Файл: Ясір Арафат лідер Палестинського народу.docx

Ясір Арафат – лідер Палестинського народу 2

Вступ 4

1. Біографія лідера Організації Звільнення Палестини 5

2. Рух Палестинського звільнення під проводом Арафата 8

3. Арафат – лідер Палестинського народу 10

Висновок 17

19

Вступ

Його невисока повна фігура, напіввійськовий френч, триденна щетина й картата "куфія" (національна хустка) на лисій голові, що повторює контури Палестини, давно відомі у всьому світі. А сам він викликає в людей далеко не однозначні почуття.

Для одних він - "миротворець", для інших - "терорист". Навіть серед палестинців про нього немає єдиної думки: хтось вважає його "вождем", хтось "зрадником".

Більш того, голові Виконкому Організації звільнення Палестини, керівнику однієї зі складових ОЗП - організації ФАТХ, головнокомандуючому палестинськими збройними силами, главі Палестинської національної адміністрації, президентові Держави Палестина Ясіру Арафату не один раз пророкували політичний крах. Але щораз він виходив з, здавалося б, самих безвихідних ситуацій. Так ще збільшував свій авторитет.

Як вдалося йому три із зайвим десятиліття залишатися палестинцем №1? Для багатьох (а бути може, для всіх) - це дотепер нерозгадана загадка...

1. Біографія лідера Організації Звільнення Палестини

Його повним і відоме тільки фахівцям ім'я - Мухаммед Абдель Рауф Арафат аль-Кудва аль-Хусейні. У молодості він змінив його на інше - Ясір Арафат. Зроблено це було з певною метою: він не хотів, щоб його якось зв'язували з командуючим палестинськими силами Абдель Кадером аль-Хусейні, на якого поклали відповідальність за поразку арабів у першій війні проти ізраїльтян. Справа в тому, що Арафат після закінчення ліцею працював особистим секретарем Абделя аль-Хусейні.

Біографія лідера ОЗП так само суперечлива й спірна, як і його політичні погляди. До кінця невідомі навіть точна дата й місце його народження.

Якщо вірити офіційним документам, то Арафат народився 24 серпня 1929 року в Каїрі в багатій мусульманській родині. Сам палестинський лідер не раз заявляв, що з'явився на світ 4 серпня того ж року в Єрусалимі.

Сподвижники пояснюють таку невідповідність по-різному. Одні говорять, що Арафат, називаючи місцем народження Єрусалим, як би хоче тісніше "зріднитися" із цим містом, яке він і його одноплемінники мріяли зробити столицею незалежної палестинської держави. Інші висловлювали більше прозаїчну причину: народженого в Єрусалимі хлопчика батько з матір'ю зареєстрували в Каїрі, що відкривало можливість вчитися й працювати в Єгипті.

Багато фактів вказують на те, що Арафат народився все-таки не в Єрусалимі, а в Каїрі. Його батько Рауф Арафат, землевласник з Гази, і мати - Захва Абу Сауд, належали до знатного ієрусалимського клану, чиї коріння сходили до родини пророка Мухаммеда, в 1927 році переселилися в Єгипет. Коли Арафату (шостому по рахунку дитині в родині) виповнилося чотири роки, народився ще брат - Фатхі, а мати раптово померла. Важко перенісши втрату, батько відправив двох малят в Єрусалим до їхнього дядька (брата дружини) Салиму Абу Сауду.

Родина, у якій виховувався майбутній палестинський лідер, була тісно пов'язана з націоналістичними колами. У будинок Салима Абу Сауда частенько навідувалися видатні діячі мусульманської громади й вели політичні бесіди. Арафат часто згадує ту ніч, коли в будинок увірвалися англійські солдати й почали бити усіх підряд.

Через шість років батько, одружився вдруге, а потім і втретє, викликав братів до себе в Каїр. Під час другої світової війни столиця Єгипту нагадувала вируючий казан, у якому кипіли політичні пристрасті, зіштовхувалися різні світогляду й погляди. У ті роки основними тенденціями, що вплинули на життєву позицію Арафата, були арабський патріотизм і націоналізм.

Ці два фактори позначилися на впевненості майбутнього палестинського лідера в тім, що найважливіша запорука успіху на політичному, та й будь-якому іншому поприщі – відповідна освіта. Коли прийшов час, Арафат звернувся заявою в Техаський університет на інженерний факультет, але державний департамент США відмовив йому у візі.

