Файл: Конспекты.doc

Литовська держава почала поступово послаблювати руський елемент за рахунок посилення польського. Після смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським став молодший Ольгердович – Свидригайло, який відразу розпочав боротьбу з Польщею за Західне Поділля. Однак справу не було доведено до кінця. з 1440 р. престол перейшов до Казимира, який згодом став також і королем польським. Для того щоб запобігти місцевому сепаратизму, Казимир поновлює обласні привілеї, в результаті чого встановлюється федеративний принцип територіального устрою ВКЛ.

Для зміцнення своїх позицій, Казимир на початку 40-х рр. XIV ст. поновив статус удільного князівства на Київщині. Удільним князем тут став Олелько (Олександр) (близько 1441-1455), а потім його син Семен Олелькович (1455-1470). Відновилося удільне князівство і на Волині (разом із Східним Поділлям), князем якого, перейшовши на бік Казимира, став Свидригайло (1445-1452 р.). Однак по смерті князів, незважаючи на супротив місцевої шляхти, удільний статус Київщини (1471 р.) і Волині (1452 р.) був ліквідований. Руські землі на кінець XV ст. стають звичайними провінціями Литви, які адміністративно поділялися на землі-воєводства – повіти – волості.

Втрати київської князівської вотчини спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до боротьби. 1481 р. спалахує так зв. “змова князів”, яка була придушена. У 1508 р. розгорнулося повстання Михайла Глинського. Повстанці зазнали поразки, а сам М. Глинський утік до Москви. Однак, Київ продовжував бути сакрально-харизматичним містом “як найпершого з-поміж усіх інших”.

Наприкінці XV ст. – початку XVІ ст. у боротьбу за українські землі активно включилося Московське царство. Московсько-литовське протистояння тривало з перервами протягом 1500-1503, 1507-1508, 1512-1522 рр. У цій війні 1503 р. Литва втратила 19 міст Чернігово-Сіверщини, які відійшли до Московської держави.

Спробою згуртували суспільство перед постійною зовнішньополітичною загрозою стали Литовські Статути 1529, 1566, 1588 рр., у якому було синтезовано норми звичаєвого права Литви, “Руської Правди”, польських, західноєвропейських судебників, римського права тощо. Литовські статути закріплювали ті соціально-економічні зрушення, які сталися протягом XІV – XVІ ст.

Розвиток товарно-грошових відносин призвів до розвитку фільварків (хутір). Фільварок – багатогалузеве господарство, орієнтоване на ринок і основане на панщині та кріпацькій праці селян. Поширенню фільваркової системи сприяла земельна реформа т.зв. “волочна поміра”, запроваджена згідно p “Уставою на волоки” (1557 р.). Волочна поміра підривала общину. Згідно з земельною реформою збільшувались повинності та податки селян, інтенсивно йшов процес їх покріпачення.

З метою збільшення прибутків від міст, розвитку ремесла і торгівлі уряд видавав окремим містам “хартії” (грамоти) на т.зв. Магдебурзьке право, за яким дарувалось право на створення органів місцевого самоуправління. У XІV–XV ст. Магдебурзьке право дістали міста Санок, Львів, Кременець, Кам’янець-Подільський, Кам’янець, Берестя, Дорогочин, Більськ, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін. Отримання Магдебурзького права стало для міського населення способом здобуття певної автономії від держави та великих феодалів, сприяло економічному процвітанню міст.

Логіка політичних змагань ВКЛ та Польщі, знайшла своє завершення в об’єднанні цих держав у “єдину спільну Річ Посполиту”. Згідно з актом від 1 липня 1569 р. відбулося злиття двох держав, які управлялися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався в Кракові як король польський і князь литовський. Литва втратила право на власні сейми та зовнішні відносини, хоча свого державного існування не припинила. Однак всі українські землі (Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Київщина) відійшли до Польщі. Порушення моделі та логіки політичного розвитку, відмова від релігійної толерантності (Берестейська унія 1596 р., що запровадила нову християнську конфесію – греко-католицьку церкву ) наприкінці XVІ – початку XVІІ ст. призвели до кризи, а потім і занепаду Речі Посполитої.

