встановлюється іноземне іго .

Наслідки завойовницьких походів монголо-татар були катастрофічними для слов’янських земель: відбулися руйнація та падіння міст, занепад ремесел і торгівлі, нечувані демографічні втрати, знищення значної частини феодальної еліти та ін.

Послаблення обороноздатності Русі призвело до того, що у ХІV – ХV ст. південні та західні руські землі опинились у складі Литовського князівства та Польського королівства, а Північно-Східна Русь та Новгородська земля залишаються під владою Орди.

3. Галицько-Волинська держава – правонаступниця і спадкоємиця Київської Русі

Велика історична заслуга в боротьбі проти монголо-татар, спробах відродження єдиної держави належить Галицько-Волинському князівству, що стало безпосереднім спадкоємцем i правонаступником Київської Pyci. Особливістю його icтopiї було формування не внаслідок розпаду Давньоруської держави, а з огляду на внутрішні причини розвитку його території.

Тут ще до Київської Pyci мicцeвi феодали зуміли об'єднати землі, населені дулібами, тіверцями, білими хорватами, волинянами та іншими племінними структурами. Два князівства – Галицьке і Волонське – мали вдале географічне розташування, мало доступне для кочівників — передгір'я Карпат i великі лісові масиви Волині.

Наприкінці X ст. Володимир Великий (Красне Сонечко) відвоював Волинь і Галичину у поляків i приєднав до Київської Pyci; столицею Волині зробив мicто Володимир, столицею Галичини — Галич.

Аристократія Волинського князівства, на відміну від Галиць­кого, була більш схожа на бояр основної частини Київської Pyci. Сформована переважно з дружинників, вона зале­жала від князя i тому виступала прибічницею централістської ідеї державного будівництва. Сепаратистські настрої галицького боярства зумовили те, що саме Галичина першою з ycix князівств відокремилася від Київської Pyci. Це сталося у 1124 p. при галицькому князі Володимирові, який зумів, зміцнивши князівство, протистояти домаганням київських князів. Ще стійкішим i багатшим зробив князівство його наступник Ярослав Осмомисл (1153 – 1187 рр.).

Волинське князівство ще деякий час перебувало у складі Київської Руci i лише після cмepтi Володимира Моно­маха набуло самотійності. В ньому закріпилася старша лінія Мономаховичів, які не полишили таємної думки про оволодіння Київським столом. Лише з приходом на князювання Романа Мстиславича відбувається поворот у бік Галичини. В 1199 р. Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, дрібних бояр і міщан, об'єднав Волинську землю з Галичиною i утворив Галицько-Волинську державу. Вона стала українським політичним центром, що його втратив Київ. Створивши Галицько-Волинську державу, Роман Мстиславич плекав ідею об'єднання навколо неї князівств Київської Pyci i відновлення єдиної могутньої держави. На початку XIII ст. він оволодів Києвом i Переяславом. У 1205 p. Роман Мсти­славич загинув у поході проти польських князів, залишивши по собі двох малолітніх синів — Данила i Василька.

під впливом сепаратистських дій галицьких бояр Галицько-Волинська держава розпалася на два самостійні князівства.

З досягненням повноліття Данило i Василько продовжили справу батька. Поступово оволодівши Волинню, розпочали боротьбу з угорцями за звільнення Галичини, а також з боярським самоуправством. Перемігши супротивників, вони у 1238 p. відновили велике Галицько-Волинське князівство.

Невдовзі Данило Галицький організував похід на Схід, оволодів Києвом i вiдpoдив ідею об'єднання розрізнених земель у єдину Київську державу. Однак це був лише короткочасний yспix. Великою перешкодою в справі зміцнення Галицько-Волинської держави стали монголо-татари. На початку 50-х років XIII ст. Данило Галицький оголосив і мав очолити Хрестовий похід проти монголо-татар. Він i закликав до участі в ньому християн Польщі, Чехії, Моравії, Cepбiї, Померaнiї та iнших країн. Щоб посилити cвiй авторитет в антиординській коаліції, він погодився на прийняття королівського титулу. Проте плани виявилися нежиттєздатними.

Своїми діями Данило Галицький викликав велике незадоволення Орди. У 1254 p. монголо-татари розпочали наступ на Волинь, але зазнали поразки i змушені були відступити. 1258 p. на допомогу раті хана Kypeмcи прийшла величезна рать воєначальника Бурундая. Під натиском Орди, не сподіваючись на будь-яку допомогу, Данило Галицький, i його брат Василько були змушені підкоритися i виконати ультиматум нападників. Згідно з ним знищувалися фортифікаційні споруди у Львові, Кременці, Луцьку, Володимирі, укріпленим залишався один Холм. Ці події стали убивчими для Данила Галицького i у 1264 р. його не стало.

