Файл: IUK_metodichka.pdf

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

Радянська влада, відновлена в Україні в кінці 1919 - на початку 1920 років, стала приділяти увагу українській культурній роботі. В новому уряді цією ділянкою опікувався Народний комісаріат освіти, очолюваний Володимиром Затонським. При місцевих ревкомах і радах організовувалися відділи народної освіти. Школи, вищі навчальні заклади, бібліотеки, театри та інші культурні і мистецькі заклади були націоналізовані. Скасовувалася плата за навчання у школах усіх типів.

Радянський уряд підтримав початкові кроки Української академії наук, надав їй приміщення та виділив необхідні кошти. Восени 1919 р. у трьох відділах УАН – історико-філологічному, фізико-математичному та соціальноекономічному – працювали 26 науково-дослідних кафедр, 15 комісій, 3 інститути, кілька комітетів і кабінетів, бібліотека.

Важливе значення для подальшого розвитку нової української літератури мала творчість Володимира Сосюри, Василя Чумака, Василя Блакитного (Еллана) та інших. Шукали своє місце у вирії подій літератори, що вже здобули своє визнання – Павло Тичина, Максим Рильський, Степан Васильченко.

Чи не найпопулярнішим видом мистецтва часів громадянської війни був театр. В 1920 р. в Україні працювало понад 20 стаціонарних та пересувних театрів. Першим державним драматичним театром УРСР став театр імені Тараса Шевченка (березень 1919). У містах і селах України виникло багато оркестрів народних інструментів, хорів, ансамблів. Почали працювати народні консерваторії в Харкові, Києві, Одесі; Київський музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка. В 1919 р. було засновано Державну хорову капелу «Думка».

Розвивалося, незважаючи на важкі умови, й образотворче мистецтво. Величезної популярності у протилежних політичних таборах набув жанр агітаційного плакату. Споруджувалися пам’ятники полеглим бійцям, діячам історії та культури. Тенденція до демонтажу пам’ятників дореволюційного минулого, започаткована зняттям монумента Петру Столипіну в Києві у березні 1917 р., була підхоплена й радянською владою.

Революція та громадянська війна призвели до політичного розшарування і протистояння не тільки різних верств суспільства, але й діячів культури. Значна частина її опинилася в національно орієнтованому таборі. Провідними діячами Центральної Ради та Директорії були письменник Володимир Винниченко, історики Михайло Грушевський та Микола Василенко, літературознавець Сергій Єфремов. Більшовики, визнаючи найважливішими завдання соціальноекономічного плану, на першому етапі відштовхнули від себе значну частину української інтелігенції, але пізніше залучили до своїх починань багатьох діячів науки, мистецтва, освіти.

***

2. Культура України у 1920-1930-ті роки.

Перемога у громадянській війні дозволила радянській владі перейти до відтворення порушених господарських та громадянських структур, до розбудови культурної сфери. 9 березня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України прийняв постанову «Про обов’язкове студіювання у школах місцевої

78

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

мови, а також історії та географії України», яка не була виконана з огляду на об’єктивні умови. Майже через рік (21 лютого 1920) ВУЦВК ухвалив постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською», яка теж не була реалізована на практиці. Нарешті, в серпні 1921 р. було прийнято декрет РНК УСРР «Про запровадження української мови у школах та радянських установах», що з великими складнощами втілювався у життя. В жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У ухвалив директиву з національного питання, в якій повторювалися постанови конференції РКП(б) 1919 р. щодо української культури і мови. Директива стала проголошенням офіційного курсу на розвиток двомовності в республіці і вільний розвиток української мови і культури, але вільний у розумінні класовому.

Рішучий крок до здійснення політики українізації було зроблено на XII

з’їзді РКП(б) (1923). Саме після цього з’їзду вона стала офіційно проголошеним курсом, обов’язковим для всіх членів партії. Передбачалися остаточне переведення шкіл, дитячих будинків та ін. на українську мову (крім установ національних меншин) протягом двох років і поступова українізація всіх установ професійної освіти. Українська мова і українознавство пропонувалися для неукраїнських шкіл як обов’язкові дисципліни. Українізовувалися і деякі військові навчальні заклади. У Всеукраїнській Академії наук розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено Інститут української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки, вчителі і науковці викладали на курсах українізації тощо. В 1923 р. в Україну з еміграції повернулася частина інтелігенції на чолі з Михайлом Грушевським.

Відбувалася українізація державних установ. При Раднаркомі УРСР була утворена Центральна Всеукраїнська комісія з українізації на чолі з Власом Чубарем, на місцях створювалися відповідні губернські та округові комісії. Проводились облік службовців та їх атестація на знання української мови. Українізація, що відбувалася під контролем партійних структур, ставала частиною загального процесу розвитку української культури.

Під час літературної дискусії 1925-1928 років з надр ЦК КП(б)У виринув так званий «хвильовізм» - полемічні вислови і думки Миколи Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури, що характеризувалися як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. Літературна дискусія стала гострою суперечкою в середовищі української творчої інтелігенції про шляхи розвитку літератури і мистецтва в умовах НЕПу. Будучи виявом плюралізму поглядів, який ще допускався радянською владою у 20-х роках, дискусія відбила широкий спектр підходів до розуміння національної специфіки мистецтва, практики культурного будівництва в Україні, проблем українізації.

Одночасно в партії почалася боротьба з «націонал-ухильництвом», яке нібито очолював нарком освіти Олександр Шумський. В 1927 р. його було усунуто з посади, а в другій половині 1927 р. у КП(б)У спалахнула боротьба з «шумськізмом». Тільки завдяки особистій позиції Миколи Скрипника та його тактичним здібностям політика «українізації» тривала далі і була перенесена саме в галузь освіти, науки і культури.