2. Українське козацтво. Запорозька Січ

Питання про походження козацтва. М. Грушевський вважав головною причиною виникнення козацтва необхідність захисту українських земель від турецько-татарських набігів та колонізацію дикого степу, що була викликана суто економічними, господарськими причинами.

Спустошені татарами колишні землі Київської Русі, що лежали по Дніпру і аж до Криму на півдні були надзвичайно родючими привабливими для землеробства і скотарства, надзвичайно багатими на рибу та звіра, що приводило сюди цілі ватаги так званих “уходників”.

Цих людей вже наприкінці XV ст. намножилося стільки , що вони складалися в окрему суспільну верству й мали свою окрему назву: їх звали „козаками”.

слово козак тюркського походження. Воно означає вільного незалежного чоловіка, одинокого воїна, шукача пригод. В словнику половецької мови, що був складений італійцями ще у 1303 році зустрічається слово „козак” в значенні страж, конвоїр, воїн. в XV столітті в різних історичних працях та документах вже безліч згадок про козаків як татарських так і українських. Зокрема в 1492 р. кримських хан скаржився великому князю литовському, що кияни й черкасці розбили при гирлі Дніпра турецький корабель і у відповідь на це обіцяв потрусити козаків.

Окрім уходництва, як суто економічної причини формування козацтва, слід назвати й соціальні причини і перш за все втечі українського населення від покріпачення.

Неабияку роль в процесі формування козацтва відігравала Запорозька Січ. На початку XVI ст. Запорожжя стає осередком козацьких „уходів”. Вони виникають як перед порогами на р. Орель, так і за порогами біля островів Аргачина, Базавлука, Томаківки та ін.. „Уходництво” переростає у постійну колонізацію дикого поля і степи покриваються укріпленими городками та зимівниками т. зв. засіками, центром яких стає велика фортеця, своєрідна козацька столиця – Січ. Січ була центром діяльності, управління військовими та господарськими справами, резиденцією всіх головних старшин, котрі очолювали козацтво. На протязі свого двохсотрічного існування запорожці змінили 8 січей: Хортицьку, Базавлуцьку, Томаківську, Микитинську, Чортомлицьку, Олешківську, Кам’янську й Нову, або Підпільненську. Заснування першої Січі на острові Хортиця пов’язано з іменем легендарного князя Дмитра Івановича Вишневецького, прозваного в народі Байдою. Вишневецький, що був православним канівським старостою у 1553-1554 рр. зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно розташованому за дніпровими порогами острові Мала Хортиця, форт, що мав стати заслоном від татар. Незабаром він із своїми козаками організував кілька походів у Крим, воював з турками-оттоманцями, був їм підступно виданий у Молдавії і страчений у Константинополі в 1563 р.

Всього на Січі налічувалось 38 куренів – тобто військових підрозділів організованих за територіальним принципом. Кожен курінь крім військової мав і господарську організацію-арсенал, ремісницькі майстерні, торгівельні лавки, свої риболовецькі місця. За межами Січі землі Війська Запорозького поділялися на паланки, тобто фортеці і райони, що їм підлягали. Важко сказати, коли зародилися паланки, але на початку XVIII ст. Їх було п’ять, а пізніше – вісім. Паланки займали велику територію уздовж Дніпра та його притоків.

