ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 25.11.2019
Просмотров: 2070
Скачиваний: 6
-
Походження української мови, її місце серед інших слов’янських мов.
Українська мова входить до групи словя’нських мов (індоєвропейської сім'ї), яку складають три підгрупи: східнослов'янська (українська, російська, білоруська), південнослов'янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська), і західнослов'янська (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька, кашубська). Спорідненість їх виявляється в лексиці й граматичних системах, у способах словотворення та звукових співвідношеннях слів і морфем.
Найближче споріднена українська мова з російською і білоруською, з якими утворює східнослов'янську підгрупу слов'янських мов. У цих мовах багато спільного у фонетичній і граматичній будові, зокрема у формах словозміни, в будові словосполучень і речень. Багато спільного і в словниковому складі: досить порівняти звучання загальновживаних слів:
українські: мати, сестра, ячмінь, берегти, учитися, осінній, один, ніде, учора, хтось, же (ж);
російські: мать, сестра, ячмень, беречь, учиться, осенний, один, нигде, вчера, кто-то, же (ж);
білоруські: маці, сястра, ячмень, берегыі, вичыцца, асенні, адзін, нідзе, учора, хтосьці (хтось), жа (ж).
Історія кожної мови якнайтісніше пов'язана з історією її носія. Слов'янські мови походять з одного джерела — праслов'янської (спільнослов'янської) мови, від якої й успадкували спільні або подібні тенденції розвитку.
Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов'янська мовна єдність, сягає бронзового віку — III тис. до н. е. На думку вчених, праслов'янська єдність розпалася приблизно в IV—VI ст. н. е., а десь із VII ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов'янської, південнослов'янської та східнослов'янської.
Українська мова має давню писемну традицію, що вело свій початок від зародження книжності та перших шкіл у Києві після хрещення Русі. Щоправда, існують припущення про те, що у східних слов'ян, зокрема протоукраїнців, могли існувати регіональні писемні традиції ще до X ст., які були першоосновою формування спільнодавньоруської літературної мови в Києві — центрі середньонаддніпрянських полян.
Ознаки української мови (фонетичні, граматичні, лексичні) фіксуються у писемних пам'ятках, починаючи з найдавніших джерел, датованих XI ст. Однак фіксація того або іншого мовного явища не може вважатися підставою для визначення часу його виникнення. Кожна мова має дописемний період розвитку, лінгвістичні характеристики якого з'ясовуються методами порівняльного аналізу і внутрішньої реконструкції відповідних явищ. Це стосується і української мови, окремі риси якої могли сформуватися уже в дописемний період.
Існують дві основні концепції зародження і розвитку української мови як окремої слов'янської. Згідно з першою з них (належить О.О.Шахматову) українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на XIV ст. Мовотворчі процеси і поява трьох східнослов'янських мов у згаданий період стимулювалися дивергентними процесами, зумовленими припиненням існування Київської Русі, держави, що сприяла формуванню давньоруської літературної мови, спільної для всіх східнослов'янських племен. Проте прихильники теорії самостійного розвитку української мови І.Огієнко, С.Смаль-Стоцький, Є.Тимченко, В.Ганцов, П.Ковалів, Ю.Шевельов та ін.) піддавали гострій критиці теорію О Шахматова про спільноруську прамову.Дослідження О. Потебні, П. Житецького, М. Максимовича науково обґрунтували самостійність, автохтонність розвитку української мови.
Друга концепція (Ю. Шевельова) полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української, як і інших слов'янських мов, виступає праслов'янська мова, розпад якої розпочинається орієнтовно в VII ст. У становленні української мови виділяються такі періоди: 1) протоукраїнська мова (VII—XI ст.); 2) староукраїнська мова (XI ст., час появи перших писемних пам'яток — кінець XIV ст.); 3) середньоукраїнська мова, у межах якої розрізняються підперіоди: а) рання середньоукраїнська мова (кінець XIV ст.— кінець XVI ст.); б) середньоукраїнська мова (кінець XVI ст.— початок XVIII ст.);в) пізня середньоукраїнська мова (початок XVIII ст.— початок XIX ст.); 4) нова українська мова.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової української літературної мови називають І.П.Котляревського 1789, який увів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну розмовну мову.Основоположником сучасної української літературної мови став Т.Шевченко, заслуга якого полягала в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.
