ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 21.02.2019
Просмотров: 842
Скачиваний: 5
-
Співставте погляди різних шкіл ранньогрецької філософії на першооснову світу : Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Геракліт, Піфагор, Демокрит.
Іонійська філософія. Засновник Мілетської школи - Фалес (біля 625–547 до н.е.) - був першим математиком і фізиком. Як основу усього існуючого Фалес розглядав воду, яку вважав одушевленим началом. За Фалесом, усе має душу, як, наприклад, магніт, що притягає залізо. Учень Фалеса Анаксимандр (біля 610-540 до н.е.) в якості начала і основи усього вважав – апейрон – невизначене, необмежене. Поняття «апейрон» Анаксимандра вже знаходиться на шляху звільнення мислення від образно-метафоричної форми, конкретно-почуттєвої образності. Анаксимен (біля 588-525 до н.е.) – учень і послідовник Анаксимандра – першоосновою вважав повітря, оскільки воно найбільш безякісне, усепроникливе. Таким чином він у своїх поглядах знову перейшов до конкретно-наочних уявлень про першооснову, не змігши втриматись на висоті абстрактного мислення вчителя.
Геракліт з Ефесу (біля 544-483 до н.е.) основою космосу він вважав вогонь і першим в античній філософії висунув і обґрунтував ідею про розвиток світу, вказуючи на причину його вічного відновлення, становлення, розвитку - боротьбу протилежних начал. Світові процеси Геракліт пояснював ритмічною пульсацією вічно живого вогню, його розміреним розгоранням і згасанням. Ідея боротьби протилежних начал сполучалася в Геракліта з думкою про вічність змін, що відбуваються у світі, символом яких є образ потоку, плину ріки.
Засновник піфагорійської школи був Піфагор. В якості основи світу піфагорійці висунули кількісні співвідношення: підгрунтям всього є число, числові співвідношення складають саму сутність природи. Таким чином, вчення піфагорійців про першооснову було більш абстрактним, ніж у філософів Мілетської школи й у Геракліта. Вони зробили важливий крок у напрямку звільнення мислення від образно-метафоричної форми.
Давньогрецьким атомістом був Демокрит (460-370 до н.е.). Демокрит вважається основоположником матеріалістичного напрямку в філософії. Основні положення його вчення: матеріальний світ складається з атомів – найдрібніших неподільних пероцеглин усього сущого – і порожнечі; всі речі, в тому числі й душа – лише тимчасові комбінації атомів; атоми знаходяться у вічному русі у нескінченному просторі, утворюючи нескінченну безліч світів; усе у світі відбувається відповідно до необхідності, випадковість неможлива; на основі уявлення про атоми розробляється і теорія пізнання: від речей відокремлюються тонкі оболонки (образи) речей, котрі впливають на органи відчуття, але чуттєве сприйняття дає лише "темне" знання. "Світле" знання фіксує сутність речей, яку можна отримати через розум; саме розум встановлює існування невидимих атомів та пустоти, тобто атоми недоступні чуттєвому пізнанню, вони осягаються лише розумом.
-
Проаналізуйте вислови Протагора «Людина є мірою всіх речей» і Сократа «Пізнай самого себе» та визначте специфіку проблематики класичного періоду в порівнянні з попереднім етапом розвитку античної філософії.
Особливість проблематики класичного періоду полягає в тому, що філософи класичного періоду Першими здійснили повернення філософської проблематики від пізнання природи (космосу) в напрямі людини (мікрокосму) та реалій її буття здійснили. Вперше це зробили софісти. Софістів справедливо називають представниками грецького Просвітництва: вони не тільки уособлювали собою критичне ставлення до всього того, що було предметом віри, а й популяризували знання в широких колах своїх численних учнів. Але софісти поставили на перший план суб’єктивний момент у ставленні людини до світу. Протагор (480-410 до н.е.) у своїй праці «Про істину» сформулював знамениту тезу: «Людина є міра всіх речей: існуючих, що вони існують, не існуючих, що вони не існують». Це означало, що судити потрібно не просто про речі, а про існування речей «через людину», що привело софістів до релятивізму, згідно з яким знання, закони, моральні принципи носять відносний, умовний характер, а значить, і загальнообов’язкове знання неможливе.
Саме проти цього виступив Сократ (470-399 до н.е.) – один з найбільш відомих філософів Стародавньої Греції. Відмовившись від пізнання природи, вважаючи, що світ речей не повинен цікавити справжнього філософа, Сократ зосередив основну увагу на питанні, що таке людина та її свідомість, на самопізнанні. «Пізнай самого себе» - улюблений вислів Сократа. За Скоратом, предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало.
Зосередившись на дослідженні етичних проблем, Сократ вважав філософію вченням про те, як належить жити, і основне завдання її вбачав у виявленні того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей, згідно Сократу, є результатом незнання істини, доброго: якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не здійснить злого вчинку. Саме розум здатний дати вище загальнообов’язкове знання, яке є джерелом морального удосконалювання людини. Така позиція отримала в історії філософії назву етичного раціоналізму.
