ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.07.2024
Просмотров: 61
Скачиваний: 0
В Українській державі вкрай загострилась соціально-політична ситуація, яскраво засвідчувало сумну тенденцію, початок якій поклала ще доба Центральної Ради — дальше поглиблення прірви між деклараціями (в тому числі й законодавчими) і реальністю.
Якщо говорити про період Директорії, то Директорія не була спроможна об'єднати українські сили. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп під командуванням отамана М.Григор'єва, яка перед тим тривалий час боролася з ними на півдні України. Перейшов на бік більшовиків також анархіст Н.Махно зі своїм великим загоном. Ще більше значення мав перехід на бік більшовиків Дніпровської дивізії, що стояла поблизу Києва, під командою отамана Зеленого. Україна вкрилася повстанськими загонами, які не визнавали влади Директорії. Простір їх дій був обмежений: кожний діяв у своєму регіоні. Вони часто змінювали орієнтацію: то ставали на бік Директорії, то переходили до більшовиків, чим посилювали анархію. А у Директорії не було сил боротися з радянськими військами, з плинними настроями повстанських отаманів, з антиукраїнською агітацією.
Багато заперечень викликало призначення С.Петлюри — цивільної людини на пост Головного отамана.
Також однією з причин поразки Директорії є те, що домовитися з державами Антанти уряду Директорії не вдалося, оскільки основною вимогою Антанти залишалося відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії в її боротьбі з більшовиками, Антанта щедро підтримувала російську Добровольчу армію, очолювану генералом Денікіним. Кабінет С.Остапенка не мав успіху і всередині держави. Проти уряду почали бойкот соціалісти. Більшовики також вели агітацію проти Директорії як "буржуазного уряду".
Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. 6 березня 1919 p. під натиском більшовицьких сил Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.
На початку квітня в Рівному була проведена реорганізація Директорії: вона складалась тепер з С.Петлюри, Л.Макаренка, одного представника від ЗУНР та двох — від соціалістичних партій. Впорядковано функції Директорії та її взаємини з урядом. Директорія мала тільки затверджувати закони, проекти яких готувалися міністерствами, і давати розпорядження лише останнім.
Створено новий уряд: головою кабінету став Б.Мартос. Новий Уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з більшовиками. В боротьбі з ними він вирішив спиратися не на чужу силу, а на повстанців. Соціалісти бойкотували уряд С.Остапенка, а праві кола стали в опозицію до соціалістичного уряду Б.Мартоса.
Такі часті зміни уряду були невипадковими. Щодалі влада переходила в руки отаманів. Директорія й Кабінет Міністрів грали тільки декоративну роль.
У серпні 1919 p. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Командування Української галицької армії пропонувало йти походом на Одесу з тим, щоб очистити узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і тоді вже рушити на Київ. Цей план — найбільш раціональний — зустрів опозицію з боку командування армією УНР, яке вважало, що обстановка вимагає спершу заволодіти Києвом. Було прийняте компромісне, але не краще рішення — одночасно йти і на Одесу і на Київ.
У той же час до Києва спішно наближалися загони Добровольчої армії генерала Бредова. 30 серпня 1919р. більшовики без бою залишили Київ. 31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії. Війська УНР відступили на захід, опинившись між трьома вогнями: більшовиками, армією та Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь та Поділля.
Директорія фактично розпалась. 15 листопада 1919 p. вона передала владу С.Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її в формі партизанської боротьби.
Західноукраїнська Народна Республіка не поспішала остаточно об'єднатися з Наддніпрянською Україною, і на те були поважні причини. У січні 1919 p. обидві республіки послали спільну делегацію на мирну конференцію до Парижа, де обстановка у чотирьох частинах України розглядалася окремо. Найкращим було становище Галичини, бо з розпадом Австрії всі народи, що входили до її складу, дістали право на розбудову власного життя у власній державі.
На практиці сталося інакше. Уряд ЗУНР негайно, в листопаді 1918 повідомив президента Вільсона про своє оформлення і просив захисту проти намагань Польщі анексувати Галичину. Польський комітет народовий, представник Польщі на мирній конференції, вжили заходів, щоб донести світові, що українські війська перебувають під командою німецьких старшин і що створення України в інтересах Німеччини та Австрії.