У квітні 1948 р. єврейські терористи із групи Іргун Цваі Леумі ("ЕЦЕЛЬ") вчинили різанину в арабському селі Деір Яссін. Жертвами стали більше 100 чоловік. Арафат, який в той час навчався у Каїрському університеті, пішов зі збройною групою (близько 50 чоловік) мстити євреям за вбитих. Група до мети не дійшла – її роззброїли єгиптяни.

Після жорстокої поразки в тій війні він ненадовго перебирається в сектор Гази, який виявився в руках Єгипту. В 1950 році повертається в Каїр, щоб продовжити навчання на інженерному факультеті. Тут зустрічає своїх майбутніх соратників по боротьбі, разом з ними бере участь в операціях проти англійців.

За свідченням однокашників, Арафат дуже болісно сприйняв поразку арабів у війні з Ізраїлем. У студентських суперечках він називав помилкою відмову арабських країн від розподілу Палестини відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Зважаючи на все, саме тоді в нього зародилася думка про те, що палестинці повинні самі подбати про свою долю, а не чекати, коли за них це зроблять "брати араби".

В 1952 році Арафат, створює Союз палестинських студентів у Єгипті й обирається його головою. Судячи з того, що його навчання тривало вісім років (замість трьох), можна із упевненістю сказати, що на першому плані були справи союзу. Енергійний, вольовий і витривалий, він не тільки брав участь у політичних дискусіях, але й активно займався військовою справою. Згодом він навіть одержав диплом офіцера - у цьому допомогло рішення батьків про реєстрацію його народження в Єгипті. А в 1956 році, коли англо-франко-ізраїльські сили рвалися до націоналізованого Насером Суецькому каналу, лейтенант Арафат уже командував загоном підривників у складі палестинських формувань¹.

2. Рух Палестинського звільнення під проводом Арафата

Залишившись у Каїрі, Арафат продовжував бойові заняття з Мусульманськими Братами. Користуючись підтримкою фундаменталістів, він отримував все більший авторитет у студентській організації. Активність палестинців не подобалася єгипетському президентові Насеру. Закінчивши університет, Арафата виїхав працювати в більш сприятливий Кувейт. Там в 1956 р. він став на чолі створеної ним терористичної організації Ель-Фатх ("Відкриваючі ворота слави"). Ціль - звільнення Палестини шляхом збройної боротьби.

Перші акції Фатха були спрямовані проти водних об'єктів Ізраїлю (який має лише одне стабільне джерело прісної води - озеро Кінерет). Першим успіхом стало мінування кінеретського акведука - бомба, що розірвалася, убила сімох ізраїльтян. До 1966 р. атаки перемкнулися на кібуци (єврейські сільськогосподарські поселення). В 1967 р. Сирія, Йорданія і Єгипет знову напали на Ізраїль (Шестиденна війна)². У результаті перемоги в цій війні Ізраїль захопив Голанські висоти, Західний берег, Газу й Сінай. На цих територіях на той час перебувало біля мільйона арабів. Арафат намагався влаштуватися з близько 500 прихильниками на Західному березі, але був змушений зникнути в Йорданії, звідки продовжував терористичні вилазки.

Більшість терактів, організованих Арафатом, були спрямовані проти мирного населення - цієї тактики він дотримувався протягом всієї своєї діяльності.

18 березня 1968 р. біля Ейлата на міні, встановленої Фатхом, підірвався автобус із дітьми. Дві дитини убиті, 27 поранені. У відповідь ізраїльтяни атакували базу Фатха на території Йорданії. За підтримкою армії Йорданії атака була відбита. Подія була представлена як більша перемога, і фотографії героя Арафата прикрасили газети світу. Фатх придбав авторитет - у нього вливалися нові сили. Терор проти мирного населення посилювався - в Єрусалимі вибухали начинені вибухівкою автомобілі, забираючи десятки життів і породжуючи настільки необхідний Арафату шум у пресі.