2.Поняття про літературну мову. Норми літературної мови. Писемна й усна форми та функціональні стилі. Класифікація українських говорів.
Літературна
мова
– це унормована, відшліфована форма
загальнонародної мови, що обслуговує
найрізноманітніші сфери діяльності
людей. Вона характеризується:
унормрваністю, уніфікованістю
(стандартністю), високою граматичною
організацією, розвиненою системою
стилів, наддіалектністю,
поліфункціональністю.Норма
літературної мови
– це сукупність загальноприйнятих
реалізацій мовної системи, закріплених
в процесі суспільної комунікації.
Розрізняють
орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),
графічні (передавання звуків на письмі),
лексичні (слововживання), стилістичні
(відбір мовних елементів відповідно до
умов спілкування), орфографічні (написання
слів), морфологічні (правильне вживання
морфем), синтаксичні (усталені зразки
побудови словосполучень, речень) та
пунктуаційні (вживання розділових
знаків) норми. Літературна мова
реалізується в усній і писемній
формах.Писемна
форма літературної мови функціонує в
галузі державної, політичної, господарської,
наукової і культурної діяльності. Усна
форма літературної мови обслуговує
безпосереднє спілкування людей, побутові
й виробничі потреби суспільства.Функціональний
стиль
— це сукупність мовних засобів та
прийомів, вибір яких зумовлюється
змістом, характером і метою висловлювання,
а також обставинами, у яких воно
відбувається.
У сучасній українській
мові традиційно виділяють
офіційно-діловий, науковий, конфесійний,
публіцистичний, художній, епістолярний
і розмовний стилі.Офіційно-діловий
стиль задовольняє потреби офіційного
спілкування в державному, громадському,
економічному та політичному житті.
Цим стилем пишуться закони, укази,
статути, розпорядження, ухвали, протоколи,
звіти; ведеться ділове листування.
Ознаки:
наявність реквізитів, однозначність
формулювань, точність, послідовність
і лаконічність викладу фактів.Науковий
стиль
обслуговує сферу науки. Для нього
властиві такі особливості:
мова виключно літературна, наявна велика
кількість термінів, речення переважно
складнопідрядні, твердження документовані,
слова використовуються, як правило,
у прямому значенні.Конфесійний
стиль
обслуговує сферу релігійно-церковного
життя й використовується в богослужбових
книгах, церковних відправах, проповідях,
молитвах тощо. Для нього характерна
архаїчна лексика піднесеного плану,
наявність церковнослов'янізмів, застарілі
форми слів, певна побудова речень.
Мова, як правило, монологічна, сповнена
ораторських прийомів.Публіцистичний
стиль
належить до сфери засобів масової
інформації. Мова
цього стилю
повинна бути ясною, точною, виразною.
Водночас вона образна, експресивна,
емоційно забарвлена. Виклад, з одного
боку, логічний, з другого — насичений
художніми тропами та іншими засобами
емоційного впливу на читача або
слухача.Художній
стиль
використовує все багатство національної
мови, у тому числі діалектизми, жаргонізми
тошо. Мова
переважно
образна, насичена художніми тропами,
багата на синоніми, антоніми, інші
засоби словесного зображення. Важливу
роль тут відіграють звукові засоби:
алітерації (повторення однакових
приголосних), асонанси, звуконаслідування,
ритмомелодика тощо. Однією із суттєвих
ознак художнього твору є образ автора,
який виявляється як в авторському
світобаченні, так і в доборі та організації
мовних засобів. Епістолярний
стиль
– це стиль приватного листування.
