Файл: Історія української культури екзамен шпори.docx

1. Предмет і завдання курсу “Історія української культури”.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Культура – комплекс матеріальних, духовних, інтелектуальних та емоційних рис суспільства, що включає не лише мистецтво, а й спосіб життя, людського буття, системи цінності традицій та вірувань. Культура поділяється на матеріальну та духовну. Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.(знахідок археології, музичні інструменти…), а духовна культура – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства. (фольклор, мораль, етика..). Українська культура – єдине ціле матеріальної і духовної культури народів, що проживали на теренах України. Своєрідність української культури визначили впливи географічних умов, особливості історичного взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим розвитку культури прийняття християнства. Не знаючи історію наших цінностей, ,ми не зможемо створити нове. Кожна освічена людина повинна уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти усталені чинові життєздатні культурні форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на цей розвиток. Треба знати історію своєї і світової культури, щоб правильно оцінити досягнення національної культури у порівнянні з надбаннями інших народів. в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у світовий культурний і господарчий процес, знання історії культури і фундаментальна гуманітарна освіченість стає необхідною для фахівців у верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками міжнародної комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних традицій.

№2 Періодизація розвитку української культури

Українська культура – єдине ціле матеріальної і духовної культури народів, що проживали на теренах України.

Для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку.

Історія Української культури поділяється на 7 періодів Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією..

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура.

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. українська культура княжої доби. А запровадження християнства поставилo в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст.,

Третій період розвитку (XIV-серXVII) української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Насаджувався насильницькими методами католицизм . За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок— від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії.

Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові. Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків).

Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення.

Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей.

Органічними складовими української культури нині стали: сценічне мистецтво — драма, опера, оперета і балет; музичне мистецтво — оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво — живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна художня та поетична творчість тощо.

Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури — мову нашого народу. Українська мова виконує роль надзвичайно важливого засобу збереження виражених у слові національно-культурних вартостей, обміну продуктами духовного виробництва нашого народу з іншими народами світу.

3.Первісне мистецтво на території України

Пе́рвісне мисте́цтво — мистецтво, що склалося в умовах первіснообщинного суспільства в процесі трудової діяльності людини. Виникло близько 30 тис. років тому, за доби пізнього палеоліту.

Первісне мистецтво представлене, насамперед, розписами, рельєфними зображеннями на стінах печер і відкритих скелях. Зображували на них переважно тварин, на яких полювали. Часто малюнки гравірували на кістці мамута або камені. Згодом виникла кругла скульптура — жіночі статуетки (т. з. венери), фігурки тварин тощо. Розквітло також декоративно-ужиткове мистецтво, широко відоме з розписів керамічного посуду.В Україні первісне мистецтво представлене визначними пам'ятками різних етапів його розвитку: пізній палеоліт — знахідками з Мізинської стоянки;неоліт та енеоліт розписами з Кам'яної могили, мистецтво землеробсько-скотарських племен 3-2 тис. до н. е. — розписною керамікою та дрібною пластикою трипільської культури, мистецтво доби міді та бронзи — пам'ятками з Усатівських поселень та курганів.

В усній творчості найраніше розвинулися перекази про походження звичаїв та подвиги людей, виникнення світу, різних явищ природи. Відтак з'явилися оповідання та казки. Очевидно, що в музиці вокальна або пісенна форма передувала інструментальній. Нещодавно українські археологи знайшли на території сучасної Чернігівської області справжній "ансамбль" палеолітичних музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонта Кожен з інструментів мав своє призначення, видавав "звуки різної висоти. Так, ребро мамонта використовувалося подібно до сучасного ксилофона, череп був своєрідним барабаном. За даними вчених, вік цих найдавніших музичних інструментів, знайдених в Україні, налічує 20 тис. років.
Про давні пам'ятки фольклору — словесні та музичні — засвідчують і наскельні зображення та скульптурні знахідки. Взагалі ж, на думку вчених, первісне мистецтво було "чистим" мистецтвом, не знало поділу на різновидності, воно було єдиним, виконуючи трудові, виховні, спонукальні, магічні й інші функції. Мистецтва, як і загалом культура первісного суспільства, розвивалися разом з еволюцією людини, відповідали її проблемам. Будучи синкретичним носієм знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв, обрядів, а також інших форм діяльності людини, первісна культура виконала значну роль у формуванні людського суспільства, всіх його наступних поколінь.

4. Трипільська культура в історії України (к-ра «Кукутень»)

Це археологічна культура енеоліту (мідно-кам’яна епоха, 4-3 тис. до н.е.). Відкрита 1834 р. у с. Трипілля на Київщині археологом Вікентієм Хвойкою. За 10 років до відкриття Хвойкою, румунські вчені відкрили в румунії в Кукутень. Думки про походження існують 2: -прийшли з Румунії по Дунаю (перші європейці), ця думка і підтримується більшістю вчених; -автохтонне населення.

Поширювалась на території: Лісостепове Правобережжя, Наддністров’я, Прикарпаття, пізніше – Волинь, Степове Причорномор’я. Трипільска к-ра мала 3 етапи: 1.Ранній етап 4 тис -3.600р.до н.е.) поселення мали стихійний вигляд; 2.Середній етап (3.600-3.150 р. до н. е.) поселення набуваються продуманого характеру (будинку по колу з загоном для худоби в центрі); 3. Пізній етап (3.150 -2.350 р. до н.е.) поселення – «протмоіста2. Площа і кількість населення зростає, найбільші поселення Черкащинни: Тальянки, Майданецбке, Небелівка та ін..

Відрізнялись декоративним розписом будинків. Трипільській культурі був притаманний орнаментальний мотив, розмальована кераміка, весільна і поховальна обрядовість. Мешкали трипільці поблизу річок в одно- чи двоповерхових будинках з глини на дерев’яному каркасі, прямокутної форми, покритих соломою. Перший поверх хазяйський чи для худоби, на 2ому жили люди. Трипільці винайшли плуг і колесо, одомашнили бика і коня, навчилися їздити верхи, освоїли ткацтво.Ткали з вовни, конопель, льону. Одяг заношувався до дірок і був насичений розписами тому прикраси жінки не носили. Але практикували татуювання хною. Основу господарському життя трипільців становило перелогове рільництво, що передбачало використання землі доти, доки не вичерпувалася їхня родючість. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю…Землю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, а згодом – ралом.Виготовляли глиняний посуд і спеціальних гончарних печах, а потім розмальовували складними візерунками, чорною, червоною іноді білою фарбами. На гончарному посуді було зображено магічний знак «варга».Посуд поділявся на –кухонний та -столовий і –ритуальний, що в свою чергу поділявся на біноклевидний (як знак єдності протилежних начал) і тринокль (як знак трьох язичницьких світів0 Суспільна організація: рід, що поділявся на великі патріархальні родини. Вірування: політеїзм, анемізм, фетишизм. Поклонялися Богині-матері (символу материнства і родючості), Бику(символу обробки землі і багатства), Змії (символу спритності), Голубу(неба). Можливіпричини загибелі Трипільської культури:

1. Спроба перебудувати землеробську основу господарства на скотарську.

2. Внутрішні суперечності між племінними об’єднаннями східного і західного регіонів.

3. Переселення на території трипільців скотарських племен.

5. Характеристика скіфського мистецтва: пам’ятки з курганів Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила

З європейських культур залізного віку одна з найяскравіших і найбільш цікавих для нас — скіфська культура (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.). Скіфська культура — це культура багатьох кочових, напівкочових і землеробських племен, які жили на широкому просторі Євразії — в Північному Причорномор'ї, на Кубані і на Алтаї. Збереглася велика кількість скіфських могильників і городищ. Багато відомостей про скіфів залишили античні автори, особливо Геродот. Опис скіфських племен є в одному з творів Гіппократа.
У причорноморські степи скіфи прийшли зі степових районів Передкавказзя. Вони були кочівниками, основу господарства яких складало конярство. Ці племена були ірономовними.

Скіфи-землероби отримували добрі врожаї пшениці, яка конкурувала на грецькому ринку з єгипетською. Високо цінувалися скіфські коні. У свою чергу, греки ввозили до Скіфії вино, кераміку, ювелірні вироби. Торгівля йшла через грецькі колонії: Ольвію (поблизу сучасного Миколаєва), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч) та інші.

За свідченням Геродота, у скіфів був звичай за межами свого поселення викладати великі горби з хмизу, а на їх верхівку ставити меч. Такій споруді поклонялися, а потім спалювали. Скіфи зводили курганні насипи значних розмірів, іноді завершуючи їх кам'яними скульптурами чоловіків-воїнів. На Полтавщині декілька десятків років ведуться розкопки так званого Більського городища, яке, на думку деяких авторитетних фахівців, є залишками столиці Скіфії — легендарного міста Гелон.

У похованнях скіфів знаходять чудові вироби прикладного мистецтва: прикраси, парадну зброю, кінську збрую, посуд. Всесвітню популярність отримала золотапектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. В орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах побутових речей одне з головних місць займає тваринний світ, а саме: декоративні зображення тварин або окремих частин їх тіла (кіготь, дзьоб, голова). Такий напрям у прикладному мистецтві отримав назву «звіриний стиль». Існували певні закономірності, наприклад, риба зображалася тільки на кінських налобниках. Це доводить, що зображення відігравали не тільки естетичну, але й магічну роль. Скіфський звіриний стиль має свої особливості, одна з яких — об'єднання реалізму з декоративними мотивами. Наприклад, на золотій прикрасі для щита з Костромського кургану на Кубані тіло оленя зображене реалістично, а роги — абсолютно неправдоподібної форми. Але композиційно виникає єдиний образ: завитки рогів, розташовані вздовж усієї спини тварини, підкреслюють легкість і стрімкість оленя.
Також відомою є ритуальна посудина –Амфора, знайдена у кургані КльОба. Та Золотий гребінь з кругану Солоха.

З появою сарматських племен скіфи були витіснені в Крим, де склалося державне утворення на чолі з царем Скілуром. Столицею став Неаполь Скіфський, який розташовувався на місці сучасного Симферополя. Загинуло місто у II столітті н. е., коли почастішали зіткнення з сарматами, а потім з готами.

Скіфи, що жили на території України (степова і лісостепова зона, зокрема Придніпров'я, Крим) з VII до ІІІ-ІІ ст. до Р. Х., залишили по собі велику кількість курганів-могил. Треба сказати, що скіфські могили знайдені і на території Північного Кавказу, у Прикубанні.

Найвідоміші скіфські могили на території України — Жаботинські кургани, могили Чортомлик, Огуз,Куль-Оба, Солоха, Козел, Гайманова Могила, Товста Могила, Мелітопольський курган, Мельгуновський курган, Олександропільська, «Перша Завадська», «Переп’ятиха». Пік будівництва поховальних споруд-могил припадає на IV ст. до Р.Х — розквіт Скіфії. Грандіозні поховальні «Царські кургани», в яких виявлені величезні цінності, у більшості локалізуються на Нижньому Подніпров'ї. Але на межі IV-ІІІ ст. до Р.Х настає спад їх будівництва та й взагалі проявів скіфської культури, яка занепадає.

6.Матеріальна та духовна культура античного суспільства в Північному Причорномор*ї

До нашого часу дійшло багато пам'яток офіційної лапідарної епіграфіки — написів, вирізьблених на кам'яних плитах, що містили державні закони, декрети, угоди тощо. Судячи з великої кількості графіті на уламках посуду, стилів — кістяних паличок для писання — та інших пам'яток, значна частина населення античних міст була письменною. Високого рівня в Північному Причорномор'ї досягло будівництво і декоративне оформлення поховальних споруд — склепів. Найвизначніші пам'ятки цього типу відкрито у Боспорі. Тут уже в IV ст. до н. е. зводили такі величні споруди, як склепи Царського і Золотого курганів з псевдосклепіннямта багатосклепів з фресковими розписами стін. Поліхромні розписи імітували найчастіше звичайну кладку стіни або її ордерне оформлення (так званий структурний стиль). Найяскравішими пам'ятками цього напряму є розписи склепів (III ст. до н. е.) першого кургану Васюринської гори та біля Анапи (Таманський півострів). Пізніше над структурним розписом нижньої частини стіни почали вміщувати сюжетні сцени. Так, в одному з пантікапейських склепів II ст. до н. е. зображено сцену битви пігмеїв з журавлями. Дуже цікавим є також склеп Анфестерія із зображенням вершника та жінки, що сидить біля юрти (І ст. до н. е. — можливо початок І ст. н. е.). Монументальний живопис застосовувався також у громадських спорудах та житлових будинках.Судячи із численних знахідок скульптур, їх фрагментів та постаментів, у античних містах Північного Причорномор'я встановлювалося багато скульптур богів, героїв, в основному грецького пантеону, а також, можливо, окремих, особливо видатних діячів античних держав та інших осіб.Надзвичайно велике поширення у Північному Причорномор'ї, як і взагалі в античному світі, мали теракотові вироби — зображення богів, акторів, сюжетних сцен, архітектурні деталі, іграшки тощо, розписані фарбами. Велика кількість їх потрапляла у Північне Причорномор'я з різних міст Греції. Але багато виготовлялося безпосередньо на місці — форми для виготовлення теракот і сліди їх виробництва виявлені майже в усіх великих північнопричорноморських містах. На початку існування античних держав мистецтво в них розвивалося в тих самих напрямах, що і в самій Греції. Але з часом тут почали виявлятися нові тенденції в усіх галузях мистецтва і, зокрема, у містобудуванні, в архітектурі громадських та культових споруд, у типах, конструкціях та декорі житлових будинків тощо.

7.Язичницька релігія, міфологія і мистецтво давніх слов’ян.

Загальна характеристика давніх язичницьких вірувань.

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри — єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань- іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму,

На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення — плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. «язичництво» — це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженнямю. В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами.

Особливості слов'янських язичницьких вірувань

Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.

Суть стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

8. Значення прийняття християнства для розвитку української культури.

Християнство як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного розвитку давньоруського суспільства. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена. З іншого боку, релігії, яка б підтримувала суспільно-економічні процеси класового ранньофеодального суспільства, підносячи авторитет князя і зміцнюючи його владу. В цьому полягало внутрішньополітичне значення християнства як державної релігії Київської Русі.
Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства. На час хрещення Русі провідну роль у Європі відігравали християнські держави. Отже, щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політичній структурі і налагодити взаємовигідні, рівноправні стосунки з християнськими державами, треба було прийняти християнство, тобто замінити багатобожжя єдинобожжям.

Прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства.

Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну.

Соціокультурними наслідками прийняття християнства були:

-забезпечення етнокультурної єдності всіх племен і земель Київської Русі. Русів, слов'ян, угро-фінів та інших народів об'єднувала загальна духовна основа.З приходом християнства підвищується авторитет матері і жінки в сім`ї.

-християнство поступово витісняло язичницькі обряди і традиції (вбивство новонароджених дівчаток, принесення кривавих жертв тощо), відбувалася гуманізація життя суспільства. 

-на основі християнства відбувається становлення нового типу державності в Київській Русі. Державність на Русі значною мірою набуває візантійських форм. Установлюється тісний взаємозв'язок між світською та церковною владою, за верховенства першої.

  -прийняття християнства сприяло становленню міської культури у власне сільськогосподарській країні.

 -значним культурним переворотом було введення єдиної писемності. Під впливом християнства розвивалися книжкова справа, література, історія, філософія, з'явилися перші літописи, церковна література. У школах навчалися люди з різних верств населення.

 - Церква сприяла створенню на Русі чудової архітектури, мистецтва (особливо іконографії). Більшість кам’яних споруд, збудованих протягом Х–ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним і станковим живописом. Прийняття християнства сприяло розвитку зодчества й живопису у середньовічних їх формах, проникненню візантійської культури як спадкоємиці античної традиції. 

-прийняття християнства означало зміну всього ладу життя. Тепер центром суспільного життя стала Церква. Вона проповідувала нову ідеологію, прищеплювала нові ціннісні орієнтири, виховувала нову людину. Християнство робило людину носієм нової моралі, заснованої на культурі совісті, яка витікає з євангельських заповідей.

9. Архітектура та будівництво в середньовічній Русі.

У Київській Русі сформувалася власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі (на 2-4 метри) і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом (так звана рустика). Стіни мурувалися з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоб будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або у самому її центрі, якщо форма храму була округлою.Серед світських кам’яних будівель Києва найзнаменитішою пам’яткою є збудовані Ярославм Мудрим Золоті ворота, які, однак теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовано 1982 р., досі є окрасою української столиці. Однак першою світськоюспорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці Х – на початку ХІ ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилася візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її прообраз – Матір Божа.З кінця ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішими стає кубічний однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязьмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських одно купольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі-Волинському, а також П’ятницька церква у Чернігові. Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві. Подібний вигляд мала й Еллінська (1072) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-кульпольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібськи (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

10. Образотворче мистецтво С-в. Русі.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розпис водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб, всю композицію виконували за 1 день. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) Приклад: 1.Софійський собор(1037, Ярослав Мудрий): мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки підрізними кутами. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Мозаїчна Богоматір-Оранта: Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.Розробкою тематики фрескових розписів Софійського собору керував митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих — заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя», інші).

Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона «Володимирська Богоматір» послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву «Замилування».

Поява мистецтва книжкової мініатюри збігається з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матвія, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри КиївськоїРусі ми можемо скласти уявлення за так званим радзивілівським літописом XV століття, який є списком з рукопису XIII століття. Його 617 мініатюр — своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу.

11.Музичне мистецтво в середньовічній Русі.

В житті людей Древньої Русі велике місце займали музика, пісні та танці. Пісня супроводжувала працю, з нею ходили в похід, вона була складовою частиною свят, входила в обряди. На фресках Софії Київської (XI ст.) зображені музиканти, які грають на різних духових, ударних та струнних інструментах .Ці фрески свідчать про жанрове розмаїття музичної культури Київської Русі.

У музиці люди бачили захист від нечистої сили, від поганого сну. Також існували спеціальні магічні мелодії для забезпечення родючості грунту і плодючості худоби.

Артисти-скоморохи займали особливе місце серед древньоруських професійних виконавців. Вони їздили із міста в місто, із села в село і виступали на торгах, ярмарках або святах.

Умовно можна виділити три напрямки музичного життя того часу – народну музику, інструментальну й церковну. Уявлення про народну музику ми можемо зробити по наспівах, які й понині звучать в українському фольклорі. Найдавніш іїхні форми пов'язані з язичницькими обрядами – заклинаннями, ігрищами, колядками, усілякими ритуалами й святами. Для церкви ці ритуали були не прийнятні – улюблені народом свята вона традиційно засуджувала, називала не інакше, як "бісівськими".

Проте, християнство принесло в культуру Русі церковні співи. Вони були одноголосими.. Церковні мотиви, що прийшли з Візантії, вважалися священними й незмінними. Але згодом виникли нові форми музики, зокрема, знаменитий Київський розспів.

12. Освіта та наукові знання в середньовічній Русі.

Україна має давні традиції освіти, витоки якої сягають Великокняжої України-Русі. Князь Київський Володимир Великий, за словами літописців “почав брати у визначних людей дітей й давати їх у книжну науку”. Перші школи були утворені при кафедральних церквах, вчителями й вихователями ставало освічене духовенство. У школах вчили читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні книги, найчастіше Псалтир. Порядок навчання передбачав спершу освоєння абетки, потім окремих складів, слів, надалі йшло читання прози і поетики, в кінці переходили до вивчення граматики, вчили числа. Однак в математиці не йшли далі чотирьох арифметичних дій, які практично необхідні для лічби. Світська освіта була нижчою за релігійну, бо остання вимагала досконалого освоєння Святого Письма. Мережа шкіл княжої доби не обмежувалася Києвом, центром держави.

Основою вищої науки у ці часи на наших теренах була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латину та німецьку мови. за короля Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5-7 мов. Найвищим орієнтиром в освіті за Великокняжої України-Руси була візантійська освіта, яка спиралася на надбання багатьох поколінь і за своїм рівнем стояла чи не найвище в тогочасній Європі. Але отримати її могли лише одиниці, які досягали Царгорода.

Великий князь Київський Ярослав Мудрий вважається фундатором книжності, вченості і освіти в давній Україні-Русі. У 1037 році заснована перша відома в нашій державі бібліотека – Бібліотека Софійського Собору або, за іншою назвою, – Бібліотека Ярослава Мудрого. За оцінками ряду дослідників вона налічувала понад 950 книг. більшість з них була церковними, богослужебними. Поряд з ними в Русі-Україні поширювалися трактати з історії, філософії, права, природничих наук.

За часів Київської держави особливо відомими і популярними були, по-перше, книги Святого Письма: Євангелія, Апостоли, Псалтирі. Найдавніше Остромислове Євангеліє виготовлене в 1056-57 рр. в Києві. Далі треба назвати різноманітні життєписи святих, зокрема, короткі життєписи, призначені на кожний день, - “Прологи”, помісячні життєписи “Минеї” та збірники життєписів святих якоїсь однієї країни - “Патерики”.

все ж українська освіта та наука тих часів, особливо природнича, була менш розвиненою ніж європейська, зокрема, візантійська. освічені люди Київської держави в основному займаються перекладами і вивченням відомих праць. Але повних перекладів класичних грецьких, римських та ін. філософів в Україні тих часів ще не було. Зустрічаються окремі витяги, фрагменти з Платона, Арістотеля. Європейська орієнтація, вивчення і наслідування кращих зразків європейської науки та мистецтва – такі характерні риси освіти в Україні-Русі того часу. Певних успіхів досягає за княжих часів і українська медицина. Слід згадати таких відомих вітчизняних лікарів того часу як Дем’ян-пресвітер і Агапіт-лічець (друга половина ХІ ст.). Дочка Я.Мудрого Регіна Франції Анна опрацьовує і видає першу книгу рецептів з фітотерапії.

13.Писемність та давньоруські літописи в середньовічній Русі.

На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця - розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література розвивалася рідною мовою. До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав“янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти (“Руська правда”), літописи, пам”ятники світської літератури (“Слово о полку Ігоревім”). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела - усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії — колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х столітті і розвивався в XI—XIII століттях. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східно-середземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира — Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори — твори релігійного змісту, не канонізовані церквою.

Згодом на Русі з'явилися оригінальні твори. першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття. «Повість временних літ» є літописним зведенням. Вона була створена напочатку XII століття ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів X—XI століть. Одна з величезних заслуг Нестора полягає втому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік. вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому «Повість временних літ» була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі. З початком роздрібненості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200) і Галицько-Волинський (кінець XIII століття). Галицько-Волинский літопис — головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.

14. Осередки культурного життя в середньовічній Русі.

Княжий двір, сам князь і його придворні відігравали виняткову роль у формуванні й поширенні нових форм культури, зразків поведінки. саме князь Володимир Святославич і його найближче оточення стали ініціаторами переломної події, найважливішої для всього розвитку культури в Східній Європі — прийняття християнства з Візантії.