3. Охарактеризуйте метод Сократа і обґрунтуйте, що діалог можна вважати найбільш продуктивною формою комунікації в сучасному глобалізованому світі.
Зосередившись на дослідженні етичних проблем, Сократ вважав філософію вченням про те, як належить жити, і основне завдання її вбачав у виявленні того, що таке добро і зло. Аморальні вчинки людей, згідно Сократу, є результатом незнання істини, доброго: якщо людина знає, що таке добро, вона ніколи не здійснить злого вчинку. Саме розум здатний дати вище загальнообов’язкове знання, яке є джерелом морального удосконалювання людини. Така позиція отримала в історії філософії назву етичного раціоналізму.
Але знання, за Сократом, не можна отримати у готовому вигляді, одержати ззовні, проголосити. Людина має прикласти значні зусилля, щоб набути його, воно народжується в процесі діалогу між людьми, що спільно шукають істину, у процесі зіткнення протилежних думок і точок зору. Метод Сократа, який на його честь був названий в історії філософії сократичним, сам автор іменував «майевтикою» (грець. - повивальне мистецтво). Він полягав у тому, щоб допомагати істині народитися в ході спілкування. Вихідне начало методу - іронія, за допомогою якої Сократ будив у людей сумнів у загальновизнаних істинах і тим самим запрошував їх до міркування.
Сократ не фіксував письмово своїх думок, вважаючи, що думка має жити в діалозі, живому спілкуванні. Зміст його думок відомий через вчення його учнів, зокрема Платона. Сократ звернув увагу на те, що істина є процес, а філософія - не сама по собі мудрість, а прагнення до неї. Він любив говорити: «Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того».
В основі діалектичного методу і сьогодні залишився діалог як зіткнення протилежностей, протилежних точок зору. І сама зміна (рух) як в мисленні (у Сократа), так і в природі і в суспільстві - це результат постійного зіткнення діалектичних протилежностей, виникнення, становлення і розв'язання суперечностей між ними.
4. Проаналізувавши умови, що надали філософії Сократа статусу «етичного раціоналізму», визначте чи можна абсолютизувати роль розуму в етичній поведінці людини.
Зосередившись на дослідженні етичних проблем, Сократ багато уваги приділяв з'ясуванню змісту таких понять, як "справедливість", "добро", "зло», як належить жити.. Філософія розумілася Сократом як пізнання того, що таке добро і зло. Пошук знання про добро і справедливість в діалозі з одним або декількома співрозмовниками сам по собі створював ніби особливі етичні відносини між людьми, які збиралися разом не заради розваги і не заради практичних справ, а заради здобуття істини. Саме розум здатний дати вище загальнообов’язкове знання, яке є джерелом морального удосконалювання людини. Такий етичний раціоналізм становить сутність вчення Сократа. Аморальний вчинок Сократ вважає плодом незнання істини: якщо людина знає, що таке добро, то вона ніколи не вчинить погано - таке переконання грецького філософа. Поганий вчинок ототожнюється тут з помилкою, а ніхто не робить помилок добровільно, вважає Сократ. І оскільки моральне зло йде від незнання, значить, знання - джерело моральної досконалості. Знання доброго - це, за Сократом, вже і значить слідувати доброму, а останнє веде людину до щастя. Але Сократа не зрозуміли і не прийняли ні софісти-новатори, ні традиціоналісти-консерватори: софісти побачили в Сократа "мораліста" і "відроджувачі засад", а захисники традицій - "нігіліста" і руйнівника авторитетів. Після доказів Сократа можна зробити висновок, що ми зможемо абсолютизувати роль розуму в етичній поведінці людині.
5. Проаналізувавши вчення Платона про ідеї, визначте вплив цих поглядів на формування його гносеологічної концепції.
Продовжувачем філософського вчення Сократа був його учень Платон (427-347 р. до н.е.) – творець системи об’єктивного ідеалізму. Значне місце в філософії Платона належить вченню про буття, згідно якому реальність розпадається на дві сфери: світ ідей і світ речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Матеріальний світ – „тінь” світу ідей, вторинний; ідеями-еталонами є також найважливіші етичні принципи. Ідеї утворюють ієрархію: від менш загальних – до більш загальних, на вершині якої - поняття блага, добра. Матерія, за Платоном, є чимось невизначеним, безформним, що не має самостійного існуванням, що псує ідеї, є лише можливістю, а не дійсністю.
