ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.11.2019
Просмотров: 11625
Скачиваний: 1
Якщо угоду визнано недійсною, то сторони поновлюються у попередньому стані (двостороння реституція), а за неможливості повернути одержане в натурі — відшкодовується його вартість.
Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у виникненні помилки: позивач, відповідач чи треті особи. Інше становище при розв'язанні питання про відшкодування збитків, заподіяних сторонам у зв'язку з укладенням угоди.
Чинне законодавство (ч. З ст. 56 ЦК України) виходить з того, що сторона, за позовом якої угоду визнано недійсною, має право вимагати від другої сторони відшкодування витрат, втрати або пошкодження свого майна, якщо доведе, що помилка виникла з вини другої сторони.
Якщо це не буде доведено, особа, за позовом якої угоду визнано недійсною, зобов'язана відшкодувати другій стороні понесені нею витрати, втрату або пошкодження її майна.
Отже, відшкодування збитків (у вигляді позитивної шкоди у майні) тій чи другій стороні ставиться у залежність від того, хто винний у виникненні помилки.
Якщо є вина відповідача, позивачеві відшкодовуються витрати, втрата або пошкодження його майна, якщо ж вину відповідача не доведено, відповідальність покладається на позивача, що припускається винним у виникненні помилки. Тоді він має відшкодувати своєму контрагентові понесені ним витрати, втрату або пошкодження його майна.
Слід звернути увагу на те, що ч. З ст. 56 ЦК України не дає відповіді на всі питання, які можуть виникнути на практиці з приводу відшкодування збитків у зв'язку з укладенням угоди внаслідок помилки.
Зокрема, виникає питання: чи може мати місце відшкодування збитків і за чий рахунок, якщо помилка виникла внаслідок вини третіх осіб, які не брали участі в укладенні угоди.
Відповідно до ч. З ст. 56 ЦК України у цьому разі жодна із сторін не може претендувати на відшкодування збитків за рахунок іншої.
Особи, які укладають угоду, намагаються досягти певного правового результату: набуття, припинення або зміни цивільних прав.
Практиці відомі випадки, коли сторони не бажають укладати угоду і не мають на меті виникнення певних юридичних наслідків, хоч зовні виражають таку волю. Це так звані мнимі угоди (ч. 1 ст. 58 ЦК України), коли є волевиявлення, в основі якого немає справжньої волі укласти угоду. Оскільки різні форми волевиявлення є лише засобами вияву об'єктивно існуючої волі, то очевидно, що за відсутності справжньої волі на укладення угоди таке волевиявлення є неповноцінним і не має юридичного значення. У зв'язку з цим ч. 1 ст. 58 ЦК України відносить мнимі угоди до недійсних.
Мнимі угоди мають різні цілі, у тому числі й протизаконні (наприклад, один громадянин укладає з іншим угоду, щоб приховати своє майно від описування). Бувають випадки, коли мнима угода укладається у зв'язку з обставинами, далекими від порушення законів (наприклад, громадянин укладає мниму угоду продажу свого майна, щоб створити у своїх родичів враження про відсутність у нього майна).
Проте слід пам'ятати, що всі мнимі угоди є недійсними незалежно від мети укладання.
Якщо сторони не вчиняють ніяких дій зі здійснення мнимої угоди, суди ухвалюють рішення тільки про визнання таких угод недійсними без застосування будь-яких наслідків.
Мнимі угоди слід відрізняти від удаваних, тобто вчинених з метою приховання іншої угоди.
Учасники удаваної угоди намагаються досягти певного правового результату, замаскувавши справжні наміри, зовні виявляючи волю, що не відповідає юридичним наслідкам, настання яких вони насправді бажають.
Слід розрізняти угоду, яка приховує іншу, і угоду, яку приховують. У першій є волевиявлення без відповідної внутрішньої волі.
Оскільки головним елементом угоди є воля, то волевиявлення без справжньої внутрішньої волі не набуває правового значення. Як зазначалося вище, така угода є недійсною. Ось чому необхідно застосовувати правила, що регулюють саме угоду, яку сторони справді мали на увазі (ч. 2 ст. 58 ЦК України).
Частіше удавана угода укладається з метою приховати протизаконну. У цьому разі суд ухвалює рішення про визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених для недійсної угоди, яку сторони справді мали на увазі.
Проте трапляються випадки, коли удавана угода приховує правомірну. Наприклад, громадянин бажає подарувати іншому майно, але з якихось міркувань не хоче, щоб про це було відомо близьким. Тому він укладає удавану угоду купівлі-продажу, хоч купівельна ціна йому не сплачується.
Майно переходить на користь іншого громадянина безоплатно, тобто виникають відносини із договору дарування, який є законним.
§ 4. Види недійсних угод
У цивільному законодавстві поряд з вищезазначеною класифікацією угод, передбачено також іншу, в основу якої покладено таку ознаку, як ступінь недійсності. Відповідно розрізняють угоди: абсолютно недійсні, або нікчемні; відносно дійсні, або заперечні.