Наприкінці лютого 1919 p. мирна конференція направила місію до уряду ЗУНР для переговорів з приводу перемир'я з Польщею. Члени місії виявили повне нерозуміння взаємовідносин Галичини і Польщі, і, поставивши вимогу негайно припинити воєнні дії, запропонували демаркаційну лінію між Галичиною та Польщею. Третина Східної Галичини зі Львовом та Дрогобицьким районом (нафта) залишалася за Польщею. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, і війна з Польщею продовжувалася. Внаслідок скарг уряду ЗУНР до мирної конференції 4 квітня 1919 p. було вислано іншу комісію під головуванням генерала Боти. Новий міжнародний проект українсько-польської угоди був більш сприятливий. За Галичиною залишався Дрогобицький повіт. Уряд ЗУНР прийняв цей проект у квітні 1919 р. до Польщі із Франції прибула добре озброєна армія генерала Галлера. Вона була призначена Антантою виключно для боротьби проти більшовиків, але польський уряд спрямував її проти галицької армії. Перед переважаючими силами французів війська галицької армії відступили.
На початку червня, щоб запобігти падінню дисципліни, було. проведено реформу: президентові Є.Петрушевичу надано права диктатора, він створив Раду уповноважених (С.Голубович, С.Витвицький, В.Курманович, І.Мирон). Диктатура сприяла заспокоєнню у війську й припинила анархію. Внаслідок цього галицька армія мала успіхи, але вони були нетривкі.
У середині липня 1919 p. Українська галицька армія перейшла р. Збруч, щоб об'єднатись з військами У HP. Але об'єднати два уряди було неможливо — цьому перешкоджали ідеологічні та персональні чинники.
С.Петлюра і весь провід УНР вважали Є.Петрушевича диктатором недемократичним і незаконним, а Є.Петрушевич і провід ЗУНР вважали перебування С.Петлюри на чолі армії шкідливим для справи.
Так закінчився короткий і глибоко трагічний період історії ЗУНР, яка дала багато прикладів національної солідарності та розуміння державних інтересів.
3. Історичні уроки
РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЙ 1917-20 рр. В УКРАЇНІ
Починаючи від лютого 1917 p., коли під впливом демократично-революційних процесів значний розвиток одержали національно-визвольний рух і боротьба за відродження української державності.
Це був тривалий і багато в чому трагічний період державно-правової історії України. Внаслідок низки причин у 1917—1920 pp. не вдалося втілити в життя ідею відродження державності. Утворену у 1917р. Українську Народну Республіку також не вдалося відстояти: дуже міцними виявилися протиборствуючі їй зовнішні сили, а також не було єдності у боротьбі за національне відродження безпосередньо в Україні. Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія являли собою важливі сходинки у створенні незалежної України. Але в результаті боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її у кінцевому рахунку тоталітарним режимом. Зазначена українська територія увійшла до складу Союзу РСР, а західна частина України опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Румунії.
Історія боротьби за державне відродження України свідчить, що успіх міг бути досягнутий у важкий період 1917—1920 pp. тільки за умов згуртованості народу, його солідарності. На жаль, цього не трапилося.
Протистояння соціальних, національних та політичних прошарків, груп та партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України на тому чи іншому етапі боротьби, набувало гострих форм, що гальмувало будівництво української державності і у кінцевому підсумку призвело до кризи.
Лише опора на власні сили могла призвести до перемоги, а вона досягалася перш за все забезпеченням згоди а Україні. Зрозуміло, сподіватися про ідеальну, загальну згоду в умовах громадянської війни та іноземної інтервенції було б утопією, але демократам, прибічникам державного відродження України для досягнення згоди слід було б прикладати більше зусиль, перш за все у сфері соціально-економічної політики. Деяким лідерам партій слід було б менше думати про задоволення власних амбіцій. Іншим чинником, який породив зазначені труднощі, була переоцінка іноземних сил як опори в боротьбі за незалежність України. Усі іноземні сили, які залучались до справи збереження самостійності України, в кінцевому підсумку переслідували власні інтереси, нерідко протилежні інтересам народу України.
Наведені внутрішні та зовнішні чинники й визначили характер кожного етапу в боротьбі за державне відродження України в 1917—1920 pp., стали підставою для дослідження у даному розділі пропонованої етапізації.
Зазначені прорахунки національних демократів, а також допомога російських більшовиків більшовикам України вирішальною мірою полегшили прихід до влади у північно-східній частині України в грудні 1917р. більшовицького уряду і в підсумку — утворенняУСРРта встановлення радянської влади на більшій частині України.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999.
2. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998.
3. Семененко В.І. Радченко Л.О. Історія України. – Харків, 2000.
4. Лановик Б. Матейко Р. Матисякевич З. Історія України. – К., 2000.
5. Рибалка К.І. Історія України. – Ч.І. – К., 1994.
6. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця XVIII ст. –К., 1977.
7. Історія України. Під редакцією Зайцева Ю. – Львів, 1997.
8. Котляр М. Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.
9. Довідник з історії України. За ред. Підкови І. В. Шуста Р.М. Вид. в 3 томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995; –Т.3. – К., 1999.
10. Верстюк В.Ф. Дзюба О. М. Репринцев В. Ф. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.