Якщо говорити про вплив князів та їхнього оточення на культурне життя, то передовсім впадає у вічі діяльність у царині архітектури та містобудування. Монументальні церкви не тільки служили суто церковним потребам, але й символізували могутність держави, авторитетність її правителя. князь дбав і про зовнішній вигляд храмів, і про їхній інтер’єр.

Очевидно, на замовлення князів або їхніх придворних виконувалися найбагатші рукописи. Особливі заслуги щодо цього мав володимирський князь Володимир Василькович.

позитивний вплив на культурне життя мав двір київських князів Олелька Володимировича і Семена Олельковича. Семен, зокрема, "коштом великим" відбудував з руїн один з символів Києва — собор Успіння Богородиці Печерського монастиря.

Культура міст і культура сіл — дві взаємопов’язані, але і взаємопротиставні сторони культурного життя. У місті частіше з’являлися і легше приймалися новації у виробництві, в побуті та культурі. Село краще зберігало традиції, часто дуже давні і дуже вартісні, в той же час у певні періоди також селянство ставало рушійною силою суспільних змін.

15. Культура Галицько-Волинського князівства

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.

16. Архітектура Галицько-Волинського князівства

У галицькій землі застосовували здобутки романської архітектури, поширено в Угорщині, Чехії, Польщі. Галицькі будівничі споруджували храми й палаци з місцевого каменю – вапняка. Особливостями галицької архітектури є надзвичайна різноманітність типів споруд, для оздоблення яких часто використовували білий камінь там спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображеннями грифонів, орлів, воїнів, з рослинними і геометричними орнаментами тощо. Розквіту архітектура Галицької землі досягла у 12ст. за князювання Ростиславовичів. У стольних містах тоді з’явилися муровані князівські палаци, кам’яні храми, оборонні споруди. Найвідомішою пам’яткою ггалицької архітектури є грандіозний Успенський собор у Галичи (сер 12ст). Єдиною спорудою давнього Галича, що збереглася до нашого часу, є церква св.. Пантелеймона, побудована у 2ій половині 12 ст. У 13 ст. активно розбудовував ся Холм, але жодна з пам’яток холмської архітектури не збереглася. У Галицько-Волинському літописі вміщено розповідь про собор Іоанна Златоуста, який князь Данило спорудив і відновив після пожежі Холма 1256р.

17. Пам`ятки української культури XII–XIV ст.: “Молєніє Данила Заточника”, Київський і Галицько-Волинський літописи.

«Моління Данила Заточника» - пам'ятка давньоруської літератури XIII століття. Написаний як звернення до Переяславсько-суздальського князя Ярослава Всеволодовича в період з 1213 до 1236 рік.

Автор,що потрапив у важке становище просить князя про допомогу. Деякі дослідники вважають «Моління Данила Заточника» першим досвідом давньоруської дворянській публіцистики. Для стилю «Моління Данила Заточника» властиві поєднання цитат з Біблії, літописи з живою мовою, сатирою, спрямованої проти бояр і духовенства. Відрізняється книжковими знаннями автора, багатством образів, сатиричним ставленням до оточуючих. Навмисна приниженість поєднується з підкресленою розумовою перевагою.

Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити "ярлик" (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати "ярлик" було поклонитися "кущу" (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя. Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку.

Ки́ївський літо́пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років.

Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші. Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий.

18. Монголо-татарська навала та її наслідки для культурного розвитку Русі.

Справжнім лихом для Києва та Київської Русі були його давні вороги —кочовики. Проте найтяжчого удару завдали Києву не половці, оскільки після затятої та виснажливої для обох суперників боротьби руські князівства встановили з цими племенами постійні стосунки, а деякі руські князі навіть вступали у шлюбні зв'язки з представниками половецької знаті. Нищівного удару завдали Києву монголо-татари.

уXII ст. вони кочували у прикордонних землях Китаю. В останні десятиліття XII ст. серед них з'являється надзвичайно обдарований вождь на ім'я Темучин (у 1206 р. він прибравсобі високий титул Чингізхана, тобто хана над ханами), який досягнув нечуваного: вдаючися до сили й політичних інтриг, він об'єднав ворогуючі племена, змусивши їх визнати свою абсолютну владу. Наступним його кроком стало спрямування величезної військової сили та агресивності цих племен проти сусідніх не кочових цивілізацій. Монголо-татарські війська, що ніколи не були багато-чисельними зате надзвичайно рухливими, добре організованими й блискуче керованими, спочатку підкорили Китай, СереднюАзію та Іран…

Вплив монголо-татарського ярма на давньоруську цивілізацію. Навала кочівників супроводжувалися масовими руйнуваннями російських міст, жителі безжально знищувалися або забирали в полон. Це призвело до помітного занепаду російських міст - населення зменшувалася, життя городян ставала бідніше. Монголо-татарське нашестя завдало важкого удару основі міської культури - ремісничому виробництву. Так як руйнування міст супроводжувалося масові виведення ремісників до Монголії і Золоту Орду. Разом з ремісничим населенням російського міста втрачали багатовікової виробничий досвід: майстри несли з собою свої професійні секрети. Надовго зникають складні ремесла, їх відродження почалося лише через 15 років. Назавжди зникло давнє майстерність емалі. Біднішими став зовнішній вигляд російських міст. Якість будівництва надалі також сильно знизилася. Не менш важкий шкоди завдали завойовники і російському селу.Страшним був збиток, нанесений монголо-татарами селянському господарству. У війні гинули житла та господарські споруди. Робоча худоба захоплювався і гнали в Орду. Ординські грабіжники часто вигрібали з амбарів весь урожай. Російські селяни - полонені були важливою статтею "експорту" з Золотої Орди на Схід. Розорення, "голод" і "мор", постійна загроза рабства - ось, що принесли завойовники російському селі. Після встановлення ярма величезні цінності йшли з країни у вигляді "данини" і "запитів". Постійна витік срібла та інших металів мала важкі наслідки для господарства. Срібла не вистачало для торгівлі, спостерігався навіть "срібний голод".

Монголо-татарські завоювання призвело до значного погіршення міжнародного становища російських князівств. Стародавні торговельні та культурні зв'язки з сусідніми державами були насильно розірвано. Так, наприклад, литовські феодали використовували ослаблення Русі для грабіжницьких набігів. Посилили наступ на Росіяни землі і німецькі феодали. Руссю був втрачений шлях до Балтійського моря. Також були порушені стародавні зв'язки російських князівств з Візантією, прийшла до занепаду торгівля. Нашестя завдало сильного руйнівний удар культурі російських князівств. У вогні монголо-татарських навал загинули численні пам'ятники, іконопису і архітектури.

Завоювання призвело до тривалого занепаду російського літописання, яке досягло свого розквіту до початку Батиєва навали.

Монголо-татарські завоювання штучно затримувало поширення товарно-грошових відносин, "законсервовано" натуральне господарство.

У той час як західноєвропейські держави, які не піддалися нападу, поступово переходили від феодалізму до капіталізму, Русь, розтерзана завойовниками зберегла феодальне господарство. Нашестя стало причиною тимчасової відсталості нашої країни.

Нашестя також обірвало прогресивне явище, яке відбувалося в домонгольської Русі, що направляються на ліквідацію феодальної роздробленості і об'єднання країни. Наслідки монголо­татарської навали: різко скоротилося населення країни (убиті, віддані в рабство); знищено й пограбовано багато міст (Київ, Переяслав, Галич, Ростов, Рязань та ін.) щорічна сплата данини ханським баскакам; занепад ремесла: зникають деякі ремісничі спеціальності; на кіль­ка десятиліть припинилося будівництво з каменю; втрата державної незалежності; ослаблення обороноздатності Русі, що спричинило зростання кількості набігів на Русь польських, угорських, німецьких, шведських та інших феодалів; почалося відставання Русі у своєму розвитку від країн Західної Європи. Навала дуже загальмувала, але не зупинила розвиток слов’янських земель.

19.Становище української культури в Литовській державі

У цей період українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим XIV-XVI ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України козацтва. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання. У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин).З 14 ст з поширенням магдебурзького права міські побудови почали набувати ознак регулярного планування. Архітектура XIV - середини XVI ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною є поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується український стиль дерев'яних церков - трибанних і п'ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та "бабинець". Вікнам і дверям надавали характерної шестикутної форми. В XIV-XV ст. в містах західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних усобиць і війн брали на себе функції. У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі. Будівницвто оборонних споруд взагалі набуло особливого значення.. Також готичний стиль поширюється в Галичині у XIV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові та Перемишлі (XV ст.). Образотворче мистецтво у цей період досягло значних вершин. Польські королі XIV-XV ст., першими з яких були Казимир Великий та Ягайло доручали саме "руським" майстрам розписувати фресками найголовніші храми в Польщі. У фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов'язані з раннім Ренесансом, хоча в цілому пам'ятки монументального фрескового живопису XIV - середини XVI ст. присвячені виключно релігійній тематиці. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції "Різдва Христового" й "Успіння Богородиці" стінопису Кирилівської церкви в Києві (XIV ст.), Вірменської церкви у Львові (XIV-XV ст.). Продовженням і розвитком давньоруської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести "Короткий Київський літопис" XIV-XVI ст. і так звані "литовські" або "західноруські" літописи. Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483-1491 р. у друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги "Часословець", "Псалтир", "Постова Тріодь" і "Квітна Тріодь". Найвидатнішою пам'яткою української літератури такого роду є вже згадуване "Пересопницьке Євангеліє 1556 року.

20. Українські народні думи та пісні XV–XVII ст., їх тематика та особливості.

Ду́ма — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть.

Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Жанрові особливості

Хоча думи визначаються як ліро-епічний жанр, але в них переважає епічний елемент. Про це свідчать чітка побудова сюжету, фабульність, оповідний характер опису подій, який, як правило, ведеться у хронологічній послідовності. Проте розповідь майже завжди подається у ліричному освітленні, яке виявляють широкі авторські відступи, пейзажні замальовки, проникнення у внутрішній світ героїв, оспівування їхніх почуттів та переживань.

Думи відзначаються стрункою, відшліфованою упродовж століть своєрідною поетичною формою, відмінною від усіх інших віршових форм українського фольклору. Неподібність дум до інших жанрів визначається передусім манерою виконання. Виконувались думи речитативом, що було своєрідною формою декламації в урочистому, піднесеному стилі. Драматизм виконання підсилювався музичним супроводом — грою на кобзі (рідше бандурі чи лірі). Віршовою і музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях. дуже важко (або й неможливо) вивчити їх напам'ять дослівно. На думку дослідників, кожен кобзар переймав від свого вчителя зразок рецитації (речитативного виконання) лише в загальних рисах, а тоді витворював свій варіант мелодії, під який виконував усі думи свого репертуару. Тобто досить гнучка та вільна щодо словесного та музичного вираження дума ніби завжди народжується заново, імпровізується. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи мимоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору.

Думи про героїчну боротьбу українського народу проти шляхетсько-польського поневолення:«Дума про Самійла Кішку», «Маруся Богуславка», «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Буря на Чорному морі», «Дума про козака Голоту» чи «Козак-нетяга»,

Соціально побутові думи:«Козак-нетяга і сестра», «Сестра та брат», «Вдова і три сини», «Вітчим»). Основними сюжетами цих дум є від'їзд козака з дому («Прощання козака») або ж і повернення («Повернення Удовиченка до матері»

21.Оборонна архітектура XIV – XVI ст. Луцький, Кам’янець-Подільський, Хотинський замки, Білгород-Дністровська фортеця.

Луцький замок. Князівський (згодом королівський) замок належить до укріплень мисового типу. Розташований він на пагорбі між течіями річки Стир та її рукава Глушець на околиці історичного ядра міста. Будувався з кінця ХІІІ до ХVІ  ст. на місці давньоруського дерев'яного укріплення, знищеного у 1261 році за наказом монгольського хана Бурундая. З південної сторони, де замок не був захищений річкою, був рів, наповнений водою, таким чином, що підхід до фортеці здійснювався лише за допомогою підйомного мосту.

Замок був од­ним з наймогутніших у середньовічній Волині. Зведений у стилі поширених тоді романських фортець з елементами готики: у плані мав форму неправильного трикутника з дещо опуклими назовні сторонами, який відповідав природному рельєфу ділянки і був обмежений високими 12-тиметровими стінами з трьома баштами – В'їзна, Стирова (Свидригайлова), Владича. Всі укріплення були мурованими. Цег­ляні з лицьових поверхонь стіни всередині були забутовані блоками вапняку та уламками цегли на вапняному розчині. Оборонні муриоточують замкове подвір'я по периметру. Первісно мури завершувалися широкими зубцями – мерлонами; в центрі кожного зубця було влаштовано лучну бійницю. У процесі модернізацій ХV –ХVІ ст. про­міжки між зубцями закладено, верхню частину мурів зсередини підсилено і над ними надбудовано ще два яруси, завдяки чому висота мурів і досягла І2-13м.

В'їзна башта знаходиться в західному кутку зам­ку, і звернена вона у бік міста. У плані башта майже квад­ратна, первісно триярусна і завершена зубцями. До в'їзних воріт через оборонний рів у дав­нину було перекинуто дерев'яний міст зі звідною лан­кою. З оборонними му­рами башта сполучається крученими сходами, вла­штованими в товщі північної та південної стін.

Стирова башта розміщена на переломі обо­ронних мурів у південно-східній частині замку, звер­неній у бік р. Стир. Дослідженнями підвального ярусу башти та його фундаментів, проведеними в 1978 р, встановлено, що башту збудовано на залишках давнішої, вимурованої з блоків вапняку. Башта - майже квадратна в плані , чотириярусна, з підвалом. Товщина стін нижнього ярусу – близько 3 м. Первісно башта завершувалась зубцями. У ХV –ХVІ ст. вона була надбудована, після чого висо­та її досягла 23 м, а в архітектурі з'явились ренесансні деталі.

Владича башта підсилює північно-західний ріг оборонних мурів замку. Назва походить від двору луцьких єпископів ("владик"), який у давнину знахо­дився поблизу башти. Це майже квадратна в плані, чотириярусна цегляна споруда. Товщина стін нижнього ярусу - близько 3 м. Як і дві попередні, ця башта первісно завершува­лася зубцями. У ХV-ХVІ ст. вона зазнала модернізації, наслідком якої було збільшення її висоти та зміна форми бійниць.

Місто Кам’янець-Подільський вперше згадується у літописах ХІІ ст. На той час Поділля входило до складу Галицько-Волинського князівства. Основна населення міста від часу його заснування була місцеве, українське. Згодом до міста стали прибувати вірменські ремісники й купці.

В ХІV-ХVІІ століттях повз місто пролягав шлях татар. На той час вони почували в причорноморських степах і здійснювали набіги на міста Праукраїни. Для посилення оборони і міст будували нові та відроджували старі замки й фортеці.

Місце розташування укріплення вибралося таке, щоб підступи до нього захищали природні перешкоди. Відтак перші оборонні укріплення побудували у тих місцях, де можна було проникнути на острів (вузьким перешийком чи коьйоном).

Першу згаду (датовану 1374 роком) про Кам’янець-Подільський замок знаходимо у грамоті князя Юрія Корятовича (володів тоді Поділлям).

Замок мав два в’їзди: один з боку міста, а другий з поля, через що й називався Польною брамою. Біля брам були приміщення для воротаря. На території замку побудували будинки для стражників, а також кухню, склади провізії та військових припасів, церкву. Уже в ХV ст. місто стає потужним торгово-промисловим центром, відтак розпочинається його інтенсивна забудова. Але в середині цього ж століття татарські набіги частішають, тому дерев’яні укріплення (хоча деякі з них одразу були кам’яними) замінено на кам’яні.

Фортифікаційна споруда мала форму багатокутники витягнутої форми, що був обнесений високими стінами з баштами на кутах. З правого боку від східних воріт замку була розташована п’ятигранна Чорна башта з криницею, що мала глибину 36 метрів, а ширину 6. Біля річки була розташована Водна башта, саме вона була пристосована для подачі води в замок. Денна триярусна башта мала отвори, призначені для викорчування гармат на стіни укріплень та на верхню площадку Нової башти.

Так як замок постійно треба було відбудовувати, то в ХVІ ст. було обладнане спеціальне приміщення для кам’янотесаних робіт де працювало багато місцевих майстрів.

І вже в ХVІ ст. збудували комплекс оборонних споруд, що зберігалися до сьогодні, і має назву Нового замку. Укріплення складається з ровів, валів та підземних приміщень, що збудовані з каменю і перекриті склепіннями. У центрі споруди був великий двір, обнесений земляними валами. З Старим замком він був поєднаний підйомним мостом. Комплекс укріплень складався з таких споруд: замковий міст, міська брама, вірменський бостон, Вітряна брама, Польська брама, башта Ста фона Баторія, Різницька башта.

Хотинська фортеця

Поселення на території Хотинськщї фортеці, за історичними дослідженнями, існувало ще за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого (VII – IX ст.) в Київській Русі.

Кам‘яна фортеця ж була побудована Данилом Галицьким в 50-х роках XIII століття на місці дерев‘яних укріплень, і хоча поступалася своїми розмірами нинішньої фортеці, але відмінно обороняла князівство і переправу через Дністер від набігів степових орд. Розташовувалася вона на місці нинішньої Північної вежі.

В кінці XIV столітті після розширення Молдавського князівства на північ, Хотин став його основним форпостом при захисті від Османської імперії, Угорщини і Польщі. А після значної реконструкції (збільшення площі фортеці в три рази, зведення кам‘яної стіни завширшки 5 м, побудування комендантського палацу, під яким розташовуються два великих підвали для провіанту і зброї) Стефаном III Великим фортеця на два століття стає резиденцією молдовських владик.

Вперше Хотинська фортеця зазнала облоги у 1476 році, коли її безуспішно намагалися захопити війська турецького султана Мухаммеда II Завойовника.

Після переходу Молдови під протекторат Османської імперії фортеця стає турецьким плацдармом для походів на українські землі.

У 1538 році фортецю узяли в облогу війська польського короля Сигізмунда I Старого, при цьому було підірвано прясло південної стіни (ділянка між вежами) з надбрамною вежею. Після реконструкції 1540-1544 рр. прясло відновили, відсунувши далі на південь, а так само спорудили в‘їзну вежу, що служила тільки для проїзду знаті.

У 1615 році Хотин знову перейшов у руки поляків, але утримати вони його змогли лише до 1621 року, коли фортеця перейшла за умовами Хотинської мирної угоди молдовським господарям. Фактично за підсумками Хотинської війни фортеця знову опинилася в руках Турції.

Не дивлячись на модернізацію, фортеця тричі, під час російсько – турецької війни, була взята військами Російської імперії в 1739, 1769 і 1787 рр., проте кожного разу шляхом інтриг поверталася під владу османських правителів.

Після взяття фортеці в 1806 році і підписання Бухарестського мирного договору у 1812 році Хотин остаточно увійшов до складу Російської імперії.

У 1856 році Хотинська фортеця була скасована, тому що втратила своє оборонне значення.

Нова фортеця

Зовнішня лінія оборони (Нова фортеця) Хотинської цитаделі була споруджена 1711 – 1718 рр. згідно з новими, на той момент часу, досягненням в фортифікаційної науці французькими інженерами за розпорядженням османського султана Ахмеда III.

Нова фортеця складається з укріпленого каменем валу з бойовою терасою, мощеним каменем рову і кам‘яного контрескарпу (найближчий до противника укіс зовнішнього рову фортеці), на кутах якого встановлено шість бастіонів для артилерії (п‘ятикутні виступи перед оборонним валом ).

У валу влаштовані, для сполучення з зовнішнім світом, троє в‘їзних воріт: з півдня – Бендерські із заходу – Ясські, зі сходу (з боку річки) – Дністровські.

Стара фортеця

На скелястому березі Дністра в західній частині Нової фортеці височіє середньовічна фортеця (Стара) датується бл.1476 року. Стіни її, які із зовнішнього боку прикрашені мозаїкою з червоної цегли.

По периметру фортецю захищають п‘ять веж, висота яких коливається від 30 до 35 м, які з‘єднані бойовим коридором з триметровими зубцями:

Аккерман (Білгород-Дністровська фортеця) - одна з найбільших і добре збережених фортець України. Побудована на залишках давньогрецького міста Тіра в XIII столітті. Головною метою Аккерман був захист міста від численних набігів ворогів. Побудована фортеця на крутому березі Дністровського лиману з місцевого каменю. Спочатку фортеця використовувалася генуезцями для охорони торгового шляху і зберігання своїх товарів.

Білгород-Дністровська фортеця будувалася і удосконалювалася протягом 200 років. До кінця XV століття Аккерман представляла складну оборонну систему. Фортеця ділилася на три частини - карантинну, цивільну та гарнізонну. Зовні Аккерман являє собою неправильний прямокутник. Від суші фортеця відокремлювалася ровом глибиною.

Білгород-Дністровська фортеця витримала багато облог і боїв, але в 1484 році була осаджена 300-тисячною турецькою армією. Після важких 16-ти днів облоги фортеця була здана ворогам. Довгі роки над фортецею тривало турецьке панування. Місто з Білгород-Дністровська було перейменоване в Аккерман (білий камінь) і увійшло до складу турецьких земель. У різний час до стін фортеці здійснювали походи козаки під керівництвом гетьманів І. Сірка, Г. Лободи і полководця С. Палія. Але російськими військами фортеця була взята аж в 1806 році.

22.Каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів у Львові – шедеври скульптурного різьблення.

Каплиця Боїмів- унікальний пам'ятник Львівської архітектури. Будівництво каплиці почалося в 1609 року і тривало близько 7 років. Каплиця Боїмів була вибудована як склеп для родини Боїмів. Почав будівництво Георгій Боїм, львівський купець і лихвар, а закінчив його син Павло-Георгій. Каплиця Боїмів знаходиться біля Кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії і являє собою найцінніший пам'ятник епохи Ренесансу у Львові. Каплиці Кампіанів усипальниця родини Кампіанів Будівництво почалося в 1619 році Павлом Кампіаном і закінчено було його сином Мартіном Кампіаном. Каплиця була побудована біля північної стіни Латинського кафедрального собору. Каплиця Кампіанів - один з кращих пам'ятників архітектури ренесансу у Львові. Каплиця дійшла до нас у первісному вигляді, без значних змін. Внутрішня частина каплиці облицьована різнокольоровим мармуром, декор також витримано в ренессанском стилі. На його оздоблення пішов чорний, білий, червоний і рожевий мармур. З мармуру виконаний і вівтар. До арок каплиці поміщені рельєфи «Зняття з хреста», «Воскресіння» і «Христос-городник», а інтер’єр прикрашають бюсти самого Мартіна Кампіана, його батька Павла і горельєфи із зображеннями пророків, апостолів і євангелістів.

