Файл: Конспекты.doc

Сіоністські організації та єврейські общини теж не змогли знайти з білогвардійцями спільну мову. Віддана на поталу місцевих каральних команд, єврейська біднота десятками тисяч гинула під час погромів.

У жовтні 1919 р. радянські війська домоглися істотної чисель­ної переваги над арміями Денікіна. Кінний корпус С. Будьонного, розгорнутий у 1-у Кінну армію розпочав наступ під Кромами і от­римав перемогу над трьома дивізіями Добровольчої армії. У сере­дині листопада Червона армія заволоділа вузловою станцією Касторна. Білогвардійці почали відступати у двох напрямках - на Рос­тов і на Крим та Одесу. 15 грудня радянські війська захопили Київ. Білогвардійський фронт почав розвалюватися. На початку лютого 1920 р. Червона армія зайняла Одесу, а потім з півдня вийшла на Правобережжя. Україна була очищена від денікінців.

Таким чином, боротьба з Добровольчою армією, яка розгор­нулася на території України в другій половині 1919 р., завершила­ся перемогою радянської сторони.

Значної шкоди денікінському війську завдавали загони під командуванням Н. Махна.

Наприкінці квітня 1920 р. розпочалася радянсько-польська війна. Правлячі кола Польщі на чолі з Ю. Пілсудським прагнули знищити радянську владу в Україні і включити її разом з Білору­сією і Литвою у відновлену “від моря й до моря” Річ Посполиту в кордонах 1772 р. Для цього уряд Польщі пішов на союз з С. Петлю­рою (на дуже вигідних умовах для Польщі). Ще в 1919 р. Польща, маючи перевагу сил, почала бойові дії. Були окуповані Білорусія, Західна Волинь, Полісся.

Після отримання перемоги над Денікіним радянські війська були переведені на Західний фронт. В цей час Збройні сили Польщі були найбільшими в Європі (майже 740 тис. чоловік).

Переговори у Варшаві проходили для української сторони – Директорії – дуже тяжко. Поляки висували все більші вимоги. Вони загалом негативно ставилися до існування незалежної Української держави, бо це додавало проблем із захопленням західно­українських земель. Тому, навіть готуючись до війни з Радянською Росією, польський уряд дозволив формування лише двох украї­нських дивізій (січень 1920 р.): 6-ї стрілецької під проводом полков­ника М. Безручка (в Бересті) і 2-ї Залізної стрілецької полковника О. Удовиченка (біля Могилева над Дністром). Підпорядкували їх польським 2-ій і 3-ій арміям. Та незважаючи на тяжкі умови, без союзу з поляками не можна було продовжувати боротьбу з більшо­виками і зберегти армію УНР. 22 квітня 1920 р. була підписана так звана Варшавська угода, за якою Польща визнавала Директорію незалежної УНР, а Петлюра – українсько-польський кордон по Збручу. Таким чином, Галичина і західноукраїнські землі відходи­ли до Польщі. Проти цього гостро протестував уряд ЗУНР в еміг­рації, а також М. Грушевський, М. Шаповал, С. Вітик, В. Винниченко, що також перебували в еміграції.

25 квітня 1920 р. розпочався польський наступ на Бобруйськ і Київ. До складу польської армії входили дві українські дивізії і армія, яка повернулася з зимового походу. Дивізія полковника Удовиченка у складі польських військ зайняла 27 квітня Могилів, а дивізія полковника Безручка разом з польськими частинами 7 травня 1920 р. увійшла до Києва.

Польський окупаційний режим майже не відрізнявся від
німецького (1918 р.): знову з України вивозили сільськогосподарську продукцію, сировину, промислові товари, землю повертали поміщикам. Народ повсюди виявляв незадоволення польським окупа­ційним режимом.

Після початкових успіхів польсько-українських військ 5 чер­вня 1920 р. передислокована з Кавказу 1-а Кінна армія С. Будьонного прорвала фронт на південний схід від Козятина й глибоким рейдом у тил змусила польсько-українське військо відступати за Збруч. Під ударом більшовицьких військ польський фронт відкотився на захід від Варшави, Замостя і Львів. Радянський уряд над­рукував звернення до своїх громадян, в якому розвінчувалися цілі імперіалістів, оголошувалася додаткова мобілізація тощо.

З розгромом більшовицьких військ під Варшавою 15 вересня 1920 р. почався новий наступ польсько-українських військ на південному крилі. Частина військ УНР перейшла Дністер, розбила 14-у більшовицьку армію і 18 вересня оволоділа лівим беретом Збруча. Протягом наступного місяця армія УНР вийшла на сході на лінію Яруга над Дністром – Шаргород – Бар – Літин. Після того як польський уряд, порушивши Варшавську угоду, погодився на пропозицію більшовиків про перемир’я (18 жовтня), українські війська опинилися у скрутному становищі: їхнє ліве крило наражалося на удари з півночі.