Важко точно визначити чисельність запорозького війська, бо вона не була сталою. В 1594 р. запорожці в листі до австрійського імператора писали, що кількість їх війська сягає 6 тисяч... не рахуючи хуторян, що живуть на кордонах. Д, Яворницький наводить такі дані: в 1534 р. всіх козаків налічувалось 2 тис., 1594 р. – 3 тис, в 1675 р. кошовий отаман Сірко зібрав 20 тис. запорожців⁶. Основна маса запорожців, звичайно, проживала за межами Січі та займалася господарством зі своїми сім’ями і збиралася на Січ за виняткових обставин – вибори старшини чи підготовка до військового походу. Вітчизняні та іноземні автори з подивом зазначали, що в разі небезпеки Січ за короткий час перетворювалася на справжній мурашник – ядро січовиків з кількох сотень виростало у багатотисячну армію. На заклик старшини з усіх паланок, з найвіддаленіших річок та віток сходилися козаки. Був на Січі і флот з великих човнів „чайок” або „байдаків”.

польський король і великі магнати прагнули використати козацтво в своїх цілях. У 1524 р. Сигізмунд І запропонував створити для захисту південних кордонів держави наймане військо з запорозьких козаків. Після Люблінської унії з’явилась і реальна можливість організації такого війська. У 1572 р. коронний гетьман Ю. Язловецький за наказом короля Сигізмунда ІІ Августа набрав на державну службу загін з 300 козаків. Вони вносились в спеціальні списки „реєстри”, звідси пішла їхня назва – реєстрові козаки.

Чисельний склад реєстрового війська змінювався від обставин війни та вимог повсталих козаків. Так, наприклад у 1617 р. в реєстрі налічувалося тисяча козаків. У 1618 р. під час походу польського війська на Москву, до реєстру було вже записано 10600 козаків.

Очевидно, що між реєстровими козаками і запорожцями існували великі розбіжності, стосунки між ними нерідко досягали крайнього напруження. На думку Ореста Субтельного на початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Роль Запорозької Січі можна визначити наступним:

- Вона була прикладом вмілого поєднання демократизму громадських взаємин з соціальною диференціацією, що існувала в тогочасному суспільстві. Ідеї волі і рівності, що панували серед запорожців не в спромозі були зламати ні литовські статути, ні польське кріпосницьке законодавство, вона була за висловом К. Маркса справжньою „християнською козацькою республікою”.

- Велике значення має державотворчий напрям козацької організації. Січ, як прообраз майбутньої української держави підтримувала дипломатичні стосунки з сусідніми державами – Росією, Туреччиною, Венецією, Австрією.

- Запорозьке козацтво було надзвичайно організованою і дисциплінованою військовою силою, однією із кращих армій свого часу – прообразом збройних сил держави.

- Запорозька Січ стала осередком боротьби з зовнішніми ворогами українського народу. - Запорозьке козацтво стало провідною силою народу в його боротьбі за соціальне і національне визволення.

3. Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Утворення Української козацько-гетьманської держави.

Хмельниччиною прийнято називати період національно-визвольної війни українського народу, очолюваної визначним діячем української і Європейської історії Богданом Хмельницьким. Відповідно до життя і діяльності гетьмана хронологічними межами цього періоду більшість істориків визначають 1648 рік – початок війни та 1657 рік – смерть Хмельницького.

Причини війни найпростіше визначити трьома словами – ополячення, покатоличення, покріпачення. В середині XVII ст. політика правлячої верхівки Речі Посполитої була спрямована на денаціоналізацію українського населення, позбавлення його національної, культурної, релігійної ідентичності. Перш за все це позначилось на спольщенні національної еліти, яка на вигідних для себе умовах консолідувалась з елітою Речі Посполитої навколо польської державної ідеї. Українська шляхта, магнати, торгівці, заможні та освічені міщани спольщувались під тиском політичних та економічних обставин, козацька верхівка була обмежена Ординаціями 1638 р., які поставили козацтво під повний контроль влади, суттєво обмежили його кількісний склад.

Однією із найсуттєвіших була проблема релігії. Польща виступала східним плацдармом європейського католицизму і контрреформації, традиційне українське православіє значною частиною владної верхівки сприймалось як схизма, яку слід викорінювати серед “культурного”, насамперед міського населення. Таким чином, релігійні утиски вели до культурної асиміляції, дискримінації в сфері мови та освіти.

