ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 26.11.2019
Просмотров: 620
Скачиваний: 1
Важливим напрямом поліпшення фінансування системи соціального захисту населення може бути виведення заробітної плати з тіні, головним чином, шляхом зменшення податкового тягаря на неї. Існуюча в даний час система оподаткування доходів громадян, завдяки високій ставці не стимулює отримання таких заробітків через касу підприємства, а створює об'єктивні умови для її приховування та отримання у вигляді готівки.
При цьому працівник економить на податках, але втрачає на послугах державного соціального страхування - пенсійного, медичного, на випадок безробіття, профзахворювання тощо. Роботодавець економить на сплаті відрахувань у соціальні фонди, що для нього є досить вагомим джерелом отримання додаткового незаконного прибутку .
Зниження податкового тягаря на доходи громадян приведе до легалізації значної частини виплат найманим працівникам, зацікавить громадян більше і якісніше працювати і, як наслідок, розширить базу фінансування фондів системи соціального захисту населення.
В останній час органи державної влади наполягають на впровадженні єдиного соціального внеску. Проте, на нашу думку, є декілька негативних наслідків запровадження такого обов'язкового платежу:
в першу чергу постраждають застраховані особи, оскільки невчасно та не в повному обсязі отримуватимуть допомогу по соціальному страхуванню та соціальні послуги. Законопроектом не передбачено взаємозаліку коштів на підприємствах. Тобто спочатку всі страхові кошти перераховуватимуться фондам, а якщо підприємству необхідні кошти для оплати листків непрацездатності або для здійснення іншої страхової виплати, то воно має запросити відповідні суми у відповідному фонді;
створюються умови для використання державою коштів страхових фондів не за цільовим призначенням, а для цього "дірок" в Державному бюджеті багато;
не знаходить свого вирішення у законопроекті задекларований прогноз про скорочення адміністративних видатків фондів соціального страхування. Попередні розрахунки показують, що це потребуватиме значного збільшення штату Пенсійного фонду для обслуговування єдиного соціального внеску та здійснення додаткових витрат страхових коштів для створення технічних умов в органах Державного казначейства;
законопроектом передбачено утримання страхових внесків із сум допомоги по соціальному страхуванню, які виплачуються за рахунок цих же страхових внесків, що, з одного боку, суперечить усім принципам здійснення соціального страхування, а з іншого - призведе до зменшення сум страхових виплат, отримуваних застрахованими особами.
Слід зазначити, що світового досвіду існування саме єдиного соціального внеску на сьогодні немає. В цих умовах особливо небезпечними є ініціативи, що руйнують фінансову стабільність системи соціального страхування та призводять до погіршення системи соціального захисту застрахованих осіб.
Актуальними питаннями вдосконалення функціонування державних цільових фондів є удосконалення актуарних розрахунків. Їх доопрацювання, прийняття та реалізація зумовлюють потребу вирішення комплексу методичних, правових і організаційних завдань щодо оцінки страхових ризиків.
Виникнення пенсійного страхування особливо пов'язане з необхідністю проведення актуарних розрахунків, задачі яких пов'язані з оцінюванням частот випадкових подій і тому ґрунтуються на математичних моделях теорії ймовірностей і статистики. Досвід розвинутих країн показує, що для актуарного забезпечення пенсійних схем зазвичай потрібне проведення спеціалізованих досліджень. В США, наприклад, цією справою займається Товариство актуаріїв.
В тематику актуарних досліджень для пенсійних схем входить збір та аналіз статистичної інформації, включаючи дані про смертність та інвалідність; фінансові та інвестиційні дослідження для пенсійних схем; математичне моделювання пенсійних схем (актуарна математика). В Україні дослідження в області актуарної математики мають фрагментарний та епізодичний характер, що пояснюється дефіцитом інформаційного забезпечення та кваліфікованих кадрів.
Уряд досить широко залучає досвід розвинутих держав при вирішенні ряду проблем державних цільових фондів, що не завжди є виправданим. В Україні поки що недостатні власний досвід управління і належні механізми суспільного контролю за діяльністю органів, які розпоряджаються коштами соціального страхування.
