Файл: історія.docx екзамен.docx

Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найвизначнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк.

Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів.

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі. Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.

40.Кирило-мефодіївське братство

Кири́ло-Мефо́діївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів»[1].

Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України. Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.

41. Здійснення реформ 60-70 р.Р. Хіх ст.. В Україні та її наслідки

1)Земська реформа

Земська́ рефо́рма 1864 року — реформа системи регіонального управління Російської імперії, зумовлена необхідністю пристосувати самодержавний лад до потреб капіталістичного розвитку та прагненням царської влади залучити на свій бік лібералів у боротьбі з революційним рухом.

Проект реформи розробляла з 1859 комісія при Міністерстві внутрішніх справ Росії (голова М. А. Мілютін, з 1861 — П. О. Валуєв). Згідно з «Положенням про губернські і повітові земські установи» (1864), були створені губернські та повітові земські збори та земські управи. В основу виборчої системи були покладені виборні, майнові (цензові) та станові засади.

Виборці ділилися на 3 курії: повітових землевласників, міських виборців і виборних від сільських товариств.

Право участі у виборах за 1-ю курією мали власники не менш ніж 200 дес. землі, власники промислових, торговельних підприємств або нерухомого майна на суму не нижче 15 тис. крб або з доходом не менше 6 тис. крб на рік, а також уповноважені від землевласників, товариств і установ, що володіли не менше 1/20 цензу 1-й курії.

Виборцями міської курії були особи, які мали купецькі свідоцтва, власники підприємств або торгових закладів з річним обігом не нижче 6 тис. крб, а також власники нерухомої власності на суму від 500 крб (у невеликих містах) до 3 тис. крб (у великих містах). Від виборів, таким чином, були усунуті наймані робітники, дрібна буржуазія, інтелігенція.

Вибори за селянською курією були багатоступеневими: сільські товариства обирали представників на волосні сходи, ті — виборників, а останні — «гласних» у повітові земські збори.

Губернські гласні обиралися на повітових земських зборах.

Система виборів забезпечувала значне переважання в земствах поміщиків.

Головами губернських і повітових з'їздів були предводителі дворянства.

Земські збори і управи як установи не мали права спілкуватися між собою, не мали примусової влади, бо поліція їм не була підпорядкована; їх діяльність контролювалася губернаторами і міністром внутрішніх справ, які мали право припиняти виконання будь-якої постанови земських зборів.

Побоюючись впливу земських установ, уряд надав їм право відати лише місцевими господарськими справами: утриманням шляхів сполучення, будівництвом і утриманням шкіл і лікарень (для чого земства отримували фінансування за рахунок місцевих зборів), піклуванням про розвиток місцевої торгівлі та промисловості тощо.

Земську реформу провели не скрізь і не одночасно. До кінця 1870-х років земства були створені в 34 губерніях Європейської Росії і в Області Війська Донського (де 1882 року їх ліквідовано). Багато регіонів Російської імперії земств не мали.

Земська реформа сприяла розвитку місцевої ініціативи, господарства та культури.

2) Судова реформа

Судова реформа (1864 р.) запровадила діаметрально протилежну дореформеній системі судоустрою організацію судових органів, що будувалася згідно з процесуальними та організаційними формами буржуазних держав.

Правовою основою проведення судової реформи стали Судові статути, що були прийняті 20 листопада 1864 р. Судові статути в частині судового устрою ("Учреждение судебных установлений") запропонували значне скорочення чисельності судових інстанцій та суттєве спрощення судової системи. Замість складної структури дореформених судів створювалися дві системи судів: загальна та мирова.

Система мирових (місцевих) судів (розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи, передусім намагаючись примирити сторони) складалася з двох ланок: 1) дільничний мировий суддя (зазвичай, у повіті було декілька дільниць мирового суду, кожна з яких об'єднувала по кілька волостей); почесний мировий суддя (не мали спеціальної дільниці, але користувались усіма правами мирового судді), 2) повітовий з'їзд мирових суддів - апеляційна інстанція для справ, що розглядалися дільничними мировими суддями (у складі не менш як трьох суддів). Загальною касаційною судовою інстанцією, яка також поширювалася на мирові суди, було визначено Сенат. Провідною ланкою в системі мирових судів був мировий суд із підсудністю в цивільних справах на суму до 500 руб., а в кримінальних - по злочинах і проступках із санкцією до 300 руб. штрафу, трьох місяців арешту чи до трьох років тюрми.

Мирові суди в українських губерніях, порівняно з центрально-російськими, створювалися на декілька років пізніше (на Правобережній Україні - з 1871 р.). Суддів у мирових судах обирали повітові земські збори на три роки для сільської місцевості, а для міст-обирали міські думи. Щоправда, в губерніях Правобережної України мирові судді призначалися царським міністром юстиції. Кандидат на посаду мирового судді мав відповідати певним вимогам: мати високий майновий статус, середню або вищу освіту, стаж практичної роботи не менше 6 років та бути не молодшим 25 років.

Перебудову системи мирових (місцевих) судів було проведено наприкінці 80-х років на підставі Положення про земських дільничних начальників (1889 р.). Згідно з цим документом, дільничні мирові суди та з'їзди мирових судів на деякий час (до 1912 р.) було ліквідовано у більшості місцевостей України (крім великих міст - Одеси й Харкова).

3) Військова реформа

--1860—1870-х pp. — складова частина царських реформ 60—70-х pp.; були викликані скасуванням кріпацтва, розвитком капіталістичних відносин, розвитком військової техніки, неспроможністю кріпосницької організації армії, яка проявилася в Кримській війні 1853—1856 pp., і прагненням уряду зміцнити армію в умовах зростання озброєнь європейських країн. Військові реформи проводилися під керівництвом військового міністра Д. Мілютіна. Одним із завдань реформи було скорочення армії в мирний час при значному збільшенні її під час війни за рахунок створення навченого запасу. Скорочення складу армії з 1132 тис. чол. (1864) до 742 тис. (1867) дозволило збільшити навчений запас до 1870 р. до 553 тис. чол. У1862—1864 pp. була проведена реформа місцевого військового управління: створено 15 військових округів на чолі з командуючими військами округу. У1868 р. було реорганізовано Військове міністерство, внаслідок чого всі галузі військового управління й війська були підпорядковані військовому міністру. У1868 р. затверджено нове положення про польове управління армії у воєнний час. Для підготовки офіцерських кадрів замість кадетських корпусів створювалися військові гімназії і військові училища (1863— 1864), а також юнкерські училища (з 1864) для осіб, що не мали середньої освіти. Поліпшилася вища військова освіта в академіях (Миколаївській Генштабу, Артилерійській та Інженерній); створена Військово-юридична академія (1867).

Швидка мобілізація прусської армії та її перемога у франко-прусській війні 1870—1871 pp. прискорили введення загальносословної військової повинності (1874) в Росії. Згідно із законом 1 січня 1874 р. призиву на військову службу підлягали особи всіх класів і станів з 21 року; загальний термін служби становив 15 років, з них 6 — дійсної і 9 — у запасі. Для осіб, які мали середню і вищу освіту, термін дійсної служби скорочувався (від 4 років до 6 місяців). Існували значні пільги за сімейним станом (не призивалися єдині в сім'ї сини і єдині годувальники сім'ї тощо). Звільнені від призову зараховувалися в ополчення, що призивалося лише під час війни. Козаки проходили військову службу на особливих умовах.