23. Реформація та Контрреформація в Європі та їхній вплив на культуру українства.

Реформа́ція- християнський церковно-релігійний, духовно-суспільний та політичний рух оновлення у країнах Західної та Центральної Європи в 16 столітті, спрямований на повернення до біблійних першоджерел Християнства, який набув форми релігійної боротьби проти Католицької церкви і папської влади. Реформація викликала відповідну реакційну політику з боку Католицької Церкви, яка отримала назву Контрреформація.

На Україну Реформація проникла спочатку в незначній мірі у 15 ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса , через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в 16 ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Реф.рухи особливо сильно почали проникати на Україну після Люблінської унії 1569, проте вони не охопили усього обширу українських земель і всіх прошарків населення. Реф. певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство. Провідник православної опозиції до унії, князь: Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.

Церковна культура: з'явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову такі твори, як «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), Євангеліє В. Тяпинського у кін. 16 ст., Пересопницьке Євангеліє (1556—61), базовані переважно на протестантських текстах. Ці переклади вживано не тільки для приватного читання, але й при богослужбах («Тріодіон», 1664). Ширилася проповідь живою мовою, а у релігійній полеміці тією ж мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Реформації, поряд з традиційною в Україні церковно-слов'янською та з новопоширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна українсько-білоруська мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизмили наука всім православним христіяном...», 1585) та двомовні паралельні публікації окремих творів, — українсько-білоруською і польською мовами.

Освіта: визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українсько-білоруська молодь

Соц-політич.сфера: також зростанням національної свідомості й політичної активності козаччини, яка, переймаючи у першій половині 17 ст. провід українсько-національного життям, ставила щораз більший опір польському пануванню в Україні й активно підтримувала православну церкву проти наступу католицизму.

Діяльності братств: були засновані у Львові (1586р.), Галичі, Вінниці, Лубнах, Києві (1615р.) та інших містах. Наприкінці 16 - ого-у першій половині 17 століття в Україні діяло близько 30 братських шкіл, які, на відміну від початкових парафіяльних, давали середню освіту. Вони виступали проти матеріального збагачення церкви, зловживань вищого духівництва, шукали шляхів розв'язання проблеми ставлення до тих священиків, які нехтували обов'язками. Братства намагалися очистити релігійне життя від пишної зовнішньої обрядовості, хотіли бачити церкву загальнодоступною. Кожне братство мало свій статут, який виводив організацію з - під влади єпископів.

Перехід української шляхти до протестантизму не мав масового характеру. Українські шляхтичі прагнули розширення своєї влади й обирали католицизм. Протестантизм в українських землях не знайшов підтримки, а вплив Реформації виявивлявся у застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви.

Успішна боротьба католицької церкви (особливо ордену єзуїтів) і польського уряду проти протестантизму й неґативне ставлення православної церкви до «люторів», , позбавили Реформацію певної соціальної бази, а перемога української національної визвольної революції у середині 17 ст. відкривала в Україні шлях іншим культурно-політичним течіям та впливам (бароко).

24.Могилянська доба і Києво-Могилянська академія.

Правління Петра Могили, яке тривало лише 14 років, але, не зважаючи на короткий час, охопило всі сторони церковного та культурного життя і тому дало право називати цей період «Могилянською добою».

Петро Могила був одним із найвидатніших діячів Української Церкви. Він здобув блискучу освіту за кордоном. З 26 років він присвятив себе Церкві, яка тоді перебувала в стані, не визнаної урядом. Року 1627 Петра Могилу обрано на архимандрита Києво-Печерської Лаври також Він сприяв розвиткові Києво-Печерської друкарні

Києво-Могилянська академія – один з перших вищих навчальних закладів в Україні. академія була заснована на базі Київської братської школи. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини.

За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників(І.Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, І. Скоропадський, І. Самойлович, М. Березовський, Г. Сковорода). Викладання проводилось латиною.

Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року. Процес навчання в Київській Академії складав 12 років.

25. Історія українського друкарства.

Перші друковані книги староукраїнською мовою видав Швайпольт Фіоль у своїй друкарні в Кракові («Осьмогласник» (1491) з дереворитом «Розп'яття», «Часословець» (1491), «Тріодь пістну» (не датована) і «Тріодь цвітну» (1491)). В Україні перша підтверджена документально друкарня існувала у середині 15 ст. у 1460 році львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Це перша з відомих згадок про друкарство в Україні і Львові зокрема. Друга з відомих в Україні друкарень заснована у 1573 році Іваном Федоровичем у Львові. 1574- «Апостол». В 1581 в Острозі була надрукована Острозька Біблія – перше повне друковане видання всіх книг святого письма церковнослов’янською мовою.

Києво-Печерська друкарня була відкрита в 1615 році Єлисеєм Плетинецьким.
З поміж друкованих українських книжок були й граматики – підручники для вивчення мов.

26.Полемічна література кінця XVI – початку XVIІ ст.: причини появи, проблематика, видатні автори.

В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

Письменники-полемісти(Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй,Василь Суразький,анонімні автори «Пе-рестороги»,Клірик Острозький,Христофор Філарет,Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ царства небесного», В якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його культури.

Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П. Скарга («На захист Берестейської унії», 1597 р.). У відповідь православні видали збірку документальних матеріалів польською мовою, в якій стверджувалась думка про неправосильність рішень уніатської частини Брестського собору. Найсильнішого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозького шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Хрнстофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єпископів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті собору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців.

У вогненному наступі православної полеміки виділяється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатій Потій. У 1599 р. він опублікував українською мовою «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь на полемічний виступ М. Броневського.

Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.

Одночасно І. Вишенський критикує і православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Український письменник був на той час єдиним, хто оплакував закріпачення. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.

Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними свого місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Величезна більшість української шляхти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Разом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

27. Роль братств та братських шкіл в розвитку української культури.

Братства — національно-релігійні громадські організації українських (русинських) і білоруських (литовських) православних міщан у 16-18 ст.

Братства відіграли значну роль у суспільно-політичному та культурному житті, в боротьбі проти політики національного і релігійного утисків, яку проводили шляхетська Польща та католицька церква в Україні і в Білорусі. У 80-х роках 16 ст. широку діяльність розгорнуло Львівське Успенське Ставропігійне братство. Воно придбало друкарню, відкрило школу. Наприкінці 16 – на початку 17 ст. Б. виникли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Любачеві, Дрогобичі та інших містах. Близько 1615 р. було засновано Київське братство, до якого вступило багато міщан, православних шляхтичів, а також запорізьке військо на чолі з гетьманом П.Сагайдачним. Витрати братств покривалися за рахунок внесків його членів, прибутків від нерухомого майна, відсотків від позик. Для Львівського братства важливим джерелом прибутків була друкарня. Братства дбали про свої патрон альні церкви, справляли культові відправи, подавали матеріальну допомогу своїм членам, брали участь у похоронах братчиків, утримували шпиталі, захищали соціальні інтереси ремісничо-торгового населення, боролися проти нац.. гноблення.

У 1617 р. було створено Луцьке братство. В 2-й пол. 17 – 18 ст. братства діяли в більшості міст і в деяких селах Галичини, Волині, в багатьох містах Наддніпрянщини. Вони створювалися навколо парафіяльних церков, використовуючи організаційні форми, властиві цехам та іншим міським корпораціям, як світським, так і релігійним. З кінця 16 – початку 17 ст. братства брали активну участь у боротьбі проти посилення польсько-шляхетського гніту, національного та релігійного утисків і набували великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. В числі провідних діячів братств були видатні вчені, письменники, політичні діячі того часу: Ю.Рогатинець, І.Красовський, С.Зизаній, І.Борецький, П.Беринда та ін. Намагаючись перетворити православну церкву на знаряддя зміцнення своїх суспільно-політичних позицій, братства виступали як проти необмеженої влади церковних феодалів – православних єпископів, так і проти польсько-шляхетського та католицького наступу. Одночасно братства розгортали велику культосвітню діяльність. Вони відкривали школи, друкарні, навколо яких збиралися культурні сили. На базі Київської братської школи 1632 р. було створено Києво-Могилянську колегію (з 1701 р. – академію). З братських шкіл вийшов ряд письменників, учених, політичних діячів, діячів освіти, книгодрукування, митців, які сприяли зміцненню зв’язків українського та білоруського народів.

Братські школи – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало братських шкіл у різних містах України: в Галичі, Стрию, Миколаєві, Любліні, Бересті, Києві (1615 р.),. В І-й пол. 17 ст. створені були й у деяких селах. Найважливішими серед них були Львівська і Київська. Спочатку школи мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова. Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше братські школи наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість братських шкіл відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). Ці школи були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Братські школи багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мов.

№28 Рід Острозьких у піднесенні культури України

Княжіння Острозького позначилося неабияким піднесенням української культури та освіченості, що не в останню чергу було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору.

Князь Костянтин Острозький у 1576 р. у місті Острозі заснував вищу школу — Острозьку греко-слов´яно-латинську колегію, що в історію шкільництва України увійшла як Острозька академія. Острозька академія була не лише навчальним і науковим закладом, а й літературним та книговидавничим центром. Тут побачило світ перше повне кириличне видання Святого письма — знаменита Острозька Біблія (1581 p.). Тривалий час точилася дискусія щодо статусу Острозької академії: чи можна називати її вищою?

В Острозькій академії навчали учнів усіх предметів "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) і "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Тут вивчали дисципліни, пов´язані з медициною, філософією, богослов´ям та ін. Для викладацької роботи в академії запрошували вчених із західноєвропейських університетів. Зокрема, в Острозькій академії працювали Герасим Смотрицький, який був перший ректором академії, Наливайко; Мелетій (Максим) Смотрицький; Ян Лятос; Іова(Іван) Княгининський.

Це була перша висока наша школа, школа "вільних наук" в Україні. Школа від свого початку ясно поставила собі за головну ціль оборону Православія перед наступом розкладових католицтва та унії, і цю ціль повно виконала.

Взагалі, усе найцінніше, що вийшло в Україні за роки 1577-1608 (смерть кн. Костянтина), вийшло з Острога, вийшло за впливом кн. Костянтина Острозького.

Приклад Острозької академії скоро потягнув за собою заснування шкіл по інших містах України. Сам князь Острозький будує школи по своїх маєтках, напр.: року 1572-го він заснував школу в м. Турові, 1577 — у Володимирі Волинському, року 1602 — в Дермані, і ін. На все кн. Костянтин дає свої кошти. А в Дермані заснував ще й друкарню, другу в себе.

Після смерті князя К. Острозького (1608 р.) розпочався процес занепаду Острозької академії, і в 1624 р. вона припинила існування, оскільки внучка князя Анна-Алуїза Ходкевич відкрила на її базі єзуїтську колегію.

З відродженням незалежної Української держави Острозька академія як вищий навчальний заклад розпочала нову сторінку в історії вищої школи нашої держави.

29.Військове мистецтво козаків.

У світову скарбницю військової  майстерності внесли свою вагому частку Остафій Дашкевич, котрий вперше  дав у руки воїнам вогнепальну зброю; Самійло Кішка, що придумав і побудував "чайки"; Дмитро Вишневецький, який почав робити надзвичайно  легкі й міцні "чайки" з волових шкур і першим здійснив "морський  десант"; Іван Богун — він винайшов "кобзанку" і "вогненні колеса"; Богдан Хмельницький — батько мобільної артилерії, що поставив гармати на
колеса. При зимовій обороні Умані під керівництвом Івана Богуна за його командою городяни збудували "кобзанку". Вони до тих пір обливали земляний вал навкруг фортеці водою, поки він 
не вкрився товстим шаром льоду, і фортеця стала неприступною. Сильний жах охопив армію Чернецького, як побачила "вогненні колеса",воїни кричали: "Це божа кара!" і тікали світ за очі. Це "страхіття" тежвинайшов Іван Богун. Звичайне колесо обмотували ганчір’ям, обливали 
смолою, підпалювали і пускали котитись із кріпосної стіни. З великого 
переляку армія Чернецького біглаз-під Умані, не розбираючи дороги. Вони вважали, що то дійсно кара Божа падає на них за їхні гріхи.За часів середньовіччя воювали, як правило, тільки вдень, козаки ж для успіху застосовували і нічну атаку. Уміло використовували вони також звичаї турок і татар. Козаки знали, що під час намазу, тобто молитви, правовірний мусульманин, що б там не було, не мав права відволікатися, бо він спілкувався з Аллахом і знаходився під його охороною. Скориставшись цим, козаки у битві під Хотином перебили п’ять тисяч турків. Козаки вперше у світі поставили артилерію на колеса. Сталося так, що під Корсунем, на Черкащині, їхні вози з артилерією застрягли у балці.
Ракети - Робилося це просто: гільза настромлялася на вістря списа, порох підпалювався і спис 
кидався якомога далі в бік противника. Уже перших кілька залпів "ракет" нагнали такого жаху на ворогів, що тим годі було й думати про опір. До того ж "ракети" вибухали стільки разів, скільки було в них мішечків пороху. "Пекельна зброя" зробила свою справу: завойовники втекли світ заочі.
Торпеди теж винайшли козаки. По воді колода пливла із шипінням і димом прямо на турецьку галеру, а стикнувшись із нею, вибухала, пробивала дірку у борту і всередині спалахувала пожежа. В часи Запоріжжя Великий Луг був укритий пралісом. Із тої деревини козаки будували великі однощоглові веслові човни. На подив професійних мореплавців вони перетинали Чорне море, з’являлись в Малій Азії, козаки руйнували ворожі міста, визволяли бранців і повертались додому, на Січ. Ці вузькі, довгі, легкі в русі човни називалися "чайки", мабуть тому, що були обшиті просмоленими снопиками очерету і зовні нагадували птахів, котрі, склавши крила, погойдувалися на хвилях.. До речі, винайшов і першим побудував "чайки" гетьман Самійло Кішка, ще до свого полону. Попри великий розмір "чайки" відзначалися надзвичайною маневреністю,
ходили і на веслах, і під вітрилами. Відсутність надбудови робила їх настільки легкими, що в разі потреби команда на руках переносила човен куди завгодно."Чайка" мала ще одну перевагу над морським кораблем — коли виникала потреба хутко змінити напрям руху, вона не розверталась.
Підводний човен теж винайшли козаки. Зовні його корпус обшивали шкірою, накривали герметичною палубою і завдяки додатковій вазі занурювали під воду. На палубі вертикально ставили шахту, в середині якої перебував козак. Він оглядав горизонт і вів човен. Шахта водночас служила і для проникнення повітря всередину човна. Під водою човни рухалися за допомогою весел, герметичність бортів у місцях отворів для весел забезпечували шкіряні манжети. Такі дані наводить письменник Віктор Савченко у статті "Чи мали козаки Чорноморський флот?"

30. Українська барокова література.

Українське бароко виникає на рубежі XVI–XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко в Україні поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо.

Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки» — твори експериментальні, формотворчі, певною мірою «авангардистські». Поширені були такі форми, як акростих і мезостих (у першому початкові літери кожного рядка утворювали ім’я автора, у другому — потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов’янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі хреста, яйця, чарки тощо). І. Величковський створює «раки літеральні» — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо («Анна пита мя я мати панна…»), алфавітний вірш, слова якого починаються з літер алфавіту («Аз благ всѣх глубина, // Дѣва єдина…»)

Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру (Д. Туптало, П. Могила), так і світського («Римська історія»). Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту й український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. Поширюються великодні й різдвяні драми, п’єси типу європейських міраклю та мораліте. У XVIII столітті з’являються й чисто світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії («Володимир» Ф. Прокоповича, «Фотій» Г. Щербацького, «Благоутробіє Марка Аврелія» М. Козачинського). З комедійних жанрів драми в українському бароко існували інтермедії («Продав кота в мішку», «Найліпший сон»).

Автори українського бароко: Лазар Баранович «Нова міра старої церкви», Іоанікій Галятовський «Фундамент» - їх ідея: проти католицизму та уніатства. Самійло Величко – історична праця в трьох томах, де описані події 1648 -1700 рр. основна ідея – відстоює справедливість Національно-визвольної війни. Григорій Грабянка «Дія презильної брані» («Події знаменної війни»). «Синопсис» - автор невідомий, перший підручник з вітчизняної історії. «Літопис Самовидця» - висвітлює події Визвольної війни українського народу. Високо оцінюється патріотизм народу, його боротьба зі шляхтою.

31.Українське барокове музичне мистецтво.

Поняття Барокова музика або музика бароко описує стиль європейської музики в період приблизно між 1600 та 1750 роками. Барокова музика наслідує музику епохи Відродження і передує класичній музиці, її вершинами зазвичай вважають творчість Й. С. Баха і Г.Ф.Генделя

Українське бароко складалося на протязі XVI – XVIII століть, в той час, коли Україна мала два історичних державних утворення. Перший, коли входила до складу Польсько-Литовської держави і другий, коли була фактично приєднана до складу Росії.
У перший період українські музиканти працювали на території Західної та Східної Європи. Їх інструментальні мініатюри, типовий і дуже розповсюджений тоді жанр, можна зустріти у різних табулятурах – Люблінській, Лейпцігській, Братиславській.
Другий період пов’язаний із діяльністю талановитих українських музикантів – Феофана Прокоповича, Василя Грутовського, Максима Березовського та Дмитра Бортнянського у Петербурзі.
Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як “київський розспів” він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

З розвитком партесного співу почали з’являтися й теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М.Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат “Граматика музикальна”, яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували.

32.Український бароковий театр

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII-XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п´єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні до гербових, вірші. Найрозповсюдженішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-яке релігійне свято ("Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове" Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, а й музикою. Часто в шкільних п´єсах обігрувався такий бароковий мотив, як "світ - театр", що акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувались прийоми передавання високого через низьке, використовувались переходи з царини духовного в царину земного та плотського, що було характерним для бароко. Твори низького бароко виникли в середовищі учнів тогочасних українських шкіл, насамперед Києво-Могилянської академії, які володіли технікою високих жанрів - містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п´єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва.

Містерії інсценізували народження, смерть і воскресіння Христа. Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, що поділялася на образотворчу і словесну частини. Містерії мали не лише біблійний, а й світський, зокрема історичний сюжет.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням сягав обрядових пісень. Драми називалися шкільними, бо створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні існувало близько ЗО драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями - студенти. Популярність мали п´єси різдвяних і великодних циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Г. Кониського ("Воскресіння мертвих"), Ф. Прокоповича ("Володимир"), Д. Туптала ("О причащений святих тайн") та ін. Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми ("Милість божа", "Про святу Катерину", "Царство натури людської", "Про Олексія, чоловіка Божого" та ін.).Український театр XVII - XVIII ст., незважаючи на різноманітні західноєвропейські впливи і свідоме прагнення такого драматурга, як Ф. Прокопович, наблизити його до класицизму, слідував бароковим театральним традиціям. Переслідування українського культурного життя царським урядом, що особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театрові доби козацького бароко сягнути вершин театру Західної Європи. Остаточне формування класичного театру було сповільнене. Наприкінці XVIII ст. митрополит С. Мстиславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберегли український театр, розвинули його в напрямі світської сатиричної комедії, вертепні вистави, що з´явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної творчості. Найцікавішими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами й танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру та відбилося народне світорозуміння. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст. (Сокирницький вертеп, 1771). До сьогодення дійшло кілька десятків текстів вертепної драми.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків - близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724-1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

Серед шкільних драм, написаних і виставлених протягом першої половини XVIII ст., основне місце продовжують посідати драми різдвяного й великоднього циклів. Деякі з них дійшли до нас без заголовків, дат створення, деякі — анонімні і без дат написання чи вистави.

Найкращою українською шкільною драмою типу мораліте є «Воскресіння мертвих» Георгія Кониського. У п´єсі змальовано картину соціальної нерівності, жорстокої експлуатації простих людей панівною верхівкою, беззахисність бідняків перед представниками влади, викрито несправедливе судочинство, пов´язане з хабарництвом.

Драми на історичні теми стали вершиною української шкільної драматургії першої половини XVIII ст. («Владимер» Феофана Прокоповича (1705), «Іосиф Патріарха» Лаврентія Горки (1708), «Милость Божія...» невідомого автора (1728).

33. Українське барокове образотворче мистецтво

Твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки, що належать до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва — архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

меценати з середовища духовенства чи світські:

• Митрополит Петро Могила (православний ієрарх) запросив для реставрації і зміцнення мурів Софії Київської - італійського архітектора католика Октавіана Манчіні.

• Іван Мазепа стає фундатором низки кам'яних церков і замовляє срібні Царські врата для собору Бориса й Гліба ( в Чернігові ) ювелірам протестантської Німеччини. В 1690 році будується Миколаївський собор. Після його будівництва починається будівництво мурів навколо Лаври. Відбудовується Вознесенська Лавра.

• Микола Василій Потоцький, український магнат і русин за походженням, роками працює з іноземцями архітекторами, художниками і скульпторами, серед яких - Бернард Меретин, Іван Георгій Пінзель, Готфрід Гофман, що посилює виразність українського бароко на західних землях і наближає їх форми і технології до західноєвропейських.

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях тощо.

Провідне місце у культурному житі тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також відноситься до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно використовувала європейські барокові ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система. Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про військових і політичних діячів Україні тих часів.

Пам'ятки мистецтва із зібрання Києво-Печерського заповідника в основному, належать, до київської школи, яка в значній мірі визначила стилістичні особливості майстрів на території всієї України. Становлення стилю бароко в різних видах українського мистецтва проходило не одночасно. Нові художні тенденції в середині XVII століття знайшли своє втілення перш за все в книжковій графіці та іконописі, проявляючись у посиленні емоційного звучання релігійних сцен, у конкретизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що призвело до зміни засобів їхньої художньої виразності. У ювелірному мистецтві України вже з другої половини XVII ст. помітно ускладнення форм виробів та їхньої орнаментики. Поступово предмети набувають все пишнішого декору з використанням в орнаменті листя аканта, гірлянд з квітів та плодів, стилізованих черепашок.

Нові віяння доби бароко проявилися і в художньому гаптуванні, в якому сильними були старовинні візантійські традиції. Для XVII століття характерна ще статичність композиції та площинний малюнок зображень. Але вже на межі століть відбувається різка зміна техніки гаптування, обумовлена перемогою нового художнього напрямку. Композиції стають вільні та пластичні, майстрині намагаються передати перспективу та об'ємність, широко використовується рослинний орнамент. Насичені за колоритом барочні ікони, з соковитим позолоченим різьбленням іконостасів, складали органічний та цілісний ансамбль,. Барочні риси проявляються і в оформленні стародруків, гравюри яких набувають складної композиції та пишних декоративних форм. Творчість українських художників XVIII століття — граверів Олександра та Леонтія Тарасевичів, І. Ширського, Гр. Левицького, майстрів-ювелірів — І. Равича, М. Юревича, І. Атаназевича та інших

34.Українська барокова архітектура.