З армією УНР співробітничали на північному крилі російські частини генерала Перемикіна та кінна козацька бригада сотника Яковлєва, сформована Російським політичним комітетом Б. Савинкова в Польщі, який визнав незалежність УНР. Армія УНР налічу­вала близько 23 тис. бійців, російські та козацькі частини – близько 5000 чол. Водночас Червона армія, котра добивала Врангеля, мала величезну перевагу. 10 листопада більшовики атакували південне крило армії УНР, розбили його, і українські частини після запек­лих боїв 21 листопада перейшли через Збруч на польський бік, де були інтерновані в польських таборах.

Дальшу збройну боротьбу з більшовиками УНР продовжува­ла у формі партизанської війни. Нею керував Повстанчий штаб ге­нерала Ю. Тютюнника у Польщі. Наприкінці 1920 р. організовані сили в Україні налічували близько 40 тис. повстанців. Вони діяли переважно на Поділлі (Літинщина), Київщині (Радомщина, Черка­щина, Звенигородщина), Катеринославщині та Полтавщині. Окремі загони продовжували партизанську боротьбу до 1923-1924 рр.

Уклавши перемир’я з Радянською Росією, польський уряд розірвав відносини з УНР і угодою у Ризі 18 березня 1921 р. визнав Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Це було йому вигідно, бо залишало за ним Холмщину з Підляшшям, західну Волинь, західне Полісся. Остаточно не була вирішена доля Галичини. Східна Волинь відійшла до Радянської Росії. Польща визна­вала УСРР.

У Ризькому договорі було обумовлено заборону перебувати на території Польщі антибільшовицьких організацій.

У цей час український уряд мав свій центр на території Польщі – у Тарнові. Після Ризької мирної угоди уряд УНР міг про­вадити свою діяльність на терені Польщі лише нелегально. У 1920-1922 рр. його очолювали В. Прокопович, П. Пилипчук, А. Лівицький¹¹. Польський Уряд складався тоді з націонал-демократів і нама­гався унеможливити діяльність українського державного центру в еміграції в Польщі.

В цьому питанні потрібно також звернути увагу на завер­шальний етап боротьби за владу між більшовиками й білогвардій­цями, що відбувся на території України – війну з Врангелем.

Відступаючий корпус денікінського генерала Я. Слащова в районі Перекопу відбив усі спроби радянських військ з ходу увійти в Крим. Півострів став своєрідною фортецею, в якій керівники “білого руху” дістали змогу перегрупувати сили, з тим щоб продовжити боротьбу з більшовиками. В лютому 1920 р. кораблі Антанти еваку­ювали в Крим білогвардійські війська з Одеси, а в березні – з Ново­російська. Після відставки А. Денікіна (у квітні 1920 р.) кримське угруповання очолив командир Кавказького корпусу П. Врангель. Від Антанти він дістав найсучасніші види озброєння, в тому числі танки й літаки.

Коли почалася радянсько-польська війна, Врангель ударив по 13-й армії Р. Ейдемана, яка прикривала вихід з Криму. В районі Перекопа і Каховки розгорнулися тяжкі бої. Війська Ейдемана на­дійно закріпилися на правому березі Дніпра.

У червні англійські кораблі перевезли в Крим з Кубані до 40 тис. денікінців. Це поповнення істотно посилило військо Врангеля, і йому вдалося захопити Олександрівськ.

З липня 13-а радянська армія почала одержувати поповнен­ня з внутрішніх округів. На допомогу їй було створено 2-у Кінну армію під командуванням Ф.Миронова, що дозволило взяти назад Олександрівськ і надійно утримувати Каховський плацдарм. У се­редині серпня Врангель знову зайняв Олександрівськ, Синельниково і став загрожувати Катеринославу. Проте за відсутністю ре­зервів закріпити успіх йому не вдалося.

Реввійськрада РСФРР об’єднала війська, що діяли проти Врангеля, в окремий Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. На базі переведених із-за Волги частин сформували ще одну, 6-у армію. У жовтні, коли припинилася війна з Польщею, до складу Південно­го фронту увійшла 1-а Кінна армія. Створивши величезну перевагу в силах, Фрунзе ударив з Каховського плацдарму. Під загрозою оточення білогвардійці відступили й сховалися за укріпленням Перекопського перешийка. Ціною немалих втрат радянському коман­дуванню вдалося прорвати оборону і увірватися в Крим. Після цьо­го Врангель опору не чинив, але капітулювати відмовився. Решт­ки його армій поспішно добиралися до найближчого порту і морсь­ким шляхом евакуювалися в Туреччину. 17 листопада війська Фрун­зе зайняли останній населений пункт півострова - Ялту.

Яких же висновків можна дійти, аналізуючи революційні події в Україні 1917-1920 рр., розглядаючи з різних боків діяльність Центральної Ради, Гетьманату, ЗУНР, Директорії, КП(б)У і радянської влади?

Передусім, незважаючи на багатовікову розчленованість України між сусідніми імперіями, на тотальну денаціоналізацію українського народу, він зберіг у собі життєздатні сили, бажання і здатність до самостійного національного державного життя. Це дало змогу кращим силам нації, спираючись на традиції державності Київської Русі і козацько-селянської демократії, у складних і водночас порівняно сприятливих обставинах відновити державність України.

