Файл: Конспекты.doc

Тоді більшовицькі делегати в кількості 125 осіб виїхали до Харкова. До них приєдналися кілька лівих українських есерів і соціал-демократів. У Харкові вони об’єдналися із з’їздом Рад Донецько-Криворізької області і проголосили себе І Всеукраїнським з’їздом Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. З’їзд розпочав свою роботу 12 грудня 1917 р. Того ж дня Україна була проголошена Республікою Рад. Було обрано Всеук­раїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК). Головою ВУЦВК став лівий український соціал-демократ Ю. Медведєв. Незабаром було сформовано перший радянський уряд - Народний Секретаріат. Згодом його очолив М. Скрипник. Більшовики зберегли офіційну назву держави – Українська Народна Республіка. Прапор був червоний з синьо-жовтими стрічками. Народний секретаріат видав Маніфест, у якому проголо­шувався союз з Радянською Росією. С. Орджонікідзе став представ­ником РНК в Україні, а В. Затонський - представником харківсько­го уряду в Росії. Отже, рішення з’їзду поклали початок перебудові політично­го, економічного і культурного життя України на ідеологічних за­садах більшовизму.

26 грудня більшовики взяли владу в Харкові. Було сформо­вано загони червоного козацтва. Після Харкова настала черга Пол­тави і Катеринослава.

Центральна Рада не мала достатніх військових сил. Вона спиралася лише на частини Вільного козацтва, слобідський кіш С.Петлюри та січових стрільців Є. Коновальця. Петлюру було відкли­кано з фронту до Києва. У напрямку на Бахмач вислано “помічний студентський курінь” зі студентів і гімназистів, який намагався перепинити шлях радянським військам. 29 січня він прибув до станції Крути. Всього в курені було 350 юнаків. 29 січня вони вступили в бій з 6000 солдатів Муравйова. Майже всі бійці куреня загинули. 27 юнаків потрапили в полон і зазнали катувань. Крути ввійшли в історію України як символ національної честі і героїзму.

Напередодні вирішальних боїв за Київ 9 січня 1918 р., Центральна Рада проголосила свій IV Універсал. Україна проголошувалася самостійною державою. “Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу. З усіма сусідніми дер­жавами, а саме: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччи­ною та іншими ми бажаємо жити у згоді і приязні, але ніяка з них не може вмішуватися в життя самостійної Української Республіки”. Генеральний секретаріат перейменовано у Раду Народних Міністрів.

Водночас з IV Універсалом було ухвалено “Закон про націо­нально-персональну автономію”. У ньому проголошувалося, що кожна з населяючих Україну націй має право на влаштування сво­го національного життя незалежно від місця перебування.

Центральна Рада і її уряд, втративши столицю, не покину­ли територію України. Вони продовжували свою діяльність, голов­ною метою якої було збереження незалежної Української держави. Але тепер в нових умовах існування двох урядів, які наполегливо заявляли, що вони – українські й робітничо-селянські. Дуже бага­то залежало від зовнішніх обставин.

У грудні 1917р. з ініціативи більшовиків у Бресті почалися мирні переговори між Росією та іноземними державами. 22 грудня до Бреста прибула більшовицька делегація на чолі з Л.Троцьким. 1 січня 1918 р. прибула також українська делегація, очолювана В. Голубовичем. До складу делегації входили есери М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, соціал-демократ М. Левитський та С. Остапенко (економічний радник делегації). Західні держави визнали самостійну УНР. В ніч з 8 на 9 лютого у Бресті було підписано мирну угоду між УНР та західними дер­жавами. Брестський договір був великим успіхом молодої української дипломатії.

19 лютого 1918 р. з метою допомоги УНР німці як союзні війська Центральній Раді розпочали наступ на Україну. В наступ перейшли також австрійці. 1 березня німецькі війська разом з військами Центральної Ради ув­ійшли до Києва, Радянська влада в Україні була ліквідована.

