Файл: 610_Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні, О.Н. Ярмиш, В.О. Серьогін.doc
ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 23.11.2019
Просмотров: 13421
Скачиваний: 2
Напівпрезидентська республіка, яка органічно поєднала в собі риси президентської і парламентської республіки вперше була оформлена Конституцією Франції 1958 р., ставши державно-правовою відповіддю на істотні зміни суспільно-політичних реалій. Певною мірою П’ята Республіка у Франції ознаменувала собою дві суперечливі тенденції: зміцнення влади глави держави за рахунок його функціонального поєднання з виконавчою гілкою влади і занепад парламентаризму. Цікавим є той факт, що розробники Конституції Франції 1958 р. первісно закладали в неї модель парламентарної республіки з дещо розширеними повноваженнями глави держави, однак підсумковий варіант надто відрізнявся від тогочасних парламентських республік, а наступні конституційні реформи взагалі вивели французьку модель за межі знаних форм правління.
«Французький варіант» фактично перекреслив усталені конституційно-правові традиції і уявлення про місце глави держави в державному механізмі. Будучи формально виведеним за рамки законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, Президент Франції наділявся настільки могутніми повноваженнями, що міг цілком вважатися складовою частиною кожної з них. Таким чином, з певним ризиком для демократії досягалося одразу кілька позитивних результатів: консолідація державної влади, збільшення її міцності і водночас підвищення її ефективності та оперативності. Слід відзначити, що напівпрезидентська республіка від самого початку свого існування піддається нищівній критиці за гіперболізацію вади президента і порушення конституційного принципу поділу влади, однак виявила свою життєздатність і, більше того, стала взірцем для багатьох інших держав, особливо постсоціалістичних.
Еволюція інституту президентства в передових країнах західної демократії дає можливість стверджувати, що його статус постійно змінювався. При цьому цікавим є той факт, що з кінця ХVІІІ ст. з проміжком у 80–90 років світова політико-правова теорія і практика дарували світові нову модель республіканської форми правління: 1787 рік – президентська республіка (США), 1875 рік – парламентська республіка (Франція), 1958 рік – напівпрезидентська республіка (Франція). У президентській республіці президенту ввіряється уся повнота виконавчої влади, а також представницькі та номінаційні повноваження; у парламентській республіці – тільки представницькі та номінаційні повноваження; нарешті, у напівпрезидентській республіці президент отримує найбільш широкі повноваження, що стосуються майже усіх сфер суспільного життя і всіх гілок влади, однак функціонально тяжіє до виконавчої гілки влади.
Крім того, можна констатувати, що останні десятиліття позначилися розмаїттям унікальних форм правління. Нині фактично нема держав з тотожним правовим статусом глави держави, компетенція кожного з них відрізняється певними відмінностями навіть в межах кожної з трьох основних моделей республіканського правління. При цьому майже в усіх пострадянських державах гострої актуальності набуває проблема оптимізації правового статусу глави держави шляхом визначення необхідного обсягу повноважень.
Тому визначення «президент – глава держави» фактично нічого не прояснює у його правовому статусі і не дає можливості більш-менш чітко виявити його місце у системі вищих органів державної влади. Саме цим пояснюється той факт, що термін «глава держави» не зустрічається у переважній більшості конституцій розвинених демократичних країн. Виняток становлять Іспанія (ст.56 Конституції 1978 р.), Італія (ст.87 Конституції 947 р.) та Швеція (глава 5 «Форми правління», 1974 р.), хоча і в зазначених актах міститься деталізація правового статусу глави держави шляхом вказівки на його функції та повноваження1. Ст.99 Конституції Аргентини 1853 р. (в редакції 1994 р.) проголошує президента главою нації і главою уряду2. Єдине, що поєднує глав усіх держав світу – це право зовнішньо– та внутрішньополітичного представництва. Усі інші повноваження можуть суттєво відрізнятися у кожній з держав.
