Файл: [NF]НФ протокол 20.doc

Сила процесів збудження характеризувалась перш за все 1)здатністю структур нервової системи швидко утворювати і міцно зберігати умовні рефлекси. В сучасній психофізіології для характеристики сили збудження поширене використання аналізу динаміки працездатності: висока сила збудження характеризується найбільш тривалим утриманням продуктивності. Отже, сила збудження( й темпераменту взагалі) можна визначати як 2)здатність тривало утримувати високий темп в роботі (здатність до високої працездатності). Крім того, силу збудження характеризують 3)за критеріями толерантності вироблених умовних рефлексів до певних видів гальмуючих впливів, а саме: занадто високого збільшення сили умовного подразнику (толерантність до внутрішнього безумовного поза-межового гальмування) і дії сторонніх подразників (толерантність до зовнішнього гальмування). В сучасну практику визначення сили збудження і гальмування також вводять вивчення реакції на різні речовини, зокрема, кофеїн, бром, тощо.

Сила процесів гальмуванняхарактеризується здатністю структур нервової системи швидко утворювати різновиди умовного гальмування. Найбільш поширено для цього використовують засоби актуалізації диференціювання або умовного гальма.

Врівноваженістьхарактеризує співвідношення сили процесів збудження і гальмування.

Рухомість характеризує здатність структур нервової системи швидко змінювати процеси збудження на гальмування і навпаки. Для визначення рухомості використовують зміну сигнального значення подразників на свою протилежність – отже, визначають здатність до перенавчання. Але, у зв’язку з широким контекстом поняття «рухомість» поступово у методологію її визначення увійшли засоби, які вивчають властивість, що не співпадає зі змістом поняття рухомість, визначеного І.П.Павловим, наприклад, швидкість діяльності, працездатність і т.п.. Плутанини з цього приводу дозволяють уникнути внески в методологію досліджень типу темпераменту психофізіологів, які здійснювали адаптацію типології І.П.Павлова, що створювалася при вивченні поведінки собак, до поведінки людини (Б.М.Теплов, В.М. Русалов, Ян Стреляу та інші). Завдяки цим дослідженням критерії типів доповнилися. Зокрема, додані 1)лабільність нервової системи – швидкість протікання психічних процесів, що може бути визначена і швидкістю діяльності, і працездатністю 2)динамічність – легкість і швидкість утворення позитивних (динамічність збудження) і гальмівних (динамічність гальмування) умовних рефлексів 3)сезитивність – визначається по мінімальній інтенсивності подразнення,що викликає психічну реакцію 4)реактивність, або швидкість включення у психічну реакцію 5)пластичність/ригідність, які характеризують гнучкість пристосування до дійсності 6)активність, що характеризує інтенсивність впливу суб’єкту на зовнішній світ, тощо.

Однак з таким поповненням критеріїв типології вона вже виходить за рамки суто типів ВНД і відноситься до різновиду типології темпераменту. Темперамент за визначенням його контексту (див. табл. визначення термінів) поняття більш широке, ніж ВНД, що описується за висунутими І.П.Павловим критеріями-властивостями нервової системи. До провідних складових темпераменту, крім всіх зазначених психічних властивостей і властивостей нервової системи, відносять его-спрямованість особистості (екстраверсія/інтроверсія), емоційну збудливість (нейротизм/стабільність). Визначення темпераменту за критеріями его-спрямованості і емоційної збудливості, зокрема, здійснюють за тестом Ганса Юргена Айзенка (див. тест Айзенка). В цій методиці зазначення типу темпераменту здійснюється в певних межах континуума властивостей, які оцінюються по бальній системі.

Типи екстраверт і інтроверт позичені у Карла Юнга. Але Карл Юнг надавав їм не зовсім таку трактовку, яка з часом стала загальноприйнятою. Так, екстраверти, за Юнгом мають об’єктивний, неупереджений погляд на речи; інтровертів характеризує вкрай суб’єктивне, індивідуальне сприймання світу. В сучасній узагальненій трактовці екстравертна спрямованість означає спрямованість его на інших людей і зовнішній світ, а інтровертна – на себе і власний внутрішній світ. Незаперечливою заслугою Г.Ю.Айзенка є внесок досить об’єктивних критеріїв в типологію екстра/інтраверсії. Він простежив зв’язок інтро- та екстраверсії з різними рівнями викликаної активації кори за результатами ЕЕГ і показав, що однакова стимуляція викликає у інтровертів і екстравертів різну за виразністю реакцію кори. У інтровертів спостерігається висока ступень викликаного збудження кори, тобто надзвичайна її збудливість, чутливість до стимуляції, що, на думку Айзенка, поясняє уникання ними зовнішніх сильних подразників. У екстравертів, навпаки, ступень викликаного збудження кори – низька, що зумовлює їх пошук зовнішніх подразників. Отже, у екстравертів і інтровертів визначається досить різний рівень збудливості кори головного мозку (сенсорний поріг), що, на думку Айзенка, свідчить на користь генетично закріпленого походження екстра- і інтроверсії. Ці відмінності Айзенк зв’язує з різною інтенсивністю висхідних активуючих впливів РФ стовбуру на кору. Крім того, в дослідженнях Г.Ю.Айзенка показано, що подразнення язику 4-ма краплями лимону призводить до виділення у інтровертів вдвічі більшої кількості слини, ніж у екстравертів. Екстраверти раніш починають сексуальне життя, частіше займаються сексом, і змінюють партнерів, відрізняються свободою сексуальної поведінки, швидше звикають до сильних стимулів і шукають нові стимуляції, більш терплячі до болю, ніж інтроверти, частіше переривають роботу для того, щоб побалакати, збудження підвищує ефективність їх діяльності, а інтровертам заважає. Працездатність екстравертів звичайно зростає к середині дню і вони зберігають бадьорість вечором, а у інтровертів бадьорість і працездатність максимальні зранку. Інтроверти рідко відчувають нудьгу і втрату інтересу до певних об’єктів, відрізняються більшою постійністю.