З березня 1918 р. Радянська Росія підписала Брестський мир. Перед українськими більшовиками постало складне зав­дання: організувати відсіч німцям, але не дати спровокувати війну проти Радянської Росії.

Населення зустріло Центральну Раду досить прохолодно. Вважали, і небезпідставно, що вона тримається на німецьких багнетах. Німецькі й австрійські війська, як і слід було чекати, поділили Україну на зони окупації. Значну частину Волині і Київщини захопили німці, Південну Україну - австрійці. Українські січові стрільці, котрі слу­жили в австрійській армії, розташувалися на Катеринославщині. Німці поводили себе не як союзники України, а як звичайні окупанти. Були запроваджені військово-польові суди, почалися розстріли. Німців менше всього турбували державницькі прагнен­ня Центральної Ради. Їх передусім цікавили українські хліб, цу­кор, м’ясо, масло, вугілля. Центральна Рада не мала сили чинити опір насильствам німців.

У Центральній Раді не згасали конфлікти між різними угру­пованнями. Українські соціал-демократи вийшли з уряду. Частина російськомовного населення виступила проти законів про украї­нське громадянство, українську державну мову. Гострі суперечки точилися навколо закону про націоналізацію землі. Залізниці були зруйновані, шахти Донбасу затоплені водою. Наступа­ла весна, а величезні поміщицькі лани не були зорані і засіяні. Окупанти бачили, що Центральна Рада не спроможна забез­печити їх хлібом. Уже в березні австрійські агенти повідомляли свій уряд про безсилля Центральної Ради. 28 квітня під час засідання Центральної Ради, коли промовці виступали з протестами проти сваволі німців, німецькі солдати за­арештували в залі засідань міністра закордонних справ М. Любинського. Усіх присутніх обшукали. Наступного дня, 29 квітня, Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР. Це засідання Центральної Ради стало останнім.

Що ж принесла українському народові Центральна Рада за понад 13-місячний період свого існування? По-перше, своєю діяль­ністю вона остаточно розвіяла досить поширені тоді сумніви щодо самої можливості існування української нації і утворила Українську Народну Республіку. По-друге, з політич­ної точки зору вона вистояла у дуже складній ситуації і не поступи­лася Тимчасовому урядові. По-третє, вимогою українського самоврядування вона спростувала раніше недоторканий принцип “єдиної і неподільної” Росії і примушувала як Тимчасовий уряд, так і пізніше більшовиків, відступати (хоча б теоретично) від цього великорос­ійського постулату. По-четверте, Центральна Рада домоглася дипло­матичного визнання незалежності УНР низкою європейських дер­жав.

А чим же можна пояснити її поразку?

Серед головних причин поразки Центральної Ради була відсутність двох основних підвалин державності: дієздатної армії та відрегульованого адміністративного апарату. Саме відсутність останнього не давало змоги Центральній Раді підтримувати ефек­тивний зв’язок з повітами й селянами - її потенційною опорою.

Неупереджений аналіз фактів свідчить, що Центральна Рада не була зрадницькою й буржуазною, навпаки, більшість її членів – соціалісти – намагалися проводити соціалістич­ну політику, хоч розуміли її інакше, ніж більшовики. І її неперехідна історична заслуга полягає в тому, що вона очолила національно-виз­вольну революцію та процес побудови незалежної держави і по­новила в Україні державницьку свідомість.

3. Українська держава гетьмана Павла Скоропадського: досягнення і поразки.

29 квітня 1918 року – в останній день існування Центральної
Ради – в Києві зібрався хліборобський конгрес. У його роботі взяли
участь 8000 чол., переважно селян, від 8 українських гу­берній. Усього на з’їзді було близько. Промовці висловлювали незадоволення політикою Центральної Ра­ди, соціалістичними експериментами і вимагали відновлення при­ватної власності на землю та утворення міцної влади у формі істо­ричного гетьманату. Присутні одностайно обрали гетьманом Павла Скоропадського, нащадка давнього роду козацької старшини. За допомогою австро-угорських військ в Україні здійснився державний переворот.