Ознаки: широке
використання форм ввічливості, звертань
у формі кличного відмінка, наявність
початкової, прикінцевої та прощальної
фраз, стереотипних словесних формул
висловлення побажання, вітання, співчуття;
невимушеність у доборі лексичних
одиниць.Говір —
варіант діалекту,
що обіймає проміжне місце між найбільшою
діалектною одиницею — наріччям
і найменшою — говіркою.
Кількість українських говорів, їх межі,
глибина протиставності іншим говорам,
а також їх внутрішне членування на групи
говірок можуть бути як наслідком
племінної диференціації з доісторичніх
часів, так і пізніших різночасових
політико-адмінистративних об'єднань і
перегрупувань земель, наявності і зміни
впродовж тривалого періоду розвитку
адмінистративних, культурних, релігійних
і освітніх центрів. Тому межі говору,
лише зрідка можуть бути надійно пов'язані
з конкретними кордонами між державами,
феодальними землями, племенами, що
існували в минулому.Південно-східне
наріччяДо
південно-східного
наріччя
належать середньонаддніпрянський,
слобожанський
та степовий
говори.Охоплює говори південних районів
Київської
та Сумської
областей, усієї території Харківської,
Луганської,
Донецької,
Полтавської,
Запорізької,
Дніпропетровської,
Херсонської,
Кіровоградської,
Черкаської,
Миколаївської
та Одеської
областей.Південно-західне
наріччяПоширене
на заході
України
(крім Полісся) —
від Закарпаття і Галичини
до південної Київщини
і Черкащини.До
нього входять лемківський,
надсянський
(долівський), закарпатський,
покутсько-буковинський,
гуцульський,
бойківський,
наддністрянський,
волинський
і подільський
говори.Північне
наріччяХарактерне
для північних територій України: Волині,
Рівненщини,
Житомирщини,
Київщини,
Чернігівщини
та північної частини Сумської
області.До
північного
(поліського) наріччя
належать східнополіський
(лівобережнополіський),
середньополіський(правобережнополіський)і
західнополіський
говір.
3.Фонетика і фонологія української мови. Визначення понять «звук» і «фонема». Система голосних і приголосних фонем української мови, їх класифікаційні характеристики.Фонетика (гр. phônëtikôs — звуковий, голосовий) у широкому розумінні — розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови в зв'язку з її смисловою роллю та різноманітні звукові зміни, що виступають у мовленні при сполученні звукових елементів між собою. У вузькому розумінні у фонетиці вивчають артикуляційні й акустичні особливості звуків мови, закономірності їх сполучуваності у мовленнєвому потоці, пов'язані з ними позиційні зміни, наголос, інтонацію, членування мовленнєвого потоку на склади, а також більші відрізки. Це власне фонетичний аспект вивчення звукової сторони мови.
Та для використання мови як засобу спілкування першорядне значення має функціональний, або лінгвістичний, аспект звуків мови. Він полягає у з'ясуванні тієї ролі, яку звуки виконують у формуванні, розпізнаванні ірозрізнюванні значущих мовних одиниць — морфем, слів та їх форм.Функціональний аспект звуків мови виступає предметомвивчення у фонології (гр. phone — звук і logos — слово, вчення), яку деякі мовознавці вважають самостійною лінгвістичною дисципліною і протиставляють їїфонетиці.Однак фонетика і фонологія — це два якнайтіснішевзаємопов'язані аспекти дослідження і практичного опису, зокрема з лінгводидактичною метою, одних ітих самих явищ — звукових одиниць, що становлять матеріальнуоснову мовної комунікації.
Залежно від завдань дослідження звукової системи мови фонетика поділяється на описову та історичну. Завдання описової фонетики полягає увстановленні звукової системи мови на певному етапі її розвитку і функціонування. Історична фонетика вивчає формування звукової системи протягом ряду періодів розвитку української мови, з'ясовує виникнення або занепад звуків, еволюцію звукових явищ на шляху до становлення фонетичної системи сучасної української мови.