До кінця шістдесятих Фатх став самим потужним палестинським угрупованням. ОЗП на той час уже існувала (утворена в 1964 р.). Її метою також проголошене знищення Держави Ізраїль. В 1968 р. Арафат очолив ОЗП, не залишаючи й Фатх, що влився в ОЗП. Під його керівництвом ОЗП провела близько 2000 атак проти ізраїльтян. До початку 1970-х ОЗП стала господарювати на території Йорданії, перетворивши її в плацдарм для терактів. На територію хашимітського королівства регулярно прибували пасажирські літаки європейських авіакомпаній (найбільш драматичний епізод закінчився вибухом викраденого літака й загибеллю пасажирів). Королеві Хусейну це, природно, не подобалося, але ОЗП було готове скинути короля, опираючись на підтримку сусідніх арабських країн, готових прибрати Йорданію до рук за допомогою Арафата. В "чорному вересні" 1970 р. Хусейн роздавив загони бойовиків Арафата танковим ударом і вигнав ОЗП з території Йорданії - у боях було знищено 5000 бойовиків. На згадку про цю подію знову організована терористична група, що ввійшла до складу Фатха назвала себе "Чорний Вересень".

Через два роки ім'я це стало відомо усьому світу. В 1972 р. на Олімпійських іграх у Мюнхені група "Чорний Вересень" розстріляла 11 ізраїльських спортсменів, захоплених як заручників.

Вигнана з Йорданії ОЗП влаштувалася в Південному Лівані. 11 квітня 1974 р. під час атаки на місто Киріят Шмона на півночі Ізраїлю від рук терористів загинули 18 ізраїльтян - з них 8 дітей. У травні того ж року в північному містечку Маалот терористи ОЗП захопили школу, у якій перебували біля ста дітей. 16 дітей були вбиті, ще 68 одержали поранення.

Не буде зайвим помітити, що за два роки до цього Арафат вперше з'явився перед Генеральною асамблеєю ООН як представник палестинського народу.

3. Арафат – лідер Палестинського народу

У жовтні 1974 р. ОЗП на чолі з Арафатом була визнана арабськими лідерами законним виразником інтересів палестинського народу. Арафат заявив, що Палестинська держава може бути створена на території Західного Берега й Гази. Більш радикальні члени ОЗП назвали його зрадником і покинули організацію (формулювання як би визнавало можливість існування двох держав, тоді як згідно "класичному" рішенню Ізраїль повинен був бути стертий з лиця Землі). Втім, від ідеї знищення Ізраїлю Арафат не відступався до початку 90-х.

У середині сімдесятих на Західний Берег прийшли єврейські поселенці. ОЗП розпочали вбивати тих арабів, які продавали їм землю.

У вісімдесятих ОЗП змінилася - упор був перенесений на організацію "війни каменів" - інтифади в Секторі Газів (особливо витончена тактика - вчити хлопчиськ кидати великими каменями в озброєних солдатів). Інтифада справді нанесла Ізраїлю набагато більший збиток чим всі попередні роки відкритого військового протистояння й терактів. Підставивши палестинських дітей під кулі (навіть пластикові кулі вбивають і калічать, а бетонні блоки падаючи зверху на патрульний джип теж вбивають), Арафат викликав розкол усередині Ізраїлю. До війни з голодними дітьми армія дійсно виявилася не готова. Зрештою Ізраїль пішов на поступки своєму заклятому ворогові: закулісні переговори з ОЗП велися ізраїльтянами з кінця 1980-х. Президент Ізраїлю Езер Вейцман був навіть відправлений у відставку з коаліційного уряду, коли поширилися слухи про його зустріч із Арафатом в Амстердамі в 1989-му році.

Але й Арафат на той час уже був не самим лютим ворогом Ізраїлю. У порівнянні з фундаменталістами (Хамас, Хізбалла, Ісламський Джихад) "світський" Арафат виглядав в очах ізраїльтян краще. До того ж в 1988 р. він заявив в ООН, що за певних умов ОЗП могла б визнати Ізраїль і скасувати смертний вирок цій державі.

Це відбулося в 1993 році. В Осло Рабин й Арафат підписали договір, по якому палестинці одержали автономію, що охоплює Сектор Газа й район Єрихона на Західному березі ріки Йордан. В 1994 р. Арафату дали Нобелівську премію миру (разом з Рабином). Все це не перешкодило йому продовжувати робити войовничі заяви й закривати очі на триваючий анти-ізраїльський терор, що направлявся з території автономії.

"Я ще раз повторюю: Ізраїль буде залишатися принциповим ворогом палестинців не тільки зараз, але й у майбутньому"