---

ЗМІСТ

Згадки народів Аравійської пустелі, званих «арабами», зустрічаються у військових ассірійських хроніках 8-7 ст. до н.е., в біблійних текстах 9 ст. до н.е., в епіграфічних текстах стародавніх держав Південної Аравії (I тис. до н.е. - сер. I тис. н.е.), у античних авторів (наприклад, у Геродота, 5 ст. до н.е. .), в ранньосередньовічних візантійських і сирійських джерелах. У застосуванні до арабської мови цю назву зазначено в 3 ст. до н.е. в давньоєврейських джерелах в формі як. У саміх носіїв мови назва «араби» і «арабська» для себе і своєї мови закріплюється з часу виникнення і поширення ісламу. Перше вживання назви «арабська мова» в арабських джерелах зазначено в Корані (сер. 7 ст. Н.е.) в формі (сура XVI, вірш 103/105 і кілька інших), що означає мова арабська ясна / зрозуміла'.

Арабська мова поширена в Іраку, Сирії, Лівані, Ізраїлі Йорданії, Кувейті, Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах, Омані, Ємені, Єгипті, Судані, Лівії, Тунісі, Алжирі, Марокко, Мавританії, Західній Сахарі, Сомалі, Джібуті, Республіці Чад. «Острівцями» діалекти арабської мови зустрічаються також на територіях суміжних африканських держав, в Туреччині, на Кіпрі, в Ірані, Афганістані, Середньої Азії (в Узбекистані). Літературна форма арабської мови є державною мовою всіх арабських країн, однією з офіційних і робочих мов ООН. Мальтійський діалект арабської мови має літературно-письмову форму і є єдиним арабським діалектом, який вважається самостійною мовою; на Мальті він має статус державного. Загальна кількість арабомовного населення в даний час складає, за різними джерелами, від 190 до 250 млн. чоловік.

Передбачається, що в перші століття нашої ери арабська мова представляла собою сукупність близькоспоріднених племінних діалектів, поширених в центральному і північному районах Аравійського півострова. Поряд з племінними і територіальними діалектами складалася єдина форма поетичної мови. Твори племінних поетів складалися і передавалися усно від племені до племені і від покоління до покоління. Одночасно формувалася єдина усна форма сакральної мови жерців та ворожбитів. Згодом оброблені усні форми єдиної міжплемінної мови стали основою для формування літературно-писемної загальноарабської мови.

Метою даного дослідження є позначення місця діалектів арабської мови, висвітлення їх специфічних особливостей в порівнянні з літературною арабською мовою.

Наукова новизна отриманих результатів обумовлена ​​глибоким і об'єктивним розглядом поставлених проблем сходознавства. У даній статті вперше узагальнюються відомості про особливості не скільки діалектів арабської мови, аналізується сучасний стан і ступінь вивченості питання, наводиться відповідний теоретичний і фактичний матеріал. Слід зазначити, що поточна робота не є вичерпною і вимагає подальшого розгляду. Даною проблемою займався вузьке коло сходознавців-арабістів. Наприклад, дослідженнями по єгипетському діалекту грунтовно займався Шарбат Т. Ш., який видав ряд книг і статей по арабським діалектам і, зокрема єгипетського діалекту.

---

РОЗДІЛ 1 Етносоціальні корені арабських діалектів

1.1.Історичні корені арабської мови

Перший письмовий пам'ятник загальноарабській мові - Коран, записаний в середині 7 ст. н.е. Священний характер тексту Корану зумовив збереження всіх його мовних особливостей без істотних змін до теперішнього часу. У 8-9 ст. н.е. були записані і пам'ятники усної племінної поезії. Літературна форма мови протягом 8-10 ст. н.е. удосконалюється в письмовій сфері в наукових і освічених колах суспільства. У зв'язку з консолідацією арабського суспільства, складанням мусульманської громади, поширенням ісламу, формуванням держави, адміністрації та армії складається і розмовна загальноарабська мова типу койне.

