ВУЗ: Не указан
Категория: Не указан
Дисциплина: Не указана
Добавлен: 21.02.2019
Просмотров: 844
Скачиваний: 5
8. Охарактеризуйте, в чому схожість та відмінність шляхів досягнення щастя з позицій епікуреїзму та стоїцизму.
Епікуреїзму (засновник Епікур) був притаманний індивідуалістичний характер. Головне у вченні Епікура – етика поведінки як спосіб досягнення щастя. Філософію він розумів як практичне вчення, що забезпечує людині щасливе безтурботне життя, вільне від людських страждань: «Від філософії немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороби душі».
Говорячи про щастя і задоволення, Епікур має на увазі окремого індивіда, а не суспільство. Епікур зазначав, що для того, щоб стати щасливою, людина повинна пізнати закони природи.
Саме задоволенню епікурійство надавало значення мети життя.. Щастя – це стан духовної стабільності (атараксії), який може виробити в собі лише мудрець, здатний перебороти страх перед богами і страх смерті. За Епікуром, є три види бажань: природні і необхідні для життя; природні, але для життя не необхідні; не необхідні для життя і не природні. Мудрець прагне тільки до першого виду бажань і утримується від інших. Результатом такої помірності є досягнення повної незворушності або безтурботності, що і являється щастям філософа.
Великим авторитетом в елліністичну епоху також користувалося вчення стоїків, засновником якого був Зенон з Кітія (336-265 до н.е.). Філософія стоїків ділиться на три частини: логіка, фізика, етика, які не можна відірвати одну від одної. . Вища мета людини, як і в епікурейців, досягнення щасливого життя.
Головна складова частина вчення стоїків – етика. Чесноти стоїки вбачали у вправах розуму, порок – у діях, якими керують нерозумні пристрасті. Порок – це пристрасть, що ігнорує розум. Та людина, що нездатна керуватися розумом, не є вільною. Шлях до щастя, згідно стоїків, лежить через апатію, тобто через викорінення жагучих почуттів, афектів. Тут видно близькість стоїчного поняття «апатії» і епікурейського поняття «безтурботність духу». Але вчення стоїків характеризує принципово новий момент: вони вводять поняття фатуму, долі, – залежності людського життя від необхідного ходу речей. Людина не владна змінити свою долю, але вона владна щодо свого відношення до неї. Доля веде того, хто згодний з нею, а незгодного – тягне.
9. Поясніть, як і чому змінився статус філософії в епоху Середньовіччя та проаналізуйте основні ціннісно-світоглядні орієнтири людини, що формуються в цю епоху.
Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації.
В період Середньовіччя (V по XV ст.) в умовах домінування християнської релігії і всевладдя церкви філософія опинилась в положенні “служниці богослов’я”. Середньовічна філософія вищою реальністю вважала не природу, а персоніфіковане духовне начало – Бога і розвивалась як пізнання Бога. Тому вона характеризується як теоцентрична.
В розвитку середньовічної філософії виділяють два основних етапи: період патристики (розробка вчень батьків церкви, які формували християнські догмати на основі тлумачення Священного писання) та схоластики (раціональне обґрунтування і доведення церковних догматів, надання їм ясності і переконливості.)
філософська думка середніх віків базується на християнському монотеїзмі, основу якого утворюють два важливих принципи: ідея божественного творіння та ідея божественного одкровення. Ідея творіння стала основою онтології: Бог як абсолютне буття створив природу і людину із нічого, одним лише своїм волевиявом. Ідея одкровення стала основою гносеології: Бог відкриває себе людині через священні тексти, трактування яких вважалось шляхом богопізнання.
Значне місце в середньовічній філософії належить християнській антропології та етиці. Людина вважається не лише створеною Богом, але й подібною до нього. Природа людини подвійна: в ній є божественне, духовне начало – свобода волі, розум і тілесне, гріховне, яке повинно бути підпорядковане духовному началу. Особлива увага приділялась внутрішньому життю людини, внутрішній людині, її самопізнанню, зверненому до Бога через сповідь. Смисл земного життя людини – у порятунку душі для вічного неземного життя, у єднанні з Богом.
Середньовічна філософія зробила істотний внесок в розробку ряду ключових понять і проблем філософії, зокрема, категорій віри і розуму, ідей соціального розвитку та історичного часу, а також зробила значний крок в розробці етичної проблематики, створивши вчення про духовний світ людини та загальнолюдські цінності, що є актуальними і сьогодні.
10. Проаналізуйте трансформацію поглядів на співвідношення віри та розуму в середньовічній філософії : Тертуліан – Августин – Абеляр – Аквінський.
Однією з головних проблем філософії Середньовіччя була проблема співвідношення віри і розуму, теології і філософії.