Для України, яка за неповні десять років своєї незалежності пережила істотні зміни форми правління – від радянської республіки через президентську республіку до напівпрезидентської республіки, – була характерною відповідна зміна правового статусу Президента України – глави Української держави. На жаль, заснування і становлення інституту президентства в нашій країні не базувалося на належних теоретичних і державно-правових розробках, відбувалось здебільшого шляхом «проб і помилок» та некритичного сприйняття відповідних моделей США, Франції та Росії. У підсумку інститут президентства в Україні на сьогодні є гіпертрофованим, що у своїй поточній діяльності значно виходить за межі своїх і без того широких повноважень, фактично виконуючи роль вищого органу виконавчої влади. Сам термін «глава держави», особливо у поєднанні із запозиченим з французької та російської конституцій ще більш розпливчастим за змістом терміном «гарант Конституції», набув викривленого тлумачення. Нечіткість конституційних норм, що закріплюють правовий статус Президента України, та їх певна суперечність з проголошеним принципом поділу влади дали підстави деяким авторам навіть стверджувати, що обрана в Україні форма правління – змішана (напівпрезидентська) республіка – є «неправильною»1.
У новітніх працях з конституційного права України Президент визначається як «носій верховної державної влади і вищий представник держави у її відносинах з іншими країнами»1. Більше того, деякі автори прямо зазначають, що «загальною рисою статусу президента для напівпрезидентських держав є прагнення поставити президента над традиційними гілками влади, всіма інститутами держави…в самостійній якості, зокрема, як арбітра, координатора щодо органів державної влади, держави і суспільства»2. Таке тлумачення статусу глави Української держави фактично є реанімацією обґрунтування статусу конституційного монарха з точки зору органічної теорії держави у викладенні німецьких конституціоналістів ХVІІІ–ХІХ ст. Гербера, Мейєра та Аншютца і є небезпечним для неусталених традицій української демократичної республіки.
У державному механізмі України, побудованому на засадах законності, республіканізму, народного суверенітету та розподілу влад, Президент є лише одним з вищих органів державної влади (поряд з парламентом, урядом, Верховним Судом, Конституційним Судом), тобто підпорядкований тільки народу. Він стоїть не над гілками влади, а між ними, забезпечуючи єдність державної влади і злагоджене функціонування її гілок. Саме на виконання зазначених функцій і спрямовані повноваження Президента України, що «проникають» у сфери функціонування усіх гілок влади. Тому діяльність Президента має спрямовуватись у першу чергу не назовні державного механізму, а всередину. Гарантування Конституції, основних прав і свобод Президентом має досягатись не шляхом безпосереднього впливу на громадянське суспільство (для цього існують «традиційні» гілки влади), а шляхом впливу на інші вищі органи державної влади з метою координації, узгодження і консолідації, спрямування їх діяльності на виконання Конституції, засад внутрішньої та зовнішньої політики, визначених парламентом. Саме в цьому, на нашу думку, полягає сутність інституту президента у тій моделі напівпрезидентської республіки, яка закріплена Конституцією України 1996 року.
§2. Організація виборів Президента України
Президент України обирається на п’ять років громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Обрання однієї особи на більш як два терміни поспіль не допускається. Обрання на третій і четвертий строки можливе, але тільки після перерви. Це є певною гарантією від узурпації влади, засобом забезпечення періодичної змінюваності глави держави, стимулює приток свіжих ідей і нових державних діячів.
Всенародне обрання Президента України є типовим для держав з напівпрезидентською формою правління. Такий порядок формування глави держави робить його досить автономною фігурою на політичній арені, надає йому необхідної неупередженості і незалежності від парламенту. Однак обрання шляхом всенародного голосування не дає достатніх підстав для того, щоб вважати Президента України представницьким органом. Адже представницький мандат передбачає не тільки обрання безпосередньо населенням, але й колегіальний характер органу, до якого обирається кандидат. Верховна Рада України є представницьким органом не тільки з огляду на порядок її формування, але й тому, що до її складу входять представники різноманітних соціальних груп і політичних сил. Президент не може виступати від імені всього Українського народу хоча б з тієї причини, що не може одночасно представляти позиції різноманітних соціальних груп і політичних сил. Крім того, виступати одноосібному органу, яким є глава держави, від імені всього народу означало б виступати від імені й тих, хто голосував на виборах проти даного кандидата і не погоджується з його політичною програмою.
Саме в цьому полягає глибока діалектика чинної Конституції України: Верховна Рада має право виступати від імені всього Українського народу, але не може виступати від імені держави в цілому; Президент України – навпаки, має право виступати від імені держави, але не може виступати від імені народу.
Вибори Президента України здійснюються на основі Конституції України, законів України «Про вибори Президента України», «Про Центральну виборчу комісію» та нормативних постанов Центральної виборчої комісії.