79

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

Важливим чинником поступової демократизації культури стала ліквідація неписьменності (лікнеп). Протягом 1921-1923 років у республіці було навчено грамоті близько мільйона чоловік. Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов’язком громадянина перед державою.

Головним науковим осередком республіки залишалася Всеукраїнська академія наук (ВУАН). Зберігаючи структуру, закладену під час свого заснування, Академія об’єднувала близько 40 науково-дослідних закладів.

Ще до початку радянської українізації з’явилися нові, оригінальні явища в літературі, театрі, образовому мистецтві. Українізація як офіційна політика багато в чому створила сприятливі умови для більш-менш вільного розвитку цих явищ. В еволюції мистецтва змагалися й суперечливо поєднувалися традиції більш ранньої пори та досвід свіжих культурних сил, покликаних до життя революційними зрушеннями.

Багатьох майстрів пера не стало ще до 1917 р., деякі емігрували. Тож молоді літератори – запальні максималісти – намагались створити мистецтво, співзвучне пролетарській революції. В літературі 20-х років сформувалася яскрава революційно-романтична течія, представниками якої були Павло Тичина, Василь Блакитний (Еллан), Василь Чумак, Володимир Сосюра. В 1921 р. у Києві виникло об’єднання «неокласиків» - Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, які прагнули засвоїти досвід світового письменства, тяжіли до гармонійності й прозорості поетичної форми. Інші творчі засади обстоювали представники авангардових течій: українські імажиністи, футуристи та інші. Значний внесок у розвиток письменства доби національ- но-культурного відродження зробили памфлети Миколи Хвильового, новели Григорія Косинки, сатира і гумор Остапа Вишні, драматургія і проза Миколи Куліша, Андрія Головка, Юрія Яновського.

В новому українському театрі продовжували працювати корифеї сцени – Панас Саксаганський і Михайло Старицький. На зміну їм ішла плеяда майстрів середнього та молодшого поколінь – Олександр Сердюк, Наталія Ужвій, Амвросій Бучма, оперні співаки Марія Литвиненко-Вольгемут, Іван Паторжинський, Оксана Петрусенко. Найвизначнішим діячем, справжнім реформатором театру був Олександр (Лесь) Курбас. У 1922 р. він заснував у Києві унікальний колектив «Березіль» (з 1926 р. у Харкові) – експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Курбас полемізував як з прихильниками дореволюційних «малоросійських» смаків, так і з ультра революційними експериментаторами, що руйнували театр як такий. Представником принципово іншого підходу до театрального жанру був один із засновників і незмінний керівник Київського драматичного театру імені Івана Франка Гнат Юра.

Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті роки також українська музика. В 1922 р. виникло перше в Україні музично-творче об’єднання – Товариство імені Миколи Леонтовича, ядро якого складали композитори Михайло Вериківський, Григорій Верьовка, Лев Ревуцький, фольклористи Порфирій Дему-

80

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

цький, Климент Квітка, музикознавець Марія Грінченко. В 1923 р. у Харкові відкрився перший Державний симфонічний оркестр, а в 1925 р. – Державний оперний театр.

Серед художніх угруповань в образотворчому мистецтві виділялися Товариство художників в Одесі, Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Асоціація художників Червоної України (АХЧУ). До складу останньої входили Іван Їжакевич, Карпо Трохименко, Федір Кричевський. Плідно працювали в цей час Михайло Бойчук та його школа, Микола Самокиш, Анатолій Петрицький. Традиції книжкової графіки, закладені творцем оригінального художнього стилю 20-х років Григорієм Нарбутом, яскраво продовжували його послідовники: Марк Кирнарський, Артем Середа та інші.

Процеси українізації було насильницьки припинено у 1932-33 роках. «Шахтинська справа», викриття так званого «національного ухилу» в КП(б)У, міфічних «Спілки визволення України»,«Українського національного центру», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналіс- тичного блоку» - це далеко не повний перелік злочинів сталінщини в кінці 20-х

– на початку 30-тих років. В 1933-1935 роки постанови ЦК ВКП(б) піддали нещадній критиці «помилки КП(б)У в запровадженні колективізації та національному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Україну направлені Павло Постишев та його помічники. З арештом у травні 1933 р. письменника Михайла Ялового почалися репресії проти діячів культури Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями, застрелився Микола Хвильовий, був заарештований та відправлений у табори Остап Вишня. Леся Курбаса звинуватили у націоналізмі, вигнали з театру, ув’язнили і згноїли у таборі. Жертвами репресій стали художник Бойчук та його послідовники, драматург Куліш, письменники-члени Всеукраїнської асоціації пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), майстерні революційного слова «МАРС», неокласики, футуристи та інші. Відразу після вбивства Сергія Кірова в грудні 1934 р. були заарештовані й розстріляні Григорій Косинка, Дмитро Фальківський та інші. Тільки письменників за цей час було репресовано близько 500. Саме про цих людей можна сказати, що вони уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація маркси- стсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед, гуманітарного профілю, «проріджено» кадри національного учительства й кооперативного руху. Наприкінці 1938 р. масовий терор припинився, але справу було зроблено. Звузилася тематика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням «формалізму» припинилися стильові пошуки. На перший план висувалось декретоване державою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво стало перетворюватись на величезну пропагандистську установу. Спеціальними постановами ЦК ВКП(б) були ліквідовані всі літературні, художні об’єднання, замість них створено централізовані структури – Спілку письменників Радянського Союзу, Спілку композиторів, Спілку художників; вони мали свої відділення - республіканські організації. Концертна діяльність була монополізована Українською державною філармонією.

81