У основі розрізнення у контінуумі (або за шкалою) нейротизм – стабільність Айзенк визначив реакції вегетативної системи, які щільно зв’язані з реакцією лімбічної системи і мотивацією поведінки. Так нейротичні люди швидше, ніж стабільні, реагують на больові, неприємні подразники, а сама реакція на таки стимули в них триває довше.

Айзенк вважав переконливими кілько наукових досліджень, які стверджували про спадкове виникнення таких невротичних рис, як тривожність, істерія і вимушені дії. Це на його думку доводило генетичне походження властивостей на шкалі нейротизм-стабільність.

Шкала – психотизм – сильне супер-его, у порівнянні з іншими, була додана у пізніх роботах вченого. Люди з високим показником психотизму егоцентричні, холодні, люблять спорити, агресивні, імпульсивні, вороже налаштовані до оточуючих, підозрілі і антисоціальні. Люди з низьким показником психотизму – альтруїстичні, схильні до співпраці і добре соціально адаптовані. Основа визначеного Айзенком психотизму повністю не з’ясована. За робочою гіпотезою на роль такої основи може претендувати андроген-продукуюча система. Діатезісно-стресова модель Айзенка відбиває спостереження, які свідчать, що люди з високим рівнем фактору нейротизм підлягають більшому ризику неврозу у стресовій ситуації. Високий показник психотизму створює високий ризик захворювань психозами при стресі.

Слід підкреслити, що такі ж самі визначення типу темпераменту, що взяті з типології Гіппократа І.П.Павловим, додані і до типології Г.Айзенка. Але основи цієї типології зовсім інші, тому однакові визначення можуть вказувати на різних у типології Павлова та Айзенка людей.

Нажаль, з розширенням критеріїв визначення типу темпераменту особистості часто зменшується об’єктивність таких визначень, особливо при використанні методів словесного тестування. Ще більш складною задачею є створення типології характеру.

Характер ( від грецького character – чеканка) - це сукупність стійких індивідуальних рис особистості, що формуються і виявляються в процесі діяльності та взаємодії з іншими суб’єктами, і зумовлюють характерні для неї способи поведінки.

В основі характеру лежать природжені і набуті властивості нервової системи – ВНД, які виявляються у процесі соціалізації особистості – в системі відносин особистості до оточуючого середовища – інших людей, а також до себе як особистості (самооцінка). Для типології проявів характеру застосовують величезну кількість принципів, зокрема, типологію за репрезентативними сенсорними системами (Люїса, Пуцеліка, Еріксона Мілтона в рамках НЛП), за типом інформаційного обміну (у рамках популярного в психології напрямку – соціоніки), навіть, за локалізацією біоенергетичних блоків у опорно-руховій системі (в рамках психосоматичної психології Вільгельма Райха, Олександра Лоуєна, В. Нікітіна).

Сигнальні системи і типи їх співвідношення. Функціональна асиметрія півкуль головного мозку

Під поняттям «І сигнальна система» розуміють сукупність умовних і безумовних рефлексів (на базі яких вироблені умовні) – у відповідь на конкретні, безпосередні стимули (сигнали). Сигналами тут можуть служити будь-які індиферентні подразники – лампочки, дзвоники, доторкання, голоси, тощо – які здатні безпосередньо сприйматися сенсорними системами. І сигнальна система забезпечує пристосувальну поведінку на основі безпосереднього, конкретно-чуттєвого сприймання світу у вигляді відчуттів (відбиття окремих властивостей явища, предмету), сприймань (відбиття явища або предмету у цілому, на підставі аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль, з встановленням зв’язків – асоціацій між структурами ЦНС, які обробляють інформацію) і уявлень (відбиття явищ або предметів після припинення їх безпосередньої дії, що потребує складної інтегрованої системної аналітико-синтетичної діяльності мозку зі створенням і утриманням складних ланцюгів асоціацій, активацією механізмів динамічної стереотипізації і зберіганням цільної інформації у структурах ЦНС, тобто активації механізмів пам’яті).