Хома Аквінський розмежовує "істини розуму" і "істини одкровення", області філософії й області теології. Але оскільки джерелом істини, у кінцевому підсумку, є Бог, то ці істини не можуть суперечити одна одній. Але людський розум обмежений у часі й у просторі і далеко не всі істини одкровення йому підвладні. Таким чином, на думку Хоми Аквінського, віра і розум повинні взаємодіяти таким чином, що розум через свої можливості повинний постачати вірі аргументи її правоти, і ця теза стає офіційним принципом взаємозв'язку віри і розуму, релігії і філософії.
Аврелій Августин (354-430 рр.). У поясненні світу виходив з християнської ідеї креаціонізму – творення Богом світу у всьому його багатстві з нічого. Віра в Божественний авторитет, зафіксований у Святому Письмі – основне джерело людських знань. “Вір – щоб розуміти”. Однак віра не відкидає доказів розуму. В дійсності ж люди отримують знання із своєї душі. По Августину, джерелом, творцем усіх понять є Бог. Сприймаючи в своїй душі дані поняття,людина сприймає ідею вічного і незмінного Бога.
Тертуліана цікавила, насамперед, проблема творення світу «із нічого», єдність (і божественність) людської душі і тіла; пізнання принципово непізнаного і віри; співвідношення добра і зла в конкретній людині і в суспільстві тощо.
Абеляр наполягає на раціонально-доказовому сприйнятті істини, оскільки людині необхідно не тільки сприймати, а й вміти захищати цю істину. Абеляр не має сумнівів в основних положеннях християнства, а лише закликає до осмисленого їх засвоєння. Христос витлумачується ним як втілення божественного розуму, тому він дійшов висновку, що необхідно ототожнити поняття "християнин" і "філософ", зрівнявши філософію та теологію. Самого засновника християнства Абеляр трактує як філософа-раціоналіста, який вербує своїх прихильників невблаганною силою логічних аргументів.
11. Визначте основні положення християнської філософії, проаналізувавши соціальні погляди Августина Блаженного.
Християнська філософія-філ., заснована на христ. релігії. З усіх "отців церкви" найбільший вплив на розвиток філософії мав Августин Блаженний Аврелій. Він доводив, що Бог - найвище буття. В ньому перебувають вічні ідеї, які зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не з необхідності. Душа людини, за Августином, є безсмертною. Реальне життя - лише підготовка до загробного. Чим швидше людина звільниться від пут земного життя, тим швидше досягне "блаженства". Віра в Бога - вихідний момент пізнання. Творцем усіх ідей і понять він вважає Бога. Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, первинність віри над розумом. Церква - єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. У вченні Августина Блаженного виявилась одна з основних тенденцій феодального світосприймання - ідея лицемірного аскетизму, зневаги до плоті, до матерії. "Гріховному" та "тимчасовому" земному життю він протиставляв вічне й "блаженне" "потойбічне" існування. Августин різко протиставляє державу і церкву. Держава заснована на любові до самої себе, на егоїзмі, а церква - на любові людини до Бога.
12. Проаналізувавши онтологічні погляди Томи Аквінського, обґрунтуйте його роль як систематизатора схоластичної філософії.
Середньовіччя в ЗхЄвропі пройшло під неподільним впливом теологічних доктрин, серед яких виділялася доктрина Фоми Аквінського. Йому вдалося створити цілісну, логічно побудовану систему релігійних положень і висновків стосовно природи і суспільства, які хоч і мали відтінок релігійного мислення, але стосувалися цілком реальних процесів тодішньої епохи. Мета: показати, що розум і віра відрізняються один від одного.Оскільки у "Божому натхненні" не може бути нічого помилкового, то можна стверджувати, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я. Він стверджував: якщо людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших "божественних" істин, то він повинен "упокорено" схилитися перед вірою. Фома Аквінський визнає відмінність філософії від релігії, що полягає в методах досягнення результатів. Філософія настільки нижча від теології, наскільки людський розум нижчий від божественного. Згідно з Фомою, ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог - чисто духовна сутність. Вчення Фоми Аквінського отримало назву томізму. Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується..
Оскільки саме божественне виступає в якості першопочатку, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності і іншим наукам.
13. Використовуючи роботу Піко делла Мірандоли «Речь о достоинстве человека», проаналізуйте, чим відрізняється уява про людину в епоху Відродження від традиційних уявлень Середньовіччя.