Поряд з розвитком стандартної літературної форми арабської мови в арабомовному середовищі продовжують функціонувати і прямі нащадки давніх племінних діалектів. Поширення арабів в 7-9 ст. на неарабській території Сирії, Месопотамії, Палестини, Єгипту та Північної Африки, а також на території Піренейського півострова, Ірану і Середньої Азії призводить до формування нових місцевих територіальних діалектів арабської мови, які накладаються на давні племінні діалекти.

В теперішній час арабські діалекти класифікуються за двома основними параметрами - соціальному і територіальному. За соціальною характеристикою їх поділяють на кочові і осілі, а останні, в свою чергу, - на міські та сільські. На соціальне членування діалектів накладається географічне членування. За географічною ознакою сучасні арабські діалекти поділяються на дві великі групи: східну (машрікську), яка складається з чотирьох підгруп - месопотамської, аравійської, центрально-арабської і єгипетсько-суданської, - і західну (магрибську, або північно-африканську). До східної групи належать і «острівні» арабські діалекти Середньої Азії.

Середньовічні арабські джерела свідчать про те, що розбіжність між літературною арабською мовою і її мовно роздробленою розмовною формою вже до 10 ст. спостерігалося на всіх арабомовних територіях. Надалі гавкоту стає мовою освічених верств суспільства. Класична спадщина гавкоту має світове значення і представлено величезним корпусом арабської поезії, художньої, історичної та географічної прози, перекладами античних наукових творів і власними творами по астрономії, математиці, медицині і інших точних і природничих наук, з філософії, богослов'я, юриспруденції, мовознавства. В даний час гавкоту функціонує в релігійній сфері (причому не тільки в арабському, але і у всьому мусульманському світі), в засобах масової інформації, в адміністративній та науково-літературної сферах діяльності, в сфері освіти.

Усно-розмовна форма, представлена ​​в кожному випадку місцевим діалектом, обслуговує повсякденні сфери спілкування на всіх рівнях: сімейному, виробничому, в торгівлі, господарстві і на вулиці; вона ж здавна використовується в усній народній творчості (наприклад, тексти казок 1001 ночі, записані в 14-16 ст. в Єгипті, характеризуються ознаками усній розмовній мові міського типу).

---

Таке співіснування двох структурно різних форм мови, протиставлені як «висока» і «низька», в соціолінгвістиці називається диглосією. На відміну від двомовності (білінгвізму), в ситуації диглосії вибір однієї з форм мови (а іноді і одного з двох мов) визначається не тим, яка з цих форм або яка з цих мов краще дозволяє досягти тактичних цілей міжособистісної комунікації в двомовному (або багатомовному, в разі багатомовності) спілкуванні, а предметом мови або ситуацією спілкування: одна форма використовується для розмови про речі серйозні і піднесені, і в ситуаціях офіційних і урочистих; друга - у всіх інших, причому не тільки освіченими, а й, у міру сил, в усіх прошарках суспільства (гавкоту викладається в усіх системах народної освіти). Диглосія характерна для всього арабського світу і усвідомлюється як проблема, щодо способу розв'язання якої є різні точки зору.

Подібне співвідношення протягом декількох століть існувало між церковонослав’янским і російським на Русі, і існує в ряді інших регіонів світу; проте в арабському світі ситуація складніша хоча б тому, що гавкоту служить не тільки «піднесеною» мовою, а й засобом спілкування вихідців з різних районів арабського світу і його оточення. Крім того, сучасна мовна ситуація в арабському світі характеризується складної динамікою. Політична і економічна інтеграція в кожній з арабських країн призводить до формування на базі престижного (найчастіше - столичного) діалекту деякого місцевого койне, що служить засобом спілкування між носіями різних діалектів. Міждержавне спілкування, посилення господарських і культурних контактів між регіонами призводить до формування і більш загальних форм койне - так званих регіональних побутово-розмовних мов. Поряд з подібним розвитком «знизу» має місце і процес взаємодії між гавкоту і РАЮ, в результаті чого складається так звана «середня», або «третя» мова, втрачає ряд граматичних ознак гавкоту, але не має яскраво виражених ознак будь-якого конкретного місцевого діалекту. Деякі регіональні фонетичні особливості спостерігаються і в усній формі гавкоту[9].