Нікчемні угоди. Їхню недійсність визначено безпосередньо у правовій нормі. Саме тому вони є недійсними вже у момент їх укладення незалежно від пред'явлення позову і рішення суду або арбітражу. Суд та арбітражний суд зобов'язані констатувати факт недійсності угоди, незважаючи на бажання сторін, і за власною ініціативою застосовувати статті ЦК України, що передбачають певні види нікчемних угод.
До нікчемних належать угоди:
а) укладені з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми (статті 46 і 47 ЦК України);
б) укладені неповнолітніми, які не досягли 15 років (ст. 51 ЦК України);
в) укладені громадянами, визнаними недієздатними (ст. 52 ЦК України);
г) укладені з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства (ст.49 ЦК України);
д) юридичних осіб, що суперечать їхнім цілям (ст. 50 ЦК України);
е) мнимі та удавані угоди (ст.58 ЦК України). Заперечні угоди. Деякі угоди з дефектами суб'єктного складу волі все ж таки породжують права та обов'язки сторін, а отже є дійсними.
Проте їхня дійсність є нестійкою, нестабільною, оскільки законодавець надав право відповідним особам заперечувати угоди у суді або в арбітражі, а тому вони можуть бути визнані недійсними. Тому й називаються вони відносно дійсними, або заперечними. До них належать угоди, укладені:
а) неповнолітніми віком від 15 до 18 років (ст. 53 ЦК України);
б) громадянами, обмеженими у дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами (ст. 54 ЦК. України);
в) громадянами, нездатними розуміти значення своїх дій (ст. 55 ЦК України);
г) внаслідок помилки (ст. 56 ЦК України);
д) внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою або збігу тяжких обставин (ст. 57 ЦК України).
На практиці нікчемні і заперечні угоди розрізняють відповідно до тексту норм, що містяться у главі 3 "Угоди" ЦК України. Тут передбачено два формулювання: "недійсною є угода" (статті 50—52 ЦК України) та "угода... може бути визнана недійсною" (статті 53—57 ЦК України). З граматичного і логічного тлумачення першого формулювання можна зробити висновок, що у зазначених статтях кодексу йдеться про нікчемні угоди.
Друге формулювання має на увазі заперечні угоди.
Угода, визнана недійсною, вважається такою з моменту її укладення (ст. 59 ЦК України).
Це правило поширюється на всі недійсні угоди, у тому числі й ті, визнання недійсності яких залежить від волі заінтересованих осіб, потерпілих, державних і громадських організацій.
Наприклад, угода купівлі-продажу, укладена під впливом погрози, набуває належної юридичної сили. Проте за позовом особи, що уклала її під впливом погрози, вона визнається недійсною не з моменту пред'явлення позову і не з моменту вступу судового рішення у законну силу, а з моменту її укладання.
Законодавець допускає винятки з цього правила, а саме:якщо із самого змісту угоди випливає, що вона може бути припинена лише на майбутнє, дія угоди визнається недійсною і припиняється на майбутнє (ч. 2 ст. 59 ЦК України).
Виходячи з цього правила, угода визнається недійсною з моменту вступу судового рішення у законну силу.
Вона може бути визнана недійсної повністю або недійсними визнаються її окремі частини.
При цьому недійсні частини угоди не тягнуть за собою недійсності інших її частин, оскільки можна припустити, що угоду було б укладено і без включення недійсної її частини (ст. 60 ЦК України).
Питання про визнання цих частин угоди недійсними вирішується за загальними правилами визнання, угод недійсними.
Якщо у недійсній частині угоду було виконано будь-якою із сторін, суд визначає наслідки її недійсності залежно від підстав, за яких вона визнана недійсною. Недійсність угоди може бути підтверджена будь-яким із передбачених ст. 27 ЦПК України засобів доказування, якщо інше не зазначено у законі. Ціна та інші істотні умови угоди, укладеної у простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановлені на підставі показань свідків, крім випадків кримінальне карних дій.
Угода може бути визнана недійсною і після смерті громадянина, який був її учасником. Такі вимоги мають право заявити: друга сторона, спадкоємці померлого, інші заінтересовані особи, прокурор. Спадкоємці, якщо до них пред'явлено позови, відповідають у межах дійсної вартості успадкованого ними майна за умови додержання вимог про пред'явлення претензії (статті 556 і 557 ЦК України).
Слід розрізняти поняття "визнання угоди недійсною" і "розірвання угоди (договору)". Угода визнається недійсною з підстав, передбачених у статтях 48—58 ЦК України. Дійсна, законна угода може бути розірвана на вимогу потерпілої сторони при невиконанні другою стороною (сторонами) своїх обов'язків (наприклад, статті 232, 234, 259, 270, 344 і 347 ЦК України).
