ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 02.07.2024
Просмотров: 65
Скачиваний: 0
Паралельно вдосконалювалась внутрішня структура самих міністерств, які, в основному, поділялися на департаменти.
Слід звернути увагу на розвиток в період гетьманства інституту державної служби. До речі, після перевороту було звільнено лише призначених Центральною Радою міністрів та їх заступників. Решта чиновників лишалася на своїх посадах. Всі, хто перебували на державній службі або планували поступити на неї, мали принести "урочисту обітницю" на вірність Українській державі.
На відміну від системи центральних органів Української держави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Найперше, слід зазначити, що "Закони про тимчасовий державний устрій України" практично не торкалися цих проблем. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, та й взагалі вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.
Гетьманська адміністрація активно діяла у напрямі формування "свого" самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні наслідки дальшого протистояння. Ці зміни звелися до того, що відповідно до нового закону про вибори до земств (за часів гетьманщини було поновлено колишні назви) від 5 вересня 1918 p. вводилася куріальна система — дві курії залежно від суми земського податку — та інші обмеження. Роз'яснюючи новий закон, міністр внутрішніх справ Кістяковський заявив: "Наша куріальна система приведе до того, що земське життя буде направляти середня курія — хлібороби, елемент досить культурний і виключно національний". Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже Центральна Рада, за гетьманства остаточно поступилася місцем програмі формування регулярних, професійно підготовлених збройних сил. І незважаючи на те що німецьке командування до цих планів поставилось без ентузіазму, гетьманська адміністрація зробила важливі кроки в напрямі організації майбутньої української армії.
Крім воєнного міністерства, в якому діяли головне артилерійське, головне інтендантське і головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.
Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалася з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з визначення правових основ самого процесу законотворчості. Так, вже в "Законах про тимчасовий державний устрій України" в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося, що "Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій черзі".
Не можна також ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й освіти.
За місяць до падіння гетьманства Скоропадський в своїй черговій "Грамоті до Українського народу" від 22 жовтня 1918 p. встиг зробити певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: "В області внутрішнього життя Наше правительство видало ряд законів, котрі кладуть міцну основу для майбутньої державності України. Було видано закони про громадянство, про встановлення Державного Сенату, про заведення двох українських університетів, вироблено законопроект про встановлення Української Академії Наук і Мистецтв; видано було закони, що кладуть міцну основу створенню своєї армії й флоту, поліпшено становище всіх працівників судового відомства, народних учителів і духівництва; видано закон про порядок виборів в земські і міські установи, заведено державний земельний банк і за цей час видано більше 400 інших законодавчих актів, метою котрих являлось упорядкування політичного й економічного життя України. Наслідки всіх заходів незабаром виявились у загальному підвищенні економічного і культурного добробуту краю, що являється головною запорукою тривалості самої держави ".
Після зречення гетьмана Директорія, утворена у листопаді, фактично прийшла до влади. 18 грудня 1918 p. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва. 26 грудня був створений перший уряд Директорії на чолі з В. Чеховським.
Того ж самого дня Директорія проголосила свою заяву, а услід за нею прийняла цілу низку законів. В заяві Директорія пояснювали громадянам, що відтепер вся влада в УHP має належати лише трудящим класам: робітництву та селянству. Класи нетрудові позбавлялись права порядкувати державою. Директорія запевняла, що передасть свої права і повноваження лише трудовому народові самостійної УНР.
18 жовтня 1918 p. українська парламентарна репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва та студентства Галичини та Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині, її головою (президентом) став Є.Петрушевич.
Українська Національна Рада постановила взяти долю народу в свої руки. В її рішенні було записано: І) всі українські землі під орудою Австрії становлять єдину етнографічну цільність; 2) тепер вони представляють окрему Українську державу; 3) всі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів; 4) Українська Національна Рада прийме найближчим часом конституцію нової держави; 5) Українська Національна Рада приймає рішення, що на майбутній мирній конференції український народ презентуватимуть його власні представницькі органи, оскільки австрійська влада не має права говорити від імені незалежної України.
Це рішення було проголошено 19 жовтня 1918 p., і цей день є початком існування ЗУНР.
З проголошенням ЗУНР вищу владу захопила Українська Національна Рада. Саме з цього виходив Основний тимчасовий закон, прийнятий 13 листопада 1918 р. на сесії Української Національної Ради. В ньому, зокрема, говорилось: І) держава, проголошена Українською Національною Радою 19 жовтня 1918 p., має назву Західна Українська Народна Республіка; 2) до неї входять всі українські етнографічні території, що знаходяться під управлінням Австрії; 3) ця територія утворює самостійну ЗУНР; 4) її сувереном є увесь народ, що обирає своїх представників до Установчих зборів ЗУНР, а Українська Національна Рада і державний Секретаріат здійснюють владу; 5) гербом ЗУНР є золотий лев на синьому полі.
Прийнявши такий закон, Українська Національна Рада взяла на себе компетенцію парламенту. З часом сталися зміни в структурі та персональному складі Української Національної Ради. Так, 15 листопада на її засіданні було прийнято закон про доповнення її складу делегатами з повітів та великих міст краю, тобто вирішено зробити її більш представницьким органом.
У березні 1919 p. Рада прийняла закон про скликання Сейму ЗУНР, а у квітні — виборчий закон. Однопалатний Сейм скликався президентом.
Одним з основних завдань діяльності уряду ЗУНР було об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки зі Східною Україною. 10 листопада було схвалено резолюцію про те, що Державний Секретаріат має вжити заходів щодо об'єднання усіх українських земель в одній державі.