В основі середньовічних уявлень про людину були релігійні установки про те, що Бог - початок усього сущого . Найбільш ємко філософсько-антропологічні погляди Середньовіччя представлені в працях Августина Блаженного. Людина - це душа, яку вдихнув у нього Бог. Людина повністю і цілком залежить від Бога, вона не вільна ні в чому. Людина була створена Богом як вільна істота, але, зробивши гріхопадіння, сама вибрала зло і пішла проти волі Бога. Головна мета людини - порятунок перед Страшним Судом, спокутування гріховності роду людського, беззаперечна покора церкві як "граду Божому". Фома Акв. стверджував, що Бог - діюча і кінцева причина світу, світ створений Богом «з нічого»; сама людина теж творіння Боже, а за своїм становищем - проміжна істота між тваринами та янголами. У середньовіч. філософії панує теоцентристське розуміння людини, суть якого полягає в тому, що походження, природа, цільове призначення і все життя людини визначені Богом. Теоцентрист. установки поступово долалися в філософії Відродж. З'явилися деїстичні і пантеїстичні концепції створення світу і людини. У роботі «Речь о достоинстве человека» Піко делла Мирандоле стверджує, що людина займає центральне місце у всесвіті. Це відбувається тому, що вона причетна до всього земного та небесного. Він заперечує вплив Бога на долю людини на користь свободи волі людини. Свобода вибору і творчі здібності обумовлюють те, що кожен сам є творцем свого щастя чи нещастя і здатний дійти як до тваринного стану, так і піднятися до богоподібної істоти. Небувалого розквіту досягає розвиток мистецтва. Саме мовою мистецтва, у формі художніх образів, були виражені всі основні антропологічні ідеї епохи Відродження, які істотно відрізнялися від відповідних ідей Середньовіччя/
14. Порівняйте основні методологічні ідеї Ф.Бекона і Р.Декарта та їх роль в розробці ідейних засад новоєвропейської науки.
Френсіс Бекон у своїх роботах спирався на емпіризм, філософську течію, що орієнтується на досвідне природознавство і вважає джерелом знання досвід чи експеримент. Він вважав індукцію оптимальним методом пізнання, оскільки вона “осягає природу, орієнтуючись на практику”. Ф.Бекону належить гасло: «Знання – це сила». Він також розробив вчення про очищення інтелекту від примар розуму, які перешкоджають руху думки до істини. Він виділяв 4 види таких примар: ідоли роду (загальні помилки, притаманні людському сприйняттю і мисленню), ідоли печери (помилки, пов’язані з індивідуальними особливостями людей), ідоли ринку (омани, пов’язані з людським спілкуванням) та ідоли театру (орієнтація на хибні твердження, що вводять нас в оману). Отже, значення філософії Ф.Бекона полягає у критиці споглядального підходу до світу та формуванні методу нової дослідної науки.
Протилежною до філософії Бекона є філософія Рене Декарта, який спирався у своїх творах на раціоналізм - філософську течію, якій притаманна віра у всесилля розуму і у його можливості досягнення абсолютної істини. раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність Декарт вбачав у математиці. Він вважав, що нічого не можна сприймати на віру, все підлягає критичному аналізу та сумніву. Не викликають сумнівів лише найочевидніші положення та судження. Декарту належить гасло «Мислю, отже існую». Декарт закладає основи методу дедукції (логічний умовивід від загальних суджень до окремих фактів) Переймаючись проблемою пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання, Декарт стає на позиції радикального скептицизму, який потрібний тільки для того, щоб прийти до абсолютно достовірної істини.
15. Проаналізувавши основні поняття кантівської теорії пізнання, визначте його позицію щодо вирішення другої сторони основного питання філософії та порівняйте її з скептицизмом.
Кант робить предметом філософії специфіку суб’єкта, що пізнає. Суб’єкт, на думку Канта, визначає спосіб пізнання. Кант поділяє філософію на теоретичну й практичну. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності, законів людського розуму і його меж. Теоретична філософія відповідає на питання: «Що я можу знати?». Теоретична філософія поділяє світ на дві частини: “світ явищ”, або чуттєвий світ, і “світ сутностей”, тобто світ “речей у собі”. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він нам являється. За Кантом, своєрідність пізнавальних здібностей людини (чуттєвості та розсудку) так впливають на наш досвід, що картина світу ніколи не буде відповідати самій дійсності. Кант протиставив наші знання дійсності, визначивши перші як феномен, а друге як ноумен. В наших знаннях (феномен) ніколи не буде адекватно відображений світ речей (ноумен). Тобто нашому пізнанню доступні лише прояви сутності, а сама сутність – непізнавана, є “річчю у собі”. Там, у “світі речей у собі” знаходяться Бог, Душа, Свобода. І тому людина не в змозі розкрити таємниці людського буття – довести існування Бога, безсмертя душі тощо. Таким чином, людський розум може пізнати лише “світ явищ”. Обмеження Кантом розуму отримало згодом назву “агностицизм”. Проблеми визначення принципів людської поведінки, за Кантом, сфера практичної філософії, яка відповідає на питання: що я маю робити? Канту належить заслуга обгрунтування автономної моралі. Людина, за Кантом, житель двох світів: світу природи, що сприймається чуттєво, і світу свободи, що є умосяжним. Без свободи, за Кантом, немає морального вчинку. Там, де ми діємо за законами природної необхідності, ми і не діємо, оскільки там діє природа. Мораль з’являється лише там, де закінчується природа, і починається культура.