Отже, мужність, великий державницький хист, Данила Галицького народне піднесення, не змогли повалити монголо-татарське іго. Руське людство стогнало під владою Золотої Орди.

4. Історичне значення Київської Русі

Київська Русь – могутня європейська держава – відіграла величезну роль як в історії України, так і у світовій icтopiї. Вона започаткувала державність, традиції якої стали взірцем для багатьох поколінь українського народу в боротьбі за незалежність. Ця боротьба врешті-решт привела до пере­моги — створення в ХХ ст. суверенної держави України.

З icтopiї Київської Pyci слід взяти великий урок: тільки єдність народу i могутність держави є запорукою успішного вирішення історичних завдань розбудови демократичного громадянського суспільства.

Об'єднавши під своєю владою східних слов'ян, Давньоруська держава врятувала їx від знищення i поневолення з боку інших держав i народів. Створення єдиної централізованої держави Київської Русі сприяло швидкому розвитку виробничих сил, прогресові у землеробстві, ремісництві, торгівлі, заснуванні великих міст.

У надрах Давньруської держави виникли i розквітли мова, писемність, література, мистецтво i архітектура, які стали почат­ком розвитку духовного життя i культури українського, білоруського i pociйського народів.

Київська держава на Сході Європи відіграла ту саму роль, що її в Західній Європі відіграла iмперія Карла Великого. Впродовж 200 років вона заступала шляхи східним степовим кочівникам, рятуючи Візантію i Західну Європу від поневолення.

Велике історичне значення Київської Pyci полягає і в тому, що вона виступала східним форпостом європейського християнського cвіту, сприяла розвитку широких торговельних зв'язків з Візантiєю, Угорщиною, Німеччиною, Швецією, Норвегією, Францією, Англією, Польщею, Чехією i Болгарією.

Водночас не менш важливим i повчальним уроком є негативний історичний досвід Київської Pyci, пов'язаний з її роздрібненням на окремі князівства та уділи. Міжкнязівські чвари i міжусобні війни поступово знесилили Русь, і вона не витримавши монголо-татарської навали, зійшла з історичної сцени.

Тема 3. Українські землі в XIV – XVIII ст.

Особливості політичного та соціально-економічного становища українських земель в складі Литви та Польщі.

Українське козацтво. Запорозька Січ.

Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Утворення Української козацько-гетьманської держави.

Руїна, її ознаки та наслідки.

5. Доба Мазепи.

6. Поступове обмеження та ліквідація української державності.

1. Особливості політичного та соціально-економічного становища українських земель у складі Литви та Польщі.

Після занепаду Галицько-Волинської держави (1340 р.) українські землі стають легкою здобиччю для сусідніх держав, перш за все Польщі та Литви. Під впливом Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) опинилася Волинська, Подільська, Київська (разом з Переяслівщиною) та Чернігово-Сіверська землі.

Наслідком просування ВКЛ на руські території стало “зрущення” литовської держави, що знайшло своє відображення у її повній назві: Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське. Литва проводила досить лояльну політику щодо місцевого населення, зберігши, по-суті, автономність руських князів. ВКЛ стало федерацію земель-князівств, в тому числі і руських: Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Поділля. Тут сиділи князі з литовської династії Гедеміновичів. В руських землях збереглася стара система управління. Лишилися в силі руські закони і звичаї, за боярами-воїнами закріплювалися родові землі.

Однак в силу політичних причин литовський князь Ягайло погодився на шлюб з польською королівною Ядвігою. 1385 р. між Польщею і Литвою була підписана Кревська унія. За її умовами ВКЛ мало інкорпоруватися (від лат. inkorporatio – приєднання, включення до складу) до Польської держави.

Проведення Ягайлом відкритої пропольської політики щодо навічного приєднання всіх своїх земель литовських та руських до Корони Польської, активний наступ на інтереси литовсько-руської шляхти призвів до формування політичної опозиції, яку очолив литовський князь Вітовт. Намагаючись подолати місцевий сепаратизм та зміцнитися на троні, Вітовт розпочав політику централізації, ліквідовуючи удільний, автономний статус Волинського, Київського, Новгород-Сіверського та Подільського князівств.