Перші подихи бароко в архітектурі з’являються майже рівночасно в початках XVII ст. у Львові (костьоли бернардинів 1600, єзуїтів 1613 — 70 рр.) та Києві (перебудова Успенського собору італійцем С. Брачі в 1613р.). Але самостійна творчість українських митців розпочинається в другій половиш XVII ст. та досягає найбільшого розцвіту в добу Мазепи. Новий

характер української архітектури складається головно під впливом двох чинників — старої традиції мурованого будівництва, започаткованої в

княжу добу, й дерев’яного народного будівництва. Перший тип будов постав зі сполуки церкви — віддавна пристосованої до літургічних

потреб східної обрядовості. До таких оздоб належать великі церкви в Бережанах, Троїцька церква в Чернігові 1679 р., та дві будови гетьмана Мазепи в Києві —Михайлівський собор (1690 — 94) і Братська церква Академії (1695). Іншим типом є будови, що в плані й просторовому об’ємі йдуть за давньою традицією українського дерев’яного будівництва —

тридільного та п’ятидільного (хрещатого) заложення із трьома й п’ятьма банями. До трибанних церков із тридільним заложенням належать знаменитий Покровський собор у Харкові 1680 р. з незвичайно

стрункими й високими банями, далі дві церкви Києво-Печерської лаври,собор у Ромнах і менші будови в Сумах, Богодухові, Слов’янському та ін.

Найвищого мистецького вислову й чистоти форм досягають п’ятибанні церкви на хрещатому заложенні.

До найстарших належать згадана вже Сутківська твердиня, церква Адама Киселя в Нискиничах на Волині (1653) та перебудова Спаса на

Берестові в Києві за часів Петра Могили в 1638 — 43 рр. До розвиненої барокової доби належать прекрасні будови Київської лаври — Усіх Святих (1696 — 98), Воскресіння та Петра й Павла, св. Юра Видубицького монастиря (1696), будови Чернігова, Батурина, Ізюма.

Дальшим розвитком були будови дев’ятидільні з дев’ятьма камерами, перекриті п’ятьма банями — Троїцька церква Густинського монастиря (1672

— 74), Преображенська в Прилуках (1716), собор у Ніжині.

Ближче стоять до українського бароко іудейські синагоги, нерідко з розкішним аттиком та бароковими прикрасами, де часами поєднуються східні мотиви левів, птахів тощо .

З небагатьох збережених зразків цивільного будівництва особливої

популярності набув так званий Дім Мазепи в Чернігові (чи, власне,військова канцелярія доби Мазепи XVII — XVIII ст.) — партерова будова типу міських ратуш чи інших установ із пишно прибраними стінами та

фронтонами.

35. Львівський університет (1661) та його роль у розвитку освіти і науки в Галичині.

Визначну роль у розвитку освіти на західноукраїнських землях відігравав Львівський університет. 20 січня 1661 року польський король підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії «статус академії й титул університету» із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. З часу створення і до 1773 року Львівський університет був у повному підпорядкуванні єзуїтського ордену. В університеті діяло два відділи - філософський і теологічний. Навчання провадилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленими ще наприкінці XIV століття. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукового ступеня - ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова, 4 роки тривала богословська підготовка. Викладання на обох відділах вирізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося латинською мовою. Розпад феодально-кріпосницьких відносин у другій половині XVII століття, розвиток ідей французьких просвітителів, відкриття в галузі природничих наук вплинули на освітній процес в університеті: було відкрито кафедру математики, створено фізико-математичний кабінет, астрономічну обсерваторію, запроваджувалося вивчення польської, французької і німецької мов, географії та історії як окремих предметів. Ці нововведення вплинули на зміст і якість підготовки студентів. Багато хто з них потім продовжили навчання в Києво-Могилянській академії і згодом стали викладачами Московської академії та Петербурзької семінарії У 1773 році з

ліквідацією ордену єзуїтів головним завданням вищої освіти, у тому числі Львівського університету, визначено підготовку професійних кадрів - учителів, суддів і священиків. У жовтні 1784 p. до складу Львівського університету, крім філософського, юридичного, медичного і теологічного факультетів, входила й гімназія. Вона була базою для комплектування контингенту студентів, а також «майданчиком» для їхньої педагогічної підготовки. Особливе значення мало відкриття в 1787 році при університеті українського інституту, покликаного готувати, передусім, вчителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмежена, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут за короткий період свого існування (до 1808 року) став провідником гуманітарної й педагогічної освіти.

36. Просвітницька діяльність Мазепи.

Мазепа добре розумів значення освіти. За його гетьманства у 1700 р. в Україні було створено новий навчальний заклад - Чернігівський колегіум. У 1701 р. Мазепа добився від Петра І підтвердження титулу академії Києво-Могилянському колегіуму (такий титул цей навчальний заклад вперше отримав згідно з Гадяцькою угодою 1658 p.). Гетьман сприяв навчанню старшинських дітей за кордоном. Володіючи незліченними багатствами, Мазепа не шкодував грошей на будівництво, реставрацію і оздоблення церков і монастирів. Лише на будівельні роботи й прикрасу храмів Києво-Печерської лаври він потратив величезну суму - понад мільйон золотих.І. Мазепа заснував багато шкіл і друкарень для того, щоб "українська молодь могла в повну міру своїхможливостей користуватися благами освіти". Він сприяв перетворенню Чернігівської колегії на вищу школу-ліцей. Будівлі в стилі козацького (мазепинського) бароко.

Церковні споруди, що були збудовані, реставровані або оздоблені коштом І. Мазепи

37.Ораторсько-проповідницька проза, мемуарно-історичні твори, козацькі літописи Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка.

Багато писалося в ці часи мемуарно-історични хтворів. Крім літописівСамовидця, Г. Граб'янки і С. Величка в кінці XVIII ст. з'являється анонімна "Історія русів". Видатною пам'яткою паломницької прози стали "Странствованія" В. Григоровича-Барського.

“Літопис Самовидця” дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили. Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов’язує їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії. Точніше, про події 1648-1702 років і складажться з 2ох частин. вірогідним автором вважають Романа Ракушку-романовського.

Літопис Г. Граб’янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького та після його смерті. Г. Граб’янка вводить у літопис словник незрозумілих слів, що полегшує сприйняття твору.Написнаий був в 1710 році і охоплює події від виникнення козацтво до 1709 року.

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний “Літопис” С. Величка. Автор “Літопису” не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими її звела. Він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

“Літопис” С. Величка був написаний в 1720роцы і за жанровими особливостями належить до художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени “Літопис” С. Величка вперше було видано в Києві 1858 p.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, спогади сучасників, документальні матеріали( урядові офіціійні і приватні листи, акти, грамоти, унверсали), твори чужозенмих істориків, народні легенди, перекази.

38. Вплив української культури ранньомодерного часу на розвиток культурних процесів у Росії: Стефан Яворський, Феофан Прокопович.

З появою на Україні бароко , впливом візантійської, більш розвиненої культури, а також виникненням сприятливих для духовного розвитку умов, рівень українського мистецтва почав стрімко підніматися вгору. Період XVI-XVII століття можна сміливо назвати впливом розвиненої української культури на дещо відсталу російську.
Наступним етапом після іконописного і світського живопису стали пар суни – портрети, які виконані прийомами іконописної техніки. Це призвело до зростання популярності замовлення власних портретів та створення картинних галерей. Ця тенденція розповсюдилася і серед багатих російських поміщиків та графів. Однією з причин впливу українського живопису на російське мистецтво був виїзд талановитих художників до Петербургу в Академію мистецтв. Таким чином Левицький , Боровиковський переносили особливості української школи до Росії.

У XVII столітті музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Саме там була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на флейті, скрипці, арфі. Гарну підготовку давала Києво-Могилянська академія, тут вивчали тонкощі і хорового і оркестрового мистецтва. Але, багато талановитих випускників виїжджала до Москви чи Петербургу. Наприклад, більшість хористів царської капели були вихідцями з України. Видатні композитори, такі як Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель залишали межі своєї Батьківщини. К.Розумовський зібрав 2.300 творів оперно-симфонічної та камерно-інструментальної музики. Отже, піднесена у своєму розвитку українська культура в XVI-XVII столітті впливала і вступала в конфлікт з російським мистецтвом. Але вплив полягав не лише у появі шкіл, академій та колегіумів, які створювали структуру знань, а й в тому, що багато талановитих українських діячів мистецтва виїжджали до Москви та Петербургу.
Стефан Яворський – українець, випускник Києво-Могилянської Академії, богослов, філософ, поет. Став митрополитом Рязанським і Муромським, президентом Синоду Православної російської церкви, протектором Слов'яно-греко-латинської академії, яку став перетворювати у дусі «латинських навчань» за українським зразком. Спадщина митрополита Яворського як оратора — величезна: становить понад 300 проповідей, виданих лише частково у XIX ст. Його ораторське мистецтво визнавали навіть супротивники: автор памфлету «Молоток на Камінь віри» писав, що митрополит міг змусити слухачів то плакати, то сміятися. Поезія займає досить незначне місце в його спадщині: після панегіриків київського періоду він писав переважно в малих жанрах, рідко призначених для широкого розголосу, як «Стихи на измену Мазепы» (1709). Але в його ліричній творчості були чудові знахідки: дружня епітафія Дмитру Ростовському (1709) стала популярним духовним віршем. Філософські погляди митрополита Яворського виявляють у ньому типового представника барокової схоластики, що характеризувала перший етап розвитку Києво-Могилянської школи. Процес пізнавання істини Яворський поділяє на чуттєве й інтелектуальне. Визнаючи важливість і докладно розглядаючи чуттєве пізнавання, вищим і досконалішим уважає інтелектуальне, яке пов'язує з діяльністю раціональної душі, що, забезпечуючи вихід людського мислення на контакт з вищим буттям, уможливлює пізнавання істини. Самопізнавання розуміє не лише як самовдосконалювання (що характерно для мислителів домогилянського періоду), а й як вивчання анатомії, фізіології та психіки людини.

Феофан Прокопович-- український богослов, поет, математик, філософ, ректор Київської академії, архієпископ Великоновгородський та Великолуцький. визначний український діяч епохи бароко. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. 1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент».

Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Критичне вістря своєї теорії держави Ф.Прокопович спрямовує на князівсько-боярську опозицію процесу централізації держави і проти зверхності і автономії влади церкви стосовно держави. він витворював свій оригінальний варіант теорії держави і державності. Ф.Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: «Слово о правде и чести царской», «Правда воли монаршей» та ін. де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх безпосередньо до тогочасної Росії. 1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, бере активну участь у здійсненні реформ у Росії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.
Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання).

39. Григорій Сковорода — просвітитель, філософ і поет.

Григорій Сковорода (1722-1794) — видатний український мислитель, філософ, гуманіст,просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог,. Син малоземельного козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його прогресивних поглядівта педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори “Діалог. Мислителя хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність «зла» - «добро», що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мислителя було об’єктивно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості. Дотримуючись позицій гуманізму, Г. Сковорода обстоював єдність людини і природи.Теорія самопізнання пов*язувалась з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини.

Філософська концепція Г. Сковороди ґрунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокосму — людини; “символічного” світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало. Він вважав що «святість життя полягає в робленні добра людям», також однією з відомих основних ідей була «царство наше всередині нам, і щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі й шукати Його в світі»

він був широко обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів латинською, грецькою, польською, німецькою та церковнослов’янською мовами. Творчість Г. Сковороди – перлина барокової української. Упродовж 1769 -1779 рр. він написав 30 байок, об*єднаних у збірку «Басні Харьковскія». В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян. Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався у віршованих творах, кращі з яких об*єднані у збірці «Сад божественних песней». Тут поет виступає співцем свободи, прославляє «отця вольності» Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої. Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності серед народу, а вірш “Всякому городу нрав і права” став народною піснею.

На прохання самого Сковороди на хресті його могили було написано «Світ ловив мене, та не впіймав..»

40. Іван Котляревський і початки “українського відродження”.

В кінці XVIII століття в Європі почав сильно поширюватися новий напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Цей літературний напрям докотився й до Сходу, до Росії, й під його впливом розпочалася й тут доба відродження свого національного. В українській літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї національної літератури, що розпочав у нас Іван Котляревський (1769-1838).

Іван Котляревський - український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою.

Творчість Котляревського має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови.

Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XV\l - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці

російського царизму. Тяжке політичне, срціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців

№41 Роль Харківського університету у відродженецькому процесі ХІХ ст.

Національне відродження у першій половині ХІХ ст. відбувалося переважно у сфері розвитку культури.

Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи – для людей найнижчих станів; 2) повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії – для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети – для дворян. Більшість населення України було неписьменним. В той час в Україні було 19 гімназій, 2 ліцеї – Одеський (1817 р.) і Ніжинський (1832 р.), Київська духовна академія і 2 університети – Харківський (1805 р.) і Київський (1834 р.). На західноукраїнських землях були: Львівський університет (1661 р.), Львівська Технічна академія (1844 р.), Кременецький ліцей (1805 р.).

17 січня (29 за новим стилем) 1805 року було підписано Указ про відкриття у Харкові Імператорського Університету. Це був другий університет на півдні Російської імперії, він був заснований з ініціативи місцевого громадянства, головним чином заходами В. Каразіна, ідею якого підтримали й зібрали потрібні кошти дворянство та міська управа. Куратором університету був призначений граф Северин Потоцький, а першим ректором був філолог І. Рижський .

Харківський університет у першій половині ХІХ ст. став центром наукових досліджень. Відомий професор математики Т.Ф.Осиповський був ректором Харківського.Він створив тритомний “Курс математики”.

Ще до того, поки Київ став осередком українського національного життя на Наддніпрянщині, в середині с ст. тут велися дослідження народного побуту, історії і мови, починалася літературна діяльність і україномовний театр, до чого багато спричинився університет. У другій половині 19 ст. Харківське Історично-Філологічне Товариство широко розвинуло дослідження історії і побуту Слобідської України та Гетьманщини. Студенти об'єднувалися в українські громади, з участю Потебні, Мови-Лиманського та інших, висуваючи також політичні вимоги українського руху. З ініціативи професорів (Сумцова, Багалія, А. Зайкевича) рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань. 1906 надано почесні докторати М. Грушевському й І. Франкові, а 1910 — О. Єфименко. 1907 Сумцов, Багалій і Халанський почали викладати лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою.

42.Початки галицького відродження. Творчість Маркіяна Шашкевича. "Руська трійця", "Русалка Дністровая".

М. Шашкевич і його побратими прагнули з допомогою власних українознавчих досліджень, літературної творчости й друкованого слова рід­ною мовою сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомости галичан як невід'ємної частини українського народу. Так вони прислужилися справі його відродження до самостійного національного життя та входження в коло вільних, рівноправних й культурних націй Европи, на­самперед слов'янських. Цьому присвятили всю свою багато­гранну працю: збирацьку, дослідницьку, видавничу й публіцистичну в ділянці гуманітарних дисциплін, а також літературно-художню та перекладацьку творчість

«Руська трійця» (1834—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І. Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.

Навколо «Руської трійці» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Деякі її члени (М. Ількевич, М. Кульчицький та ін.) були зв'язані з польським революційним підпіллям. Збираючи усну народну творчість, вивчаючи Історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.Діяльність «Руської трійці» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів літературного угрупування користувалася «Енеїда» І. Котляревського, фольклорні збірки М. Максимовича й І. Срезневського, граматика О. Павловського, а також твори харківських романтиків.Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833).У 1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (Будапешт, 1837 р.), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель. Вплив на постання «Руської трійці» мав чеський славіст Ян Ковбек.«РусалкуДністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

43.Епоха Просвітництва в Україні: ідеологічні особливості й визначні представники.

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років багато творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 Василь Каразін. В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 — пастуший стан; 3 — хліборобський стан; 4 — комерційний стан. До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії.

Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:

1. Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.

2. Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.
   Особливості:

- Погялд на Бога, як на серцевину буття
- Нахил до ускладненої форми
- Спостерігається знову релігійне забарвлення усіх сфер к-ри

- Звертаєтсья багато уваги на природу, але природа не протиставляється Богові, а трактується, як шлях до самопізнанняю

44. Класицизм в образотворчому мистецтві та архітектурі в Україні

Кінець ХVІІ – поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.

В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.

Архітектура першого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.

Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі – застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів.

На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму.

Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.

Відомі зодчі першої половини ХІХ ст.. такі як Андрій Воронихін, Андріян Захаров, Олександр Брюллов, Василь Стасо, Вікентій Беретті доповнили основну формулу класицизму, положенням про цілісність і ансамблю та його синтез із давньою забудовою. Виняткову увагу вони приділяти єдності архітектурних споруд.

Найвеличнішій будівлі за їхнім задумом, мали відповідати вимогам кругового або секторально-панорамного огляду і мати ідеальні пропорції з різних точок зору. На них мав триматися ансамбль вулиці, площ, кварталів. Одним з найбільших досягнень зрілого класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури. В першій пол. ХІХ ст.. співдружність цих двох мистецтв досягла небувалої досконалості.

Серед значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст.. виділяється п’ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Собор розміщено у центрі забудови монастиря.

Квадратна у плані будова з чотирьох боків має виступи. На виступу головного фасаду створено портик-лоджію з чотирьма колонами, затиснутими між двома антами. Бокові виступи підкреслено чотирьма півколонами з яких середні напівкруглі, а дві крайні – квадратні. Бокові входи оригінально розміщено в нішах..

Церква звісно мала вигляд цивільної будівлі, й мала хрест на бані, який свідчив про її культове призначення. Найбільшою спорудою Києва першої половини ХІХ ст.. була будівля університету. Її будівник В. Беретті. Будівлю університету розміщено на перехресті двох основних магістралей нового міста, завдяки чому вона добре пов’язана з Хрещатиком, Печерськом і старим містом. Головний фасад корпусу університету виходить на Володимирську вулицю.

Через значних висотних споруд цього часу виділяється дзвіниця Успенського собору в Харкові, зведена за проектом архітектора Є. Васильєва у пам’ять перемоги над Наполеоном. Кожен із 4-ох ярусів дзвіниці являє собою самостійну ордерну композицію, а п’ятий ярус становить барабан увінчаний позолоченою банею.

Для пізнього періоду класицизму характерний розвиток прибуткового будинку. До цієї категорії належить збудований у 1842 р. так званий театр С. Скарбека у Львові. Театр вбудовано у велику чотирьохповерхову споруду з квартирами. Головний фасад підкреслено винесенням уперед портиком, який спирається на аркаду.

Вплив класицизму й певною мірою позначився й на народній архітектурі. Його формальні елементи проявилися при плануванні сіл, містечок, будівництві церков. Проникнення елементів класицизму в народну архітектуру пов’язане з характером місцевого будівельного матеріалу, яким на більшій частині було дерево.

Класицизм в архітектурі закінчився в 60-х роках ХІХ ст.. Але цей рубіж дуже умовний, бо традиції, здобутки в містобудуванні справляли вплив і на архітектурну практику наступних часів. В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Ормувалися нвоі жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку досяг портетний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перетворюючись в холодний, відірваний від життя, офіційний стиль.

45.Творчість композиторів Д.Бортнянського, М.Березовського, А.Веделя

Бортнянський Дмитро Степанович

Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський — видатний реформатор церковног оспіву, духовний композитор, диригент. Створив новий тип хорового концерту.

Походив з козацької родини. Навчався в глухівській співочій школі а згодом співав у придворній капелі в Петербурзі. Потім жив в Італії і працював там над удосконаленням свої майстерності. Згодом він очолює Петербурзьку придворну капелу д осамої смерті.

Музична спадщина Бортнянського досить велика. Як і більшість композиторів свого часу, він писав для придворного середовища: духовну музику — для Придворної співацької капели, світську — для «малого» двору в Павловську і Гатчині. Духовна музика Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших. Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три — в Росії на тексти французькою мовою. Із трьох італійських опер лише опера «Алкід» була надрукована, тоді як третя — «Квінт Фабій» — існує лише в рукописі, а перша — загублена.

Березовський Максим Созонтович— український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.

Народився в козацькій родині, вищу освіту здобував у КМА. Через виняткові вокальні дані був відряджений до Петербургу, де став солістом у Придворній капелі. Згодом навчався в Італії у Болонській філармонічній академії, де здобув славу. В росіїж він зіткнувся з байдужістю урядовців. Через постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам, захворів на нервові недуги. А в 32 роки покінчив життя самогубством.

Березовський відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найбільш популярний концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським створив новий класичний тип хорового концерту. Духовні музичні твори Березовського охоплюють Літургію, причасні вірші, хвалебну пісню і ряд концертів, із яких збереглася лише невелика частина. Окрім церковнослов'янських текстів Березовський використовував також тексти англійською

Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є Соната для скрипки і чембало, написана в Пізі. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці.

Ведель Артем Лук'янович

Арте́м Лук'янович— український композитор, диригент, співак, скрипаль.

Навчався в КМА. Пройшов курс до класу філософії, де здобув й музичну освіту. Зазнав гонінь з боку влади (9 років утримання в психіатричній лікарні). Твори Веделя тривалий час були заборонені і поширювалися в рукописах, їх знали і викновали, незважаючи на заборону.

На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери», 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант.

В Інституті рукописів НБУВ зберігаються рукописи неповної літургії Івана Златоустого і 12 духовних концертів.

Переважна більшість концертів Веделя написані на слова псалмів, переважно благального, скорботного характеру, в яких йдеться про досаджання людини злими силами. Три концерти написані на тексти псалмів історичного змісту і лише два— панегирічного.

Як і Березовський та Бортнянський, Ведель дотримувався традицій партесного співу. Концерти багаточастинні більшість з яких побудована за принципом темпового і тонального контрастів. Нерідко частини концертів мають 2-4 відносно самостійні розділи, що складаються з експозиційного викладу, розвитку і закінчення.

46. Живопис В. Боровиковського та А. Лосенка.

Рання творчість Боровиковський зв'язана з традиціями українського живопису18 століття. Великим успіхом користувались його мініатюри й портрети, особливо жіночі (портрети М.І. Лопухіної, 1797, Третьяковська галерея). В цих портретах, сповнених елегійного настрою, самітна постать жінки зображається в стані мрійного замислення на фоні «сільського пейзажу».

Катерину II Боровиковський намалював звичайною старою жінкою в хатньому одязі на прогулянці в парку.

Боровиковський нерідко звертається до образів простих людей —подвійний портрет служниць архітектора Львова « Дашенька та Лізонька », , портрет селянина, названий «Алегорія зими» .

В останній період творчості під впливом патріотичного піднесення, викликаного Вітчизняною війною 1812, В. Боровиковський в створюваних тоді портретах М.І. Долгорукої, А.Л. Сталь, та ін. прагнув передати благородство, людську гідність, героїчність. Більш строгою стає композиція портретів Боровиковського, чіткішим пластичне моделювання персонажів.