Платон розробив так звану „теорію спогадів”, що є основою його гносеологічної концепції. Людина складається з безсмертної душі, що належить до царства ідей, і смертного тіла – в’язниці душі. Платон вважав, що душі людей зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. До того як вселитися в людське тіло, душа перебувала у своєму чистому ідеальному стані, і їй був відкритий світ ідей. Вселившись же у матеріальне тіло, душа забуває те, що раніше знала. Розглядаючи пізнання, Платон використовує притчу про печеру: "Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, на стінах якої очі бачать гру тіней. Змушені бачити усе життя лише тіні, не бачачи реальних предметів, люди звикають вважати ці тіні справжніми предметами”. Проте сприйняття речей виступають стимулом для пригадування їх справжньої сутності. Тобто пізнання – процес пригадування душею знань, що зберігаються в ній. Щоб душа в ході переселень залишилася в царстві ідей, тобто звільнилася від тіла, необхідно досягти вищої досконалості: підкорити чуттєві потяги вищому розумному прагненню до блага. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більшою мірою душі вдається позбавитися тілесності. “Ідеї”, таким чином, пізнаються за допомогою розуму, незалежно від чуттєво даного зовнішнього світу, який не може дати справжнього знання, істини, а лише думку про неї.
6. Проаналізувавши філософські погляди Платона та Аристотеля на людину, обґрунтуйте їх соціальну спрямованість і визначте спільні та відмінні риси цих концепцій.
За Платоном людина складається з безсмертної душі, що належ. до царства ідей, і смертного тіла – в’язниці душі.
Етико-політичне вчення Платона передбачає певне розуміння ним сутності людини. Душа складається з двох рівнів: розумної, здатної пізнавати світ ідей і прагнути до блага, і чуттєвої, зв’язаної з тілом. Чуттєва частина душі поділяється на афективну, зв’язану зі шляхетними пристрастями - хоробрістю, мужністю і пристрасну (хтиву) душу, яку характеризують низькі і грубі почуття. На основі цього Платон поділяє усіх людей на три категорії – в залежності від того, яка частина душі в них переважає:
– люди з переважаючою розумною душею (правителі), люди афективного типу (охоронці держави); люди пристрасного типу (селяни і ремісники).
За Платоном, якщо кожен клас буде чітко виконувати свої функції, то в державі буде порядок. Для Платона благо держави вище, ніж благо особистості.
Аристотель вважає людину найбільш досконалою істотою матеріального світу. «Матерія» людини - це її тіло, «форма» - її душа. Як «матерія», тіло - це можливість душі. Душа людини, за Аристотелем, складається з трьох частин:
– рослинної – функції харчування, росту;
–тваринної – функції відчуття, потяги;
– розумної – здатна осягати загальне – вищої.
Перші дві частини нерозривно зв’язані з життям тіла і тому смертні, розумна частина – безсмертна, після смерті вона зливається з вищим Розумом. Аристотель визначає людину як суспільну (політичну) тварину, яка не може існувати поза суспільством – державою, що є формою співжиття громадян. Мета держави - загальне благо.
У цих концепціях є як спільні, так і відмінні риси. По-перше, і Платон, і Аристотель розділяють душу і тіло людини, визначаючи душу як безсмертну, а тіло – смертне. Є певні відмінності у визначенні рівнів душі: Платон виділяє розумний та чуттєвий, а Аристотель – рослинний, тваринний і розумний. До спільних рис можна також віднести соціальну спрямованість цих концепцій: обидва філософа визначають метою держави – загальне благо, а не індивідуальне.
7. Розкрийте причини того, що в елліністичний період на перший план в філософії виходять проблеми етики.
Елліністичну філософію характеризують такі головні філософські школи: епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм
Епікуреїзму був притаманний так само індивідуалістичний характер. Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Філософію він розумів як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від людських страждань: «Порожні слова того філософа, що не лікують ніякі страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороби тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороби душі». Епікурейська етика гедоністична (від грець. hedone – задоволення), саме задоволенню епікурійство надавало значення мети життя. Але епікурійці при цьому мали на увазі не чуттєве задоволення, не грубу тваринну насолоду.
Великим авторитетом в елліністичну епоху також користувалося вчення стоїків Панецій Родоський ,Посідоній,Зенон з Кітія . Стоїки розуміли філософію як вчення і вправу, що приводять до благополучного доброчинного життя. Їх філософія ділиться на три частини: логіка, фізика, етика, які не можна відірвати одну від одної. Етика заснована на певному світогляді, логіка визначає основи мислення, а також пізнання дійсності, а останнє – обґрунтовує етичну поведінку. Усе у світі відбувається у відповідності з необхідністю, підкоряється логосу. Вища мета людини, як і в епікурейців, досягнення щасливого життя. Головна складова частина вчення стоїків – етика. Чесноти стоїки вбачали у вправах розуму, порок – у діях, якими керують нерозумні пристрасті. Та людина, що нездатна керуватися розумом, не є вільною.Найбільш видним представником римського стоїцизму були Сенека. усі його роботи присвячені етичним проблемам. Згідно Сенеці, все у світі підкоряється владі строгої необхідності. Бог – внутрішня правляча сила природи, що панує над розумом (логосом). Душа безсмертна, тіло – кайдани душі. Як основні принципи достойного життя, філософ виділяє: принцип згоди з природою і принцип підпорядкованості людини долі. Дія долі неминуча і невблаганна. Тому людині не варто впадати у відчай, адже змінити долю неможливо. ”.