Право обирати Президента надається громадянам України, які досягли віку 18 років. Участь у виборах є добровільною, кожний виборець має лише один голос. Від виборів відсторонюються лише особи, визнані судом недієздатними.
Юридичні вимоги до кандидатів у Президенти України цілком укладаються у прийняті світовим конституціоналізмом. Ним може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг віку 35 років, має право голосу, постійно проживає в Україні протягом останніх 10 років та володіє державною мовою. Не можуть бути висунуті претендентами на кандидатів у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Від кандидатів не вимагається спеціальної освіти чи досвіду роботи, нема обмежень верхньої вікової межі. Скупі конституційні вимоги до кандидата у Президента – ознака демократичного підходу до виборів глави держави, вони сприяють розширенню кола осіб, з якого може бути обраний Президент. Водночас зрозуміло, що главою держави повинен ставати тільки громадянин, який має великий життєвий і політичний досвід, тісно пов’язаний з інтересами народу і здатний керувати державою. Тому помірні вимоги до кандидатів покладають підвищену відповідальність за якість вибору на самих виборців.
Конституційне законодавство України закріплює демократичні засади організації та проведення виборів глави Української держави, що забезпечує громадянам реальну можливість здійснення своїх виборчих прав. Виборчий процес по виборах Президента України складається з кількох послідовних стадій: 1) призначення виборів; 2) формування територіальних виборчих округів та виборчих дільниць; 3) висування і реєстрація претендентів на кандидата у Президенти України; 4) збір підписів на підтримку претендентів на кандидати у Президенти України; 5) реєстрація кандидатів у Президенти України; 6) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 7) складання списків виборців; 8) передвиборна агітація; 9) голосування; 10) визначення підсумків голосування. У разі необрання Президента у першому турі можливі стадії повторного голосування та остаточного визначення підсумків виборів. Кожна із стадій має чітко окреслені законодавством часові межі та коло учасників.
Згідно з ч.5 ст.103 Конституції України чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року його повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення повноважень.
Право висування кандидатів на пост Президента належить партіям, які зареєстровані Міністерством юстиції України, і реалізується ними як безпосередньо, так і через об’єднання кількох партій у виборчий блок. Висування відбувається на з’їзді (конференції) партії чи виборчого об’єднання. Висування претендентів на кандидатів у Президенти України починається за 170 днів і закінчується за 140 днів до дня виборів. Партія чи виборче об’єднання можуть висунути лише одного кандидата, дані про якого повідомляються у Центральну виборчу комісію.
Кандидат може бути висунутий також зборами виборців, якщо в них беруть участь не менше 500 громадян України, що мають право голосу. Збори виборців можуть проводитися за місцем проживання або на підприємствах, в установах, організаціях.
Висування претендента вимагає підтримки виборців. Партія, виборче об’єднання чи ініціативна група зобов’язані зібрати на підтримку свого претендента не менше 1 млн підписів громадян України, які мають право голосу, у тому числі не менш як 30 тис. громадян у кожному з двох третин регіонів України. При цьому, в одному підписному листі повинні бути підписи мешканців лише одного населеного пункту. Форма підписного листа на підтримку претендента затверджується Центральною виборчою комісією не раніш як за 170 днів до дня виборів. За дорученням претендента на кандидата у Президенти України або уповноваженої особи партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими висунуто кандидата, підписи на його підтримку можуть збирати громадяни України, які мають право голосу. Ніхто не має права примушувати виборця підтримати претендента, платити коштами, товарами або послугами за підписи, а також перешкоджати йому у підтримці претендента. Заповнені підписні листи подаються безпосередньо до Центральної виборчої комісії не пізніш як за 110 днів до виборів. Реєстрація кандидатів у Президенти України повинна бути завершена не пізніш як за 90 днів до дня виборів.
Центральна виборча комісія протягом 2 днів після реєстрації видає кандидату в Президенти України посвідчення встановленого зразка, а претендентам, яким відмовлено у реєстрації, – рішення. Рішення Центрвиборчкому про реєстрацію кандидата або про відмову в реєстрації може бути оскаржене претендентом, щодо якого прийняте таке рішення, або уповноваженою особою партії (блоку), ініціативної групи виборців, якими було висунуто даних претендентів, до Верховного Суду України протягом 5 днів з моменту його прийняття. Верховний Суд України розглядає скаргу в семиденний термін і його рішення є остаточним.