Наступного дня, 30 квітня, на мурах Києва з’явився маніфест гетьмана Скоропадського – грамота до всього українського народу, якою було скасовано Центральну Раду, міністерства і зе­мельні комітети. Водночас було проголошено “Закони про тимча­совий державний устрій України”. П. Скоропадський і його прибічники заявили про заснування Української держави (на відміну від Української Народної Респуб­ліки, проголошеною Центральною Радою). Нова держава спиралася на своєрідне поєднання монархічних, республіканських і пере­дусім диктаторських особливостей, її громадянам гарантувалися загальні права, де особлива увага зверталася на недоторканість приватної власності “як фундаменту культури й цивілізації”. Геть­ман мав право видавати всі закони, призначати кабінет міністрів, керувати військовими і зовнішньополітичними справами, а також виконував функції верховного судді.

За менш ніж 8-місячний період існування гетьманський уряд налагодив дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австрією, Швей­царією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, скандинавськими державами, а пізніше – з Францією, Англією, і Руму­нією. Аналогічні відносини були встановлені з більшовицькою Ро­сією, Доном, Кубанню, Грузією.

Значні досягнення здобуто у галузі фінансів – встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, яку принесли війна та революція, відбудовувалися залізниці і мости, відновився рух залізничного транспорту.

Вдалося здійснити важливі судові реформи – відрегулювати судову справу, створити Сенат, суд на нових засадах, прийняти низку законів.

Гетьман не шкодував коштів на культурні заклади. До цього слід додати українізацію шкіл усіх ступенів і двох університетів - Київського і Кам’янець-Подільського. Велике значення мало заснування у листопаді 1918 р. Академії наук України, яку очо­лив всесвітньовідомий вчений академік В.І. Вернадський¹⁰, На­ціональної бібліотеки, Національного архіву. Вживалися заходи у справі організації Національної галереї мистецтв та Українського історичного музею. Засновано Український національний театр, Національну оперу тощо. Знову розгорнулася украї­нська видавнича справа. Водночас гетьманський режим перебував у дуже скрутному становищі. Йому довелося вести боротьбу на два фронти: зовнішньому – з більшовиками і внутрішньому – з українською опозицією та різного роду російськими організаціями. До цього треба додати тяжку спадщину попередньої доби: обов’язки, які взяла на себе Україна згідно зі статтями Брест-Литовської угоди (зокрема, відправка продовольства до Німеччини і Австро-Угорщини), невирішеність земельного питання (селянство чекало на безплатну пе­редачу поміщицької землі та ліквідацій поміщицьких господарств).

Населення неоднозначно зустріло переворот. Якщо представ­ники заможних верств зустріли його з радістю (він здійснювався передусім в інтересах великих землевласників, про що свідчили відновлення приватної власності на землю і проект нової земельної реформи), то українське національно-свідоме демократичне гро­мадянство відразу поставилося до нової влади неприхильно, а то й вороже. Гетьмана Скоропадського всі вважали ставлеником німців і московської буржуазії в Україні.

В опозицію до гетьмана стали українські соціалістичні партії (есери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти), соціалісти-самостійники, трудовики, частково хлібороби-демократи. Вже в середині травня 1918 р. вони об’єдналися в Український національно-державний союз, який очолив боротьбу проти режиму. Великі земельні власники (хлібороби-власники), промисловці (в особі кадетів) підтримали П.Скоропадського.

Становище ускладнювало взаємне недовір’я між урядом та населенням, яке посилювалося антиурядовою пропагандою, з одного боку, і помилками уряду – з іншого. Не налагодилися контакти і з місцевою адміністрацією, більша частина якої вороже ставилася до гетьманату: одні орієнтувалися на Центральну Раду, інші – на більшовиків.

Восени 1918 р. різко змінилося міжнародне становище. 29 вересня капітулювали Болгарія, а за нею Туреччина (союзники Німеччини і Австро-Угорщини у першій світовій війні). 17 жовтня розпалася й Австро-Угорщина. У самій Німеччині насувалися революційні зміни.