Деякі письменники в якості експерименту вводять в свої твори пряму мову персонажів і діалоги на місцевому діалекті. У єгипетській драматургії представлений ряд п'єс на єгипетському діалекті. Кінематографія, деякі спеціальні радіопередачі, телебачення, враховуючи аудиторію, також звертаються до РАЮ.

Основні територіальні діалекти арабської мови, такі, як іракський, сиро-палестинський, єгипетський, діалекти Аравійського півострова і Північної Африки, мають свої досить яскраво виражені ознаки на фонетико-морфологічному і лексичному рівнях. Ступінь взаєморозуміння між носіями різних діалектів відносна і суб'єктивна. Як правило, вона посилюється при контактах сусідніх діалектів і слабшає при контактах представників протилежних околиць арабського світу. На взаєморозуміння впливають також умови і тематика бесіди. Суто місцева або професійна тематика (національна кухня, місцеве господарство, побут, звичаї і т.п., тобто все те, що характеризується вживанням місцевої лексики і виразів) послаблює взаєморозуміння і вимагає пояснень. Навпаки, суспільно-політичні та культурні теми (які багато в чому спираються на загальнолітературну лексику і вирази) забезпечують більш високу ступінь взаєморозуміння[8].

---

Найважливішими віхами в історії арабської мови є виникнення ісламу і вироблення власної писемності (7 ст. Н.е.). Перші епіграфічні (головним чином на камені) пам'ятники арабської мови - це повідомлення про пересування одноплемінників, пастухів з отарами верблюдів, а також надгробні і присвятні написи. У доісламський період в таких написах використовувався набатейський шрифт (висхідний до сирійських) або різновид южноаравійского (Сабейського) шрифту. В остаточному вигляді арабське письмо оформилося на базі набатейского шрифту в період записів Корану (з середини 7 ст. Н.е.) і подальшого розвитку писемної культури. Арабське письмо являє собою систему знаків з 28 букв, що позначають тільки приголосні фонеми. Для позначення трьох довгих голосних використовуються три приголосні букви, звані 'alif, waw і уa. Для позначення коротких голосних, подвоєння приголосних, відсутність голосних використовуються спеціальні надрядкові і підрядкові значки. Направлення листа - справа наліво. Залежно від позиції в слові або словосполученні багато букв мають різні накреслення: ізольоване, початкова, серединна і кінцеве. 

Період 8-12 ст. в історії арабської мови характеризується його уніфікацією, стандартизацією, виробленням літературно-письмових жанрів і стилів, розвитком класичної поезії, художньої та наукової прози. Арабська мова стає міжнародною мовою літератури і науки Близького і Середнього Сходу. На ньому створюють свої твори найбільші вчені середньовічного Сходу: ал-Фарабі (870-950) з Туркестану, Авіценна (Ібн Сіна, 980-1037) родом з Бухари, ал-Біруні (973 - бл. 1050) з Хорезма, Аверроес (Ібн Рушд, 1126-1198), уродженець Андалусії, і багато інших[7].

Наступним поворотним періодом в розвитку і модернізації арабської мови став рубіж 18-19 ст., Коли активізувалися економічні контакти Арабського Сходу із Заходом. Розвиток друкарства, поява преси і, відповідно, нових жанрів публіцистики, зародження нової художньої літератури, драматургії і поезії стають найважливішим фактором розвитку арабської мови і його адаптації до нових вимог суспільного, культурного і наукового життя. Розвиток нових засобів масової інформації та комунікації в 20 ст. сприяє подальшій модернізації арабської мови.

Зважаючи на величезне різноманіття арабських діалектів та їх поширення на великій території, їх класифікація завжди була і залишається по сьогоднішній день надзвичайно суперечливим питанням та предметом дискусій багатьох науковців. «Класифікація арабських наріч – справа надзвичайно складна», – стверджує Кримський у своїй роботі «Семітські мови та народи»[9] .

Залежно від принципів, які лежать в основі класифікації, можна виділити два види класифікації арабських діалектів:

1. Територіальна класифікація.

2. Соціолінгвістична класифікація.

---