Фонема – мінімальна одиниця звукової будови мови, функція якої полягає у розрізненні і розпізнаванні значущих одиниць – морфем, а через них і слів. Фонеми як функціональні одиниці реалізуються в звуках. Однак фонема й звук не одне й те саме. Це різні величини. Відмінність між фонемою і звуком:
1) фонема — соціальне явище, тобто це те спільне в звуці, що робить його впізнаваним незалежно від особливостей його вимови різними людьми; звук — індивідуальне явище;
2) фонема — мовна одиниця; звук — мовленнєва;
3) фонема — абстрактна одиниця (вона існує в уяві мовців); звук — конкретна одиниця, фізичне явище, яке сприймається на слух і може бути записане на магнітну стрічку;
-
фонема — величина стала; звук — величина залежна (у слові боротьба звук [т'] під впливом сусіднього [д]вимовляється як [д’], однак цей звук [д’] представляє фонему т.
Функції фонем: конститутивна, сигніфікативна (смислорозрізнювальна), перцептивна.
Ознаки фонем: дальша неподільність, здатність протиставлятися іншим фонемам, здатність виступати в будь-якій позиції в межах слова.
Конкретна реалізація фонеми у мовленні називається відтінком, або алофоном (гр. alios — інший, phone — звук), фонеми.
Головний вияв фонеми (інваріант) — це звук, у якому та чи інша фонема реалізується в позиції, що не залежить від фонетичних умов (місця в слові, впливу інших звуків, наголошеності/ненаголошеності, темпу мовлення тощо).Варіант фонеми — це той відтінок у звучанні звука, якого він набуває в слабкій позиції, тобто такий, що не сприяє виявленню головного звукового значення фонеми.
Розрізняють три головних типи варіантів фонем у сучасній українській літературній мові: позиційний, факультативний, комбінаторний.
Позиційним варіантом фонеми є звук, що, чергуючись із головним виявом фонеми ([сеило'] — [се'ла]), вимовляється у певній, СУЛМ, чітко означеній слабкій позиції. Ці варіанти є обов'язковими вимовними елементами СУЛМ (фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до \и\, фонема ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближений до \е\).
Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, називаються комбінаторними. Наприклад, у слові сон звук \с\ перед наступним \о\ стає огубленим, а в слові нам \а\ між носовими приголосними теж набуває носового відтінку.
Факультативні варіанти фонем не є обов'язковими, а тільки можливими (лат. facultus — змога, можливість). Вони властиві переважно окремим групам носіїв української мови і нерідко суперечать нормам української орфоепії. Прикладами їх може бути вимова в гуцульських говорах шиплячих на місці свистячих чи поширена вимова губно-зубного [в] замість губно-губного [в].
Кожній фонемі властиві артикуляційно-акустичні ознаки: ряд, підняття, лабіалізація, твердість-м'якість, глухість-дзвінкість, місце й спосіб творення тощо. Цими ознаками одна фонема відрізняється від іншої, тобто протиставляється їй. Розрізнення фонем визначається різним набором цих диференційних ознак. Отже, виходячи з розуміння фонеми як одиниці протиставлень, кожну фонему можна розглядати як сукупність диференційних ознак. На основі зміни диференційних ознак у мові весь час здійснюється протиставлення фонем і їх груп.
Фонологічні опозиції: привативні – один член має якусь ознаку, інший не має; градуальні – члени хар-ться різним ступенем, градацією тієї самої ознаки; еквіполентні – обидва члени рівноправні.
Максимальним протиставленням у звуковій системі української мови характеризуються голосні (6) й приголосні (32).
ГОЛОСНІ – звуки, в основі яких лежить голосове джерело, ПРИГОЛОСНІ – одночасно голосове й шумове або тільки шумове.