Наслідками запровадження зарубіжного досвіду в даній сфері є неефективне адміністрування при невиправданому зростанні адміністративних витрат. Тому використання апробованих в інших державах систем соціального страхування необхідно здійснювати з урахуванням національних особливостей шляхом проведення серйозних експериментів з ґрунтовним аналізом їх результатів.
Отже, з метою стабільного функціонування державних цільових фондів потрібно вжити таких першочергових заходів:
забезпечити стабільне, стійке фінансування прийнятих програм соціального захисту населення відповідно до затверджених показників бюджетів усіх рівнів, бюджетів фондів державного соціального страхування, бюджетів недержавних фондів, які здійснюють різні види соціального страхування громадян;
активніше залучати кошти населення через розвиток і стимулювання обов'язкового і добровільного страхування; забезпечити стійкість і надійність страхових систем у виконанні страхових зобов'язань за рахунок підвищення вимог до розміру статутного капіталу, розвитку інституту перестрахування, резервування тощо.
8. Методи і форми фінансування державних витрат. Бюджетні кредити. Державні дотації. Державні гарантії.
Видаткова частина бюджету являє собою, як уже зазначалося, зведення бюджетних асигнувань конкретним міністерствам і відомствам, об'єднанням та установам, управлінням і відділам виконавчих органів місцевого самоврядування. Головне завдання щодо виконання видаткової частини бюджету — забезпечення раціонального використання державних коштів на всіх ділянках бюджетного фінансування.
Порядок фінансування з відповідної ланки бюджетної системи встановлюється центральним органом державної виконавчої влади у сфері фінансової діяльності — Міністерством фінансів.
Фінансування із бюджету — це перерахування коштів на рахунки розпорядників бюджетних коштів (особові, реєстраційні, спеціальні реєстраційні, поточні) з казначейського рахунка (або рахунка відповідного бюджету), які відкриті в банківських установах і в органах казначейства в межах, визначених у фінансових планах та кошторисах і затверджених у бюджеті. '
Установи, підприємства й організації фінансуються за рахунок того бюджету, в якому були передбачені для них необхідні асигнування. Бюджетні асигнування — це планові суми, в межах яких можуть здійснюватися видатки з бюджету. .
Фінансування з бюджету здійснюється на основі двох основних принципів: плановості та цільового характеру використання бюджетних коштів. Принцип плановості означає обов'язкову умову законодавчого затвердження даних видатків. Цільовий характер використання бюджетних коштів означає вимогу до розпорядників коштів використовувати виділені кошти за їх цільовим призначенням. _;
Організація фінансування покладена на фінансовий орган, який здійснює виконання відповідного бюджету. Органи Державного казначейства (або банківські установи) перераховують кошти з казначейського рахунка (або рахунка бюджету) на рахунки розпорядників коштів. У процесі фінансування фінансові органи здійснюють контроль за економним і цільовим використанням бюджетних коштів.
Керівники бюджетних установ, які одержують у своє розпорядження бюджетні асигнування, називаються розпорядниками коштів.
Розрізняють три ступені розпорядників коштів: головні, другого і третього ступенів. За обсягом наданих їм прав, обов'язків і відповідальності розпорядники коштів поділяються: по державному бюджету — на головних, другого і третього ступенів, а по місцевих бюджетах — на головних і третього ступеня.
Поділ розпорядників коштів на ступені по тому чи іншому бюджету залежить від структури управління галуззю економіки чи соціально-культурних установ.
Головними розпорядниками бюджетних коштів по державному бюджету є міністри і керівники інших центральних відомств (установ), по місцевих бюджетах — керівники управлінь (відділів) обласних, міських і районних державних адміністрацій, а по міських (міст районного підпорядкування), сільських і селищних бюджетах — голови цих рад.
До розпорядників коштів другого ступеня належать керівники підвідомчих міністерств і відомств, органів управління, яким, у свою чергу, підпорядковані окремі підприємства, організації та установи.
Розпорядниками коштів третього ступеня є керівники установ, організацій, підприємств, які підвідомчі головним чи другого ступеня розпорядникам бюджетних коштів (призначень).
Наприклад, органи Державного казначейства України фінансуються за рахунок Державного бюджету, а їхні керівники є розпорядниками коштів: голова Державного казначейства України — головним розпорядником коштів, начальники управлінь Державного казначейства в АРК, областях, містах Києві і Севастополі — розпорядниками коштів другого ступеня, а начальники відділень Державного казначейства у районах, містах і районах в містах — розпорядниками коштів третього ступеня.