З найважливіших законів ЗУНР цього періоду був закон від 15 лютого 1919 р. про українську мову в державних установах, але водночас він дозволяв національним меншинам користуватися своєю рідною мовою у взаємовідносинах з державними властями. 8 квітня було схвалено закон про українське громадянство, за яким особи інших національностей до 20 травня мали заявити, чи хочуть вони стати громадянами Української держави. Якщо вони цього не зробили, то вважалися чужинцями і за бажанням могли виїхати з України. Кожен, хто заявив себе громадянином України, вважався за такого на усій території ЗУНР.
2. Причини поразки революції
Спочатку розглянемо причини поразки Центральної Ради. 4 грудня Центральна Рада отримала ультиматум Раднаркому за підписами Леніна і Троцького. Обвинувачення з боку радянського уряду зводилось до того, що відкликаючи в односторонньому порядку українізовані війська. Центральна Рада дезорганізує фронт, крім того, роззброює радянські сили в Україні й відмовляється пропустити війська проти Каледіна. А через два дні на засіданні Всеукраїнського з'їзду Рад М.Грушевський заявив, що в Україну вже вступила війська Раднаркому.
У відповіді на ультиматум (її підписали В.Винниченко й С.Петлюра) Раднарком обвинувачувався у грубому замаху на "право самовизначення України шляхом нав'язування їй своїх форм політичного устрою". М.Грушевський заявив, що "народні комісари" не мають права втручатися в українські справи, а у прийнятій на Всеукраїнському з'їзді Рад резолюції ультиматум визначався як "агресивний крок проти Української Центральної Ради". Нарешті, В.Винниченко і М.Порш в розмові по прямому дроту з українською делегацією, яка перебувала в Петрограді для участі в селянському з'їзді, підкреслили, що основою для переговорів між Центральною Радою й Раднаркомом може бути визнання УНР й заява народних комісарів про повне невтручання у її внутрішні справи. Більшовики ж, навпаки, незважаючи на численні декларації про "самовизначення націй аж до відділення", не переводили своїх відносин з Україною в площину міжнародного права.
Постає закономірне запитання: чому перед такою загрозою, а тим більше після вітальних телеграм Центральній Раді, після багатотисячних маніфестацій на її підтримку, після широкомовних й цілком обґрунтованих заяв, що український рух підтримують мільйони багнетів, чому все ж таки Центральна Рада не змогла протистояти більшовицькому наступу, а в творах В.Винниченка з'явилися такі сумні рядки: "Я під той час уже не вірив у особисту прихильність народу до Центральної Ради”.
Відповідь на це питання лежить у площині двох факторів — зовнішнього й внутрішнього.
Насамперед, це характерна для української історії проблема політичної орієнтації. Лідери Центральної Ради, зазначив В.Винниченко в своєму "Заповіті борцям", опинилися перед вибором: де шукати допомоги проти ворога нашого національного визволення (Росії)? Думка щодо цього не була однозначною: одна частина стояла за те, щоб шукати її в народі, йдучи назустріч вічним соціально-економічним прагненням його, щоб із гасла "Вільна Україна" зробити гасло "Вільна Україна без холопа і пана", щоб з'єднати всі прагнення в одне, щоб однобічне визволення розвинути у всебічне. Інша частина Центральної Ради не знайшла в собі ні сили, ні мужності, ні бажання прийняти це гасло, вона переважною більшістю голосів висловилась "за орієнтацію на зовнішні сили, за кликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська".
Пояснюючи причину приходу на Україну німецької армії та її статус, М.Грушевський наголосив, що вона "залишатиметься рівно стільки, скільки це буде потрібно для визволення України".
У житті — не так сталося, як гадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах і скаргах на безчинства гостей, які почували себе не "приятелями", а повноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандуючого німецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження на Україні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів й німецького судочинства.
Результати такої "дружби" показали себе дуже швидко. "Будучи в гущі народу, — писав В.Винниченко, — я на свої очі бачив, що дала нашій нації "орієнтація на зовнішні сили".
Що ж стосується внутрішнього фактора, то тут спостерігається універсальна закономірність, якою є вічна прірва між задумом і його втіленням у життя, що виявилася у спробах Центральної Ради реалізувати намічену соціально-економічну програму. Українські лідери добре усвідомлювали вирішальне значення соціально-економічних перетворень. Та цей далекоглядний висновок лишився тільки політичним заповітом. Так само фатальну роль відіграла й нездатність Центральної Ради налагодити ефективний державний механізм.
Однак була ще одна причина. Ще на початку діяльності Центральної Ради М.Грушевський запропонував визнати "всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством". Він щиро прагнув національного миру й злагоди, однак, зіткнувшись з цілком злободенною дилемою — пріоритет прав нації чи прав людини, все ж таки обирає перше. 1 це породило низку труднощів.
У житті, таким чином, все виявилося набагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансів у тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратники не змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.
Головною проблемою занепаду гетьманату полягала в тому, що українські політичні партії, більшість з яких сповідувала соціалізм, вороже ставилися до гетьмана. В.Винниченко, зокрема, назвав політичний режим гетьманської держави "чорносотенно-буржуазною вакханалією". Таких же оцінок трималися й чимало його соратників. Тим більше, що в особі гетьмана вони вбачали противника українства, незважаючи на його численні заяви про "національно-український характер" нової держави. Органи місцевого самоврядування теж ставилися до гетьмана неприязно.