Найбільш суворих визисків зазнавало українське селянство і значна частина козацтва в соціально-економічній сфері. Магнати і польська шляхта захоплюючи землі в Україні, впроваджували тут фільваркове господарство, покріпачували місцеве населення, чинили несправедливість і насильство від якого була незахищена навіть козацька верхівка

Стосовно характеру Хмельниччини, то виходячи з попередніх причин, це було загальнонаціональне повстання і війна за визволення яку вели всі верстви і стани українського населення, кожен з яких на свій розсуд сприйняв державницьку чи національну ідею.

Серед рушійних сил Хмельниччини найбільшою активністю і послідовністю відрізнялось козацтво. Воно висунуло всіх ватажків війни, його лідера, становило кістяк збройних сил, боротьба за збереження “козацьких прав і вольностей” була головною умовою всіх переговорів. Участь селянства і міщанства надала повстанню масового характеру, була запорукою великих перемог на першому етапі.

Особистість Богдана Хмельницького (1595-1657) без перебільшення справила вирішальний вплив на перебіг подій. Мало кому відомий на початку повстання, він завдяки природним здібностям, розуму, освіченості, воєнному хисту, дипломатії, невдовзі перетворюється на справжнього лідера нації, визначного світового політика. Його життєвий і культурний досвід складається з навчання у Львівській єзуїтській колегії (1609-1615), участі в Цецорській битві (1620) в якій він втратив батька, а сам потрапив до дворічного турецького полону у Стамбулі, численних битв і походів проти турків, татарів, Московії, був учасником селянсько-козацьких повстань Т. Федоровича (1630), П. Павлюка (1637), Я. Остряниці та Д. Гуні (1638), дипломатичних переговорів з польським королем (1638), Французьким послом у Варшаві (1644), в складі посольської місії відвідав Францію (1645). Лише наведені факти свідчать про те, що Хмельницький добре розумів європейську дипломатію, із середини пізнав сутність польської , турецької, татарської ментальності та культури, блискуче володів п’ятьма мовами, добре знав прагнення і надії власного народу, загартувався у багатьох небезпеках. Мабуть найважливішою рисою Богдана було вміння використати максимум можливого в навіть найнесприятливіших умовах.

Головні події національно-визвольної війни

29 квітня – 16 травня – битва під Жовтими водами. Передовий загін польського війська під командуванням Стефана Потоцького (близько 8 тис. чол..) посланий на придушення повстання. Після переходу реєстровців на сторону повсталих загін оточений і повністю розбитий в урочищі Княжі Байраки.

Битва під Корсунем 24-26 травня. Основні сили поляків на чолі з коронним гетьманом Миколаєм Потоцьким потрапили в засідку під час відступу з Корсуня в Гороховій Діброві. В полон взято понад 8 тис. жовнірів і офіцерів. Польська армія в Україні ліквідована.

Влітку в Україні поширюється загальнонаціональне повстання. Київське, Чернігівське, Брацлавське, частина Подільського воєводств були звільнені з під влади шляхетської Польщі. Повстанський рух поширюється на Волині, в Галичині.

Пилявецька битва – вересень 1648 р. розгром польського війська, що налічувало понад 40 тис. воїнів українською армією на чолі з Б. Хмельницьким та М. Кривоносом. Звільнені Волинь і Поділля.

У жовтні-листопаді 1648 р. армія Хмельницького, яка налічувала вже приблизно 100 тис. чоловік, йде походом в Західній Україні, бере в облогу Львів, Замостя, але 21 листопада укладає перемир’я з польським королем Яном Казимиром, згідно з його умовами Західна Україна фактично залишається під владою Польщі. 23 грудня 1648 року тріумфальна зустріч Хмельницького біля Золотих воріт у Києві. Тоді ж початок переговорного процесу з поляками (Посольство Адама Киселя). В оточені Хмельницького визрівають ідеї державної незалежності України.