Розподіл розпорядників коштів по місцевих бюджетах на два ступені обумовлено тим, що місцеві органи управління галуззю поділяються на дві ланки. Так, районне управління освіти очолює керівник, який є головним розпорядником бюджетних коштів.
Бюджетні кредити — це надання коштів з бюджету суб’єктам підприємницької діяльності на поворотній основі, що загалом не властиве бюджетним відносинам. На відміну від банківських кредитів вони видаються на більш пільгових умовах та за нижчими процентними ставками.
Державна дотація — кошти, що виділяються з бюджету підприємствам на покриття їхніх збитків.
В умовах переходу до ринкової економіки особливе місце в процесі кредитування підприємств і установ займають державні гарантії. Гарантія надається з метою забезпечення надійності повернення кредитів. У ситуації, коли позичальник неспроможний виконати передбачені платежі, гарант зобов'язаний провести необхідні розрахунки за власні кошти. У разі, коли гарантом є держава, обсяги кредитування підприємств і установ значно зростають.
Державна гарантія – це зобов'язання держави (в особі уряду) повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у разі невиконання позичальником зобов'язань за одержаними позиками. Гарантії надаються органам місцевої влади (АР Крим, місцевим громадам та ін.) та суб'єктам підприємницької діяльності. Надання державних гарантій за кредитами суттєво зменшує кредитний ризик, що супроводжується зниженням процентних ставок за кредитами. Але поряд з цим, механізм надання державних гарантій має бути виваженим, оскільки неповернення позичальником позик призводить до витрачання коштів державного бюджету. Формою надання державних гарантій є поручительство – зобов'язання виконати передбачені платежі в разі невиконання їх позичальником (частково або в повному обсязі).
Надані державою гарантії можуть бути внутрішніми та зовнішніми. Внутрішні гарантії – це гарантії уряду перед резидентами країни. Зовнішні гаранти – перед нерезидентами. У разі невиконання боржником своїх кредитних зобов'язань гарантія уряду, по суті, перетворюється на дотацію підприємства. За наявності гарантій нерезидентам такі дотації надаються у ВКВ, що зумовлює зростання державного зовнішнього боргу. До того ж, внаслідок функціонування бюрократичного механізму надання державних гарантій, далеко не завжди вони використовуються з метою фінансування найбільш перспективних проектів.
Прийняття рішення про надання державних гарантій в Україні передбачає проведення експертизи проектів, яку здійснює Кабінет Міністрів України, зокрема, для експертного оцінювання залучають Національне агентство реконструкції і розвитку, Валютно-кредитну раду, Міністерство економіки, Фонд державного майна України, Міністерство фінансів, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків. Остаточне рішення про надання державних гарантій затверджується постановою Кабінету Міністрів України. З метою забезпечення виконання державних гарантій уряд визначає банка-агента.
Гарантії за іноземними кредитами надаються Центральним банком країни. Так, Національний банк України може бути гарантом кредитів, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками та міжнародними фінансовими організаціями. Гарантії надаються під заставу Державного валютного фонду та іншого державного майна. У випадках, коли погашення кредиту передбачено здійснювати за рахунок бюджетних коштів, суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності має одержати гарантійний лист від КМУ. На основі одержаного листа НБУ здійснює резервування валютних коштів уряду, що приймаються як застава під гарантію банка. НБУ веде облік наданих гарантій, забезпечує зарахування валютних коштів на рахунки банка, здійснює оперативне управління валютними коштами, що використовуються як застава, та забезпечує (в разі виникнення відповідних умов) оплату заборгованості перед іноземними кредиторами.
Схема надання державних гарантій підприємствам
Для впорядкування кредитних проектів, що фінансуються за рахунок іноземних кредитів, передбачається застосовувати відповідну систему супроводження кредитів, за допомогою якої можна буде здійснювати контроль: за цільовим використанням кредитів, фінансовим станом позичальника, ефективністю використання іноземного кредиту. Такий контроль проводять банки-агенти КМУ, органи державної податкової служби, митниця, Фонд державного майна України та інші органи державного управління.