До золотого мистецького фонду належать ікони роботи Боровиковського для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро–Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині тощо.

Антон (Антін) Павлович Лосенко народився в родині українського козака. Навчався в Глухівській школі співу та інструментальної музики. Рано залишився сиротою і семирічним хлопчиком був відправлений до Петербурга хористом до царського двору. В шістнадцять років хлопця, що «спав з голосу» (тобто через мутацію − пов’язану з віком зміну голосу), віддали навчатися живопису до кріпацького живописця графа П. Шереметьєва портретиста І. Аргунова. Згодом А. Лосенко зарахований вихованцем Академії мистецтв. За успіхи у навчанні було призначено на посаду підмайстра. Вдосконалював майстерність спочатку в Парижі, потім вивчав античне мистецтво і копіював твори Рафаеля в Італії. За період пансіонування в Європі написав картини: «Чудесний лов риби» , «Авель» і «Каїн», «Зевс і Фетида», які засвідчили народження в російському мистецтві значного майстра історичного жанру. Французькою академією мистецтв нагороджений трьома срібними медалями.

після повернення до Санкт-Петербурга, створив велику картину на давньоруську тему − «Володимир і Рогніда», за яку отримав звання академіка історичного живопису. Офіційне визнання цього твору стало знаковою подією в подальшій історії російського класицизму: сюжет із вітчизняної історії в ієрархії жанру відтепер став на один щабель з античним і біблійним, а її автора було призначено на посаду професора і директора Академії.

У 1773 р. А. Лосенко розпочав роботу над монументальним полотном «Прощання Гектора з Андромахою». Оспівані Гомером патріотичні почуття, безмежна любов до Батьківщини були співзвучні високим ідеалам класицизму, які митець сповідував до кінця свого нетривалого творчого шляху. В образі Гектора яскраво втілено високу героїчну патетику, стійкість духу, готовність до подвигу і самопожертви. Важливою деталлю для розуміння новацій художника є те, що в обличчях зображених воїнів, які оточують троянського героя, можна легко впізнати типові риси його співвітчизників — простих селян.

А. Лосенко був не тільки видатним історичним живописцем, а й блискучим рисувальником. З його ім’ям пов’язані кращі досягнення в портретному жанрі. Про це свідчать досконалі за композицією і малюнком портрети його.

Створив перший в Російській імперії посібник з художньої анатомії під назвою «Изъяснение краткой пропорции человека, основанной на достоверном исследовании разных пропорций древних статуй, старанием Императорской Академии художеств профессора живописи господина Лосенка для пользы юношества, упражняющегося в рисовании, изданное».

Педагогічна діяльність А. Лосенка, а також його підручник, яким користувалися до серед. ХІХ ст., істотно вплинули на розвиток художньої освіти в Російській імперії.

У 1773 р. (на 37 році життя) почав тяжко хворіти і невдовзі помер. Похований на Смоленському кладовищі в м. Санкт-Петербург.

47.Творчість Т. Шевченка

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник й автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), збереглися також твори живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіяхДо ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою і основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», в якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей лірично епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка. Драма «Назар Стодоля», створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843—1845). Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності на Україні. В сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» вважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Вміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. Характерний для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». В ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з досконаліших зразків світової політичної лірики. Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). Цикл «В казематі», написаний на весні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847 — 57). Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зломило його морально. Після виходу поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 61). Розпочинає його поема «Неофіти. Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» , та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за 10 днів до смерті. Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно зв'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль.

Живописні твори Шевченка: офорти з «Живописної України» на історичну тематику. У 1834 розпочинає роботу над серією офорті «Живописна Україна», як художнє періодичне видання про історичне минуле, народний побут, звичаї і фольклор, природу й історичні пам’ятники У. Над цією серією працював весь 1844 рік. Він сам працює над виготовленням гравюр, в процесі освоюючи складну техніку. Автор планував видавати по 12 естампів щороку, але через матеріальну скруту цей грандіозний задум реалізувати не вдалося. Замість того був виданий лише один альбом, куди ввійшло 6 естампів: «У Києві», «Видубецький монастир», «Судна Рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині».

48. Перший професійний історик України Микола Костомаров та його культурна діяльність.

М. І. Костомаров — визначний історик, письменник, літературознавець, фольклорист, викладач Київського університуту, автор програмних документів Кириор-Мефодіївського братства

Він був одним із засновників першої таємної політичної організації в Україні (Кирило-Мефодіївське братство січень 1846), програма якої передбачала скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності, свободи слова, боротьбу проти самодержавного централізму, за право кожного народу на вільний національний розвиток, федерацію рівноправних слов'янських народів. М. Костомаров здійснив велику роботу для розвитку національної самосвідомості українського народу, визначенню його менталітету, виступав за самостійність його мови й культури.
Як історик М. Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, ввів до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з'ясування етногенезу східнослов'янських народів, вивчення їх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл. Велика заслуга М. Костомарова в збиранні народної творчості, вивченні його звичаїв і побуту, у розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на засадах народної естетики літературної теорії нової української літератури. Він став одним із перших фахових українських літературних критиків, одним із організаторів української журналістики, видавцем і популяризатором творів українських письменників, насамперед Т. Шевченка; перекладачем творів слов'янських і західноєвропейських літератур. Чи не найбільша заслуга належить М. Костомарову у становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових художніх напрямів, тематики й проблематики, в інтеграції нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового→ літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення та ін.У викладацькій роботі М. Костомаров ставив перед собою два головні завдання: висувати в історичному житті на перший план роль народних мас, пізнання життя народу в усіх його неповторних виявах та пропагувати ідею федерації як вільного об'єднання народів на рівноправних взаємовигідних засадах. Разом з В. Білозерським і П. Кулішем він бере активну участь в організації першого українського журналу «Основа», у визначенні й реалізації його політичної, національної і культурно-освітньої програм, у відстоюванні права українського народу на самобутність його мови, історичного життя та національно-культурного розвитку.

49. Життя і творчість Пантелеймона Куліша.

Був слухачем лекцій в Київському університеті а загдом невдало намагався до нього втспуити. журнал "Современник" починає друкувати перші розділи його роману "Чорна рада", ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови.

Потім Куліша було заарештовано у справі Кирило-Мефодіївського братства й відправлено на слідство.

Також написав популярну драму "Байда, князь Вишневецький"

50.Валуївський циркуляр та Емський указ 1876 р. та їх наслідки на розвиток української культури.

Причиною прийняття циркуляра є Польське повстання 1863-63рр. Під його впливом Російський уряд розгорнув репресії проти українського руху. Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв. 20 сервня міністр внутрішніх справ Валує заявив, що «ніякої окремої малоросійської мови не було, немає і бути не може».

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання Емського указу.

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання.Заборонено навчання українською.

Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним.У 1864—1869 pp. число укр. книжок зменшилося. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана.

Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту).

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

51. Український романтизм: література, музика, театр, історіографія, етно­графія.

Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм). Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії.

Література

В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотична у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-лірична у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів.

Харківський осередок

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича історичних пісень і дум І. Срезневського, як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича, О. Бодянського, А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства.

Київський осередок

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України.

Музика

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883-84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Театр

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

Етнографія

Етнографія — це історія народу, яка включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту у широкому сенсі цього слова. Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині ХІХ ст. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та ін. Провідну роль в дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка, при якому в 1898 p. була створена Етнографічна комісія, яка видавала “Етнографічний вісник”, “Матеріали до українсько-руської етнології” та ін.

52.Українська реалістична література другої половини ХІХ ст. як історико-культурне явище.

У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» Вовчка при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

Визначальні риси реалізму:

•раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

•вільна побудова творів;

•перевага епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

53. Народницький період на західноукраїнськиь землях.

Культурне зростання Галичини в 40-80-х pp.

Характерні риси періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до нової інтелігенції;2) центрами українського національного відродження стають Харківський і Київський університети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідна роль у процесі відродження в Україні належить Т.Шевченкові.

Народницька доба українського відродження надзвичайно важлива на шляху подальшого національно-культурного зростання України.

Молода українська інтелігенція наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти (створювали школи з українською мовою навчання, видавали підручники української мови). Перша громада була створена у Києві (входили: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, О. Кониський та ін.). Потім такі громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі.

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, П. Левченко. Найбільш відомим був художник С. Васильківський (1854 – 1917 рр.).

У 1860 році початок діяльності Народовців. До них входила молода українська інтелігенція (Шашкевич, Вахнянський, Барвінський). Організували «Народну раду» і видавали журнал «Діло». Створили товариство «Просвіта»(1868) та Літературне Товариство ім.. Шевченка (1873) – з 1892 НТШ, видавали українську літ-ру, пробували знайти компроміс з польською владою.

№54 Художня творчість М.Пимоненка, С.Васильківського, М.Самокиша, І. Їжакевича, І.Труша.

Мико́ла Корни́лійович Пимоне́нко— український художник-живописець, академік живопису Петербурзької Академії мистецтв, Член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. У 90-х роках ХІХ століття брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. отримав звання почесного вільного общника Академії мистецтв. З 1899 року і до кінця життя — дійсний член Товариства пересувних художніх виставок. Член Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури. У 1904 році Рада Імператорської Академії мистецтв «за известность на художественном поприще» присвоїла Миколі Пимоненку звання академіка живопису. Всього ж малярська спадщина Пимоненка налічує понад тисячу робіт, серед яких кілька сотень закінчених живописних полотен. Видатний український художник-жанрист. Зробив значний внесок у створення національної школи реалістичного мистецтва. Найвідоміші картини – «Ворожіння» (1893 р.), «Сінокіс» (1900 р.), «Брід» (1901 р.), «Гуси, додому!», і багато інших. Відомий також як портретист – портрети художника М.Мурашка (1888 р.), дружини Олександри та дітей.

Сергі́й Іва́нович Василькі́вський — український живописець, пейзажист. В молодості часто подорожував Україною і створив низку відомих пейзажів «Весна в Україні», «Влітку», «Кам'яна балка», «На околиці», що дозволили йому взяти участь у конкурсі на золоту медаль та всеросійській академічній виставці. За пейзажні етюди, в яких художник передавав мальовничість української природи, він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину «На Дінці»— велику золоту і право на зарубіжну поїздку для фахового вдосконалення. Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козаки в степу». Васильківський — автор відомого портрета Шевченка з авторським підписом, на якому поет зображений на повний зріст, сидячи, на тлі віддаленої широкої панорами степу з низьким горизонтом та високим небом. Перед смертю він заповів Музею Слобідської України свох твори та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею.

Мико́ла Семе́нович Само́киш—український художник-баталіст, майстер анімалістичного жанру і графік. Під час студій у Петербурзькій Академії належав до українського гуртка митців , що ставив собі за мету відтворити історичні події і національні особливості з життя й побуту українського народу. 1890 за картину «Табун на водопої» здобув звання академіка. Як баталіст, Самокиш двічі виїздив на театр воєнних дій: під час російсько-японської війни і разом зі студентами 1915 на західний і кавказький фронти («Великая война в образах и картинах», 1915), а також намалював кілька картин на теми громадянської війни: «Атака Будьоннівської кавалерії» (1923), «Перехід Червоної Армії через Сиваш» (1935) та інші. Самокиш ніколи не поривав контактів з Україною. У спадщині Самокиша лишилися численні графічні роботи, з яких значна частина на батальні сюжети, виконані аквареллю, тушшю і олівцем; С. виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, застосовуючи в них малярські засоби, зокрема ілюстрував -і укр. кн.: оп. Марка Вовчка, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Думу про Джуру», «Тарас Бульба» М. Гоголя та ін. Ілюстрації С. були розміщені у різних журн. Для творів Самокиша властива багатофігурність і динамічність композиції; його мистецька спадщина зберігається в музеях України, Росії й у приватних колекціонерів. Іва́н Їжаке́вич— український живописець, письменник, графік, народний художник УРСР. Працював у галузі станкового й монументального живопису, книжкової ілюстрації.

Автор ряду картин на теми української історії:«Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь»,«Тарас Шевченко — пастух»,«Битва козаків з шляхтою»,«Гайдамаки під Уманню»,«Повстання селян у Галичині»,

Автор ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Котляревського, Івана Франка, Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Коцюбинського, Івана Ле, Миколи Гоголя, Василя Стефаника та численних малюнків на теми народного життя.Брав участь у відновленні фресок Кирилівської церкви в Києві, розписував Церкву Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври та зовнішній іконостас Георгіївського собору.

Працював у різних стилях: книжковій графіці, монументальному живописі (розписав Борисоглібську церкву, Успенський собор Києво-Печерської лаври), писав портретии та пейзажі. Продовжував створювати ілюстрації до «Кобзаря», написав ряд робіт, присвячених життю Тараса Шевченка.

Іва́н Іва́нович Труш — український живописець-імпресіоніст, майстер пейзажу і портретист, мистецький критик і організатор мистецького життя в Галичині. Іван Труш — це один з визначніших українських мистців-імпресіоністів, вельми своєрідний кольорист. Своєю творчістю він розпочав відродження галицького малярства. Труш насамперед інтимний маляр-лірик. В численній мистецькій спадщині Труша до пейзажних шедеврів належать: «Самітна сосна», «Місячна ніч над морем» (1925), цикли «Життя пнів» (1929), «Луки і поля», «Квіти», «Сосни», «Хмари», «Дніпро під Києвом» (1910); краєвиди Криму, Венеції, Єгипту, Палестини. Труш малював також пейзажі з архітектурними мотивами («Михайлівський собор», «Андріївська церква» в Києві, «Могила Т. Шевченка», «Єгипетський храм» тощо). Крізь усю творчість митця пройшов мотив самітньої сосни посеред степу (створив декілька цих одноіменних пейзажів), широкої, розлогої, обшарпаної вітрами, паленої сонцем, проте усе ж таки вільної і прекрасної… Цей образ вважають символом самого автора. Труш створив ґалерію психологічних, академічних за типом, портретів (Аріядни з Драгоманових, дружини мистця, кардинала С. Сембратовича, І. Франка, В. Стефаника, Лесі Українки, П. Житецького, М. Драгоманова, М. Лисенка, автопортрет та ін.).

55.Творчість О. Мурашка, М. Бурачека в контексті української та європейської культури.

Одним з видатних художників, творчість якого зачинала культуру ХХ століття в Україні, був Олександр Мурашко. Його мистецтво народжувалося на зламі епох, коли розпадалися колишні естетичні ідеали, переосмислювалися погляди на світ та закони творчості. Загострене сприйняття майстром краси і багатоликості природи співвідноситься з глибиною людських характерів і доль.

Навчався у Петербурзі. Найвідоміша його полотно – дипломна робота «Похорон кошового». Не менш відома картина «Селянська родина»

Данину імпресіонізму О.Мурашко віддав вже у паризьких роботах періоду пенсіонерства за кордоном. Це виявилося у розширенні кольорового діапазону, прагненні художника до більш тонкого нюансування тональних переходів, до передачі складних ефектів штучного освітлення. Мерехтіння ліхтарів на нічних вулицях міста «розмиває» різкі контури облич, одягу його героїнь – дам напівсвіту, котрі немов зійшли зі сторінок романів Золя та оповідань Мопассана - «Парижанки біля кав’ярні». «Портрет дівчинки у червоному капелюсі».

Провідним жанром творчості О.Мурашка був портрет, в якому яскраво розкрилося вміння майстра передати неповторну особистість моделі. Важливим компонентом багатьох портретних творів О.Мурашка виступає пейзаж. Він не тільки доповнює й посилює образну виразність моделей – він розкриває декоративну цілісність світу, де людина і природа, набувають глибинного взаємозв’язку.

його до контексту світових художніх процесів.

Основами імпресіоністичного живопису блискуче володів Миколи Бурачек – відомий український пейзажист, котрий пройшов добру школу у Кракові й Парижі. Поетична безпосередність сприйняття природи, етюдність його творів гармонійно сполучаються з пластичною цілісністю образів, відчуття якої створюється завдяки мазку. Еволюція творчості М.Бурачека – то шлях від пейзажів, що фіксують мінливість світу («Золота осінь», «Ганок взимку»), до композицій, де образ землі є синтезом тривалих спостережень і глибоких узагальнень.

56. Г. Нарбут і його мистецька школа.

Гео́ргій (Ю́рій) Іва́нович На́рбут - український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Навчався у Глухівській гімназії.

Один з засновників і ректор Української Академії Мистецтв. Творчість Георгія Нарбута — це яскрава сторінка в українському мистецтві. Його цілком справедливо називали одним з найвизначніших графіків сучасності. Рання творчість Нарбута зазнала значного впливу широковідомого об’єднання художників «Світ мистецтва». Разом зі своїми сучасниками: Василем Кричевським, Тимофієм і Михайлом Бойчуками, та іншими майстрами Нарбут започаткував стильові ознаки українського мистецтва 20 — 30-х років в графіці. Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917. У вирішенні літер абетки Нарбут об’єднав досягнення як української рукописної та друкованої книги, так і досягнення західноєвропейських майстрів шрифту. Нарбутівська «Українська абетка» й донині залишається неперевершеною завдяки високій майстерності художника й глибокому розумінню ним шрифтового мистецтва.

Останнім великим мистецьким задумом нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але через передчасну смерть він встиг виконати лише одну ілюстрацію.

З перших днів становлення державності він брав участь у створені грошових знаків, марок, державного герба і печаток Україн. Працюючи над малюнком першого українського грошового знака, Георгій Іванович не копіював наявних банкнот, а створив особливий глибоко національний малюнок у стилі українського бароко. 

57.Шкільництво і освіта в другій половині XIX ст. Наукове товариство ім. Т.Шевченка, його видавнича діяльність.

Шкільництво в підросійській Україні у другій пол. XIX – поч. XX ст. розвивалося під впливом ряду російських освітніх реформ. Зміни відбулися у початковій, середній, вищій освіті.

Початкова освіта з 1864 р. регламентувалась "Положенням про початкові народні училища". До початкових народних училищ відносились елементарні школи всіх відомств (церковнопарафіяльні, міністерські, земські, залізничні і ін.), міські і сільські, ті, що утримувались казною, товариствами або приватними особами).

Новим, згідно положення, було те, що початкові училища дозволялось відкривати органам місцевого самоврядування (земствам, містам), товариствам і приватним особам. Запроваджувались колегіальні органи керівництва школами – повітові і губернські училищні ради. Де не було належних умов для відкриття окремих шкіл для хлопчиків і дівчаток, дозволялось їх спільне навчання.

Вчителями могли бути або церковники (священики, дяки), або світські особи. На відміну від церковників світські особи для вчительської діяльності повинні були мати спеціальний дозвіл училищної ради у вигляді посвідчення про добру моральність і благонадійність. Новим було й те, що вчителями початкових народних шкіл могли бути і жінки.

На кінець XIX ст. у порівнянні з його серединою початкових шкіл на Україні стало більше. Але потреби народу в початковій освіті вони не задовольняли. Рівень елементарної грамотності в кінці XIX ст. у різних губерніях України коливався 15-20%.

Якість навчання у народних школах була низькою. Особливо примітивну освіту давали церковнопарафіяльні школи, які становили на 1900 р. 80% усіх початкових шкіл. Вони існували на пожертвування парафіян. Навчання тут обмежувалося читанням слов’янською і російською мовами, початками арифметики та вивченням молитов.

Право вступу до університету давали лише класичні гімназії, а реальні відкривали шлях тільки в технічні і сільськогосподарські вузи. У гімназіях були відмінені тілесні покарання. Для всіх учнів запроваджувалась єдина форма одежі.

Реформувалась і вища освіта. 1863 року було видано "Статут університетів", який виявився найбільш прогресивним із всіх університетських статутів дореволюційної Росії. Університетам дозволялась певна автономія: право вибору вченою радою ректора; вибирання на конкурсній основі професорів тощо. Крім університетів існували вищі технічні, сільськогосподарські, економічні учбові заклади. Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільним, на початок XX ст. тут всі вузи зосереджувалися тільки в чотирьох великих містах: Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі.

Поширення гімназій на Україні йшло повільно, їх не вистачало, щоб задовольнити навіть половини бажаючих у них навчатися. У гімназії поступали переважно діти дворян і високооплачуваних чиновників. Для трудящих мас середні школи були майже недоступні. Не тільки через малу їх кількість, але й через відповідну політику царського уряду.

Щоб обмежити середню освіту серед простого народу, у 70-х роках за міністра освіти Дєлянова було збільшено платню за навчання. Цей міністр відзначився і тим, що видав циркуляр, відомий в історії як "Циркуляр про кухарчиних дітей", за яким заборонялося приймати до гімназій дітей простого народу. Також створюються початкові школи, у яких усувалася наступність змісту освіти стосовно середніх навчальних закладів. До таких шкіл-тупиків відносилися міські училища, які постали 1872 року замість повітових, а 1912 року були реорганізовані у вищі початкові училища. У них навчалися діти дрібних службовців, ремісників, торговців. До шкіл-тупиків належали і двокласні початкові училища. тупиковою в Росії була й педагогічна освіта, адже вчительські інститути давали середню освіту і не давали виходу в університет.

В підросійській Україні у всіх початкових і середніх школах навчання велося російською мовою за навчальними планами й програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала русифікаторська політика російського царизму.

1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, Циркуляр забороняв видавати українською мо­вою навчальні книги для шкіл. Вихід циркуляра відобразився на "Положенні про початкові народні училища" 1864 р., де вказувалось, що навчання у всіх школах має проводитись лише російською мовою.

Обмеженою була середня і вища освіта для жінок. Рівень освіти у всіх середніх жіночих закладах (жіночі гімназії, єпархіальні училища, інститути шляхетних дівчат) був набагато нижчим, ніж у чоловічих. Жінки практично не мали доступу в університети і вищі технічні школи, для них організовувалися лише Вищі жіночі курси.

Початкова освіта для народних мас була відсталою, у той час, коли діти панівних станів отримували покращену початкову освіту в спеціальних підготовчих класах гімназій або в домашніх умовах.

Наукове товариство ім. Шевченка

Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка — академічна організація, утворена 1873 року у Львові. У 1920-30-х роках зазнавала переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де стала відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України.

В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства.

Усвідомлюючи особливу відповідальність за поширення українського друкованого слова (яке було заборонене в підросійській Україні) Товариство з самого початку свого існування приступило до видання на власній поліграфічній базі книг українського письменства. Видавання часописів: щоденної газети «Діло», двотижневика «Зоря» та «Літературно-наукового вістника» .

Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський.

Під редакцією Володимира Гнатюка, наукового секретаря НТШ, з 1900 р. почав виходити інформаційний квартальник про діяльність Товариства «Хроніка НТШ», одночасно українською та німецькою мовами. Наслідком спільної праці подвижників НТШ стала перша «Українська Загальна Енциклопедія» під редакцією І. Раковського «Велика історія України» та «Історія Українського Війська».