Під поняттям «ІІ сигнальна система» розуміють сукупність умовних і безумовних рефлексів (на основі яких вони вироблені) – у відповідь на дію опосередкованих, абстрагованих від конкретних сторін дійсності, стимулів (сигналів). Отже, тут сигналізація характеризується відволіканням від конкретного змісту безпосереднього сигналу, узагальненням, і виступає у якості певного коду. На роль абстрактних стимулів претендує ні сукупність складів або букв, або цифр, а саме їх семантичне значення – семантика коду (смисл слова, числа, смисл ноти, що відбита на нотному стані, смисл жесту калькіруючої сурдологічної мови, тощо). Головний стимул у ІІ сигнальній системі – слово, або, за Павловим, «сигнал сигналів». ІІ система забезпечує пристосувальну поведінку на основі узагальненого, абстрагованого сприймання світу у вигляді понять (абстрагованих, узагальнених вербальних уявлень про окремі предмети і явища дійсності), суджень (зв’язування понять у відповідності з законами логіки і зазначення причинно-наслідувальних зв’язків між ними, виявлення схожості та розбіжностей, ієрархії окремих сторін вербалізованих явищ), умозаключень (висновків про найбільш суттєві сторони і зв’язки реальності, що витікають з суджень про неї).

У людини перші умовні рефлекси на конкретні умовні сигналі утворюються на 7 день після народження. С 1 по 3 місяць життя немовля інтонує свої крики, гукає, гомонить, повторює, а інколи й сам вимовляє склади. На 4-5 місяцях спостерігається лепет, схожий на слова, що однак будуються з однакових складів. К 8 місяцю і до 1 року 2 місяців мова дитина включає багато звуко-унаслідувань і визначається як «лепетна мова» («мова няньок» - ляля, кука, піпі). Отже, на 10-12 місяць слово виділяється із комплексу інших подразників і стає “сигналом сигналів”, тобто поступово замінює весь комплекс. В інтервалі 1,5 – 2,5 років у дитини формуються двослівні речення (дай кука), словар дитини активно росте, з’являються питання – «як це називається?». Граматичні форми слова і речення починають появлятися приблизно з 2 років 4 місяців. З 2,5 до 3,5 років характерні словесне супроводження власних дій і словотворчість з використанням законів своєї мови. Наприкінці 3 року словниковий запас становить, як правило, близько 500-700 слів, а на 4,5,6 роках мовні функції значно вдосконалюються. До 5-7 років дитина, як правило, вже вміє вільно говорити рідною мовою. В лексиконі дітей з’являються абстрактні, понятійні позначення. Таким чином слово стає інтегратором першого порядку, а з часом воно значно віддаляється від конкретних сигналів, які замінює, і перетворюється на основу і спосіб абстрактного людського мислення. Словесна сигналізація, мова може розвиватися в процесі онтогенезу лише при спілкування з іншими людьми, без цього 2-а сигнальна система не розвивається (люди з долею, схожою на долю Мауглі визначаються як «феральні люди»).

І.П.Павлов визначає три типи співвідношення сигнальних систем і відповідно три типи ВНД за цім критерієм: 1)домінує І сигнальна система – художній тип, що сприймає світ переважно у образах, і в його пристосуванні переважну роль відіграють безпосередні сигнали; 2)домінує ІІ сигнальна система – розумовий тип, що схильний до відволікання від конкретного змісту стимулів, до узагальнення, і ведучими сигналами в його пристосуванні є слова; 3)І і ІІ сигнальні системи врівноважені, збалансовані – середній тип, для якого немає переваги ні з боку конкретних, ні з боку абстрактних сигналів.

Для визначення співвідношення сигнальних систем використовують проективні методи, різноманітні тести-опитування. У сучасній практиці одним з засобів вивчення співвідношення функціональної активності сигнальних систем є використання окулярів з різнокольоровим склом, яке дозволяє визначити провідне око. Але призначення таких окулярів для самого Павлова було б незрозумілим. Оскільки ця типологія була створена до визначального відкриття, яке не тільки підтвердило блискучі висновки вченого, але й поклало абстрактні положення теорії на тверду матеріальну основу. Йдеться про функціональну асиметрію великих півкуль мозку, що виявлена у результаті дослідження хворих на епілепсію, у яких з лікувальною метою зроблено переріз мозолистого тіла і передньої спайки мозку (це так звані тести Р. Сперрі). Крім впізнання візуальних сигналів, що пред’являлися окремо відповідній половині поля зору (за допомогою спеціального пристрою), прооперованим пропонувалося мацати предмети і писати правою і лівою рукою без зорового контролю. Отже, створювалися умови, в яких зорові і тактильні сигнали з правого боку потрапляють тільки у ліву півкулю, і навпаки.