Разом з тим ідея національної державності ще не стала настільки міцною, глибокою і всеосяжною, щоб консолідувати всі верстви суспільства, дати можливість їм витримати шалений тиск ворожих сил, перенести складні випробування. І все державотворча діяльність в Україні не пройшла марно. Завдяки великим зусиллям український народ був визнаний як етнічна цілісність, а в межах радянської держави – СРСР – була визнана окрема Українська РСР. Це був вагомий крок уперед, оскільки до того світова громадськість не визнавала України і окремого українського народу.

Якщо спроектувати тодішні події на нинішній час, то маємо всі підстави визнати, що українська революція заклала міцний підму­рок для здобуття реальної незалежності Україною сьогодні. Украї­нський народ вижив, зберіг жагуче прагнення до незалежності.

Низько схиляючи голови перед пам’яттю загиблих у боротьбі за незалежність України, сучасне покоління сьогодні бу­дує незалежну, справді демократичну велику, соборну Україну.

Тема 6: Україна між двома світовими війнами

(1921-1939 рр.)

1. Відбудова народного господарства України на засадах непу.

2. Україна в складі СРСР.

Національна політика більшовиків в Україні.

3. Індустріалізація в Україні та її результати.

4. Примусова колективізація сільського господарства.

Голодомор 1932-1933 рр.

5. Суспільно-політичне життя в Україні. Масові репресії в 30-ті роки.

6. Західно-українські землі в 20-30-ті рр. ХХ ст.

Після закінчення громадянської війни Україна перебувала у складному соціально-економічному й політичному становищі. Поза її межами залишалася значна частина земель, які раніше належали Австро-Угорщині. Польщі відійшла Східна Галичина, Румунії – Північна Буковина, Чехословаччині – Закарпатська Україна. У результаті радянсько-польської війни (1920-1921 рр.) у складі Польщі залишалася частина українських земель, які раніше перебували у межах російських кордонів. Ці землі разом зі Східною Галичиною утворили новий регіон – Західну Україну (сучасні Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська і Рівненська області). У 1918 році Румунія загарбала Бесарабію.

1. Відбудова народного господарства України на засадах непу.

По закінченні громадянської війни та інтервенції було створено умови для переходу до мирного будівництва. Політика “воєнного комунізму”, застосовувана під час громадянської війни, не могла бути прийнятною в умовах мирного будівництва. Відмова від “воєнного комунізму” пов’язана з рішеннями Х з’їзду РКП(б), який відбувся в березні 1921 р. і ухвалив замінити продрозверстку продподатком. Це був перший і найважливіший крок до нової економічної політики (неп).

Безпосередньо участь у розробці нової економічної політики брали голова ВУЦВК Г.І.Петровський та голова Раднаркому України Х.І.Раковський.

В Україні перехід до непу розпочався майже відразу після прийняття рішень у Москві. Надзвичайна сесія ВУЦВК 27 березня 1921 року ухвалила закон про заміну розверстки податком. Згідно декрету РНК УРСР від 29 березня розмір продподатку з урожаю 1921 року визначався більш ніж на 40 млн. пудів менше встановленої раніше розверстки у 160 млн.пудів. Селяни, які виконали продрозверстку з урожаю 1920 року, могли вільно продавати лишки своєї продукції.

Продподаток доводився до селян заздалегідь – до початку польових робіт. Таким чином, на відміну від продрозверстки він став виконувати функцію економічного стимулу: при незмінному його розмірі збільшення виробництва забезпечувало зростання доходів селян. Крім того, розвивався кооперативний рух, дозволялася оренда земель.

Однак, широко розрекламований перехід до непу у 1921 р. відбувався досить болісно і тільки під тиском очевидних реальностей господарського життя в українському селі. Неп в сільську місцевість прийшов у кінці 1921 – на початку 1922 р. Але голод, який охопив південні райони України в 1922 р., відсунув ще на рік-півтора нормалізацію обстановки в сільському господарстві України.

В місті перехід до непу відбувався швидше. Було дозволено приватну торгівлю. В приватні руки передано значну кількість дрібних і частково середніх підприємств, відновила свою діяльність споживча та інші види кооперації.

В умовах непу було ліквідовано трудову повинність і розформовано трудові армії, здійснено грошову реформу, замінено натуральну заробітну плату грошовою, дозволено вільний продаж товарів широкого вжитку замість їх централізованого розподілу за картками. Період нової економічної політики – період інтенсивного розвитку нового суспільства. Адміністративна система, що утвердилася після 1929 року, ніколи не знала такого швидкого й багатогранного розвитку, яким за всіма параметрами був період 20-х років. Однак, поки політична влада була в руках більшовиків, а великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля залишалися державними, керівництво держави було в змозі тримати під контролем і регулювати розвиток капіталістичних відносин.

Після смерті Леніна (1924 р.) до влади прийшли прихильники найбрутальніших форм тоталітаризму на чолі з Й.Сталіним. Однак енергія непу ще тривала. Звільнена від жорстокого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Долалася інфляція, випущено в обіг червінець. Зв’язок державної промисловості з селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку. Зростала мережа бірж, ярмарків. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня.