Файл: Конспекты.doc

Найбільш вражають результати культурної політики Мазепи, яка сприяла піднесенню національної гідності українців, справляла враження на культурну Європу.

Мазепа в історії України після Хмельницького був найбільшим державотворцем, який зумів поставити особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка:»Від Богдана до Івана не було гетьмана».

Останнім, на перший погляд, не зовсім логічним акордом в політиці Мазепи була його так звана «зрада» російським інтересам. Основною її причиною, з нашої точки зору, стала різка зміна політичного курсу Петра I,спрямованого на перетворення російської держави на світову імперію. Перед українцями стали висуватись нечувані раніше вимоги, що порушували будь-які принципи європейського васалітету, не кажучи вже про автономію. В Північній війні, що розпочалась у 1700 році козаки повинні були воювати виключно за інтереси царя.

Невдоволення, що врешті штовхнуло мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Петро I порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків та шведів і український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати васальну вірність цареві. За надання військової допомоги та провізії Карл ХІІ обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Жорстокою розправою над гетьманською столицею Батурином, де було знищено все громадянське населення, понад 6 тис. чоловіків, жінок, та дітей цар помстився Мазепі, посіявши жах серед українців. Велика частина українського населення не могла усвідомити намірів Мазепи та його прибічників, з недовірою ставилася до протестантів шведів.

Поразка в Полтавській битві 28 червня 1709 р. поставала край прагненням українців зберегти свою державність в союзі з Росією. Остаточне поглинення Гетьманщини імперією було тільки питанням часу.

Завершує добу Мазепи визначний документ, що став відомим історикам лише у XX ст. Він дає можливість краще усвідомити наміри Мазепи і мазепинців, ідеї за які вони боролись, державність до якої прагнули.

Складена у 1710 р. про обранні гетьманом України, по суті екзильним, найближчого соратника Мазепи Пилипа Орлика Конституція (повна назва «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорозького») є визначеним документом історії та права. В сучасному розумінні - проектом першої Європейської конституції.

Основний пункт Конституції – проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Другим пунктом було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне становище православ’я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування київської митрополії константинопольському патріарху. Конституція приділяла увагу становищу міщан, посполитих та козаків - «людей убогих»,точно визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками він може користуватися.

Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніших європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу.

Реальної сили Конституція так і не набула, а тому лишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, своєрідна юридична платформа «мазепинського руху» і, найголовніше, як один із перших конституційних актів в історії Європи, який обґрунтовує можливість існування парламентарної демократичної республіки.

6. Поступове обмеження та ліквідація української державності

Після переходу І. Мазепи на бук Карла ХІІ, російська політика щодо України все більше спрямовувалась на ліквідацію залишків української автономії. Її проявами було обмеження політичних “прав та вольностей”. Вже за гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722) почалося таємне стеження за гетьманом, а у випадку зради, або народного обурення передбачалося застосовування “великоросійських полків”. Неймовірно важким тягарем на плечі українців лягли трудові примусові мобілізації на спорудження фортифікаційних будівель, канальні роботи, воєнні “низові” походи тощо. Козаків та посполитих “гоняли” до Петербурга, Астрахані, на Кавказ; вони воювали в Білорусії, Литві, Фінляндії. З воєн та примусових робіт додому поверталося від 30 до 60 %. У 1709 р. Петро І знищив Запорозьку Січ. Крім постійних гарнізонів, розквартированих в у фортецях та містах України, Петро І розмістив ще 10 драгунських полків, утримання яких важким тягарем лягало на плечі місцевого населення.

Суттєві обмеження були і в економічній політиці царату щодо України. Фактично Петро І скасував вільну українську торгівлю. Суттєво підривала економіку практика збування мідних грошей в Україні, в той час як золоті та срібні монети залишалися в обігу в Росії та осідали там у державній скарбниці.

Важливим елементом в розвитку економіки першої чверті XVIIІ ст. стало поширення ремесел і промислів. Більш централізованих форм набуло велике мануфактурне виробництво, які переважали у суконній, тютюновій, парусно-полотняній промисловості. До великих підприємств належали вівчарські ферми-“заводи”, що обумовлювалось зростаючими потребами ринку та армії. Але вони концентрувались переважно в руках російських купців.

Політичний тиск на Україну посилився з 1722 р., коли Петро І видав особливий указ про створення Першої малоросійської колегії (1722-1727), яка перетворювалася на вищий судовий, контролюючий та наглядовий орган краю. Після смерті І. Скоропадського Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, доручивши управління чернігівському полковникові Павла Полуботку (1722-1723). Він намагався протидіяти Малоросійській колегії, відновити козацькі “права і вольності”. За свої незалежні погляди гетьман дуже швидко потрапив до Петропавловської фортеці, де і помер. Петро І придушив спробу старшинської опозиції відстояти свої політичні і соціальні права.

Через постійні війни, що вела Російська імперія, у яких Україна виступала основним плацдармом та тилом російських військ, царат вимушений був йти на поступки козацькій старшині. 1 жовтня 1727 р. на старшинській раді у Глухові за наказом Петра ІІ було обрано нового гетьмана – сімдесятирічного миргородського полковника Данила Апостола (1727-1734). Гетьман домігся скасування Малоросійської колегії, започаткував державну скарбницю та створення кодифікаційної комісії для складання кодексу діючих в Україні законів. Внаслідок п’ятнадцятилітньої роботи в 1743 р. комісія завершила складання цього кодексу, що отримав назву “Права, за якими судився малоросійський народ”. Проте Сенат не затвердив кодексу. Як історично-юридичну пам’ятку кодекс було видано 1879 р. у Києві.

Після смерті Д. Апостола, цариця Анна Іванівна (1730-1740) при дворі якої було засилля німців (Бірон, Мініх, Остерман та ін.), не дозволила обрання нового гетьмана, а призначила управління Лівобережною та Слобідською Україною т.зв. “Правлінню гетьманського уряду”. Цей період увійшов в історію як час свавілля російських чиновників, терору “Таємної канцелярії” проти місцевого населення та його русифікації. Українські землі були знову втягнуті у російсько-турецьку війну (1735-1739), під час якої зазнали значних матеріальних та людських втрат.

За царювання Єлизавети Петрівни (1741-1761) поглинання України Російською імперією тимчасово загальмувалася. У 1750 р. було дозволено обирати гетьмана, яким став Кирило Розумовський (1759-1764). Однак і новообраний гетьман мав багато обмежень. Вимушений діяти з волі цариці. гетьман між тим намагався покращити політичну ситуації в Україні: від розробив судову реформу, відновив збори козацької старшини на зразок польського сейму, провів модернізацію українського війська, виношував плани відкриття у Батуріни університету.

Однак з приходом до влади Катерини ІІ (1761-1796) становище в Україні різко погіршилося. Саме з цього часу починається регресивний хід української історії, коли вона втрачає свій власний шлях розвитку, стаючи частиною Російської імперії. У 1764 р. ліквідовується гетьманство, замість якого було створено Другу малоросійську колегію (1764-1781) на чолі із генерал-губернатором графом П. Румянцевим.

1775 р. царат знищив Запорозьку Січ. У 1781 р., із ліквідацією полково-сотенного адміністративного устрою, – й залишки козацької автономії. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва. Скрізь була заведена єдина для Російської імперії єдина система адміністрації. У 1783 р. вийшов указ царської військової колегії про ліквідацію українських козацьких полків і створення регулярних карабінерних полків за російським зразком. Козаки перетворювались на окрему групу привілейованих державних селян. 1783 р. юридично було оформлене кріпацтво. За наказом Катерини ІІ до Петербурга вивезли козацькі військові клейноди. Із виданням “Жалуваної грамоти дворянству” (1785) фактично на службу Російській імперії стала переходити українська шляхта.

Отже, на кінець XVIIІ ст. царизм ліквідував українську автономію. На українських землях була введена загальноросійська система адміністрації, основна маса селян стала кріпаками. Феодально-кріпосницький лад та колоніальний гніт досягли свого апогею.

Не кращим було становище Правобережної України, яка знаходилась під владою Польщі. У першій чверті XVIII ст. панщина досягала 4-6 днів на тиждень. Крім того селянин платив грошовий чинш і давав натуральну данину, виконував повинності в “додаткові” дні. Становище селян погіршувалося орендною системою та пропінацією (від лат. propinare – пити за здоров’я, частувати ) – виключне право пана на вироблення та продаж міцних напоїв. Феодали змушували селян купувати в їхніх шинках горілку, тим самим привчаючи селян до пияцтва. Поміщики мали монопольне право на помол зерна, продаж дьогтю, селітри.

Посилення національного та соціального гноблення народних мас призводило до широкого народного протесту, який виливався у різних формах: втечі селян на Запоріжжя, розгром та підпали панських маєтків, убивства орендарів, лихварів. Самим потужними стали гайдамацькі рухи – масові народні повстання, що розгорнулися на Правобережжі у XVIII ст.

Тема 4. Україна в складі Російської й Австро-Угорської імперій(кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.)

1. Політичне становище українських земель у ХІХ ст.

2. Соціально-економічний розвиток України.

3. Суспільно-політичні та національні рухи в українських землях.

4. Утворення політичних партій та їх діяльність в умовах революції 1905 – 1907 рр. та Першої світової війни.

1. Політичне становище українських земель у ХІХ ст.

З кінця ХVІІІ ст. українські землі входять до складу двох імперій: 80% підлягають Російській і 20% Австро-Угорській. Тепер їх доля з вирішальних питань визначалася не місцевою знаттю українського суспільства – українською старшиною чи польською шляхтою, а все частіше у столицях імперій.

У Російській Україні з втратою нею автономних прав було поширено загальноросійський адміністративно-політичний устрій. Всі землі були поділено у першій чверті ХІХ ст. на дев’ять губерній, які становили три окремі регіони: Лівобережжя, Правобережжя і Південь. Західноукраїнські землі з останньої чверті ХVІІІ ст. перебували під владою Австрії. До них входили Галичина, Буковина і Закарпаття.

У Східній і Західній Україні відбулися зміни, пов’язані з політичними устроями Російської й Австрійської імперій. За своїм політичним устроєм обидві держави були самодержавними монархіями. Проте режими цих імперій помітно відрізнялися: в Росії була абсолютна монархія, в Австрії – конституційна.

У Російській імперії царі користувалися необмеженою владою, чого не було у жодній країні Європи: ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. Управління Росією здійснювалося без урахування відмінностей національного походження та історичних традицій багатьох інших народів імперії. Щодо України, то виходячи з того, що українці за мовою і культурою були близькоспоріднені з росіянами, царський уряд став розглядати її як невід’ємну частину Росії, що на деякий час «випадково» була відірвана від неї.

Австрійська імперія за політичним устроєм являла собою багатонаціональну імперію: конгломерат двох великих народів – австрійців і угорців, і ряд менших етнічних груп. Тут жодна нація чи народність не мала абсолютної більшості, тому жодна національна культура не була такою визначальною, як російська культура в царській імперії. Проте найвпливовішою нацією були австрійці, а німецька мова переважала в армії і серед чиновництва. Становище українців в національному питанні було дещо кращим ніж в Росії, однак на всіх територіях західні українці терпіли тяжкий гніт своїх сусідів: у Галичині – поляків, Буковині – румунів, Закарпатті – угорців. Австрійський уряд мало робив для захисту українців.

2. Соціально-економічний розвиток України.

Із входженням українських земель до Росії та Австрії відбулися значні зміни у їх соціально-економічному розвитку. Це, по-перше, стосується змін у соціальній структурі українського суспільства, становища різних його станів. По-друге, у першій половині ХІХ ст. відбувається швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання.

Зміни, що стосуються різних станів суспільства в Східній і Західній Україні мали свої особливості. У Східній Україні ці зміни стосувалися таких станів, як шляхетство, селянство, козацтво. На Лівобережжі з ліквідацією автономії України українська старшина перетворилася на загальноросійський стан – на «шляхетне російське дворянство». Без заперечень було зараховано до шляхетського стану найвищі категорії старшини. Іншим претендентам на дворянство треба було довести свої права, і багато представників української старшини право дворянства не отримало.

У Правобережній Україні становище було іншим. До кінця 30-х років ХІХ ст. тут весь суспільний лад залишався недоторканим: поміщиками, як і раніше, були майже виключно поляки. Проте після польського повстання 1830—1831 рр., в якому брали участь переважно шляхта і духовенство, становище шляхти докорінно змінилося. Після придушення повстання значну частину шляхти було заслано до Сибіру, інших віддано у солдати.

Південна Україна була заселена поміщиками наприкінці ХУІІІ ст. Більшість поміщиків Півдня України (68,2%) становили військові і цивільні урядовці нижчих і середніх рангів, з яких тільки 10,5% були українці.

На всіх землях України становище селян погіршувалося. У ХІХ ст. селянин по суті втратив свої права. Кріпаки відбували панщину, яка у Лівобережній Україні становила переважно 3—4 дні на тиждень, на Правобережжі доходила до 6 днів, а на Півдні, де кріпаків не вистачало, – не більше 2-х днів..

У першій половині ХІХ ст. великі зміни відбулися у становищі такого стану, як козацтво. Більшість козацтва не отримало дворянських прав і створило окремий, між дворянством і селянством, стан.