Якщо подивитися на здобутки НТШ узагальнено, то насамперед треба ствердити, що Товариство, численні покоління його діячів, у своїх працях розбудували систему українознавчих знань у сфері історії, мови, літературознавства, етнографії, фольклористики, географії, антропології та інших дисциплін. НТШ ще з кінця XIX століття послідовно впроваджувало українську мову в наукові праці не тільки з питань українознавства, а й стислих наук, було промотором формування наукової термінології та української наукової мови. Вчені НТШ здійснили особливий внесок у вироблення єдиних правописних норм української мови. НТШ співавтор першого загальноукраїнського правопису.

58.Український авангард і європейська художня культура кінця XIX - початку XX

Авангардизм - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Осередками авангардних пошуків ставали не лише молоді акторські групи або журнали, а й мистецькі виставки, яких на той час було чимало й які набували іноді епатуючого характеру: одеські "Салони" скульптора В. Іздебського, київське "Звено", харківська "Голубая лилия" студії Є. Агафонова, приголомшуючі "Будяк" та "Выкусь". Вони сприяли активній європеїзації українського малярства, формуванню нової художньої свідомості.

Нове місце літератури у суспільстві. XIX ст. — час бурхливого розвитку всіх сфер художньої культури, при цьому їх співвідношення і роль зазнали істотних змін. На перший план висувається література, XIX сторіччя називають її «золотим віком» — як за сузір'ям імен у всіх жанрах, так і за різко зростаючим впливом на суспільство. Завдяки технічному прогресу в поліграфії, збільшенню тиражів і здешевленню друкарської продукції вона стала доступною досить широким верствам населення. З іншого боку, розвиток освіти і підвищення рівня письменності підвищили попит на книгу. Якщо ще на початку сторіччя вона була доступна лише вузькому прошарку аристократії і дуже багатих підприємців, то на кінець сторіччя вона з'явилася в оселі кожної письменної людини. Змінився і сам письменник, його суспільне становище. Літераторство перетворилося у професію, у автора з'явилася можливість пером заробляти на життя. Бурхливі події початку сторіччя залучили письменників в гущу подій. Як і у всій культурі XIX ст., в літературі відбувається не тільки бурхливий розвиток національних літератур, але й формування світової літератури. Цьому особливо сприяв розвиток художнього перекладу.

59. Творчість українських митців — зачинателів нових течій у світовому мистецтві (О. Архипенко, К. Малевич, О. Богомазов, В. Пальмов, М. Бойчук).

Одним із творців мистецтва авангардизму у світовій скульптурі став О. Архипенко. Його творчість формувалась в умовах певного піднесення національної школи пластики початку XX ст.

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX століть, внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич та ін. О. Богомазов — художник-кубофутурист ("В'язниця", 1914), автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав засади авангардного мистецтва. М. Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва XX ст., в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського періоду). Узяв участь у монументальній пропаганді. Його група розписала агіт пароплав «Більшовик».

К. Малевич — один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах.

60.Модерна українська література. І. Франко. Неоромантики. Український літературний експресіонізм.

Модерн в українській літературі зародився в 1890-х рр. і перебував у інтелектуальній опозиції до т. зв. соціальної прози (реалізму), видатними представниками якої були Марко Вовчок, А.Свидницький, Панас Мирний, І.Нечуй-Левицький, І.Франко. Література модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики виступали естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума. Важливою рисою літературного модерну в Україні як культурного явища було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гостріше відчували застійність українського літературного процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці XIX ст. постає ціла плеяда українських авторок: Наталя Кобринська, Наталка Полтавка (Надія Кибальчич-Симонова), Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Грицько Григоренко (Олександра Судовщикова-Косач), Людмила Старицька-Черняхівська, Надія Кибальчич, Христина Алчевська. Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.

Першим з українських модерністів можна назвати Михайла Коцюбинського. Як письменник він формувався під впливом українського реалізму (творів І.Нечуя-Левицького, П.Мирного) та французького натуралізму Гі де Мопассана. Для творчої манери М.Коцюбинського характерний був тонкий психологізм у відображенні соціальних конфліктів.

Леся Українка виступає фундатором інтелектуального напряму українського літературного модерну. Філософічність, раціоналізм, висока абстрактність образів та символіка мови, психологізм, модерна лексика, якою вона збагачувала українську літературу, це неповні риси її творчої манери.

Незважаючи на ідеологічні розходження, І.Франко в 1898 р. змушений був визнати, що "від часу шевченкового "Поховайте та вставайте...", Україна не чула такого сильного, гарного та поетичного слова...!"

На початку XX ст. український модерн почав оформлюватися організаційно як певний літературний рух. Неформальні гуртки однодумців і послідовників утворювалися навколо М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника. Перше формальне об'єднання українських модерністів - товариство "Молода муза" виникає у Львові в 1906 р. Вони свідомо проголошували "нове мистецтво", свої естетичні принципи "нової краси", мистецтва для мистецтва, сповідуючи містицизм, естетизм та натуралізм. Символічно, що естафету нового літературного руху підхопили літературні діячі Наддніпрянської України. В 1909 р. в Києві був заснований перший журнал українського модерну "Українська хата", що проіснував до 1914 р. Організаторами його став поет Микита Шаповал.

Неоромантизм— стильова течія модернізму, яка виникла в українській літературі на початку XX століття. Леся Українка називала його новоромантизмом. Неоромантизм яскраво виявився у ліриці та драматичних творах Лесі Українки, прозі О. Кобилянської, Миколи Хвильового, О. Довженка, Ю. Яновського, поезії Олександра Олеся, Є. Плужника, Б.-І. Антонича. Ця течія була, мабуть, найсильшою в новітній українській поезії. Неоромантизм зберіг риси класичного романтизму, зокрема конфлікт з дійсністю, який породжував гострий напружений сюжет. на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання. На відміну від класичних романтиків, які освоювали переважно сільську тематику, передавали переживання робітника, інтелігента ("Червона зима" В. Сосюри), вони поетизували революційні події, історичних осіб ("Тарас Трясило" В. Сосюри), висловлювали тугу за духовними і моральними цінностями, почуття зневіри й розпачу в непівський і передкультівський періоди. Творам неоромантиків властивий динамізм, драматизм, вольове начало, загострений патріотизм, увага до національно-суспільних проблем, різке заперечення комуністичного тоталітаризму, туга за героїзмом, уславлення активної людини, "великого чину".

61.М.Грушевський і його роль у розвитку української національної культури.

Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського відродження, який поставив його на наукову основу, а разом з тим був і одним із провідних теоретиків у з’ясуванні й вирішенні національних питань і проблем, він вніс багато нового й оригінального у справу пробудження і формування національної свідомості нашого народу, українського державного відродження в ХХ ст. не вдовольнившись кар’єрою “кабінетного вченого. В анналах української історіографії Михайло Сергійович Грушевський історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави ХХ ст.Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М. С. Грушевський зробивзначний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродженнядіяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905),створення національного театру у Львові та організацію видавничоготовариства.У 1907 р. він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в популярнійформі виклав основні події історичного минулого українського народу.М. С. Грушевський писав також і художні твори. Ще в юнацькі роки віннадрукував ряд оповідань («Бідна дівчина», «П'ятниця»), але ряд його новел так і не вийшов друком.

62. Укр.музична культура в 2 пол 19 ст. Микола Лисенко.

Розвиток літератури й театру у другій половині ХІХ ст. надав потужного імпульсу процесові творення національної класичної музики. Видатні:

Гулак-Артемовськийу 1862 написав першу укр. оперу «Запорожець за Дунаєм» ,

Ніщинський: «Вечорниці», написані до п’єси Шевченка «Назар Стодоля».

Лисенко – основополож. укр. класич. музики, музика до «Наталки-Полтавки», народ. муз. драми «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена», опера «Чорноморці» та ін. Видав 25 збірників укр..народ.пісень. Для дітей: опери Коза-Дереза, Пан Коцький, Зима і весна. Величезне значення: ввів етнографічний матеріал, збагатив майже всі наявні в укр музтворчі жанри, теоретичними працями в галузі музичного фольклору він значно розвинув вітчизняну науку про народну музичну творчістьВербицький – композитор і диригент: 10 симфоній, 2 полонези,хори «Жовняр», «Пісня до місяця», «Тихий вітер», «Заповіт» та ін.. Склав музику на слова Чубинського (Гімн Укр.)

Лаврівський – церковна муз. Хорові твори: Осінь, Чом річенько… , муз.до театрал. пєс «Обман очей», «Роксолана.»

Вахняний– організатор муз життя у Львові, автор хорових пісень, багатьох сольних і незакінченої опери «Купайло»(дуже популяр.).

Воробкевич – композитор пн. Буковини: церковні пісні й псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та опери. Твори: «Над прутом», «Сині очі», «Вечір», оперета «убога Марта».

63.Особливості культурного розвитку Галичини у першій половині ХХ ст.

Становлення культурно-мистецькогожиття Галичини у першій половині ХХ ст. безпосередньо пов'язане ізсоціально- історичними процесами, які тут відбувалися.

Особливо активно розвинулосвоюдіяльність в реґіоні товариство "Просвіта" (1901 - 1939 рр.). Численні його філії діяли по всій Галичині. В той час проходило заснування хорових колективів, театральних гуртків і оркестрів при філіях "Просвіти", їхній репертуар включав як народні пісні, так і твори українських композиторів, рівень виконавської майстерності зростав.

У першій половині ХХ ст., коли офіційні державні установи Галичини служили цілям австро-угорської, а згодом польської експансії, українська музична культура змушена була боротися за своє існування. Основним засобом підтримки аматорів-музик, любителів музики стала організація співочих товариств як осередків національної музичної культури.

Головним чинником розвитку музичного життя Галичини було зростання національної самосвідомості, що виявилося у процесі організації культурно-просвітницьких і співочих товариств. Основною формою мистецького спілкування стала музика, зокрема хорова, що увійшла в різні сфери суспільного життя – громадсько-політичну, релігійну, навчальну та ін.

До розвитку хорової справи Галичини найбільше спричинилися співочі товариства “Боян” у Дрогобичі та Бориславі, що розвинули масштабну діяльність у різних сферах музичного життя.

64. Культурне життя в Україні доби революції 1917-1921 рр.

Умови розвитку культури
Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя.
Непристосована до життя у виняткових умовах війни, господарської розрухи, хронічного дефіциту інтелігенція першою ставала жертвою голоду; надмірна політизація штовхала її представників в епіцентр політичної боротьби, де були особливо великі жертви. Ось чому втрати освічених людей в 1917-1921 рр. були надзвичайно великі. Тисячі висококваліфікованих фахівців, учених, діячів культури емігрували за кордон. Проте інтелігенція інтенсивно поповнювалася за рахунок інших соціальних верств, які вносили в її свідомість свої настрої і сподівання. В таких умовах культурний процес в Україні набував своєрідних, властивих лише цій історичній добі, проявів і форм.
«Просвіти»
Зусиллями української інтелігенції після Лютневої революції 1917 р. поширювалися національні культурно-освітні організації - «Просвіти», які найбільш активно діяли серед сільського населення. «Просвіти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. Вони налагоджували видавничу справу, розповсюджували українські книги, газети, часописи. У роботі «Просвіт» охоче брали участь відомі українські письменники, поети, композитори, актори. Завдяки діяльності «Просвіт» багато українців уперше дізналося про славне минуле свого народу, його боротьбу за національне й соціальне визволення, прилучалося до скарбниці вітчизняної і світової культури. «Більшовизація» культурно-освітньої діяльності
Нова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націоналізовані й поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеї та інші культурні і мистецькі установи.
65.Культурний рух періоду Центральної Ради.

Національне відродження першої третини ХХ ст. стало логічним продовженням процесу , започаткованого наприкінці ХІХ ст., і тісно пов*язане з проголошенням державності. У першому Універсалі (липня 1917р.) новоутвореного українського парламенту – Центральної Ради сутність національного відродження визначається словами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За короткий час у 1917 – 1921 рр. сформувалися соціально-політичні та національно-духовні вартості, що визначали тенденцію культурного відродження. Створювався особливий духовний клімат, який благотворно позначився на на розвитку всієї нації і багато в чому визначив подальшу історію України. Відродження складалося за умов проголошення суверенної держави на основі дотримання демократичних засад рівності українського народу і народів, що жили на території України.

Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі – університет в Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. На осінь 1917 р. було відкрито 53 укр. гімназії, сотні початкових шкіл.

Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії наук (УАН), у вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В.Вернадський.

У 20х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва. Загальне піднесення національної культури було тісно пов*язане з розвитком літературного процесу. У 1918 – 1921 рр. виникла велика кількість літературних об*єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи – «Мистецтво», «Червоний вінок», «Гроно» та ін. Новій укр.. поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В. Чумака, В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика. Чільне місце в тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Г. Епік, Є. Плужник. Подією культурного життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».

На творчості українських літераторів 1917 – 1921 рр. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного. Але особливе місце у розгортанні культурного відродження належалонеформальній літературній київській групі «неокласиків». Вони намагалися позбавити укр.. поезію сентименталізму і поверховості, понад усе цінили в літературі професіоналізм. Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров – видатний діяч національного відродження, поет, критик, професор. Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був М. Рильський. Справжній зліт творчості поета почався після його збірки «Під осінніми зорями». До групи неокласиків належали також М. Драй-Хмара, О. Бургардт, П. Филипович. У Києві 20х років плідно діяли й інші літ. об*єднання – «Аспис», «Ланка», «Марс.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, Державний народний П. Саксаганського і «Молодий театр», який організував Лесь Курбас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від «Молодого театру» і створив театр ім.. І. Франка. У 1922 р. Лесь Курбас створює театр «Березіль».

66. Становлення української культури в період гетьманату

П.Скоропадського (1918 р.)

Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

№67 Створення Української академії наук, наукові досягнення Вернадського, Багалія, Кащенка, Фоміна

Закон про заснування УАН і наказ про призначення першого складу академіків були підписані гетьманом П. Скоропадським 14.11.1918. Згідно зі статутом Академія мала 3 відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Засновниками стали визначні українські вчені Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С.Смаль-Стоцький, В. Вернадський, М. Кащенко, С. Тимошенко, П. Тутковський, М. Туган-Барановський, Ф. Тарановський, В. Косинський, О. Левицький. Нові члени УАН обиралися на загальних зборах шляхом таємного голосування. Установче спільне зібрання 27.11.1918 обрало президентом УАН В. Вернадського. До першого складу дійсних членів УАН увійшли також історики Д. Багалій і О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський і В. Косинський, сходознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, геолог П. Тутковський. Гетьманський уряд виділив кошти для організації перших науково-дослідних кафедр, інститутів та ін. установ академії. НАН України стала одним з визначних наукових центрів, збагативши вітчизняну і світову науку цінними відкриттями й винаходами. Так, вчені-фізики здійснили ряд важливих досліджень в галузі теоретичної фізики, зокрема ядерної фізики, в галузі вивчення напівпровідників. Вчені АН УРСР мають досягнення в галузі генерування надвисоких частот сантиметрового і міліметрового діапазонів радіохвиль, що знайшли широке застосування в новітній техніці. У післявоєнні роки вчені АН УРСР добилися значних успіхів у винайденні легуючих кольорових і рідких елементів. Видатний мікробіолог і епідеміолог Д. К. Заболотний, засновник Міжнародного товариства мікробіологів, здійснив класичні дослідження в галузі профілактики і лікування ряду гостроінфекційних захворювань. Вчені Академії наук УРСР розв'язали ряд практичних і теоретичних наукових питань в галузі історії, зокрема створено двотомний курс історії Української РСР. В Інституті літератури АН УРСР створено курс історії української літератури, видано твори класиків української літератури (Т. Шевченка, І. Франка, П. Мирного, Лесі Українки, П. Грабовського та ін.). Вчені Інституту мовознавства видали монографії про походження української мови, курс сучасної української літературної мови та її історії, ряд словників та ін.

Вернадський Володимир Іванович— український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом Української АН та її першим президентом (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям). З 1921 року знову у Росії. Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Організатор та директор Радієвого інституту (1922—1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР ім. Вернадського).

68.Філософська та суспільно-політична думка (В. Винниченко, В. Зеньковський, Д.Донцов, В. Липинський).

У боротьбі за ріст національної самосвідомості українського народу, визнання суверенітету України чільне місце належить Володимиру Винниченку, українському письменнику, громадському та політичному діячеві, вічному емігрантові. Ідея української державності була також провідною в політико-ідеологічних пошуках В. Винниченка. Будучи справжнім соціалістом, тобто людиною, яка сформувала свою політичну доктрину на ідеології гуманізму й людинолюбства. В. Винниченко цілком відкидає совєтсько-більшовицький соціалізм, називаючи його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, неймовірного страждання, бо творці його не про соціалізм думали, а про виборчу боротьбу, дисципліну, престиж, захоплення влади. Філософ і державотворець закликає соціалістів, комуністів і радикалів погодитися на ідеї «інтенсивної кооперації господарства» й законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейти на колектократизацію. 
Особливе місце у формуванні та встановленні української національної свідомості й ідеології належить політичній доктрині Д. Донцова. Політико-ідеологічна концепція Д. Донцова включає три вихідні елементи світогляду: Росія — найголовніший ворог України; селянство — хребет нації й держави; необхідність сильного відчуття мети й волі. Усі ці елементи знайшли своє послідовне втілення у величезній кількості праць і зокрема, у «Підставах нашої політики» й «Націоналізмі». Ідеалом, державного ладу Д. Донцов вважав «селянську дрібнобуржуазну республіку». Це єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму, який «оперує лише з рабами» й прагне «запанувати над масою, що пріч шлункових інтересів і демагогічних кличів нічого не розуміє». Системний виклад націоналістичних ідей Д. Донцова міститься в його головній праці «Націоналізм».
Вячеслав Липинський здійснив філософське обґрунтування принципів політики українського державотворення, історії державності, сформував ряд соціологічних концепцій. Ключовими поняттями політико-ідеологічної доктрини В. Липинського стали поняття: «традиція», «аристократія», «нація», «демократія», «охлократія», «класократія». За їх допомогою вчений обґрунтовує ідею принципової незавершеності історії, відкритості її в майбутнє, значення свідомої волі, спрямованої на державотворення. В. Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе через попереднє спадкове монархічне правління. На його думку, Гетьман є своєрідним «національним прапором», живим символом України, навколо якого гуртується все населення, а головним чинником державобудівництва є встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. За переконанням В. Липинського, основною умовою створення української державності є єдність: релігійна, регіональна, політична, організаційна, національна. У центрі наукових інтересів .В Зеньковського цього часу стояла проблема природи та своєрідності людської психіки, а конкретніше — проблема душі, в інтерпретації якої він стояв на теологічних позиціях, обстоюючи безсмертність душі, створеної Богом. В. Зеньковський стверджував, що визнання вічності матерії і сили не дає підстав до виявлення пануючих в природі закономірностей. Швидше навпаки, ідеальне логічне начало могло породжувати матеріальне буття.

69. Українізація та її значення для культурного процесу в 20-х рр. ХХ ст.

12 партійний з’їзд у квітні 1923 затвердив.

Радянська влада в галузі ідеології, к-ри проводила політику «коренізації», яка в У отримала назву «українізація». Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ к-ри, видавництво газет, журналів і книг укр. мовою. Уркаїнців намагалися переконати в тому, що радянська влада – не окупаційна, а їхня власна влада. Користуюсчись підтримкою генерального секретаря ЦК КПБУ Лазаря Кагановича, Микола Скрипник на посаді наркома освіти УСРР прагнув отримати з офіційної політики українізації максимум можливого. Також нарком освіти очолювали до Скрипника Гринько і Шумський.

Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. Література. Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь ), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань: найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури

70. Література і театр в умовах радянського мистецького життя.

З’явився такий напрям, як пролеткультурство. Це була лівачька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лаборарним шляхом» «чистої пролетарської к-ри»,яка відповідала б «пролетарській психіці». В У. теоретиками і активними пропагандистами пролеткультівських теорій були Михайличенко, Семенко, Хвильовий.

Український футуризм, який виник ще до революції, у першій післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут»(асоціацію панфутуристів), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі «Юголіф». Футуристи нападали на прихильників традиційних форм в лі-рі та мистецтві, пропагували урбанізацію к-ри, європеїзацію та модернізацію змісту і форми укр.мистецтва. У рядах футуристів було ьагато колишніх символістів.

Ще в роки революції на чолі з Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого мистецтва на основі освоєння класичних зразків світ літ (Рильский, Філіпович, Драй-Хмара). Пізніше опоненти назвали цю групу «неокласиками». Великим літ центром була тодішня столиця України – Харків. Тут сформувалася спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт». У середині 20их Хвильовий і Яловий заснували ВАПЛІТЕ (вілна академія пролетарської літератури). «ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!».
Найяскравішим здобутком укр. театрального мистецтва сталв театр «Березіль», організований у 1922 режисером Лесем Курбасом.
Перші кроки зробило українське кіномистецтво. Почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії. У 1928 вийшов перший фільм Довженка «Звенигора».

71.Пам*ятники Т.Шевченкові 1920-1930-х рр.. в Україні – причини і передумови встановлення

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну.

У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, він — автор пам'ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. Стосовно української скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана «монументальна пропаганда», спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна ' цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченку у Києві 1926 р., де були відхилені всі 26 пропозицій, а також міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 р., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б. Кратко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935 р.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М Манізер

Упродовж 1910–1914 рр. було проведено чотири міжнародні конкурси на кращий проект пам’ятника Т. Шевченку в Києві.Але заборона царського уряду щодо вшанування пам’яті поета призвела до затримки його спорудження.

72. Мистецькі спілки 1920-1930-х років в Україні та їхній вплив на розвиток українського мистецтва.