ГОЛОСНІ. За участю губ: лабіалізовані (о, у) – не лабіалізовані. За положенням язика: рух в горизонтальному напрямі – місце творення (передній ряд – і, и, е; задній – а,о,у),рух спинки язика у вертикальному напрямі – спосіб творення (високе підняття – і,у; високо-середнє – и; середнє – е, о; низьке - а). Наголошені-ненаголошені.
ПРИГОЛОСНІ. За участю голосу й шуму: сонорні (в, м, й, р, л, н, р’, л’, н’), шумні (дзвінкі – б, г, ґ, д, д’, ж, дж, з, з’, дз, дз’; глухі – п, х, к, т, т’, ш, ч, с, с’, ц, ц’, ф). За місцем творення: губні (губно-губні – б, п, м, в; губно-зубний – ф), язикові (передньоязикові – д, д’, т, т’, з, з’, с, с’, ц, ц’, дз, дз’, дж, ч, ж, ш, л, л’, н, н’, р, р’; середньоязиковий – й; задньоязикові – ґ, к, х), глотковий (фарингальний ) – г. За способом творення: проривні (зімкнені) – б, п, д, д’, т, т’, м, н, н’, ґ, к; африкати – ц, ц’, дз, дз’, дж, ч; щілинні (фрикативні в, ф, з, з’, с, с’, ж, ш, г , х, л, л’, й), дрижачі – р.
4. Зміни голосних і приголосних звуків у мовленнєвому потоці: позиційні та комбінаторні. Палаталізація, асиміляція, дисиміляція, спрощення в групах приголосних (з історичними коментарями).
Зміни у вимові неізольованих голосних звуків СУЛМ зумовлюються кількома факторами, найважливішими серед яких виступають: консонантне оточення, наголошеність / ненаголошеність, темп мовлення тощо.Консонантне оточення має неоднаковий вплив на окремо взятий голосний. По-перше, при артикуляції після твердих передньоязикових приголосних голосні а, о, у, е значно передніші, ніж ті, що вимовляються ізольовано. Після пом'якшених і м'яких передньоязикових названі голосні звуки наближені до середнього ряду. Порівняймо, наприклад, вимову ізольованих голосних і цих же голосних у потоці мовлення: [у] — [тук] — [т'ук], [в] — [не'бо си'н’еи] — [си'н’еи не'бо], [а] — [сад] — [с’ад’]По-друге, якщо голосні вимовляються після губних, то вони додатково злегка лабіалізуються, при цьому більшого впливу зазнають голосні переднього ряду [и]та [і].По-третє, на артикуляцію голосних мають вплив задньоязикові приголосні і[г]: задньорядні голосні [а], [о], [у]стають трохи передніші й вищі за ізольовані [а], [о], [у].Голосні ж переднього ряду [и], [і]після задньоязикових завжди відсуваються назад, а [е]відсувається назад і піднімається вгору.По-четверте, після носових приголосних голосні, як правило, назалізуються (набувають носового призвуку); найбільшою мірою назалізація простежується між двома носовими, дещо менше, але чітко — після носового [м]чи [н].Наголошеність /ненаголошеність голосних у СУЛМ має різний вияв.Артикуляція наголошених голосних загалом збігається з ізольованою вимовою їх. Ненаголошені голосні високого [у], [і]та низького [а] підняття в своїй артикуляції не змінюються.Стосовно ненаголошених голосних [е], [и]та [о], то артикуляційно вони відрізняються від наголошених [е], [и],[о]:мають тенденцію до звуження, підвищення артикуляції, хоча цей ступінь може бути різним і залежить від артикуляційних особливостей дальшого голосного. Ненаголошений голосний високо-середнього підняття [и]має чітко простежувану тенденцію до переходу в розряд голосних середнього підняття.Зміни спричинені впливом загальних умов вимови, наз. позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший – комбінаторними.