З розпадом Австро-Угорщини і Німеччини зросла небезпека війни з Радянською Росією.

Країни Антанти підтримували тільки російські антибільшо­вицькі сили і негативно ставилися до “сепаратизму” народів, які перебували у складі Російської імперії. Про це свідчила декларація британського прем’єра Вільсона, де підкреслювалося, що завдан­ня союзників – відновлення єдиної Росії.

Тим часом боротьба з гетьманським урядом набувала дедалі загрозливіших форм. У різних місцях України формувалися по­встанські загони. Найбільшим було повстання Н. Махна, вчителя з Гуляй-Поля на Катеринославшині. Влітку 1918 р. він організував великий загін з повстанців-селян і розпочав боротьбу проти по­міщиків, уряду П. Скоропадського, австрійців і німців. Ці стихійні повстання вносили безладдя, послаблювали місцеву адміністрацію, викликали недовір’я до гетьмана, у якому широкі народні маси бачили тільки російського генерала і поміщика.

14 листопада Директорія звернулася до населення з відозвою скасувати гетьманську владу і оголосити гетьмана Скоропадського поза зако­ном. Повстання активно підтримали січові стрільці. 16 листопада Директорія домовилася з німцями про нейтралітет, а далі її війська зайняли Білу Церкву, Фастів і рушили на Київ.

Становище гетьманського уряду стало катастрофічним. Він був затиснутим між Антантою, більшовицькими військами та армією Денікіна. Виходом з цього скрутного становища могла бути зміна політичної орієнтації. 14 листопада кабінет міністрів, де пере­важали германофіли, було розпущено. Того ж дня гетьман підпи­сав меморандум про Федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Але ідея федерації не додала гетьманові авторитету, швидше навпаки, причому навіть серед росіян і їх прихильників. 18 листопада повстанці розбили нечисленні гетьманські війська під Мотовилівкою (30 км від Києва).

Доля гетьманату була вирішена. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади і за допомогою німців виїхав за кордон. Влада перейш­ла до рук Директорії.

4. Відновлення Української Народної Республіки. Утворення Західно-Української республіки. Акт Злуки УНР і ЗУНР.

Після падіння влади Скоропадського Директорія та створений 26 листопада 1918 р. уряд УНР під головуванням В.Чеховського (УСДРП) зіткнулися з надто тяжкими проблемами внутрішньої і зовнішньої політики. Так, у галузі внутрішньої політики потрібно було організувати владу та створити віддані УНР збройні сили; у галузі зовнішньої політики – знайти вихід із того становища, в яке потрапила Україна після відступу австро-німецьких військ і почат­ку війни на різних фронтах.

Організація влади розпочалася відразу ж після зайняття Києва (14 грудня 1918 р.). Складність була в тому, що Директорія перебу­вала між двох вогнів: з півночі загрожували більшовики, які пере­конували маси, що Директорія “запродалася капіталістам”, а з півдня - інтервенти Антанти, котра схилялася до ідеї “єдиної і неділимої”. Ідеології більшовизму та влади Рад Директорія УНР протиставила трудовий принцип влади: влада належить трудовим Радам, обраним робітниками, селянами, трудовою інтелігенцією. Центральні органи влади мали створити Трудовий конгрес, обраний без участі поміщиків і капіталістів. Це дало підставу антиукраїнським колам, які впливали на представників Антанти, звинувачувати Директорію в “більшовизмі”. Тим більше, що Директорія своєю декларацією від 26 грудня 1918 р. відновила закони УНР, зокрема ухвали­ла закон про передачу селянам поміщицької землі без викупу. Крім цього, в середині української демократії не вщухали незгоди і розбрат. Так, розходження в поглядах на форму влади спричинило розкол й у провідних партіях: в УСДРП “фракція не­залежних соціал-демократів” виступила за совєтську форму влади, в УПСР “центральна течія” висловилась за владу “трудових рад”.