Розвиток художньої літератури в 20-х роках набув особливо бурхливого характеру. Організаційною особливістю літературного процесу в Україні в ці роки було виникнення і розпад великої кількості літературних організацій: «Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Ланка», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та ін. Поряд з групою старшого покоління українських літераторів швидко зростали ряди молодих, переважно учасників революційних подій, виходців із селян та робітників. Помітним явищем в літературному житті республіки були поеми М, Семенка, памфлети М. Хвильового, В. Блакитного, сонети М. Зерова, новели і оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні, І. Сенченка, поеми П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана та А. Малишка, прозові твори П. Панча, О. Копиленка, А. Головка, К. Гордієнка, Ю. Смолича і Ю. Яновського.
Значних успіхів досягла українська драматургія. Найпопулярнішими були п´єси М. Куліша «97», «Комуна в степах», і. Микитенка «Диктатура», «Дівчата нашої країни», І. Кочерги «Марко в пеклі»,

Інтерес народних мас до культури активно проявлявся в швидкому розвитку художньої самодіяльності, різних видів мистецтва, насамперед театрального. Повсюдно виникали професійні та аматорські театри, створювалися драматичні, хорові, танцювальні та інші гуртки. Формується ряд визначних театрів: імені Т. Г. Шевченка в Києві (режисер Л. Захаров, пізніше став працювати в Дніпропетровському), Ім. Я. Франка (керівник Г. Юра), створений 1920 р. у Вінниці, з 1926 р. -— у Києві, «Березіль» (керівник Лесь Курбас) з 1926 р. — в Харкові. Однією із найяскравіших театральних зірок тих часів був Лесь Курбас, енциклопедично освічений режисер-новатор. У 1925-1926 pp. уперше за всю історію України були створені національні театри опери і балету в Харкові, Києві та Одесі. Організовувалися також численні філармонії, оркестри, хорові капели, камерні ансамблі, оркестрові колективи. Були написані і поставлені перші українські балети.
В складних умовах розвивалося українське кіномистецтво, яке ставило і демонструвало фільми переважно агітаційного характеру, Велику роль у його становленні і розвитку відіграв Олександр Довженко, який з 1926 р. був кінорежисером Одеської кіностудії. Надзвичайною популярністю користувалися його кінофільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Образотворче мистецтво продовжувало традиції художників попередніх століть. Художники освоювали нову тематику, нові стилі художнього відображення дійсності. Українське мистецтво пензля збагатили М. Бойчук, М. Дерегус, М. Бурачек, В. Касіян, Ф. Кричевський, Г. Нарбут, В. Петрицький, О. Павленко, і. Падалка, М. Самокиш, Г. Світлицький, К. Трохименко.
Традиції українського народного мистецтва розвивали І. Гончар, Г. Собачко, М. Приймаченко, П.Власенко та інші майстри, вироби яких вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Твори образотворчого мистецтва, як і народного, виставлялися в багатьох музеях, мережа яких охопила всі великі міста України. Особлива увага приділялася монументальній пропаганді. Були відкриті пам´ятники Григорію Сковороді (автор І. Кавалерідзе), Тарасу Шевченку в Харкові, Києві і Каневі (автор М. Манізер).
В духовному житті українського народу значну роль відігравала православна церква. Комуністична партія мала на меті знищити релігійні установи, різко ослабити позиції релігії в суспільстві, виховати нові покоління в дусі атеїзму. Проводилася широка атеїстична пропаганда, церкву відділили від держави, відібрали у неї землі та майно і, скориставшись голодом 1921 p., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів.
У 1917-1918 pp. в Україні поширюються настрої щодо розриву зв´язків з Московським патріархатом, утвердження незалежної (автокефальної) української церкви. Виникає Всеукраїнська церковна рада, яка підготувала і скликала 11 жовтня 1921 р. в Києві церковний православний собор. Він проголосив за створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і обрав В.Липківського митрополитом. УАПЦ швидко зростала і поширювала свій вплив. Українська церква запровадила численні нововведення: використання української мови, осучаснення зовнішнього вигляду священиків (заборона традиційних риз, бороди, довгого волосся), демократизація управління — надання найвищої влади в церкві виборній раді єпископів, священиків та мирян. Однак вона не мала економічної бази і не зуміла згуртувати свої ряди.
Занепокоєні успіхами духовенства, радянські власті розгорнули проти них боротьбу, підтримуючи розкольницькі групи і вводячи важкі податки. Одночасно посилювалася антирелігійна пропаганда та переслідування церковників. У 1927 р. був репресований В. Липківський, а у 1930 р. церква фактично опинилася поза законом. Більшість єпископів та священиків були репресовані, УАПЦ остаточно розгромлена. Втрачала свій вплив і російська православна церква.
У 20-30-х роках в духовному житті УРСР відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Спочатку культурне будівництво здійснювалося з розмахом і проходило під знаком відродження національної самобутності, а в 30-х роках культурні надбання безжально винищувалися. процес культурного будівництва і розвитку української культури поєднувався з розповсюдженням ідей марксизму-ленінізму та побудови соціалізму.

73.Літературні процеси в Україні. Діяльність літературних об'єднань "Плуг", "Гарт", "Ваплліте", "Молодняк" та ін.

Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк». Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925–1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

МАРС (Майстерня Революційного Слова) — літературне об'єднання. Засноване в Києві 1924 року під назвою «Ланка», у 1926 році перейменувалося в МАРС.

До угруповання належали письменники Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник. Об'єднання відкидало політичне пристосування, тому переслідувалося компартійними органами. В 1929 р. змушене було припинити існування. Учасників було репресовано.

Організація об'єднувала сім молодих київських письменників. Роль лідера припусують В. Підмогильному. Назва організації мотивувалась тим, що ланчани прагли своєю творчістю «заповнити зяючу прогалину, що утворилася в українській літературі після великих катаклізмів, і всім разом стати ланкою в розірваному ретязі». Формами діяльності визначалися студійна робота, відстеження розвитку літератури радянських республік і літератури світової, переклад на українську мову найкращих зразків світової літератури, участь у поточній пресі УРСР, влаштування прилюдних вечірок, диспутів. 7 листопада 1926 року «Ланка» реорганізувалася в МАРС (Майстерню революційного слова). Метою організації було об'єднання революційних письменників і критиків Києва, а завданням — боротьба з графоманством і зарозумілістю в літературі. До організації увійшли: Антоненко-Давидович, Косинка, Підмогильний, Плужник, Тенета, Фальківський, Ярошенко. Пізніше долучились Дмитро Тась та Іван Багряний. 1928 року під зовнішнім тиском МАРС розпадається. Від 1934 року учасники організації, за винятком М. Галич, були репресовані і тривалий час замовчувані.

Плуг — спілка селянських письменників в Україні. Ліквідована після постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня1932 року.

Ініціатор створення і єдиний голова «Плугу» — Сергій Пилипенко, його активні члени — Андрій Головко, Григорій Епік, Іван Кириленко, Олександр Копиленко,, П. Панч, І. Шевченко, В. Гжицький, Павло Усенко, Антін Шабленко та інші. З квітня 1922 р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню», де наголошували, що завдання «Плугу» — «…боротьба із власницькою міщанською ідеологією серед селянства й виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, залучення їх до активної творчості в цьому напрямку».

Члени «Плуга» висвітлювали життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-"пролетарську" орієнтацію інших літорганізацій

Молодняк — організація комсомольських письменників (1926—1932). До якої входили у Харкові — Павло Усенко, Леонід Первомайський, І. Момот, В. Кузьмич, Дмитро Гордієнко та інші; у Києві — Божена Коваленко, Олександр Корнійчук, Микола Шеремет, були філії в Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах, видавався однойменний журнал.

«Молодняковці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту». Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою і ворожою пролетаріату. Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями. І організація, і журнал чимало зробили для активізації літературної творчості молоді, виявлення талантів. У той же час своєю агресивною прокомуністичною ортодоксальністю та брутальними наскоками на інакодумців, виступами проти ВАПЛІТЕ, організація сприяла деморалізації українського письменства.

«Гарт», союз українських пролетарських письменників, організований в 1923 Василем Елланом-Блакитним до якого увійшли відомі на той час письменники В. Еллан-Блакитний, І. Кулик, В. Сосюра, В. Поліщук, П. Тичина. О. Довженко, М. Хвильовий та інші.

Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту. Гарт проіснував до 1925 року. Після смерті Блакитного організація розпалась під впливом виступу Хвильового, що організував у 1925 році «Вільну Академію Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ.

Вільна Академія Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ) — літературне об'єднання в Україні. Виникла у Харкові, існувала з січня 1926 до 28 січня1928. Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізніше Микола Куліш), входили: Микола Куліш, Григорій Епік, Павло Тичина, Микола Бажан, Юрій ЯновськийВ 1927 ВАПЛІТЕ видавала журнал «ВАПЛІТЕ». Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». 28 січня 1928 р. було конфісковано вже надруковане 6-те число літературно-художнього двомісячника «ВАПЛІТЕ» «через уміщення другого уривка з «Вальдшнепів» Хвильового, ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватися»

74. Творчість українських композиторів: Л.Ревуцького, Б.Лятошинського, В.Косенка, М.Вериковського, Г.Хоткевича, К.Богуславського та ін.

Ревуцький Левко Миколайович

Музична обдарованість виявилася рано. У нього був абсолютний слух, за що його жартома називали "камертоном". З чотирьох років він уже імпровізував на фортепіано. Першими його вчителями були мати, та її подруга, піаністка, що приїздила на відпочинок до Іржавця. Згодом сім'я Ревуцьких переїхала до Прилук, де Левко вступив до гімназії. продовжує навчання в Києві, у приватній гімназії Валькера. Одночасно навчається у музичній школі М.Тутковського, в класі метра української класичної музики Миколи Лисенка. Маститий композитор помітив неабияке музичне обдарування учня. Спілкування з великим композитором залишило глибокий слід у душі Ревуцького.Перші композиторські спроби Ревуцького це романси та фортепіанні п'єси, в яких відчувався вплив творчості С.Шопена та С.Рахманінова, проте проявлялися і яскраві паростки власної особистості.В 20-ті роки відбувається остаточне формування музичного стилю Ревуцького. Композиторські задуми охоплювали в той час різноманітні теми і жанри, великі і малі музичні форми. Проте головний інтерес композитора викликала народна пісня. Загалом він створив понад 120 обробок українських народних пісень та пісень інших народів (сольних і хорових), що складають збірки: "Галицькі пісні", "Сонечко", "Козацькі", "Єврейські", "Балкарські" та ін.

Бори́с Ми́колайович Лятоши́нський — український композитор, диригент і педагог, вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Неодноразовий член журі міжнародних і всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів. З ранніх років виявив велику музичну обдарованість, вчився грати на скрипці і фортепіано. В 14 років написав кілька музичних творів, серед яких — для фортепіано, фортепіанний квартет. Перші твори молодого композитора з успіхом виконувалися в Житомирі. Відвідував житомирську гімназію, закінчивши її переїхав до Києва, та вступив до юридичного факультету Київського університету. Водночас готувався до вступу в тільки-но відкриту консерваторію, приватно навчаючись музиці у професора Київської консерваторії Р. Глієра: після запрошення останнього став студентом його класу. Твори: романси «Проклятое место» (на слова Ф. Ґеббеля), «Цветок самоубийцы» (Г. Гейне), «На кладбище» (І. Буніна), цикл «Лунные тени», «Камыши», «Подводные растения» (К. Бальмонта), перша опера композитора «Золотий обруч» за історичною повістю І. Франка «Захар Беркут», Друга симфонія (1935 р.). опера «Щорс» тощо.

Віктор Косенко народився в Петербурзі у сім’ї генерал-майора. Невдовзі Косенки переїжджають до Варшави, де пройшло дитинство та юнацькі роки майбутнього композитора і піаніста. Тут розпочинається і його музичне становлення. По-перше, в атмосфері батьківського дому, де завжди співали українські народні пісні, виконували фортепіанні твори Ф. Шопена, Ф. Шуберта, П. Чайковського та інших; по-друге, в атмосфері яскравого музичного життя Варшави, де хлопець відвідував оперний театр, різноманітні концерти, чув гру видатних піаністів Ф.Бузоні, Й. Гофмана, С. Рахманінова, Ф. Крейслера та спів Ф. Шаляпіна, Л. Собінова, А. Нежданової, С.Крушельницької.Він пише чимало фортепіанних творів і романсів (багато з яких присвячує своїй дружині), інструментальних п’єс, музику для вистав «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги та «Любов під в’язами» О’Нейля . названа донькатак згадувала про композитора: «Манера писати у нього була дещо своє рідна. Він або ходив, або лежав на канапі — думав. Потім брав нотний папір і записував. Вже після цього підходив до рояля і програвав».Більшу частину свого життя Віктор Косенко провів у Житомирі.Тут написав найкращі свої романси, етюди, п’єси, музику до театральних вистав. Зокрема, у меморіальному музеї В.С. Косенка в Києві зберігається рукопис композитора “Музика до п’єси І.А. Кочерги “Фея гіркого мигдалю”".Косенко створив симфонічну «Молдавську поему», яку так і не зміг почути. Вона прозвучала лише в наші дні.

Михайло Іванович Вериківський- Видатний композитор, диригент, педагог, учений, заслужений діяч мистецтв України, він увійшов в історію вітчизняної музичної культури як один з яскравих, самобутніх і активних її творців. М.І.Вериківський володів особливим почуттям причетності до глибинних джерел національного мистецтва. Був першим у відкритті багатьох жанрів в українській класичній музиці. Народився М.І.Вериківський на Тернопільщині у багатодітній сім'ї. Всю родину об'єднувала любов до народної пісні. Всі діти (їх було семеро) володіли добрими голосами, а батьки підтримували та розвивали їхні музичні захоплення.М.Вериківський прийшов у музику в двадцяті роки як композитор, диригент, учений, педагог. Його творчість різноманітна за жанрами, хоча в ній помітно переважає вокальна музика, що є давньою традицією для України. Окреме місце в доробку митця посідають обробки народних пісень, хорові композиції, пов'язані з дитинством, коли він співав у архієрейському хорі рідного Кременця. Саме в жанрі церковної музики були зроблені перші творчі спроби, а згодом, уже в часи навчання в Київській консерваторії написані фантазія для хору "Гайдамаки", два хорові реквієми — пам'яті М.Леонтовича та пам'яті М.Лисенка. На особливу увагу заслуговує "Реквієм пам'яті Леонтовича", створений як безпосередній відгук на жорстоке вбивство композитора.Першою значною композицією Михайла Івановича, підґрунтям для якої були хори початку 20-х, стала ораторія "Дума про дівку-бранку, Марусю Богуславку".

З-поміж багатьох українських письменників першої половини XX ст. Гнат Мартинович Хоткевич вирізнявся тематикою творчості, своєю універсальністю і життєвою своєрідністю. Окрім письменницького обдарування в його особі втілювалась ціла низка талантів, здібностей та зацікавлень. Неперевершений бандурист, автор підручників гри на цьому інструменті, організатор театрів і диригент капели бандуристів, науковець і перекладач творів Шекспіра, Мольера, Шиллера, Гюго, редактор журналу, організатор страйку залізничників у Харкові. А разом з тим — людина надзвичайної працьовитості, обізнана з різними сферами життя й науки.Хоткевич є автором близько 600 музичних творів — романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур. Його «Поема про Байда», «Буря на Чорному морі», «Невільничий ринок у Кафі», «Осінь», «Софрон», «Нечай», «А в полі корчомка», «Про смерть козака бандуриста», «Про Богдана Хмельницького» сьогодні вважаються народними

Костянти́н Євге́нович Богусла́вський — український композитор, співак, хормейстер. Опери («Турбаївське повстання», дитяча «Годинник»), музична комедія «Кум» та «ніч проти Різдва,» понад 300 пісень; музичний редактор Харківської радіостудії; репресований 1937.Народився в Харківськії губернії. працював керівником хору Школи червоних старшин у Харкові. На початку 1920-х років виступив як автор перших українських радянських масових пісень («12 косарів», «Слава волі», «Рік за роком»), створив багато популярних червойоармійських пісень («Червоноармійський марш», «Юнацький марш», «Чапаєвська пісня», «На лінкорі» та ін.), написав велику кількість пісень і хорів для школярів, обробок українських народних пісень. Богуславський є автором струнного квартету на народну тему «Комарик», дитячої опери-гри «Андрійко-козак», кількох музкомедій.

75. Досягнення в театральному мистецтві та кіно (Лесь Курбас, О.Довженко), театр «Березіль».

Лесь Ку́рбас український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр.Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини.Лесь Курбас був засновником спочатку політичного, а потім і філософського театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892–1937) і художником Вадимом Меллером (1884–1962).П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

«Березі́ль» - один із перших українських радянських театрів. Назва театру походить від назви першого весняного місяця — березня. Датою народження театру 31 березня 1922 року. У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т.Шевченка, керівником якого став М. Крушельницький. Нові нестандартні сюжети вистав, а також цікаво поставлені вже знайомі глядачу твори, дивні декорації – все це надавало «Березілю» неповторності і цікавості. Можливо, у ті часи люди не дуже добре розуміли деякі задумки діячів цього театру, бо це була настільки нова практика, навіяна бурхливим, неспокійним життям, але вистави кожен раз проходили з аншлагом.Усе мистецтво було пронизано напруженістю, певною стихією почуттів, а потім навіть відчаєм, тож у виставах «Березілю» чітко простежуються естетика авангарду, Першим сценічним художником «Березолю» став видатний художник Вадим Меллер

.Вистави: «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «МакленаГраса» (1933).

Олександр Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Довженка називали поетом і водночас політиком кіно. А сам митець казав, що свої картини «писав з гарячою любов'ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Його кінопоеми «Звенигора» (1928 р.) та «Арсенал» (1929 p.), кіноповість «Земля» (1930 р.) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум'яних літ» (1944 р., 1961 p.), «Поема про море» (1956 p., 1958 p.), «Зачарована Десна» (1956 p., 1957 p.). Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що пояснюють невмирущість його творчості: «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті».

76.Український мистецький авангард та його доля в 30-ті роки.

Україна була одним з першоджерел загальноросійського авангардизму, вона ж стала його останнім притулком. У Харкові навколо українського поета Семенка зібралися залишки радянської футуристичної армії. Його журнал «Нова генерація» останній голос радянського авангарду. Там співробітничали Асєєв і Маяковський, Брик і Третьяков, Шкловський і Матюшин, Ейзенштейн і Вертов, Татлін і Малевич, грузинські футуристи і численні європейські художники.

Авангарду було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інакомисленням.

77. Львів - центр культурного життя Західної України в міжвоєнний період. Стрілецький епос.

Період 1919–1939 рр. характеризується активною полонізацією краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: «Просвіта», «Рідна школа»,«Сільський господар» тощо — друкували газети: «Український Голос», «Вісти з Лугу», «Мета», «Назустріч», «Неділя», «Дажбог», «Жіноча Доля», «Нова Хата», «Діло», «Студентський Шлях», «Просвіта» та інші.Стріле́цькі пісні́ — пісні, створені в легіоні Українських січових стрільців 1914—1918 (маршово-бойові, жалобні, любовні й жартівливі). Головні творці стрілецьких пісень: Михайло Гайворонський, Роман Купчинський і Левко Лепкий. Стрілецькі пісні є в хорових і сольних обробках низки українських композиторів.

78. Літературні групи Галичини та їх представники в міжвоєнний період.

літературна група "Митуса" виникла у Львові в 1922 р. і видавала журнал з такою самою назвою. Вона була, либонь, першою літературною групою на західноукраїнських землях у повоєнні роки. До неї увійшли вчорашні січові стрільці Василь Бобинський, Олесь Бабій, Роман Купчинський, Юрій Шкрумеляк. Вільна, незалежна Україна була мрією січових стрільців, за неї вони боролися і вмирали на фронтах Першої світової війни. Прагнення до свободи і незалежності, до створення своєї держави у злуці з усім українським народом було виявом прагнень українського населення Галичини. На жаль, проіснувала вона недовго, тільки один рік, випустивши чотири номери журналу з однойменною назвою. Але її роль у розвитку української літератури на західноукраїнських землях важко переоцінити. Вона була першою організацією у повоєнний час, яка проклала тісний міст між західноукраїнським і східноукраїнським берегами нашої літератури.

Письменники католицької орієнтації створюють наприкінці 1922 р., коли розпалася група "Митуса", угруповання "Логос". До нього входять молоді письменники Григор Лужницький (Меріям), Олександр-Микола Мох (Орест Петрійчук), Степан Семчук, Василь Мельник (Лімниченко) та Роман Сказинський. До "Логосу" приєдналися історик Теофіл Коструба, публіцисти Осип Назарук, Петро Ісаїв та ін. "Логосівці" ставили перед собою завдання активізувати культурно-освітню працю серед населення, яке важко переживало поразку визвольних змагань 1917-20 pp. Ця праця мала базуватися на національній та християнській ідеях. Основні пункти програми групи "Логос" поставали з опозиції до матеріалізму і комуністичних ідей, із прагнення діяти й творити згідно з католицькою етикою...". Члени "Логосу" друкували свої твори також у видавництві "Добра книжка" (серія "Бібліотека "Логосу"). Як творче об'єднання "Логос" проіснував до 1930 p., а журнал "Поступ" - до 1931 р.
Літературна творчість "логосівців" охоплює передусім поезію. В їх творах, як і в "митусівців", переважала поетика символізму, а основними мотивами були національно-патріотичні та мотив єднання з Богом. 

Ше одна група, яка формувалася за досить нетрадиційним принципом "Дванадцять" (1935-39). Як згадував її організатор, поет і журналіст Анатоль Курдидик, "це було таке собі клубно-товариське об'єднання молодих поетів і письменників, редакторів і журналістів, для яких не було місця в інших тодішніх, - назвім його сучасним терміном, - "естеблішментських" організаціях такого ж типу.

Друга світова війна, що почалася вступом радянських військ до Львова, перервала літературний процес, який складався протягом кількох десятиліть. Частина українських письменників емігрувала, частина залишилася в місті. Крім цього, у Львові було багато єврейських і польських письменників, і в 1939 р. створено львівську організацію Спілки радянських письменників України, організатором якої був Петро Панч.

79. Українське образотворче мистецтво Галичини: Іван Трупі,

Олекса Новаківський, Петро Холодний.

Надзвичайно багатим на імена було й українське образотворче мистецтво. Багато національних художників відзначилися у цей час. їхній високий творчий рівень засвідчили виставки. Перша з них відбулась у Полтаві в 1903 p. i присвячувалась відкриттю пам'ятника I. Котляревському. У ній брали участь відомі митці - Федір Кричевський, Сергій Васильківський, Павло Мартинович. Наступного року планувалася виставка у Чернігові, але її заборонив губернатор. Лише в 1906 p., теж у Полтаві, при відкритті Полтавського будинку земства провели чергову виставку. У 1911 р. в Київському художньому музеї відкрилася чергова виставка українських художників з Галичини та Наддніпрянщини, де показали свої твори О. Мурашко, I. Труш, М. Івасюк, М. Самокиш, О. Сластьон, I. Їжакевич, О. Новаківський і багато інших. Багато талантів дала земля Західної України. Найвідоміший галицький художник Іван Трупі за життя намалював понад 6 тисяч різножанрових творів - портретів, пейзажів, натюрмортів, сюжетних полотен.

Талановитим і темпераментним експонентом краківського постімпресіонізму був уродженець зазбручанського Поділля Олекса Новаківський. Перед українською публікою Новаківський уперше виступив ще на виставці «Товариства для розвою руської штуки» (1901), але ширшу популярність здобув собі тільки першою збірною виставкою у Кракові (1911). Коли ж він переїхав із Кракова на постійний побут до Львова, то завоював собі галицьку публіку. Особливо сердечно сприйняла митця польська критика, що знайшла в ньому українського представника краківської школи.