§ 5. Умови і строки в угодах
Чинному законодавству відомі угоди, що укладаються за умовою (ст. 61 ЦК України), тобто з урахуванням різних обставин, які ще не відомо, стануться чи не стануться. Умови поділяються на відкладальні і скасувальні.
Угода визнається укладеною за відкладальною умовою, якщо сторони поставили виникнення прав та обов'язків у залежність від настання цієї умови. Наприклад, угоду піднайму жилого приміщення укладено за такої умови: наймач надасть жиле приміщення піднаймачеві, як тільки його син переїде на постійне місце проживання до іншого міста.
Угода визнається укладеною за скасувальною умовою, якщо сторони поставили припинення прав та обов'язків у залежність від настання цієї умови. Наприклад, вищезазначену угоду піднайму жилого приміщення може бути укладено за умови: піднаймач може поселитися і проживати у жилому приміщенні доти, поки син наймача не повернеться із відрядження.
Угоди, що укладаються за відкладальною або скасувальною умовами, називаються умовними угодами. При цьому їхні учасники не повинні недобросовісно сприяти чи перешкоджати настанню умов.
Якщо настанню умови недобросовісно перешкодила сторона, якій настання умови не вигідне, вважається, що умова настала.
Якщо настанню умови недобросовісно сприяла сторона, якій настання умови вигідно, вражається, що умова не настала.
Умови, за яких укладаються угоди, слід відрізняти від строків. Виконання обов'язків, встановлених угодою, здійснюється, як правило, у певний строк. Ще не відомо, станеться чи ні умова, а строк неминуче настане. У цьому полягає різниця між умовами і строками в угодах. Строки можуть визначатися зазначенням конкретної календарної дати, певного проміжку часу, події, щодо якої відомо, що вона обов'язково станеться.
§ 1. Поняття та значення строків (термінів) у цивільному праві
Стратегічна лінія на нормалізацію соціально-економічного становища в Україні визначає необхідність повніше враховувати фактор часу у господарській діяльності та при вирішенні соціальних проблем.
Фактор часу набуває важливого значення і як міра оцінки соціальних процесів та явищ, і як засіб цілеспрямованого регулювання людської діяльності.
Час відіграє істотну роль у цивільних правовідносинах.
Суб'єктивні права та юридичні обов'язки їхніх учасників виникають, розвиваються і припиняються у певний час.
Дія самих законів також обмежена у часі. Строки, які встановлюються у цивільних правовідносинах як вияв соціального часу (у формі існування соціальної матерії, суспільного буття), є важливим правовим засобом цілеспрямованого регулювання діяльності громадян та організацій. Строки дисциплінують учасників правових зв'язків, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов'язках суб'єктів.
Загальні часові параметри функціонування правовідносин визначаються передусім правовою нормою.
Поняття "строк", "давність", "своєчасно", "негайно" та інші, які відображають часові зв'язки, часто включаються до змісту правових норм (статті 67, 71, 72, 156 та інші ЦК України). У чинному ЦК України містяться лише норми, що регулюють дію позовної давності, але немає загальних положень про строки, які б стосувалися усіх інститутів цивільного права.
Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: а) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; б) як одна з умов, що визначає їх зміст; в) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.
Строки звичайно розглядаються за їх місцем у системі юридичних фактів цивільного права. Найчастіше їх відносять до подій, маючи на увазі закінчення часу (строку). Строк об-.межує дію суб'єктивних прав та обов'язків у часі.
Оскільки права та обов'язки частіше виникають за волею їхніх носіїв, то вольовий характер мають і строки, які обмежують їхню дію у часі. Конкретні строки здійснення, особливо захисту цивільних прав передбачаються нормою закону, але закон також має вольовий характер як юридичний вияв державної волі.
Строки, встановлені законом, стають обов'язковими для суб'єктів правовідносин або внаслідок того, що закон забороняє їхню зміну за угодою сторін (наприклад, строки позовної давності), або тому, що сторони не використали надану їм можливість визначити строк на свій розсуд (наприклад, збільшити гарантійний строк).
Не викликає сумніву вольовий характер строків, встановлюваних самими учасниками правовідносин або за рішенням суду, арбітражного суду чи іншого юрисдикційного органу.
Як результат вольових і усвідомлених юридичних дій суб'єктів права строки мають на собі відбиток суб'єктивного, але будучи встановленими, вони існують об'єктивно.
У сфері цивільно-правових відносин юридичне значення має не закінчення часу взагалі, а закінчення певного строку, настання певного моменту в часі.
Перебіг і обчислення строків у цивільному праві відбуваються за правилами, встановленими за волею законодавця. Серед обставин, які впливають на перебіг строків позовної давності (зупинення, перерву), закон передбачає і вольові дії учасників правовідносин або державних органів: переведення на воєнний стан Збройних Сил держави, у складі яких перебувають позивач або відповідач (ст. 78 ЦК);