Петро Холодний — маляр-імпресіоніст з нахилом до ліризму, живописець, художник-монументаліст, графік, проектант ужиткового мистецтва, педагог, за фахом фізик-хімік. Після ліквідації УНР Петро Холодний разом з її урядом емігрував до Західної Галичини. Але потім переїхав до м. Миколаїв на Львівщині, а згодом. — і до самого Львова. за ініціативою емігрантів зі Сходу України у Львові був створений Гурток діячів українського мистецтва — ГДУМ, який очолив Холодний. Гурток об'єднував у собі художників, літераторів та архітекторів і проіснував до 1927 р. Львівський період був найбагатший у творчості Холодного. Тут він почав малювати ікони, виконував розписи стін і проектував вітражі. У 1931 р. у Національному музеї у Львові відбулася посмертна виставка робіт художника, на якій було показано більш ніж 350 експонатів за десять років його праці у Львові.

№80 Наука та освіта, преса і радіо, театр і кіно, образотворче мистецтво під час Другої світової війни.

Друга світова війна була серйозним екзаменом для української культури. Ніколи до того перед наукою, освітою, літературою, мистецтвом, культосвітніми закладами, пресою, радіо не стояли такі складні й відповідальні завдання. Ніколи ще діячам культури і науки не доводилося працювати в таких тяжких і несприятливих умовах, у які поставила їх війна. І слід зазначити, що українська культура і її творці виявилися на висоті свого покликання: вони все підпорядкували завданням розгрому ворога.

Наука

З початком війни відбулось об'єднання кількох інститутів Академії наук України, які були евакуйовані на Схід. Інститут електрозварювання АН УРСР, очолюваний відомим вченим Є. Патоном, досяг вагомих результатів у зварюванні корпусів танків Т-34. М. Стражеско інтенсивно працював над вивченням ранової інфекції і ранового сепсису. Усі свої знання і досвід віддавав лікуванню поранених воїнів хірург-офтальмолог В. Філатов, який очолював Український інститут очних хвороб, що перебував у Ташкенті.

Важливі завдання постали перед українською історичною наукою, яка була покликана роз'яснювати високі цілі визвольної війни, розкривати перед широкими масами героїчне минуле народу, його самовіддану боротьбу проти загарбників у різні періоди історії. За час евакуації було видано перший том чотиритомного підручника "Історія України" для вузів, що охоплював період з найдавніших часів до 1654 Освіта

У роки війни понад 30 українських вузів працювали в евакуації. Близько 80 письменників, майже третина членів Спілки письменників України, пішли в діючу армію. П. Тичина правдиво відобразив будні війни в поемі "Похорон друга". Визначною подією в літературному житті стала публікація поеми М. Бажана "Данило Галицький". Як і всі жанри літератури, набирає силу сатира, яка шукає свій тон, свої образи, що успішно слугували викриттю ворога. Поезія стає покликом до боротьби з ворогом.

Преса. Радіо

Важливу роль у мобілізації народу на боротьбу з загарбниками відігравали засоби масової інформації, що вже наприкінці 1941 р. були евакуйовані у східні райони Росії. Українські видавництва об'єдналися в одне — Українське державне видавництво, яке працювало спочатку в Саратові, а пізніше в Москві. Воно випускало українську політичну і художню літературу, листівки, газети і журнали для бійців. Ним видано понад 850 назв книг, брошур, журналів, плакатів. У тилу ворога розповсюджувалися газети "Радянська Україна", "Література і мистецтво". Крім центральних свої газети видавали підпільні організації, партизанські об'єднання і загони. Особливого значення в умовах окупації набуло радіомовлення. Уже в листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та "Радянська Україна" у Москві. У них працювали редакції останніх вістей, агітації і пропаганди, літературна, музична та ін. Театр та кіно

Десятки українських театральних колективів, ансамблів, артистичних бригад несли своє мистецтво фронтовикам, надихаючи їх на боротьбу за свободу і незалежність Батьківщини. Київський театр опери та балету ім. Т. Шевченка послав на фронт 22 бригади, Запорізький ім. М. Заньковецької — три бригади, Київський драмтеатр ім. І. Франка здійснив на фронті немало вистав і концертів. Глибокого патріотизму було сповнене українське кіномистецтво. Українськими кіномитцями в цей період було створено кілька високопатріотичних художніх фільмів, бойових кінозбірників. Зокрема Київська кіностудія поставила фільми "Олександр Пархоменко" Л. Лукова, "Як гартувалася сталь" М. Донського, "Партизани в степах України" І. Савченка. Вищим досягненням в умовах війни став фільм "Райдуга" М. Донського за сценарієм В. Василевської. Ця картина одержала багато призів і серед них "Оскар" — премію Академії кіномистецтва США. Цей фільм у 1946 р. удостоївся Державної (Сталінської) премії. Провідними темами у творчості композиторів періоду війни були патріотизм, віра в перемогу над ворогом. Найбільшу увагу вони приділяли створенню масової бойової пісні. Лише за два перших місяці війни київські композитори створили понад 40 пісень і кілька похідних маршів.

Образотворче мистецтво

Умови воєнного часу вимагали перебудови всього художнього життя, підвищеної уваги до агітаційно-масових форм. Бригади художників виїжджали на фронт, заводи, у колгоспи, вели активну художню пропаганду і збирали матеріали для майбутніх творів. Кореспондентами фронтових газет, авторами бойових листків були О. Будников, М. Огнівцев, П. Пархет. Багато художників працювали безпосередньо у військових частинах, у редакціях фронтових газет, зі зброєю в руках боролися проти ворога. З усіх жанрів образотворчого мистецтва в цей період найінтенсивніше розвивається графіка. Тут перше місце посідають агітаційні види — плакат і сатиричний малюнок. У сатиричних жанрах працювали художники К. Агніт-Скледзевський, В. Гливенко, О. Козюренко, В. Литвиненко. їхні сатиричні плакати не лише викликали сміх, а й утверджували впевненість у розгромі ворога.

81.“Шістдесятники” та їхній внесок у розвиток культури.

Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму.

Шістдесятництво стало можливим через політичні процеси, які відбувалися у Радянському Союзі. Період "відлиги" після смерті Сталіна та розвінчання його культу створили передумови для появи нового покоління талановитих літераторів та митців. Вони виступали за оновлення тодішнього суспільства, протестували своєю творчістю проти панівної задушливої атмосфери, боролися за справжні культурні цінності, національну свободу, людську гідність. 

Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші.

Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді "Сучасник", що виник у 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Куліша, Л.Курбаса; виступи у пресі тощо.

Під впливом київського осередку було створено клуб творчої молоді "Пролісок" у Львові, керівником якого став Михайло Косів. Діяльність львівського гуртка вирізнялася більшим радикалізмом, зокрема його учасники пропонували скористатися досвідом оунівського підпілля.

Вбачаючи у пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від основних канонів, можновладці перейшли у наступ на шістдесятників. Сигнал надійшов з Москви, де Микита Хрущов піддав брутальному цькуванню представників творчої інтелігенції. Побувавши наприкінці 1962 року на виставці молодих художників, він не зрозумів і різко розкритикував модерністське мистецтво. Вердикт був однозначним: "Заборонити! Все заборонити! Припинити неподобство!". У 1963 році за перевиховання молодого покоління взявся ідеологічний партійний бос А.Скаба. Він піддав нищівній критиці твори Є.Сверстюка, І.Світличного, І.Дзюби.

До непокірних почали застосовувати адміністративні заходи: їм не дозволяли друкуватися у журналах та газетах; розганяли літературно-мистецькі вечори; закривали клуби творчої молоді. сталася загадкова смерть 28-річного Василя Симоненка, який в останні роки зазнавав переслідувань від влади.

Гоніння на шістдесятників привели до того, що частина з них "переорієнтувалася", ставши покірною режимові, інші відійшли від громадської діяльності й зайнялися суто фаховими справами, але були й такі, хто не відмовився від своєї позиції і пішов на загострення стосунків із владою. Передусім останні вдалися до розповсюдження "самвидаву" - офіційно не визнаної або забороненої літератури, яка поширювалася у від руки (або на друкарських машинках) переписаних копій. На зміну шістдесятництву, як правило, культурницькому, йшов дисидентський рух, що включав не лише пропагування культурних ідей, але і правозахисну діяльність. Часто їх теж відносять до шістдесятників. В Україні це, зокрема, Українська Гельсінська група, її протистояння із тотальним порушенням прав людини в Україні та СРСР. 

82. Тоталітаризм і українська культура 50-80-х років ХХ ст.

В 50—80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні досягнення має українська музика. Створено нові опери, балети, симфонії (Б. Лятошинський, В. Борисов, Г. Майборода). У вокальному та симфонічному жанрі талановито виявили себе Л. Ревуцький, в хоровому — Лятошинський, пісенному — П. Майборода, А. Филипенко, А. Кос-Анатольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Руденко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших.

В українському живописі цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника та образи природи.

Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української культури зазначеного періоду, була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток народного мистецтва в 50—80-х роках триває у двох основних напрямках: художні промисли та індивідуальна творчість майстрів. Саме в цей період народився станковий народний живопис. Саме в цей час було винайдено нові норми застосування народного живопису. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформляють дитячі книжки, створюють, розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.

Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гончарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначається спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерпною фантазією і веперевершеною пластикою декоративних виробів .Набули визнання орнаментальні тканини.

Різьба по дереву — один з найпоширеніших та оригінальних виробів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвивається як ужиткова й архітектурна орнаментика, з другої — як скульптура, іграшка, об'ємний декоративний посуд тощо. У сучасних народних промислах продовжують жити і розвиватися кращі традиції минулого нашого народу.

83) Поетичне кіно”: С. Параджанов, Ю. Іллєнко.

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

84.Розквіт музично-естрадного мистецтва (Івасюк, Яремчук, Ротару, Зінкевич)

У другій половині 50-х в Україні зароджується новий вид мистецтва — естрада. З'являється організація «Укрконцерт», естрадні пісні вводяться до програм обласних філармоній, виникають нові колективи, приходять співаки, що співають в основному тільки естраду (Олександр Таранець). Виникає цілий пласт нової пісенної культури, настільки великий і потужний, що все написане раніше (окрім, звісно, народних пісень) здавалося малочисельним і несуттєвим, до того ж деякі популярні до війни автори (наприклад, Весоловський) були фактично заборонені в СРСР.

Корифеями першого покоління української естрадної пісні були Платон Майборода, Олександр Білаш та Ігор Шамо. (70-ті — 80-ті) змінюється не лише музика, а й тексти — нові митці (за деякими виключеннями) відходять від сільської тематики, від «сльозливості» та «сентиментальності». Це й не дивно, бо більшість композиторів народилися і виросли у місті (Івасюк, Поклад, Карабиць, Скорик, Янівський). Ритми стають більш жвавими, енергійними, під вокально-інструментальні ансамблі охоче танцює молодь, з кінця 70-тих відчувається вплив диско. З'являється величезна кількість джаз- і рок-обробок. Отримують свіже звучання і оркестри. Величезну роль в історії української естради 70-х — 80-х відіграв Естрадно-симфонічний оркестр Укртелерадіо п/к Ростислава Бабича, з яким записувалися майже всі відомі співаки. Серед найпопулярніших виконавців цього періоду були Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару, Ніна Матвієнко,

Івасюк - Один із основоположників української естрадної музики (поп-музики). Автор 107 пісень, 53 інструментальних творів, музики до кількох спектаклів. Професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Неординарний живописець

Зінкевич - видатний український естрадний співак (лірико-драматичний тенор), народний артист України (1986), лауреат Шевченківської премії (1994), Герой України (2009). Чимало пісень у його виконанні увійшли до золотого фонду української музики ХХ століття. Почесний громадянин Луцька. Герой України (2009).

Яремчук - український естрадний співак (тенор). Народний артист УРСР (1987).

Відомий насамперед виконанням українських пісень — «Червона рута», «Водограй», «Смерекова хата», «Стожари», «Гай, зелений гай», «Родина», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Писанка», «Гей ви, козаченьки», «Я ще не всі тобі сказав» та інші. Крім того, разом зі своїми друзями-співаками Назарій знявся в музичних стрічках «Червона рута», «Співає «Смерічка», «Стартує пісня», «Ти плюс я — весна» та «Червона рута. 10 років по тому».

85 Культурно-суспільне життя діаспори

Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Потреба згуртування серед заокеанської еміграції, як і приклади організованості чужомовного оточення, стимулювали українців до створення цілої мережі власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадянсько-політичних організацій у нових країнах поселення.

Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які підтримували зв'язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині: звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурні діячі для праці серед поселенців, — і також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали в Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили людей того ж самого становища, які залишилися вдома. Слід згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал майже не брали участі емігранти з Закарпаття й Лемківщини — ці творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію.

Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалася під час Першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатьська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.

Українська діаспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після 1860 р., вона була далі скерована на Надволжя і на Урал, але в останній чверті 19 ст., коли вільної для поселення землі в європейської Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу на Західному Сибірі і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 в Російській Імперії жило в діаспорі^[6] 1 560 000 українців, поділено так:

• В європейській частині 1 232 000 українців:

  • на Надволжі і сусідньому Уралі: 392 000 українців;

  • на неукраїнській частині Курщини і Вороніжчини: 232 000 українців;

  • понад 150 000 українців в розпорошенні в Бесарабії;

• в азійській частині 311 000 українців;

  • на Закавказзі 117 000 українців.

У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн (у всій Російській Імперії в діаспорі — до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців — і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії. Важливою обставиною, що сприяла поступливості українців щодо російщення була політична, культурна, мовна, соціальна дискримінація українців Російської імперії, де офіційно на урядовому рівні і в широких колах суспільства, українців не визнавали за оремий повноправний народ, українську мову не визнавали за окремішню самодостатню мову тощо. Український національний рух навіть в його культурницькому прояві вважався сепаратистським, або потенційно таким, що загрожує цілісності "єдіной і нєдєлімой" імперії.^[7].

Бувши винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створювали власного організованого життя на новій території — і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини) — власних організацій там і не було. Щойно революція 1917 р. сприяла самоорганізації українського населення, ідейно пов'язаної з національно-політичним відродженням України.

1920—1945 pp.

Поразка у визвольних змаганнях та Перша світова війна викликали першу масову українську політичну еміграцію, яка зміцнила існуючу українську діаспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, господарсько-професійних і культурних профілів. Дотогочасна, здебільшого заробітчанська еміграція одержала громадянський й інтелектуальний провід у всіх країнах української діаспори, включно з утворенням нового осередку в Маньчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).

Поміж українськими осередками української діаспори нав'язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і плановано спільні заходи. Зокрема політичні організації та рухи (уенерівці, гетьманці, соціалісти, націоналісти) утримували між собою тісний контакт — і виступали спільно, не зважаючи на політичні кордони. Вони так само поширювали свої кордони на українську діаспору за океаном. Деякі організації, наприклад, студентська централя ЦЕСУС, жіночий світовий союз, об'єднували також організоване студентство чи жіноцтво й українських земель поза УРСР. Високі школи (УВУ та Господарська Академія) стали спільними організаціями для української діаспори, а почасти й для українських земель.

Єдиною спробою надпартійного громадянського об'єднання — це Головна Еміграційна Рада з центром у Франції, що об'єднувала, однак, тільки організації, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли загально-громадянські централі (комітети, ради), — і то не особливо сильні. У 1920-х роках українська діаспора почасти підтримувала зв'язки з підрадянськими землями, але з початку 1930-х pp., через політику русифікації і розгром українського суспільного життя і культури, усе припинилося — виняток становили кілька «сов'єтофільських» груп у Канаді й США. Натомість канадська й американська українська діаспора постійно була у зв'язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріальну допомогу (зокрема культурному життю) на рідних землях.

86.Українська державна символіка, її джерела

Українська державна символіка, - як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, - відображує традиційну українську символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний їїсимвол, нині відомий під назвою «Тризуб» .
Перша літописна згадка про тризуб як про вели-кокнязівський знак стосується ХХст.Його зображення відоме із печатки Святослава Ігоревича.Згодом цей знак карбується на срібних монетах великого князя київського Володимира Святославовича де з одного боку портрет володаря , а з іншого -тризуб.
Тризуб символізує туж саму трійцю життєтворчих енергій , що й хрест та шестикутна зірка , тобто Мудрість, Знання і Любов(або Вогонь, Воду й Життя).Тож тризуб можна зустріти на цеглі Десятинної церкви ,на плитах Успенської церкви у Володимирі Волинському, його зображення знайдено на варязькому мечі ,в гербі французької королеви Анни, на надробку св.Еріка у Швеції та ін. Поряд з офіційною функцією державного і релі-гійного символів Тризуб має на Україні і широку естетичну функцію та функцію оберега .Тризуб зоб-ражався як в орнаментах тканин, килимів, карбування , так у рукописних текстах книг, на монетах
і печатках, на ювілірних виробах, державних відзнаках, підвісках і навіть на посуді.

Крім містичного знака тризуба українська державна символіка включає жовто-блакитні барви. У давніх аріїв було три барви (варни): біла - старшина, жреці - правителі, яких звали рахмани (брахмани); червоно - малинова - воїни (шатри , кшаттії); чорна - сіячі та скотарі (вайш`ї і шудри).
Запорожці, як люди, що повністю присвятили себе священній війні за Україну, дотримувались звичаїв і символіки барви воїнів - зодягались у червоно-малиновий одяг і мали, мрім мирного жов-то-блакитного, бойовий, червоно-малиновий стяг; гетьман мав срібно-білого прапора,військово-магнатськи формування - червоно-білого, а військовонародні - червоно-чорного. Оскільки гетьман у певних ситуаціях мав виступити то від старшини, товід козацтва, то від селян , а то й від усіх зразу - він мав бунчуки білого, червоного, та чорного кольорів. Біло-червоно-чорна символіка кольорів збереглася і до сьогоднішнього дня на Східній Україні в традиції вишивати червоно-чорним по білому, що символізує єдність усіх груп одному народі .
Можна наводити чимало пикладів популярності біло-червоно-чорної барви на Україні, але жоден зцих традиційних кольорів не став державною барвою в силу двох причин. Перша полягає в тому, що ця барва є спільною для десятків націй і народностей, які розвинулися з єдиної давньоарійської спільності, а друга - в тому, що за цими кольорами протягом тисячоліть, міцно установилася соціальна функція. В українців національною барвою стала інтегруюча релігійна блакитно - жовта . Після батиївського погрому на Київських землях завмерла усяка національна і державна діяльність.
Коли ж нація почала оживати, - відродилась і символіка. Національна барва з`являється по всій Україні і ,насамперед , у розписах церков та у церковних речах - ризах, фарбованій різьбі іконостасів. Ця барва оживає також у творах мистецтва - мініатюрах і прикрасах, у масовому виготовленні жовто - блакитних тканин, у гербах українських земель. Жовто-блакитна барва була наствльки усвідом-леною як національна українська , що узаконення Центральною Радою жовто - блакитного прапора як державного символа, яке сталось 22 березня 1918р., не викликало ні в Україні, ні в Росії жодного сумніву , що до правомірності цього акту.

87. Релігійна ситуація в незалежній Україні.

Із моменту проголошення в Україні незалежності активізувалося релігійне життя суспільства. Навесні 1991 р. Верховною Радою України був ухвалений закон про свободу совісті та релігійних об'єднань, який заборонив державі втручатися у справи церкви, а церкві — у державні справи. Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується розколом православ'я. 1990 р. після обрання патріарха Мстислава (Скрипника) була відновлена УАПЦ. У Харкові, Києві та інших містах відновилися її храми. Московський патріархат надав внутрішню автономію Українській православній церкві (УПЦ), але зберіг за собою право призначати вищих духовних осіб в Україні. Спроби президента Л. Кравчука та київського митрополита Філарета (Денисенка) домогтися від Московського патріархату повної незалежності УПЦ не вдалися. Тому частини УПЦ і УАПЦ за підтримки української влади виділились, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка й досі є ніким не визнаною. Таким чином, православ'я в Україні розкололось на три ворогуючі між собою конфесії, що надзвичайно ускладнює релігійну ситуацію в Україні. Між ними точиться гостра боротьба за нерухомість (храми) і паству, що неодноразово призводило до суперечок їх прибічників.1989 р. відновилася діяльність греко-католицької церкви (УГКЦ). Вона має великий вплив у Західній Україні. Її резиденцією став Собор Святого Юра у Львові. Вона також неодноразово вступала у суперечки із православними конфесіями з приводу володіння храмами. Крім християнських конфесій, в Україні діють іудейські та мусульманські релігійні общини, буддисти та багато інших сект.

88. Основні етапи розвитку освіти та науки в Україні.

Бра́тськішко́ли – навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р.Найважливішими серед Б.Ш. були Львівська і Київська. Діячі: Лаврентій та Стефан Зизанії, І.Борецький, Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, КасіянСакович. Восени 1631 р. виникла Лаврська школа, заснована П.Могилою. У 1632 р. внаслідок об’єднання з Лаврською школою утворилася Києво-Могилянська колегія (пізніше – академія 1701).Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року. Процес навчання в Київській Академії складав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою. До випускників зокрема належали Іван Мазепа,Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов.

Острозька школа (академія) — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстарша українська науково-освітня установа. У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь засновує слов'яно-греко-латинську академію в Острозі.В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем'ян Наливайко, Христофор Філалет, І.Лятос, Кирило Лукаріс та педагоги із Краківського та Падуанського університетів.Вихованцями школи були: відомий учений і письменник М.Смотрицький, гетьман П.Сагайдачний та ін., пізніші видатні церковні і культурні діячі. Із заснуванням 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі О. Ш. занепала і 1636 р. перестала існувати.

Університети: У 1805 - Харківський університет.У 1834 був відкритий Київський університет.У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут. На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Сучас.: чотири рівні акредитації:

1 - технікум, училище. Інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади; 2 - коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади; 3, 4(залежно від результатів акредитації) ~ університет, інститут, академія, консерваторія.Додерж органів управління вищою освітою належать:

• Міністерство освіти і науки України;

• центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади освіти;

• Вища атестаційна комісія України;

• Державна акредитаційна комісія.

89.Сучасна академічна музика в Україні: Сильвестров, Скорик, Карабиць, Грабовський.

Валентин Васильович Сильвестров— український композитор.З 1960-х років музика Сильвестрова звучить на міжнародних фестивалях.Його твори виходять друком у багатьох престижних видавництвах Заходу.

Мирослав Михайлович Скорик— композитор і музикознавець родом зі Львова, герой України, народний артист України, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка, кандидат мистецтвознавства. Його твори регулярно виконуються в Україні, інших країнах колишніх республіках СРСР, а також за кордоном.

Іван Федорович Карабиць— український композитор, диригент, музично-громадський діяч. Народний артист України.

Леонід Олександрович Грабовський— український композитор.Його доробок включає симфонічну, інструментальну та вокально-інструментальну музику, а також музику для театру та кінематографу.Член Національної Спілки композиторів України, мешкає у США.

90.Театральне мистецтво в сучасній Україні.

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький, Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиції авангардизму. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці.

За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев», «Драбина» у Львові та "Драма.UA" у Львові тощо.